Головна статті
Смолоскип України №1(138), січень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Всі сторінки
Надія Мірошниченко. Повернення забутих" />

Надія Мірошниченко. Повернення забутих  

За часів незалежності в українській драматургії з’явилася ціла низка біографічних творів, присвячених видатним постатям української культури: Тарасові Шевченку (драма «Окса­на» О. Денисенка), Лесі Українці («Зачароване коло» К. Демчук та «І все-таки я тебе зраджу» Н. Нежданої), Іванові Франку («Таїна буття» Т. Іващенко), цикл «П’єси про великих» В. Герасимчука. Ця тенденція свідчить про нагальну потребу культури переосмислити культо­ві постаті, «олюднити» пам’ятники, зняти ретуш, нерідко фаль­ши­ву. Показово, що автори на­ма­гаються поглянути на знаменитостей з точки зору внутрішньої, психологічної, тому в колі уваги опиняються кохання, сімейні стосунки, а інколи й самотність.

Проте згадані п’єси стосуються переважно добре відомих, «визнаних» митців. Натомість вкрай рідко виникали драматичні твори, присвячені донедавна «затаврованим» владою чи несправедливо забутим постатям – діячам культури та громадського руху опору. Коли ж такі п’єси й з’являлися, як-от драма про Степана Бандеру Я. Верещака чи «Суд» А.Вишневського про кілька поколінь борців за незалежність і національно-свідому владу, вони рідко отримували підтримку з боку театрів. Тому важливою є поява такої п’єси як «Олена Теліга. Шлях із небуття», серед персонажів якої – Олег Ольжич, Михайло Ситник і, власне, сама Теліга. В ситуації, коли досі точаться суперечки довкола надання представникам УПА статусу ветеранів, ця драма стає особливо актуальною. Адже представники влади користаються з плодів незалежності країни, але ніяк не зважаться вшанувати борців за цю саму суверенність проти всіх тоталітарних систем. Особливо цинічною ця ситуація видається з огля­ду на літній вік і, нерідко, напівжебрацький стан цих людей.

Олена Теліга ніби увібрала в себе долю своєї вітчизни: в лещатах двох жорстоких імперій, вона стала жертвою машини смерті, проте лишилася лицарем духу. Автор обирає матеріалом для драми кульмінаційний відтинок життя поетеси: ще жевріють останні надії на можливість боротьби – а потім зрада і загибель. Автор не претендує на формотворче новаторство – п’єса написана з традиційною композицією, чітко окресленим конфліктом та стрижневою лі­нією визвольної боротьби. Зда­ва­лося б, тема дає хорошу поживу для загострення конф­ліктів в міжнаціональній площині, адже патріоти України боролися з двома супротивниками, спершу з російською імперією, а згодом – після втрати ілюзій – з німецько-фашистською. Проте автор переводить протистояння в інший простір, адже зрадником, а потім і найманим «кілером» виявляється не росіянин чи німець, а «свій», співвітчизник, більше того, соратник по перу, літературний критик Олексій Шило. Таким чином, конфлікт виглядає ще страшнішим і жорстокішим. Драматург акцентує, що однією з одвічних проблем українців, крім того, що вони тривалий час були під владою тієї чи іншої країни, є ще й зрадництво власних співвітчизників – заради приналежності до владної еліти чи внаслідок умілого маніпулювання ними.

Хоча автор визначає жанр п’єси як «драму», в ній є риси класичної трагедії, передусім лінія головної героїні: Олена Теліга, як і належить трагічним героям, здійснює фатальну помилку, спершу сподіваючись на те, що німецька імперія є «меншим злом». Це, звісно, виявляється ілюзією. І, як належить трагічним героям, Теліга приречена на страту. За версією п’єси, навіть передчуваючи трагічний фінал і маючи можливість для втечі, вона вважає таку поведінку недостойною і свідомо обирає шлях загибелі. Як не парадоксально, але Олена Теліга – єдиний жіночий персонаж у п’єсі – виявляється наймужнішим воїном, що до останньої миті не піддається страху і сміливо дивиться в очі смерті. Таким чином, у п’єсі постає одвічне питання про духовний статус митця. Талант – це подарунок небес, але він і накладає відповідальність. Чи має право митець іти на дворушництво, на зраду своїх ідеалів і свого народу заради збереження життя і права працювати? На жаль, це питання не було абстрактно-моралізаторським, воно поставало перед сотнями кращих синів і дочок України: Миколою Кулішем, Лесем Курбасом, Миколою Хвильовим, Миколою Зеровим, звісно, Оленою Телігою, але також і перед Павлом Тичиною... Кожен відповідав по своєму. І все ж для поета важливо не лише, як він пише, хоча це є безумовним пріоритетом, але і який вибір він робить, і як він іде з цього світу, яку пам’ять лишає по собі. І не секрет, що ті, хто робив вибір на користь «зручності», «безпечності» і «вигідності», зрештою, втрачали і досі втрачають свій талант.

Тому, напевно, не менш сутнісною й важливою у п’єсі «Олена Теліга. Шлях із небуття» є лінія Михайла Ситника. Якщо спершу він постає як талановита і смілива людина, яка відчуває біль свого народу і не здатна жити за законами брехні, то після трагічної загибелі свого творчого ідеалу – Олени Теліги, поет внутрішньо ламається. Можливо, причиною стало те, що він обрав втечу, а не смерть? А можливо, те, що у країні, де все впорядковане, але чуже, він почувався зайвим і непотрібним? Так чи інакше, але ще однією трагедією української культури є не фізична загибель її кращих представників, а духовний занепад. Пиятика і від­сут­ність волі майже довершили справу тоталітарних систем. Лише наприкінці Ситник отримує імпульс до відродження, проте на заваді стає все той же Олексій Шило, найманий вбивця КДБ.

П’єса може видатися дещо архаїчною за формою, проте вона актуальна за суттю. І не лише тим, що торкається такої непересічної постаті як Олена Теліга, а передусім тим, що ставить важливі, болючі для україн­ської культури питання. Питання, на які мусимо шукати від­повіді. Бо коли минуле забувають, воно повертається...



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.