Головна статті
Смолоскип України №1(126), січень 2006
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки
Іван Драчик. Революція на даху" />

Іван Драчик. Революція на даху 

Карнавал триває, лише в іншій формі. Більше року тому майже всім моїм друзям і знайомим зривало дах на виборчих дільницях, у наметах або під стінами адміністративних будівель, а коли «жанна д’арк» повела народ «брати» адміністрацію президента, то «брали» її зовсім не студенти-максималісти.

Пам’ятаю, ми з друзями прийшли на Банкову десь опівночі, натовп уже розійшовся, а там стрибало й репетувало, може, двісті людей, переважно середнього віку, всі у стані сильної ейфорії – і ми пізнали обличчя одного професора Львівського
університету, викладача політеху, кількох аспірантів-гуманітаріїв і власника досить великої фірми з продажу мобільних телефонів. Усі вони «в миру» розумні, виважені і поважні люди. Але на війні як на війні, а на карнавалі як на карнавалі.

На третій тур ми поїхали до Дніпропетровська, і нас послали в дивну малонаселену окраїну цього міста, де до дільниці треба було йти промисловими хащами, покинутими трамвайними коліями, а потім сільським пейзажем, і, звісно, жоден ліхтар не світив. Один товстий дядько обіцяв нас «встрєтіть» після підрахунку голосів, а старенька вчителька ро­сійської літератури просила показати їй спостерігачів від Ющенка, щоб «посмотреть им в глаза»...

Всі ми знаєм, що аж ТАК насправді не було, були трамвайні колії і промзона, але були і багатоповерхівки, і ліхтарі були побиті не всі, і голова комісії попри закон забрала нас разом із бюлетенями своєю машииною, щоб ми не «павстрєчалі», бува, дядька, та й дядько в той час уже мирно спав у себе вдома, і нікого «встрєчать» не ходив, але якщо зриває дах, то вже зриває. Тоді все цілком всерйоз.

Слава Богу, усі розумні, виважені й поважані учасники революції повернули собі свій дах і повернулися до своїх університетів, бізнесу та інших корисних справ, але дах державний на крокви чомусь досі не повертається. При тому, що рве його кожному по-своєму і в різні сторони.

Річницю ми зутріли таки на Майдані Незалежності, а потім ввечері, коли слухали по «Ері» репортажі, в яких усі в один голос – від експертів до парасок – плакались в ефірі на те, «що сталося з ідеалами» Майдану, ми наївно дивувались, звідки така реакція? Ніби всім давно було зрозуміло, що соратники порозбігаються, будуть гризтися і сваритися, і ставити одне одному палки в колеса у внутрішніх питаннях, за це ж ніби і стояли на Майдані і в Дніпро їздили – чи Ви стояли не за демократію? Наївно собі думав (все ж я не політолог), що демократія – це і є система стримувань і противаг, коли учасники є суперниками у внутрішніх питаннях і союзниками, коли йдеться про зовнішнього агента. А також ознакою демократичної системи є те, що гравці вирішують проблеми шляхом домовляння.

У таких наївних координатах різношерст­ність річного Майдану виглядала мені й моїм друзям великим позитивом; і навіть меморандум ми зустріли як цілком закономірну і навіть здорову подію. Може, тому, що наш дах давно спочивав на кроквах, і ми вирішили, що так у всіх.

На жаль, ще однією ознакою даху на кроквах є увага до позитивних явищ і забування дивних симптомів. Так, я та мої друзі до пори до часу тішилися також з контексту газової кризи – виглядало на те, що демократія працює: як тільки з’явився образ вишкіреного москаля, що злісно за­кручує гвинт на газовій трубі (до речі, зовсім не нав’язаний нам медіа), і політики, і суспільство переключились із внут­ріш­ніх суперечностей на зовнішню проблему. На опитування люди в більшості відповіда­ли підтримкою нашого уряду – незалежно, чи самі вони були «голубими» й «оранжевими»...

Але, видно, черговий розпал пристрастей стало не так просто пережити – дах знову став сповзати з крокв. Народ раптом потягнуло в гумор – інтернетом загу­ля­ли дитсадкові пісеньки «Стало холодно в батьківській хаті, перерізали газ москалі – ти візьми помаранчевий прапор, ми пові­сим його на Кремлі»... А Верховну Раду раптом потягнуло відправляти уряд у від­став­ку... Теж цілком невинно, бо потім діти розгубилися і зовсім не знають, що робити, хтось спихає вину на іншого: «Це він зробив, а не ми» (даруйте, тут я поцупив цитату з Української правди), хтось закликає: «Не розводьте дитячу безпосередність у парламенті» (звідти ж)... А як не розводи­ти, якщо вже розведена? Верховний дитсадок продовжує гратися в революцію...

Що ж, зриває дах. Буває.

Ми з друзями спочатку дуже здивувалися тому, що відбувається. Потім довго, до сліз реготали – Єханурова відправляють у відставку, а він не відправляється, Янукович проситься на прем’єра, а потім передумує, Волков грозиться Ющенкові імпіч­ментом, але й це не потрібно «бо ми зроби­мо Україну парламентською республікою», Литвина теж збираються відсторонити, але зберегти йому зарплатню... Ми справді три дні реготали, мало не згубили свій дах.

Але зауважте динаміку дахів: коли полі­тикам рвало дах повести людей виганяти Кучму, у відповідь дах рвало науковцям, бізнесменам, студентам – тоді, мабуть, тре­ба було бути трохи «без даху», і це було ціл­ком вмотивовано...

А де мотивація того, що дах не на кроквах тепер? Чи декому він так на ті крокви й не повертався, а його вітром відносило все далі й далі – від взаємних недоведених звинувачень у корупції, підставлянь, відставок, сумнівних структур і посередників – і тепер до метаморфози Верховної Ради на Верховний Дитсадок? І що робити нам, у кого дах залишився на місці, і підказує, що все це насправді дуже сумно?

Я мав написати до бюлетеня статтю про те, що думають колишні спостерігачі на президентських виборах про майбутні парламентські вибори. Мушу зізнатися – я не знаю, що думати. Мабуть, щоб на даний момент щось про них думати, треба, щоб зірвало дах. А мій поки що на своєму місці...



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.