Головна статті
Смолоскип України №4(129), квітень 2006
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Олександр Маслак. Олігархічна революція" />

Олександр Маслак. Олігархічна революція 

Олігархічна революція – саме так можна назвати політичний контекст подій 2005–2006 років в Україні. Березневі парламентські вибори остаточно закріпили розподіл влади між основними фінансово-політичними кланами, стали остаточним оформленням «компромісу еліт», контури якого вперше проявилися після Помаран­чевої революції.

Адже незалежно від того, чи буде сфор­мована «велика коаліція» між «Нашою Україною» і Партією регіонів, фактом є те що практично всі політичні сили представлені у Верховній Раді, є або вираз­ни­ками волі великого капіталу, або безпосе­редньо є цим самим «великим капіталом». Нова Верховна Рада представляє інтереси лише одного суспільного класу – бізнес­менів. Парламентська форма правління, що прийшла на зміну бюрократичному диктату кучмістського штибу, – навіть фор­мально закріплює систему тотального олі­гар­хічного «дерибану», яка ґрунтується на принципі «компромісу олігархічних еліт». Це стало логічним результатом того, що по­будова більшості українських партій стан­дартна – береться політик з гучним ім’ям (Ющенко, Тимошенко, Янукович і т. п.), збираються навколо нього бізнесмени з грубими гаманцями і наймають собі «пар­тійне членство», повністю залежне від «спон­сорських коштів». Тобто, на відміну від євро­пейського досвіду, в Україні партії створюються не «знизу», не внаслідок струк­туризації громадянського суспільства, а «згори», як інструмент лобіювання полі­тико-економічних інтересів того чи ін­шого клану. Для електорату ж створю­ються різні маніпулятивні технології – «наш політик найчесніший», «з нами буде добре жити всім» і т. п. От і виходить, що різниця між виборчими блоками лише у «морді облич­чя» їх лідера. А ідеологічні різниці між трьома основними політичними силами якщо й існують, то лише мінімальні.

Можливо, дещо негативно вирізняється своїми антиукраїнськими гаслами про федералізацію та «двомовність» Партія регіонів. І навпаки – дещо приваблює своїм декларативним солідаризмом БЮТ. «Наша Україна» взагалі побудувала свою виборчу кампанію на малозрозумілому з ідеоло­гічної (і будь-якої іншої) точки зору звернен­ні до виборців – «Не зрадь Майдан!». Але і перше, і друге, і третє – це не більше ніж незначна складова передвиборчого «брен­дингу». Один із багатьох елементів «проми­вання мізків» політично неосвіченому електорату.

Адже щоб там не казали про «мудрість нашого виборця», нинішні парламентські вибори засвідчили, що ця «мудрість» є зде­більшого штучним міфом. Особливо яскраво це проявилося на місцевих вибо­рах. Лише те, що мерами таких культурних центрів як Київ, Харків, Львів, Ужгород стали люди, м’яко кажучи, з невисоким осо­бистим культурним рівнем і «підмоченою» репутацією, ставить невтішний діагноз всьому українському суспільству.

 Найбільш характерним в цьому плані є приклад столиці. Адже ганьбою для будь-якої держави було б те, що мером її столиці може стати людина, яка принципово не користується державною мовою та висту­пає за введення мови іноземної держави в якості «другої державної». Логіч­ним є і перший крок «команди професіоналів» Черновєцкого – спроба закриття книгарні пись­менників «Сяйво» – однієї із небагатьох київських книгарень, що спеціалізується на поширенні україномовної книги. Кримінальний капітал в Україні загалом, і в Києві зокрема, крім всього іншого є ще й анти­українським. І його перемога на нинішніх парламентських і місцевих виборах показує те, що українство не лише не стало систе­мотворчим чинником форму­вання україн­ської «політичної нації», але й сильно деградувало як етнос. І нічого дивного немає в тому, що нового антиукраїнського мера Києва прийшли спільно привітати здавалося б непримиренні політичні антаго­ністи – «не такий» Нестор Шуфрич і «помаранчевий» Юрій Оробець. Політичні роз­ходження є нічим у порівнянні зі спільним економічним інтересом. Інтере­сом, що поля­гає у можливості контролю над про­цесом перерозподілу і привласнення економічного потенціалу столиці і країни.

Немає нічого дивного також і в тому, що всі подібні полум’яні «борці за честь і справедливість» лицемірно закривали і далі продовжують закривати очі на очевидні факти «купівлі» місць у виборчих списках як до Верховної Ради, так і до місцевих рад. Адже людина із психологією «бізнесмена», звикла перемагати лише за допомогою фінансового важеля. Те саме стосується і численних очевидних фактів підкупу ви­борців. Колись, на початку дев’яностих років, один із піонерів вітчизняного «полі­тичного бізнесу» любив пофантазувати про те як він невдовзі зможе купувати собі рабів, кого за п’ятсот доларів, кого за ти­ся­чу, а кого лише за щоденний обід. Той діяч давно зійшов із політичної сцени, але його фан­тазії втілюються в реальне політичне життя

Загалом, нинішні вибори остаточно оформили в Україні так звану «латино­американську модель» політичного життя. Найхарактернішим для цієї моделі політикуму є приклад Колумбії в період після Другої світової війни. Жорстке проти­стояння між двома олігархічними партіями – більш популістською Ліберальною і більш «жорсткою» Консервативною – переро­ста­ло у криваві громадянські війни і військові перевороти. Але спільна олігархічна при­рода обох дозволила під гаслом «об’єд­нання країни» сформувати у 1958 році «велику коаліцію» цих двох «смертельно антагоністичних» партій – Національний фронт, яка правила країною аж до
1974 року. Але і в подальшому політичне обличчя цієї країни спільно визначали саме ці дві пар­тії (крім всього іншого, між цими пар­тіями не було жодних ідеологічних відмін­ностей) . І саме спільне правління цих двох політичних сил призвело до того, що у Колумбії сформувалася всесвітньо знаме­нита і могутня наркомафія, культурний рівень жителів країни деградував з кожним роком, а зубожілі селяни поповнювали ряди численних лівацьких партизанських форму­вань. Фактично «об’єднання країни» було лише об’єднанням олігархічних кланів з метою зміцнення системи визиску країни. Результатом цього стало те, що Колумбія стала постраховиськом для всього світу. Чи не таке саме майбутнє очікує і Україну? Якщо політичні процеси будуть розвиватись у тому ж напрямку що й нині, на це питання можна відповісти лише ствердно.

Чи можливо цьому протидіяти? Можливо, але за умови активної спільної діяльності інтелектуальної еліти і громадських акти­вістів. Лише активне формування і структуризація базових структур громадянського суспільства – профспілок, взаємодопо­могових і просвітницьких організацій зможе ство­рити дієву противагу всевладдю олігархії. Але тут також важливим є те, щоб такі структури зберігали автономію сто­совно пануючих олігархічних груп, не стали механізмами системи тотальної мані­пуляції. І саме від цього залежатиме майбутнє українського соціуму.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.