Головна статті
Смолоскип України №1(138), січень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Всі сторінки

Олесь Обертас. День українського політв’язня

«Співвітчизники! 12 січня – День українського політв’язня. Підтримаймо їх!»

За отакі листівки з отаким не кримінальним змістом, розклеєних 11 січня 1981 року в Києві, поблизу станції метро «Більшовик», у переддень дев’я­тої річниці масових арештів 12 січня 1972 р., було затримано членів Київського демократич­но­го клубу Сергія Набоку, Ларису Лохвицьку, Інну Чернявську, Леоніда Мілявського та Наталю Пархоменко. Чотирьох з них, яким було ледь за двадцять років (!!!), ув’язнили на три роки каторги (!!!).

Сьогодні ж, через 35 років після брежнєвського погрому великого покоління дисидентів-шістдесятників, за спогади про «генеральний погром», «покіс інтелігенції», «другий покіс» чи «січневий покіс», як називають цей день 12 січня 1972 р. в народі, - не карають. Але мало хто згадує про цей день, зокрема й від представників влади, що став початком другої хвилі політичних репресій в радянській Україні проти української інтелігенції. Самі ж  в’язні сумління почали від­значати цей день як «День українського політв’язня» з 1975 року з ініціативи В’ячеслава Чорновола. У таборах цього дня, як згадує дисидент Василь Овсієн­ко, українські політв’язні виголошували заяви протесту проти ре­­пресій і проводили одноденне голодування.

«Танки в Празі означали танки в Києві», – образно висловився на пресконференції, що відбулася напередодні з нагоди цієї події, відомий громадський діяч, політв’язень Євген Сверстюк. Українськими вулицями, що­прав­да, не гуркотіла радянська бронетехніка. Ними нишком ходили бригади  кадебістів. 12 січ­ня 1972 р. вони стукали у две­рі багатьох представників україн­ської інтелігенції. У Києві тоді за­­арештували Івана Світ­лич­но­го,  Євгена Сверстюка, Ва­силя Стуса, Зиновія Антонюка, Миколу Плахотнюка, Зиновію Фран­ко, Да­нила Шумука, Івана Ко­ва­ленка, Леоніда Плюща, Олеся Сергієнка. У Львові – Івана Геля, Михайла Осадчого, В’ячеслава Чорновола, Ірину й Ігоря Калин­ців, Стефанію Шабатуру, Зоряна Попадюка, Василя Романюка, Богдана Ребрика, Оксану Попович, Ірину Сеник, Василя Долішнього, групу Володимира Мармуса. У Харкові – Анатолія Здорового й Ігоря Кравціва. В Умані – Кузьму Матвіюка і Богдана Чорномаза. У Черкасах – Ва­силя Захарченка. В Одесі – Ні­ну Строкату, Олексу Рєзникова. Трохи згодом – Івана Дзюбу, Надію Світличну, Семена Глуз­­мана, Василя Лісового, Єв­ге­­на Пронюка, Валерія Марченка.

Ця подія давно стала для всіх історією, що раніше передавалась тишком-нишком – і то пере­важно на кухні – з уст в уста, а зараз вивчається в школі та університеті. Подія, яка порів­ню­ється за масштабами з розгромом Кирило-Мефодіївського брат­ства. Це та історія, яка до кінця не досліджена і не вивчена, яка часом перетворюється на міфічні питання: як? де? чому? коли? для чого?  

Як це було розповідає Леоніда Світлична, дружина арештованого в ту ніч 12 січня 1972 р. поета й активного діяча україн­ського Руху Опору Івана Світ­личного:

«Переддень Нового 1972 p. Теле­­фонний дзвінок, я беру трубку.

– Іван Олексійович (Світличний. – О. О.)? Я – Добош і хотів би Вас бачити... Я (Світлична Леоніда Павлівна, дружина засудженого поета – О. О.) трохи здивувалась: наш колега пo-аспірантурі Степан Добош добре знав Івана і мене, чому він не пізнав мого голосу, чому звер­тається на «Ви»? Покликала Івана до телефону, до розмови не при­слухалася, лише чула, що Іван домовився про зустріч у готелі. Щойно пізніше довідалася, що то був не наш колега Степан, а «емі­сар закордонних спецслужб» Ярослав Добош – якийсь молодик із Бельгії, що зіграв в історії «великого погрому» роль підсадної качки…

12 січня 1972 р., 8.15 ранку. Я вже одягнена, збираюся на ро­бо­ту, приймати іспити в студен­тів (Будівельного інституту. – О. О.). Дзвінок у двері, як звичайно, відчиняю я. Перед дверима багато людей, показують ордер на обшук у справі № 2. Почався детальний обшук: ретельно розглядають кожну книжку, газету, кожен аркуш паперу. Шмональників семеро (в тому числі і «понятих»-сексотів). У якій справі, що шукають – не­відомо. Забирають книжки, машинописи, ку­пу українського і російського сам­­видаву, записники, друкар­ську машинку, радіоприй­мач, магнітофонні стрічки з унікальними записами В. Симоненка, В. Стуса, Б. Мамайсура...

Я напружено чекаю Надійку (Світличну, сестру поета. – О. О.), не знаючи, що в цей час у неї теж роблять обшук, як і в десятків інших людей по всій Україні.

О 16.20 прийшов Іван Дзюба, його впустили.

Обшук закінчився о 7 год. 30 хв. наступного ранку 13 січня, тривав майже добу (перерви в обшуках не роблять навіть вночі). Івана і Дзюбу забрали з собою. Після цього я побачила Івана щойно через 16 місяців (!!!) під час проголошення вироку на його суді, на т.зв. «відкритий» суд ні мене, ні матері не пустили. Але це було пізніше. А тоді...

Я поїхала на роботу. Хотілося кричати криком, вити пораненим звіром, – я ж мусила тримати себе в руках: навколо студенти, мушу приймати іспит...

Через два дні я отримала офіційне повідомлення про арешт Івана».

(З книги «Доброокий. Спогади про Івана Світличного. – Київ, 1998)

Оцінити масштаби арештів та інших форм репресій 1972 р. в суто арифметичних вимірах важко через брак об’­єктивних даних навіть сьогодні. У російському самвидавному часописі «Хроніка поточних подій» ідеться про 100 осіб, заарешто­ваних у січні–травні 1972 p., й водночас за­уважується, що ці дані неповні. Л. Алексєєва у книзі «История инакомыслия в СССР. Новейший период» подає відомості про 89 засуджених (не всі заарештовані потрапляли під суд). За її підрахунками, з цієї кіль­кості 72 належали до інтеліген­ції й 17 – до робітників (за родом занять). Із них 41 особу було засуджено у Львові та Києві, решту – в інших містах України (Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Харкові, Ужгороді, Чернівцях). Майже всіх провідних шістдесятників  ув’язнили на 7 років тюрми та 5 років заслання. Щодо цинізму проведення обшуків й арештів свід­чить й крик душі «підозрюваної» Михайлини Коцюбинської: «Я хочу вимити від вас руки».

Щоб доповнити цю тотальну картину «погрому», згадаємо про сотні обшуків, під час яких було вилуче­но близько однієї тисячі «антирадянських, націоналістичних та інших ворожих документів». Крім того, сотні, якщо не тисячі людей по всій Україні викликалися слідчими, а зго­дом і на закриті судові процеси, як свідки. Тільки у справі І. Світличного в Києві було допитано 130 свідків, у спра­ві Ірини Стасів-Калинець (у Львові) – близько сотні. Варто зазначити, що по­тріб­ні слідству показання давали бук­вально одиниці. Усе це також створювало певну суспільну атмосферу і настрої, хоча не можна стверджувати, що ре­пре­сивні акції 1972 р. мали великий суспільний резонанс в Україні. Широкий загал більше знав про А. Сахарова чи О. Солженіцина, аніж про українських дисидентів.

А ще сотні людей залишили без роботи, відрахували з вищих навчальних закладів, виключили  з черг на квартири. Їм заборонялося творити, висловлювати власні думки, тим більше «націоналістичною» мовою. Комусь, щоправда, довелося «покаятися», а декому навіть «зізнатися» і засудити недавніх друзів. Хтось, як згадує Василь Овсієнко, не витримав цієї задухи: Михайло Чхан спився, Григір Тютюнник наклав на себе руки. Ліна Костенко, Михайлина  Коцюбинська, Валерій Шевчук надовго  відійшли у «внутрішню еміграцію».  Хтось і справді емігрував до Росії, як Лесь Танюк і Павло Мовчан. Заява перекладача іноземної літератури Миколи Лукаша, що він готовий сісти замість Івана Дзюби, справдилася. Він сів під так званий домашній арешт із забороною публікуватися. Найупертіших запроторили до психлікарень.

Повідомлення про січневі арешти серед інакодумців з’явилися аж 11 лютого 1972 р. від­разу у трьох газетах: «Радян­ській Україні», «Правде Украины» і «Вечірньому Києві». Арешти 12 січня в публікаціях пов’я­зува­лися зі «справою Добоша». Дослідник Георгій Касьянов у монографії «Незгодні: україн­ська інтелігенція в русі опору 1960-80-х рр.»  вказує, що згідно з неофіційними джерелами, 30 грудня 1971 р. на засіданні Політ­бюро ЦК КПРС з подачі КГБ було прийнято рішення провести загальносоюзну акцію проти самвидаву. У Москві було на деякий час паралізовано діяльність гурту однодумців, які випускали «Хронику текущих событий», у Литві всі сили кинули на поборення впливу «націоналістів-клерікалів», тобто мирян і єпископату Католицької церкви. Проте, в Україні форму погрому вибрали трохи дивну – у вигляді шпигунського детективу.

...Четвертого січня 1972 р. на станції Чоп прикордонники зняли з поїзда юнака, який, на думку вартових кордону, «надто хвилювався». Затриманий виявився громадянином Бельгії на ім’я Ярослав Добош. Він повідомив, що є студентом-соціологом, керівником Спілки української молоді Бельгії. Під час обшуку в нього конфіскували папірець з львівським телефоном і прізвищем «Калинець» та фотокопію «страшного» антирадянського документу – «Словника рим української мови» Святослава Караванського. А ще фотографії Валентина Мороза та В’ячеслава Чорновола, плюс дві відзняті фотоплівки.

Не секрет, що хлопця супроводжували з моменту прибуття до СРСР. Фіксували всі його контакти, а тому для викриття «шпигуна» КГБ потрібне було лише його «зізнання». Вахтанг Кіріані зазначає, що саме це «зізнання», за вченням прокурора-прокуратора Андрія Вишин­ського, і є для радянського судо­чи­нства «царицею доказів». На слідстві Добош «поплив» і, серед іншого, повідомив, що перед поїздкою, ще в Брюсселі, він нібито отримав інструкції від члена проводу ОУН-бандерівців Омеляна Коваля. Завдання було таке – установити контакти з учас­никами антикомуністичного руху спротиву, передати їм гроші...

Турист розказав усе. Власне, нічого нового для чекістів – про те як він «вийшов на контакт» з дисидентами, зокрема Іваном Світличним. Вручив 50 рублів на допомогу родині політв’язня Валентина Мороза. Від чеської студентки українського походження, яка навчалася в Києві, Анни Коцурової отримав «Словник рим». Ця книжка не могла тоді вийти друком, бо її упорядник одесит Святослав Караванський якраз досиджував свій 25-літній термін за участь в ОУН.

Але саме свідчення Добоша і стали приводом для безпрецедентного «покосу», який і розпочався морозним ранком 12 січня. Рівно через місяць після початку акції відразу в трьох партійних газетах з’явилося повідомлення в кілька рядків: «Органами Комі­тету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР за проведення на території республіки ворожої діяльності заарештовано підданного Голландії (це помилка – Бельгії) Добоша Ярослава. Попереднім слідством встановлено, що Добош прибув для виконання злочинного завдання зарубіжного антирадянського центру ОУН, що перебуває на утриманні імперіалістичних розвідок і використовується ними в про­ве­денні підривної діяльності проти Радянської держави. За проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зв’язку з справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідальності Світличний І.О., Чорновіл В.М., Сверстюк Є.О. та ін. Слідство триває» (цит. за публікацією Анатолія Русначенка «Національно-визвольний рух в Україні»).

5 червня 1972 р. республіканське телебачення прокрутило прес-конференцію Добоша, а офіціозна «Радянська Україна» надрукувала повний звіт під назвою «Українські буржуазні націоналісти – найманці імперіалістичних розвідок: прес-конференція в Києві». Ось як каявся Ярослав: «Мене попросили зробити заяву такого змісту... Виконуючи завдання ОУН я 27 грудня 1991 р. виїхав у Радянський Союз. В обумовлених місцях я зустрівся з І. Світличним, З. Франко і Л. Селезненко і при сприянні Селезненка зустрівся з А. Коцуровою. Усіх цих осіб я проінформував про антирадянську діяльність українських організацій на Заході і про те, що українські націоналісти у своїй діяльності співпрацюють з сіоністами, а від них я отримав політичну інформацію, яка була мені потрібна і документи. 3 січня я приїхав у Львів. 4 січня я зустрівся з С. Гулик. Під час цієї зустрічі я... отримав від неї потрібну нам політичну та іншу інформацію і передав їй для підтримки 30 рублів. Виконавши повністю завдання... На прикордонній станції Чоп мене заарештували за скоєний мною злочин. Я визнав, що скоїв тяжкий злочин проти радянської держави. Під час слідства я розповів про свою ворожу діяльність на Україні... Запевняю радянський уряд, що ніколи в житті я більше не буду займатись антирадянською діяльністю, і, якщо мені дадуть можливість повернутись у Бельгію, то я ніколи не вчинятиму жодних дій проти Радянського Союзу».

За кілька днів «шпигуна», враховуючи «чистосердне розкаяння» та клопотання бельгійського уряду, вислали на батьківщину. Повернувшись до Брюсселя Добош скликав прес-конференцію, на якій відмовився від усіх свідчень, які дав під погрозами в слідчому ізоляторі КГБ та перед журналістами в Києві. Тепер стало зрозуміло всім, що «шпигунську легенду» вигадали кадебісти...

Однак події «генерального погрому» вже не вдалося прихова­ти від Заходу навіть на короткий час, як це було під час «першого покосу» в 1965–1966 pp. Уже 14–15 січня 1972 р. про арешти повідомили Інформаційні агентства США, Великобританії, Фран­ції, найповажніші газети цих країн. Почалися протести української політично активної діаспори.

 Тільки видавництво «Смолоскип» у США в 1970–1973 рр. видало понад 100 000 летючок інформаційного характеру про арешти і суди в Україні, вислано 16 000 листів і петицій до ООН і 7 000 до президента США Р. Ніксона, а разом з іншими видавництвами надруковано 46 книг (!!!) самвидаву українською, англійською, німецькою, італій­ською, китайською та іспанською мовами.

 З подібними протестами ви­ступила більшість політичних |угрупувань української діаспори: до міжнародних організацій надсилалися пети­ції, молодь пікетувала радянські представництва. Як по­відомляло постійне представництво УРСР при ООН, про­тягом 1972 р. до цієї міжнародної установи надійшло понад 3 тис. петицій-протестів від українських «буржуазно-націона­лістичних організацій». Радян­ському представни­кові в ООН довелося докласти чимало зусиль, щоб не допустити відправлення цих петицій до підкомісії по запобіганню дискримінації і захисту національних меншин, і лише таким чином питання про політичні репресії в Ук­раїні опинилося поза увагою ООН.

Основні події «генерального погрому» припали на 1972–1973 pp. його організаторам удалося таки здійснити свій задум. Головні літературні й організаційні сили самвидаву опинилися за ґратами. Інтелігенція, яка спів­чува­ла нонконформістам, у біль­шо­сті своїй була залякана і здемо­ралізована. Влада нейтралізувала культурно-інте­лек­туаль­не середовище, яке живило активність інакомис­лення. Репресії, переслідування та утиски інакодумців тривали й надалі, хоча і в менших масштабах. Проте лік­відувати остаточно рух опору серед інтелігенції не вдало­ся. Частково він перемістився в табори й продовжувався там. У «великій зоні» (так називали СССР політичні в’яз­ні) тривав інтелектуальний опір (у вигляді самвидаву), й мали місце навіть спорадичні спроби створити підпільні організації, втім, безуспішні.

«Незалежність України не впала нам з неба», – наголошують сьогодні шістдесятники. Погодимося, це саме вони поставили українське питання у контекст протиборства тоталітарного СРСР і демократичного Заходу. І разом із демократичним світом шістдесятники все ж подолали Імперію зла, здобули свободу і незалежність України. Ще 1981 року відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив: «Підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше».


Олесь Обертас. День українського політв’язня&title=Петро Вознюк. «Печерський консенсус»" />

Петро Вознюк. «Печерський консенсус»

Менше знаєш – міцніше спиш. У неперевершеній життєвій мудрості цього, здавалося б, безнадійно тривіального вислову переконуєшся щоразу, тільки-но професійні обов’язки змушують поглянути на фарс під назвою «сучасна українська політика». Певна річ, йдеться не про той оперетково-драматичний пропагандистський мотлох, що ним навантажують нас передвиборні агітки чи, скажімо, маніпулятивне ток-шоу «Свобода слова» на ТБ. Опісля таких «казочок для дорослих (і не дуже)» засинаєш мов немовля. Реальний стан справ, від якого нудить душу, а тілесне життя часом видається безглуздим, куди прозаїчніший у своєму цинізмі. Його вияви цілком очевидні для небайдужих до власного майбутнього, для тих, кого ще не заколисало мушине дзижчання нашого горе-політикуму. Ось Президент і глава уряду в своїх новорічних телезверненнях, ніби змовившись, ігнорують деякі резонансні теми. Ось «лідерка народної довіри» розмірковує про неприпустимість управлінського хаосу в країні, одночасно проштовхуючи «опозиційний» законопроект, який у разі свого втілення здатен миттєво такий хаос спричинити. А найпромовистіший, мабуть, сигнал – це прогноз одного відомого політолога щодо перспектив київського мера («провина» якого, до речі, не лише у комунальному здирництві, але й, приміром, у спробах вигнання української книготоргівлі з Хрещатика). Виявляється, допоки нинішній голова знаходитиме порозуміння з усіма гілками центральної влади, йому не загрожує жоден «праведний гнів» киян. Тут-то й ловить себе поодинокий (sic? – авт.) громадянин без рожевих, червоних, помаранчевих, біло-синіх і т. п. окулярів на думці: а може, всі вони вже домовились за моєю спиною? І добре, якщо має сміливість погодитись із такою своєю думкою. Істина ж бо не так уже й далеко. Негласний «печерський консенсус» (за назвою столичного района, де розташовано головні урядові будівлі) близький до свого остаточного оформлення. Пунктів у ньому всього три і вони прості, як і все «геніальне»: 1) усі сторони «конвенції» мають право контролювати певну частку національного майна; 2) ніхто з учасників угоди не несе жодної реальної відповідальності перед громадянами за наслідки цього «контролювання»; і нарешті 3) «підписанти» зобов’язуються забезпечити інтеграцію України до всіх наддержавних структур, які сприятимуть виконанню двох перших пунктів. Єдине, що подекуди ще стримує брутальність можновладних гендлярів – це суперечки між ними за конкретні розміри належного кожному шматка власності. (За словами екс-спікера Литвина на тій таки «Свободі слова», для остаточного «утрясання» цих питань – тобто розподілу недограбованого і перерозподілу вже «прихватизованого» – потрібно ще років зо п’ять.) Однак по-серйозному розгойдувати човна ніхто не хоче вже зараз. Інакше чим пояснити демонстративний відхід від гасла «бандитам – тюрми» та, приміром, дотеперішню від­сутність на жодному з олігархічних теле­каналів нормальної гострої аналітики (принаймні рівня «Післямови» десятиріч­ної давнини)? Також дещо гальмує справу алергія декого з бажаних закордон­них гарантів «печерського консенсусу» на хамське єство постсовєтської «елі­ти». Проте обійти цю, зовнішню, перешкоду може бути навіть легше, ніж вище­вказану внутрішню. По той бік колишньої «залізної завіси» вистачає осіб, зацікавлених у послугах дешевих київських лакуз.

Взагалі, міжелітна згода є однією із визначальних особливостей сучасного врядування. Тільки в одних суспільствах вона спрямована на захист інтересів народу, а в інших – проти нього. Очевидно, саме за цим критерієм і проходить вододіл між успішними націями й країнами-невдахами. Як не прикро це визнавати, ми наразі належимо до останніх. Але не слід впадати у гріх відчаю. Шанси на виправлення ситуації зберігаються завжди. З точки зору класичної політології найбільш зацікавленим у зміні статус-кво мав би бути Президент, який стрімко втрачає реальні важелі управління державою. Попри всі поразки, у нього ще залишається можливість миттєво перетворити свою «слабкість» на силу. Необхідно лише вирватися із таких спокусливих тенет «печерського консенсусу» і нарешті стати дійсно народним лідером. Незалапкованим гарантом законності й захисником усіх знедолених плутократичною системою.

Ну а якщо гора таки не піде до Магомета, тобто наш політичний Олімп і надалі нехтуватиме проблемами громадян, то... Знаєте, особисто я схильний бачити знак долі у нинішній дегенеративно «атлантичній» зимі. Позаяк неприродно теплою, згідно літописних джерел, була й остання зима доби «золотого спокою» Польщі 1638–1648 років. Тоді теж були і зневіра частини пригноблених, і зрадницький «консенсус еліт». А вже навесні в українському степу настала «спека» зовсім іншого роду.


Круглий стіл: «АвторКА: феміністична критика в  сучасній українській культурі»" />

Круглий стіл: «АвторКА: феміністична критика в  сучасній українській культурі»

Т. Злобіна, О. Погинайко

«Жінки точно знають, чого вони не хочуть, але що вони хочуть – поняття не мають».

Не дивно, адже патріархат сформував для чоловіків безліч моделей життєвого успіху, стандартів поведінки, типів самореалізації та зраз­ків до наслідування. У випад­ку з жінками традиційні ролі – матір, дружина, берегиня і, максимум, рукодільниця – довго і з боротьбою змі­ню­вались на лікарку, вчительку, художницю, і все ще сутужно трансформуються у професорку, міністерку чи президентку. Хоча постмодерну культурну ситуацію можна назвати фемінною – невпорядкованою, роззосередженою множиною варіантів та можливостей, які виключають побудову ієрархій, битву опозицій та топлять цін­ніс­ні орієнтири і модні тренди в потоках неконтрольованої ін­фор­мації – багато культурних струк­тур та інституцій залишаються вибудуваними за патріархальною логікою. Підручник з україн­ської мови для п’ятого класу (в граматичних вправах якого рясніють тексти на кшталт «Петрик захистив Лесю від злої собаки, а вона разом з мамою спекла йому пиріжок»), університетські курси з філософії (в програмі яких жодної жінки-філософа), енциклопедії українського мистецтва (зі співвідношенням художники:художниці як 9:1), кнайпа «Клуб достойних львів’ян» (стіни якого вкриті портретами достойників, серед яких окрім Тараса Чубая, Вячеслава Чорновола, Святослава Вакарчука і т.д. можна знайти навіть портрет Карла Радека, польсько-російського революціонера, та дві-три жіночі постаті), n-на кількість інших прикладів...  

Підсумовуючи, цей круглий стіл про:

перегляд літературного, мистецького, історичного, філософського канонів з феміністичної точки зору,

аналіз культурного дискурсу на предмет прихованого (чи й явного, але ніким не поміченого) сексизму,

та, зрештою, просто про фе­мінізм, стереотипи і жінку-авторку в українській культурі.

(модератори – Т. Злобіна, О. Погинайко)


Надія Мірошниченко. Повернення забутих" />

Надія Мірошниченко. Повернення забутих  

За часів незалежності в українській драматургії з’явилася ціла низка біографічних творів, присвячених видатним постатям української культури: Тарасові Шевченку (драма «Окса­на» О. Денисенка), Лесі Українці («Зачароване коло» К. Демчук та «І все-таки я тебе зраджу» Н. Нежданої), Іванові Франку («Таїна буття» Т. Іващенко), цикл «П’єси про великих» В. Герасимчука. Ця тенденція свідчить про нагальну потребу культури переосмислити культо­ві постаті, «олюднити» пам’ятники, зняти ретуш, нерідко фаль­ши­ву. Показово, що автори на­ма­гаються поглянути на знаменитостей з точки зору внутрішньої, психологічної, тому в колі уваги опиняються кохання, сімейні стосунки, а інколи й самотність.

Проте згадані п’єси стосуються переважно добре відомих, «визнаних» митців. Натомість вкрай рідко виникали драматичні твори, присвячені донедавна «затаврованим» владою чи несправедливо забутим постатям – діячам культури та громадського руху опору. Коли ж такі п’єси й з’являлися, як-от драма про Степана Бандеру Я. Верещака чи «Суд» А.Вишневського про кілька поколінь борців за незалежність і національно-свідому владу, вони рідко отримували підтримку з боку театрів. Тому важливою є поява такої п’єси як «Олена Теліга. Шлях із небуття», серед персонажів якої – Олег Ольжич, Михайло Ситник і, власне, сама Теліга. В ситуації, коли досі точаться суперечки довкола надання представникам УПА статусу ветеранів, ця драма стає особливо актуальною. Адже представники влади користаються з плодів незалежності країни, але ніяк не зважаться вшанувати борців за цю саму суверенність проти всіх тоталітарних систем. Особливо цинічною ця ситуація видається з огля­ду на літній вік і, нерідко, напівжебрацький стан цих людей.

Олена Теліга ніби увібрала в себе долю своєї вітчизни: в лещатах двох жорстоких імперій, вона стала жертвою машини смерті, проте лишилася лицарем духу. Автор обирає матеріалом для драми кульмінаційний відтинок життя поетеси: ще жевріють останні надії на можливість боротьби – а потім зрада і загибель. Автор не претендує на формотворче новаторство – п’єса написана з традиційною композицією, чітко окресленим конфліктом та стрижневою лі­нією визвольної боротьби. Зда­ва­лося б, тема дає хорошу поживу для загострення конф­ліктів в міжнаціональній площині, адже патріоти України боролися з двома супротивниками, спершу з російською імперією, а згодом – після втрати ілюзій – з німецько-фашистською. Проте автор переводить протистояння в інший простір, адже зрадником, а потім і найманим «кілером» виявляється не росіянин чи німець, а «свій», співвітчизник, більше того, соратник по перу, літературний критик Олексій Шило. Таким чином, конфлікт виглядає ще страшнішим і жорстокішим. Драматург акцентує, що однією з одвічних проблем українців, крім того, що вони тривалий час були під владою тієї чи іншої країни, є ще й зрадництво власних співвітчизників – заради приналежності до владної еліти чи внаслідок умілого маніпулювання ними.

Хоча автор визначає жанр п’єси як «драму», в ній є риси класичної трагедії, передусім лінія головної героїні: Олена Теліга, як і належить трагічним героям, здійснює фатальну помилку, спершу сподіваючись на те, що німецька імперія є «меншим злом». Це, звісно, виявляється ілюзією. І, як належить трагічним героям, Теліга приречена на страту. За версією п’єси, навіть передчуваючи трагічний фінал і маючи можливість для втечі, вона вважає таку поведінку недостойною і свідомо обирає шлях загибелі. Як не парадоксально, але Олена Теліга – єдиний жіночий персонаж у п’єсі – виявляється наймужнішим воїном, що до останньої миті не піддається страху і сміливо дивиться в очі смерті. Таким чином, у п’єсі постає одвічне питання про духовний статус митця. Талант – це подарунок небес, але він і накладає відповідальність. Чи має право митець іти на дворушництво, на зраду своїх ідеалів і свого народу заради збереження життя і права працювати? На жаль, це питання не було абстрактно-моралізаторським, воно поставало перед сотнями кращих синів і дочок України: Миколою Кулішем, Лесем Курбасом, Миколою Хвильовим, Миколою Зеровим, звісно, Оленою Телігою, але також і перед Павлом Тичиною... Кожен відповідав по своєму. І все ж для поета важливо не лише, як він пише, хоча це є безумовним пріоритетом, але і який вибір він робить, і як він іде з цього світу, яку пам’ять лишає по собі. І не секрет, що ті, хто робив вибір на користь «зручності», «безпечності» і «вигідності», зрештою, втрачали і досі втрачають свій талант.

Тому, напевно, не менш сутнісною й важливою у п’єсі «Олена Теліга. Шлях із небуття» є лінія Михайла Ситника. Якщо спершу він постає як талановита і смілива людина, яка відчуває біль свого народу і не здатна жити за законами брехні, то після трагічної загибелі свого творчого ідеалу – Олени Теліги, поет внутрішньо ламається. Можливо, причиною стало те, що він обрав втечу, а не смерть? А можливо, те, що у країні, де все впорядковане, але чуже, він почувався зайвим і непотрібним? Так чи інакше, але ще однією трагедією української культури є не фізична загибель її кращих представників, а духовний занепад. Пиятика і від­сут­ність волі майже довершили справу тоталітарних систем. Лише наприкінці Ситник отримує імпульс до відродження, проте на заваді стає все той же Олексій Шило, найманий вбивця КДБ.

П’єса може видатися дещо архаїчною за формою, проте вона актуальна за суттю. І не лише тим, що торкається такої непересічної постаті як Олена Теліга, а передусім тим, що ставить важливі, болючі для україн­ської культури питання. Питання, на які мусимо шукати від­повіді. Бо коли минуле забувають, воно повертається...


Юрій В. Нога. Що рік наступний нам готує, що рік минулий нам приніс" />

Юрій В. Нога. Що рік наступний нам готує, що рік минулий нам приніс

Щоб зрозуміти, що нас чекає в 2007 році, треба розібратися в тому, що рік минулий нам приніс. Минулий рік приніс досить багато несподіванок. Пригадаймо хоча б створення коаліції дубль перший і дубль другий. Та джерела всього слід відшукати дещо раніше. Звісно, тепер нас мало цікавить далекий 1991 рік, навіть студентське голодування 1990-го вже стало звичайним параграфом у під­ручнику історії. Покоління, яке народилося після розвалу «совка», влітку отримає паспорти громадян України. І для них сполу­чення літер СССР таке ж малозначуще, як ЦАР*. Можемо розпочати з року 2000-го, коли розпочалася акція «Україна без Кучми». Хоч ці події тепер також лише розділи історії, яка, звісно, продовжується зараз. Після оприлюднення Морозом плівок одного відомого майора роз­почалися політичні репресії. Між іншим: 18 людей просто відпущено – без закриття справ, без амністії, і деякі керів­ники силових структур 9 березня 2007 року пригадають події 2001-го. І якщо хтось встиг стати депутатом з мандатом, то ін­шим цілком можливо знову «світять» нари.

 З ностальгією пригадуєш 1990-й, 2000- 2001-й, 2004-й... Це хроніка наших надій та ілюзій. Наші ілюзії нас гублять. Саме ілюзія перемоги на майдані дозволила «голубим» перекупити всіх, хто під руку підвернувся. КПУ, СПУ, НУ, БЮТ – хоч по парі голосів, або й фракцію оптом. Хто перемагав чи програвав в Києві, – це питання залишимо відкритим. Бо, як нам і обіцяли, бандити отримали тюрми, щоправда тепер – у власність. А людина, яка називала націю «козлами» і «бидлом», стає з подачі типу переможця другою особою держави. Тож про що можна тепер говорити.

 Говорити можна і необхідно, бо інакше ми повністю втратимо почуття власної гідності. Проблеми, які приніс новий уряд, виглядають досить цікавими. Коли один з віце-прем’єрів намагається пояснити, що 130 – це значно менше, ніж 95, відразу пригадуєш часи, коли в деяких районах за одного з кандидатів голосувало 198% виборців. Найбільш незрозумілим фактом залишається коротка пам’ять. Більшість пенсіонерів добре пригадують «совок»: ковбасу по два двадцять, хліб – шістнадцять копійок, горілка – три вісімнадцять. Та чому забувають черги, чеки, запис, талони, купони, та найбільш совкове слово «дефіцит». Можливо, більшість читачів не пам’ятають магазинів, де окрім оцту, кабачкової ікри, перловки та мінералки нічого не було. Вибачте, збрехав: ще були кекси по одинадцять копійок, на десерт. Тож давайте розберемося і раз та назавжди розпрощаємося з минулим. З минулим, якого ми частково позбудемося після виборів наступних, коли комуністи навіть не потраплять до ВР. А тепер – щодо виборів.

 Вибори – 2007. Скажу відверто: вибори до парламенту весною 2007 року – це чергова, скажімо м’яко, «лажа». І головне протистояння в цьому питанні буде не з ПР**, а між БЮТ і НУ. Саме «нашо­укри» будуть найбільшими противниками до­строкових виборів, бо саме їхній рейтинг впав як підкошена квітка (а швидше – як шлакоблок). Внутрішнє протистояння між «польовими командирами» дало цікавий і досить несподіваний результат. Посварилися за посади – посади втратили. Та зрозуміти всі втрати їм занадто важко. Втратили не міністерські посади – всього- навсього в черговий раз, як писав С. В. Жадан, «просрали Україну».

Зацікавлених в виборах–2007 прорахувати досить легко: це тільки ті, хто реально може бути претендентом на «булаву». Змагання досить просте – ПР, БЮТ, «Пора», в останній вагон можуть потрапити НУ, СПУ, КПУ, відтак тільки випадкова порада гаранту може змінити ситуацію. Тому далеко не завжди ті, хто розповідає про інтереси народу, будуть намагатися їх захищати. Тепер абзац – рік 2007.

 А давайте подумаємо, для чого переможцям в черговий раз програвати, –звісно, можливо виграти. Хто буде міняти синицю на журавля, хто захоче розібратися в певних чи не певних тонкощах. Просто про головний економічний закон держави. Це протистояння вигідно тількт одній стороні.

 Коротко і ясно. Вмієш рахувати – будеш вигравати. Продам слоган на наступний рік за місячну оплату за квартиру. Дуже вдалий час для підвищення оплати. Хто захоче судитися на 12 вихідних, для містиків буде і 13-й вихідний. Тож все досить просто: оплата збільшилася всього-на-всього на 379%, і тепер спростили систему дотацій – всього «дві довідки». Та існує одна система реєстрів, коли з кож­ного члена родини потрібно по дві до­відки. А ті, хто реально спробував отри­ма­ти субсидії, кажуть про десятки дові­док, на кожного члена родини як мінімум – п’ять. Тож давайте порахуємо: на родину з п’яти осіб необхідно як мінімум 25 дові­док. А отже, чергове полегшення можна вважати умовним. Якщо просто, то підви­щен­ня бути повинно, але, напевно, не таке.

 Свята закінчаться, і народ почне думати, – а хто головний? Хто винен? І ви зовсім не повірите, коли дізнаєтесь що закладали підвищення цін при Юлі, а оформили при Єханурові, а Янукович з Азаровим – просто жертви «помаранчевого режиму». Можливо, я досить добре знаю політологію, і серед моїх знайомих можна нарахувати три-чотири десятки діючих політиків, політаналітиків, політологів, політтехнологів, проте з прикладною психологією складніше. Та все одно напередодні свят великих заворушень очі­кувати не варто. Тож початок року буде спокійним. А от далі проблеми з Тарасюком, Шуфричем, замами в МВС. Поки що умовна коаліція Юлі і Юри*** і самооборона, яка буде створена до лютого. Холодна війна між секретаріатами Вікторів може почати весною переростати в гарячу. Та якщо на той момент ПР «домовиться» про 300 голосів в ВР, то ситуація стане патовою. Президент буде ветувати закони, а ВР буде долати вето. Однак до 300 голосів не вистачає станом на останню декаду грудня 38. Всі, хто хотів продатися, вже продалися, і нових «шабель» в ПР не зявиться. Тож не так просто буде зробити з Віктора Андрійовича весільного генерала і політичного пішака.

 Та і в ПР не все так спокійно. Хоча це досить закрита структура, з досить чітким «ранжиром», і на відміну від НУ, з’їзд якої нагадував провінційний базар, «голубі» всі питання проголосували за 47 хвилин. Та і в цій структурі є тріщина: вперше про неї заговорили в 2004 році, це Ахметов–Янукович. Обидва репрезентують бізнес, однак різної ментальності. Якщо Ахметов – це типовий представник капіталізму, то Янукович після двох ходок став типовим совковим завгаром. І різниця в психології і підходах може досить сильно вплинути на кланову систему верхівки ПР. А для декого особисті бізнес-інтереси важливіші за загальнопартійні. Однак самі регіонали впевнені в перебуванні при владі мінімум 5 років – «а потім будуть вибори і народ знову вибере нас в парламент». Приблизно так тлумачить це Людмила Кириченко.

Невже можна вважати всю націю склеротиками? Склероз – гарна хвороба: нічого не болить і кожень день стільки нового. Не знаю, як інші, особисто я газети тижневої давності викидаю.

І наостанок: в мене в компі стоїть суперпродвинутий віндовс з мовними редак­то­ра­ми, не знаю, чому на інші прізвища не було жодної реакції, а коли набирав пріз­ви­ще голови Кабміну, він підкреслю­вав як помилку. А можливо він і правий?

* ЦАР – центрально африканська республіка припинила своє існування в 80-тих роках минулого тисячоліття. Утворивши декілька со­ціалістичних республік.

 ** ПР – партія регіонів

*** Тимошенко і Луценко 


Олена Колесник. Як ми вертепували" />

Олена Колесник. Як ми вертепували

Над вертепом звізда ясна у весь світ засіяла…

Як відомо, історія вертепної драми на Україні сягає віків. Проте сьогодні, в епоху комп’ютеризації та урбанізації це народне дійство майже забуте. Традиції українського вертепу відновлює Спудейське братство Києво-Могилянської академії, яке з 1996 року створює власний студентський вертеп. Треба сказати, що цей захід є чи не найулюбленішим для братчиків і за десять років існування зібрав доволі велику глядацьку аудиторію, а також сформувалася своєрідна «вертепна група», учасники якої долучаються до написання сценарію, приготування костюмів і організації виступів. Коло вертепників постійно поновлюється «молодим поколінням», яке з радістю продовжує цю приємну і корисну справу поширення різдвяних обрядів.

Креативна група, яка, власне, створювала цьогорічний сценарій, вирішила не торкатися політичної теми. Мовляв, полі­тичні проблеми вже втомили глядачів, та й неодноразово були висвітлені у минулих верте­пах. А тому лібрето сконцентрувалося навколо українського медіапростору, зокрема музичної і телеіндустрії, де у великій кількості «штампуються» нові «зірки екрану». Відповідно, деякі персонажі уособлювали в собі той чи інший збірний образ, наприклад, головна героїня – наївну студентку, яка шукає свій шлях у житті, Ірод – продюсера, чорти – фанатів і стилістів-імідж­мей­керів. Крім цих дійових осіб, у виставі можна було побачити тради­ційних колядниць, ангелів, колоритну циганку, елегантну Смерть і трьох царів, які втілювали в собі різні історичні епохи (античнісь, середньовіччя і модерну добу).

Сюжет доволі простий: Ірод разом із чортами прагне зробити зі студентки нову «зірку», але наро­дження Христа, разом із яким у світ приходить правда і благодать, заважає йому і Смерть забирає його на вічні муки. Тобто, як і має бути у студентському вертепі, злободенна сатира змішалася з давніми філософськими питаннями про пошуки істинного і вічного. У світі не все купується за гроші, тому кінцівка, разом із смертю Ірода і перемогою Гармонії, Краси, Справедливості, проголосила «Ні – банальності й попсі!». Актуальність сюжету, майстерну гру і знання колядок миттєво оцінили глядачі, грошова реакція яких значно покращила бюджет Спудейського братства.

На два тижні вертепувальники забули про навчання і спокій. Маршрут охоплював рідну alma-mater, різноманітні фірми, партії, видавництва, редакції газет і журналів, телеканали, громад­ські організації тощо. Вже традиційним стало колядувати у видавництвах «Смолоскип» і «Пуль­­сари», редакції журналу «Welcome to Ukraine», Президента академіїї В’ячеслава Степановича Брюховецького, родини Качурів, викладачів і друзів та інших людей, яким не байдужа доля українських звичаїв і обря­дів. І, незважаючи на страшенну втому, вертепувальники жалкують, що виступи закінчились, адже вертеп – це свято, що буває раз на рік.


Наталія Рудніченко. Український мас-культ: ПРорвалиСЯ" />

Наталія Рудніченко. Український мас-культ: ПРорвалиСЯ

З кожним днем український шоу-бізнес стає більш цікавим та українським за суттю. Але ложок дьогтю у великій бочці меду української мас-культури залишається ще чимало. Тож чи будемо їсти і кривитись далі?

Задумуючи вже давно цей матеріал я хотіла почати з оптимістичного вигуку «УРА!». Принаймні, в останні грудневі дні мені здавалося, що нарешті сталося те, про що я так давно писала на смолоскипівських сторінках. Про що всі ми ще з 1996 року говорили на ірпінських семінарах. Про те, власне, давно мало статися. А саме – про прорив в українській масовій культурі. Ось ще рік назад на сторінках бюлетеню я бідкалась про відсутність достойної зміни таким поважним аксакалам сцени як «ВВ», «Океан Ельзи», Олександр Пономарьов чи Марія Бурмака. І не тому, що я не люблю цих артистів. Навпаки – дуже! Просто відчувалась певна ентропія, ніби фатальність – мовляв, оте покоління ранніх дев’яностих вибухнуло талантом, а нові українські за духом митці так і не з’явились на потребу часу.

 Тож яким було моє задоволення, коли вмикаючи останні декілька місяців ФМ-радіо­станції я чула купу всілякої гарної української, і головне! – україн­ськомовної музики. До­сте­менно мені не відомо, чи впли­нуло на цей процес свідоме збільшення квоти для україн­ських пісень в ефірі. Проте, примітно одне – все, що я чула, було дуже якісним і цікавим. У цьому контексті дуже порадував і перший сімейний український комедійний серіал «Родичі» по УТ-1: прекрасний підбір акторів, цікавий сюжет, справді веселі, даруйте за каламбур, жарти – і головне така природна українська мова. До слова, надзвичайно успішними першопрохідцем у цьому сегменті можна назвати ТВ-серіал для дорослої аудиторії «Леся+Рома» на ICTV. Я була готова вже скинути капелюха і низько вклонитися вітчизняному шоу-бізнесу за дуже великий крок в бік української ідентичності. За крок до глибинного самоусвідомлення – коли мова і національна ідентичність стає не засобом, а потребою.

На жаль, мої оптимістичні висновки щодо зрілості вітчизняного мас-культу виявилися, напевне, поспішними. Принаймні їх добряче зіпсував перегляд новорічних телевізійних програм по всім, без винятку, українським каналам. «Несмак», «повтор», «нецікаво» – так подумали не тільки я, а й переважна більшість моїх друзів і знайомих. Бажання догодити двом ринкам – українському та російському, здається, зіграло злий жарт з ТВ-директорами. Звісно, в економічному плані все відбулось дуже вигідно. Проте, на мою думку, безперспективно. Імунітет від новорічного «мила» на наступні новорічні вечора наступного року гарантовано багатьом колишнім любителям «блакитним вогників».

А от що мене просто таки обурило, так це велика кількість прямої реклами в прайм-таймових шоу, як тепер прийнято казати, «однієї торгової марки» алкоголю. Публічне розпиття-розхвалювання оковитої популярними авторами в прямому ефірі – це не просто несмак. Це, не побоюсь сказати, злочинна недбалість з боку власників телеканалів щодо морального і фізичного здоров’я українських громадян.

Єдиним великим винятком у всій цій псевдосвятковій маячні (включно з широко проанонсованим «Дивним Різдвом» з гранд-зірками Барбарою Брильською та Богданом Ступкою) став святковий КВН, в якому хлопці з «95 кварталу» майстерно і дуже сміливо пройшлись про всіх без винятку представниках українського політикуму. Особливого адреналіну додавала думка, а що от би такий КВН йшов би зараз у Росії J. Не йшов би, не показали б. І де б опинились талановиті квн-щики – неважко здогадатись… Як добре, що ми в Україні – з полегшенням, мабуть, зітхнув не один мільйон українських телеглядачів.

Відсутність чогось цікавого на новорічному ТВ так було суголосне відсутністю снігу і загалом зими під Новий рік. У цій прісності я навіть крамольно пораділа за Вірку Сердючку – читай простого українського хлопця з Полтавщини Андрія Данилка… Можна скільки завгодно ганити його за суржик, простакуватість та імідж недолугого хохла, який він щедро експлуатує в образі своє героїні та її мами. Але, що не кажи, кліпи у нього дуже оригінальні, а кіно про неймовірні пригоди Вєрки Сердючки було справді кумедним і смішним. Більше того, нині я все більше схиляюся до того, що він полонив того ж не російського глядача не кепкуванням з українського, а ритмами українських пісень, які він використав у своїх мелодіях. Деякі його фрази – я справді чула слово в слово у селі моєї бабусі. Влучні простонародні висловлювання – принаймні це чесніше і коректніше, ніж новорічні кривляння таких, на перший погляд, талановитих актрис як Ольга Сумська чи Руслана Писанка.

І вже остаточним адвокатом Андрія Данилка я стала, повернувшись зі святкування Старого Нового року в селі Горошова Тернопільської області. Власне, кожного року ввечері 13 січня після пісної куті тут всім селом влаштовують Маланку і справжнісінький карнавал! Так ось, уявіть моє здивування, коли поважна тернопільська бабуся, споряджаючи в святкові жіночі шати Маланку (завжди – лише хлопця), начепила йому на намітку велику троянду… точнісінько таку як у Вєрки Сердючки. Зауважу, що бабуся робила це достеменно так, як років з вісім­десят тому назад робила її бабуся. За традицією Маланка мала вести себе кумедно і ви­клично, щедро жартувати і кпинити, ходити від хати до хати і за ніч протанцювати з кожною незаміжньою дівчиною на селі. Можливо, комусь мій висновок здасться занадто емоційним і притягнутим за вуха, але нині для мене Вірка Сердючка – це Маланка українського шоу-бізнесу. І своєю щирістю вона мені значно миліша за деяких «правильних» зірок і зіркинь.

Нині на порозі січень. Тож попереду цілий рік, який може подарувати українській культурі (неважливо елітарній чи масовій) – безліч нових відкриттів. Хочеться більше українськомовних пісень, книг, телесеріалів, КВН-ів – усього-усього. І щоб все це було високопрофесійним і, головне, – справжнім. А не таким набридливо-недоречним, як холодний осінній дощ в ці зимові січневі дні.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.