Головна статті
Смолоскип України №4(129), квітень 2006
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Петро Вознюк. Поперед[жуваль]ні підсумки" />

Петро Вознюк. Поперед[жуваль]ні підсумки 

От і дочекалася країна результатів волевиявлення свого народу. Різноманітні «астрологи й хіроманти» від політики вже звично розводять каламуть навколо реальних та уявних урядових коаліцій. Найба­нальніші й найпровокативніші експерти продовжують обсмоктувати тему реґіональ­ного розподілу виборчих симпатій. Ну а ми спробуємо поглянути на питання під дещо іншим кутом зору. Виходячи з того, що будь-яка коаліція – річ відносна й ско­ро­минуща, територіальна детермі­но­ваність вибору – більш ніж умовна, а от реальними тенденціями суспільних настроїв легковажити ніколи не слід.

Отже, що назагал продемонструвало нам голосування–2006? По-перше, його підсум­ки вкотре з усією очевидністю дове­ли, що доля України завжди вирішується на її центральних теренах. Саме воля 11 обла­стей Наддніпрянщини, а не Галичини чи Донбасу, визначає алгоритм вітчиз­няного політпроцесу. Навіть якщо підтри­маний переважно наддніпрянцями блок Юлії Тимошенко опиниться у «глухій» опо­зи­ції (читачі цього числа, можливо, вже знати­муть, чи так сталося), – хтось сумні­вається, що саме його курс буде камерто­ном української політики найближчих років? Другий же, іще більш промовистий сигнал минулих виборів можна розглядати у кон­тексті того таки «поділу»/«розколу» нашого суспільства за політичними поглядами. Розрив дійсно відбувся. Певна річ, не суто географічний, не той, що ним зомбують нас заїжджі політгуру. Але від того не менш наочний і тривожний. Розлам проліг точні­сінько ізотермою народного терпіння. Адже цілком очевидно, що результат пропре­зи­дентської «Нашої України» та деяких лояльних до влади аутсайдерів – це і є від­соток людей, готових терпіти ще, гото­вих на певні подальші жертви заради обіцяних главою держави позитивів. Гото­вих, при­наймні наразі, зберігати стабіль­ність будь-якою ціною. Решта – це голоси проте­сту, байдуже, синього чи ядуче-пома­ранчевого забарвлення. З-поміж них напевне є чи­мала частка тих, що згодні поступитися ста­біль­ністю, аби примусити багатих поді­литися із бідними та відділити бізнес від політики. Протестний електорат нині зріс, мабуть, най­більше за весь час незалеж­ності. І не треба думати, що його можна за­до­воль­­нити «кісткою» у вигляді прем’єрства Тимо­шен­ка або Януковича – зрештою, не так дав­но «протестний» кандидат уже став пре­зи­дентом. Треба просто виконувати обіця­не – в іншому разі голоси «проти» еле­мен­­тарно перейдуть до ще менш прогнозо­ваних політиків.      



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.