Головна статті
Смолоскип України №1(126), січень 2006
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки


Петро Вознюк. Ціна помилок" />

Петро Вознюк. Ціна помилок

Післяноворічні бурхливі сцени в українському політичному театрі знов змусили декого хворобливо комплексувати щодо «одвічних вад» національної свідомості та політичної культури. Адже на шаблонному рівні сприйняття виходить так, що патріотичний і професійний уряд, щойно відстоявши наші інтереси у драматичному газовому конфлікті, отримав удар у спину від парламентських реваншистів. Відтак декому спадають на думку сумні аналогії, приміром, з тими внутрішніми завору­шення­ми, що так і не дали Україні скористатися плодами історичної перемоги над моско­витами під Конотопом. І от уже чути пафос­ні оцінки й анатеми з пропрезидент­ського табору.

Насправді ж замість таврування опонентів усім дійсно небайдужим до долі вітчизни треба терміново провести роботу над помилками – і не повторювати їх знову. Сама по собі депутатська недовіра Каб­мі­нові є бурею навіть не у склянці, а в пробірці, однак ця подія є закономірною розплатою за попередні прорахунки й пересторогою на майбутнє. Це плата за те, що рік тому, після третього туру голосуван­ня, майже всі керівники «помаранчевих» пішли в річищі політтехнологів-прово­като­рів і легітимізували розкол суспільства. Про­ти фальсифікацій з боку «біло-синього» кандидата тоді не було подано жодного (!) позову – а це слід було зробити, навіть якщо б ті 44% були отримані абсолютно чесно. Втім, немає такої штучної супереч­но­сті, яку неможливо перетворити на справжню: за півроку країна вже «кололася» реально, і з опозиційною елітою довелося укладати політичну угоду. Найодіозніші з опонентів зрозуміли все по-своєму – «домовляєтеся, значить, боїтеся» (sic?) – і порушили го­резвісний меморандум тільки-но це стало їм вигідно. У перерві між цими двома поступками «старим» супротивникам, було спочатку з помпою призначено, а потім зі скандалом звільнено один амбітний уряд – кращого шляху отримати «нових» су­про­тивників годі й вигадувати. Обраний наразі шлях імітації «всезагальної підтримки влади» навряд чи є продуктивним. Навіть якщо люди не йдуть на «народні віча» з-під палки, як було колись на схожих прокучмів­ських мітингах, інформація про масові акції в Галичині не сприятиме консолідації тепер уже дійсно розділеного суспільства. Просто всім «помаранчевим» ідеалістам необхідно нарешті засвоїти банальну істину: політика залишається жорстокою справою, де будь-які перемовини точаться лише доти, доки не стане легше елементарно усунути опонента.


Тетяна Селезньова. Інтернаціональний талант, або Вибачте, Богдане Сильвестровичу" />

Тетяна Селезньова. Інтернаціональний талант, або Вибачте, Богдане Сильвестровичу 

Мистецтво. Його чудодійна сила творить дива, удосконалює світ і рухає людство вперед. Чи можна його використовувати в якості політичного засобу? Ще б пак! У нашому схибленому суспільстві може бути все. Я нічого не маю проти грамоти, врученої Володимиром Литвином Нікіті Міхалкову «За заслуги перед україн­ським народом», але сам метр кіно не зрозумів, за які заслуги саме «перед україн­ським», і чому йому випала така честь. Усі мої знайомі, почувши новину, майже обурювались: «за що?». Але це була тільки цнотлива прелюдія. Вернісаж гарних філь­мів – річ на сьогодні рідкісна, а тому особливо приємна. Тим більше, якщо кіновернісаж, власне, організований геніальним українським актором. Богдан Ступка може зіграти ВСЕ. Його майстерність захоплює видатних режисерів сучасності, для яких він є не просто Актором з великої літери, він є співавтором. Оце б тільки Україні й пишатися таким надбанням. Хоч і зні­ма­ється він переважно в Росії. Друзів Богдан Сильвестрович зібрав на презентацію вернісажу всіх московських. Визнані, видатні майстри кінематографу, живі класики Станіслав Говорухін, Павло Чухрай, Нікіта Міхалков, Тигран Кеосаян і актриса Альона Хмельницька готові були відповідати на будь-які запитання столичних журналістів. Першим було, як ви можете, за логікою, здогадатись, – про жахливий стан українського кінематографу. Ме­ні одразу стало соромно. Знаєте, обговорювати це питання у своїй країні, писати гострі статті, змушувати можновладців поступово змі­нювати ситуацію на краще, робити все, що від тебе залежить, – це означає вболівати за своє кіно. А запитувати про таке у «московського бомонду», показуючи, що ми
всі – нікчеми, і без церемоній можемо «це вам сказати» – не гідно. Потім були питання на кшталт: «у вас такий розквіт, так все правильно на законодавчому рівні у плані кінематографу, а чи може україн­ський режисер приїхати до вас і зняти своє кіно?», а потім: «пане Говорухін! Ви не хотіли б допомогти Одеській кіностудії, адже там повний розвал»... Це все правда. Але не з Міхалковим і Говорухіним це обговорювати. Складалось стійке враження, що наші журналісти (який жах!) не усвідомлюють, що це РІЗНІ країни. І саме МИ маємо дбати про СВОЮ країну, а не «всемогутні» з Москви, як повелося. Нашу землю обкра­дали роками, а ми лише покірно схиляли голови. А чи не має завдя­чувати сьогоднішня успішна російська кіно­школа українській землі? Схоже, про це просто «незручно» говорити. Тут народжувалися ті, хто їхав будувати мистецтво і творити кінематографічні дива до Москви. І в цьому немає провини України, тому що за радянських часів навіть ті, хто прагнув тут залишитися і працювати, не могли цього зробити. За прикрою іронією, саме в най­від­даленіших регіонах Радянського Союзу тоталітаризм був набагато страшнішим і жор­сткішим, ніж у Москві. І Бикова, Дов­жен­ка, Бондарчука, Чухрая звідси просто витравлювали... А сьогодні москов­ські мет­ри говорять, що український кіне­мато­граф «на нулі» (Золота пальмова гілка Каннів – які дрібниці! Про це можна не згадувати) і що скоро можна очікувати повного занепаду... А ми (журналісти) кивали голо­вами: «Так! Говоріть ще!» Навіть ті, хто писав про сьогоднішні таланти України, про те, що є шанс відродити кіномистецтво на цій землі... Але коли до нас приїздить така зірка, як Міхалков, ми ладні забути і про нашу країну, і про мову, про українські таланти і про незалежність. Це психологія рабів. І наша країна невиліковно хвора на рабство. Невипадково найталанови­тіші народжуються ТУТ, але ідуть світ за очі, зраджують... Поважні гості Богдана Ступки не сказали ні слова про Україну, про те, що це Батьківщина видатних людей, що це честь, врешті-решт, приїздити сюди. Без перебільшення. Вони не відчувають цього... через нас. Через наше рабство і покірність «великому брату». А пова­жати раба дуже важко. Неможливо. Павло Чухрай сказав, що ніколи не розділить ці дві країни, бо «насправді ніхто нікуди не від’їжджав, це один простір і так було завжди»... почулись оплески журналістів... У мене виступили сльози розпачу. Невже моя Україна мені просто наснилась? Невже вона закінчується на поважному імені з Москви, імені режисера, якій забув, що його народили саме на цій землі? Павло Чухрай казав, що Гоголь для нього не український і не російський (тут він, звісно, злукавив) письменник, він для нього рідний. І Тарас Шевченко, якого в дитин­стві йому читав батько... О, Тарасе Григоровичу! Ви, певно, єдиний, з визнаних у світі геніїв, хто таки не зрікся своєї країни, і Вас можна з упевненістю назвати саме Українським письменником. Дякую вам за це! За те, що Ви за жодних обставин не станете космополітичним талантом...

Знаєте, дуже давно я мріяла сказати особисте «Дякую» Нікіті Міхалкову за його творчість, дивлячись йому в очі. Але тим, хто не поважає мою землю, навіть дуже талановитим, я не вмію висловлювати вдяч­­ність. Можна сказати, що я «перебільшую», що нічого особливого в цьому немає. Ну, не було жодного українського режисера і митця у «колі друзів» Богдана Ступки, ну, нічого страшного. Він же насправді зні­мається, досить успішно, у російських режисерів, і взагалі, мистецтво – річ космополітична, воно долає кордони і таке інше... Але в КОЖНІЙ країні є СВОЇ герої! І ми маємо визначитись. Тепер, зараз, тому що ростуть покоління, яким потрібна своя країна, свій дім. Чи Україна – це російська провінція, яка за збігом обста­вин, найщедріша і землею, і талановитими людьми, чи, це Країна, яка спроможна встати з колін, струсити з себе вікове рабство, цю прикру, принизливу залежність?

Так, нам потрібні розумні поради, критика, адже дуже важко народжуватись із попелу. Та треба ж розрізняти! Немає щирості стосовно України у тих метрів, немає поваги. Ну, так вже склалося... Вибачимо.

Кіновернісаж мав сумне забарвлення для мене. Там не було хоча б краплини мого, рідного, теплого. І справа не у філь­мах, які відібрали для показів. Вони дійсно чудові. Але як це усе це презентували, який тон задали гарній події, як майстерно вкотре нас зробили бовдурами, між іншим, за нашим власним бажанням... Якісь непідвладні розуму кармічні закони тримають цю землю у рабському становищі. Як надовго? Залежить від кожного з нас, від нашої відданості, любові і нашого бажання, адже все здійснюється саме так, як ми того хочемо.


Юрій В. Нога. Газовий конфлікт, раунд перший: знак оклику, знак питання чи трикрапка" />

Юрій В. Нога. Газовий конфлікт, раунд перший: знак оклику, знак питання чи трикрапка 

«Корупцію не можна знищити. Її можна лише очолити»

 В. Литвин

Вкотре доводиться переконуватись у тому, яка коротка в людей пам’ять. Більшість наших співгромадян уже на початку весни чули про переговори щодо нафти та газу між Україною та Росією. На той момент ішлося про підвищення ціни не більше ніж на 25%. Та от в останні дні літа несподівано виникає питання про фі­нансові умови перебування ЧФ Росії в Криму. Бо вже понад чотири роки україн­ська сторона доплачувала за перебування військових баз іншої держави на своїй території. Коли ж у середині осені постало питання щодо проведення інвентаризації та адекватного грошового відшкодування, Росія почала шукати економічні важелі впливу на Україну, щоб залишитися на Кримському півострові на попередніх умовах аж до 2017 року. Тобто досидіти на шиї українців до закінчення терміну договору про оренду.

І досить швидко такий батіг знайшовся – це енергоносії. Тож на початку зими уряд Єханурова слухав від «Газпрома» казочку першу – про 160 доларів США за тисячу кубометрів на кордоні. Однак у цей же час розпочалося розслідування щодо берегового комплексу морської навігації. І вже в першій декаді грудня ціна зростає до 220–230 доларів. Алєксандр Мєдвєдєв, заступник голови правління «Газпрома»: «Росія не буде продавати газ Україні по 160 доларів, нова ціна становитиме 220–230 доларів за тисячу кубометрів». Жодних логіч­них економічно вмотивованих пояснень нової ціни не існувало.

Однак перед Новим роком у Росії почала нагнітатися антиукраїнська істерія – від пустопорожнього базікання пересічних обивателів аж до сумнозвісних навчань із закручування газового вентиля. Європа в той час спостерігала це на екранах телевізорів як святкове гумористичне шоу, без­коштовний додаток до новин, і втручатися явно не збиралася. Тим часом Москва гнула свою лінію, а надто – одіозні політики. Яскравим прикладом подібних ескапад може бути, наприклад, така заява Владімі­ра Жиріновського: «Ніколи ще в історії Європи не було української держави. Сьогоднішня назва вашої держави – це руїна, «окраїна Російської імперії». Не подобається в Російській імперії – будь ласка, переїздіть в інше місце».

В останні передсвяткові дні ця історія досягла свого апогею. Промовистим є той факт, що Росія виступила одним із гарантів безпеки України в той час, коли наша держава відмовилася від ядерного статусу. Серед інших там є розділ про недопущення економічного тиску. Можливо, у такому контексті Україні варто замислитись над відновленням другого у світі ядерного потен­ціалу. І тоді російські передноворічні жарти були би більш обачними. А то вийшло як у тому анекдоті: «На додачу до ядерного чемоданчика з червоною кнопкою президент Росії отримав у подарунок на Новий рік газову валізу з жовтим вентилем».

Втім, якщо гарно подумати, такий самий вентиль має і наш президент. І варто його закрутити, як у надміру розважливої Європи також почнуться проблеми. Просто ми пам’ятаємо, що також належимо саме до цієї частини світу, а не до якоїсь там Азіопи. А якщо серйозно, подібні дії напередодні виборів кваліфікуються як втручання у внутрішню політику держави.

Всі новоявлені опозиціонери мають тісні зв’язки з сусідом-агресором. Через що раз по раз виникають незрозумілі ситуації. Яким чином, наприклад, документ, зміст якого становить комерційну та державну таємницю, потрапляє до опозицій раніше, ніж до профільних комітетів ВР? Про яку політкоректність може йтися взагалі, коли заради рейтингових очок втоптують у багнюку імідж країни й нехтують її безпекою?

Та як би хто не хотів, а плин часу не зупинити. І ось нарешті – Новий рік. 1 січня Росія припиняє поставки газу до України. В якості сміху крізь сльози: «Новини ОРТ. Невдячна Україна відмовилася від найдорожчого новорічного подарунка найближчого друга, Росії, – по $ 230 за 1000 кубів газу». Зі святом! Ось як прокоментував ситуацію президент України Віктор Ющенко: «Україна з початку 2006 року забезпечує безперебійний транзит газу до країн Західної Європи. /.../ Україна з 1 січня, не отримуючи жодного кубометра газу з Росії як платню за транзит, сьогодні взяла на свої плечі всі витрати по транзиту газу в Західну Європу».

І тут нарешті ця сама Європа заворушилася. Вона нарешті почала усвідомлювати, чим це новорічне шоу загрожує безпосередньо їй. Європейські лідери висловилися цілком зрозуміло – в дусі пошуку компромісу. Тут би Росії й замислитися... Аж ніяк! Вона не придумала нічого розумнішого, аніж звинуватити Україну в європейських проблемах – мовляв, не наша вина, що українці крадуть блакитне паливо. Тому вам і не дісталося в повному обсязі. Це ції погані люди щодня залазять вам до кишені й витягують звідти скільки зможуть – по 50-70 мільйонів доларів за добу. І це відбувається під акомпанемент заяви Юрія Єханурова: «У випадку перегляду контракта про газопостачання і транзит газу між «Газпромом» і «Нафтогазом України» Україна може звернутися до Стокгольмського арбітражного суду». Після цієї заяви у випусках російських новин зникає слово «крадіжка», натомість починаються розмови про аудит та можливий продаж українською стороною газотранспортної системи.

Однак переговорний процес триває. З невідомих лабіринтів коридорів «Газпрому» виринає компанія «Русіукрасуперлохгаз», яка погоджується з ціною в $ 220 від ро­сіян і обіцяє продавати газ українцям менш ніж за сотню... всього по 95 аме­рикан­ських гривень. А тепер проведемо досить нескладний підрахунок: 220–95=125. Досить дивна доброчинна акція як для комерційної структури. Або, як кажуть, тут когось намагаються «розвести» на гроші. А тепер спробуйте з трьох разів здогадатися, кого. Бо туркменський газ іде для України за тією ж ціною, однак вартість його для компанії на кордоні становить без декількох центів 50 доларів. Тобто 95–50=45, однак слід врахувати, що обсяг постачання за різними оцінками перевищує поста­чан­ня газу від росіян від 2,25 до 3,5 разів. Проста вправа для дітей молодшого шкіль­ного віку, враховуючи транзит і ціни в Європі.

Отже, треба думати, бо є декілька пунк­тів, які виглядають в межах подібних договорів досить дивними. Зокрема, в чому я повністю згоден з опозицією, – чому забо­ронено реекспорт, хто буде переглядати кожне півріччя цінову політику, бо визначення «робоча група» не дає конкретної відповіді, з якої сторони скільки учасників, як вони між собою розподіляють права та обов’язки і т д. Та не все вийшло, як планувалося. Бо з’явилися дуже вредні журналі­сти, які почали ставити настільки незручні запитання, особливо про засновників, що чесним бізнесменам від енергоносіїв довелося домовлятися напряму.

Так починався передріздвяний спур у першому раунді. Щоправда, розмови від­носно того, що все відбувалося напряму, вже викликають сумнів. Так, німецькі ЗМІ поширили інформацію про участь у переговорному процесі колишнього канцлера Шрьодера. На жаль, я не бачив оригіналів, тільки перекладні посилання нашого теле­бачення. Та всеж втручання як європей­ських країн, так і США росіяни розцінили як недружні кроки. В цей же час тривають переговори про будівництво газогону в обхід України, а також до Китаю та Японії.

Переговори завершилися, всі говорять про саме свою перемогу. Та як це сприймати, не знає навіть ВР і планує провести слухання. Новоявлена опозиція відправила уряд у відставку. Однак, за попередніми даними, угода є досить вигідною, що­правда, пересічним громадянам прочитати додатки найближчим часом не світить. А з озвучення наших урядовців виходить, що розрахунок за весь газ відбуватиметься з коштів, отриманих за експорт. З профі­цитом у 11–13%, що дозволить створити запас за поточний рік на 30–45 діб.

Однак це все лише слова – і жодних доказів. Не відома система перегляду домовленостей. І якщо за декілька тижнів буде оголошено про створення бази НАТО на українських теренах, чи не стане це причиною для чергового перегляду цін? Відносно постійного загравання до різних таборів найбільш вдало висловився народний депутат Олександр Волков: «Україна заявила,що йде до ЄЕП, а потім за два місяця – в НАТО і ЄС. Я можу сказати єдине, що з подібними розкладами Україна в жодні НАТО і ЄС не йде. Україна йде на...» Що ж, перспектива досить цікава, однак у березні дещо зміниться. Наслідки перших змін (конституційної реформи) нам дадуть відчути теперішні депутати до припинення їхніх повноважень (510 нардепів різних скликань станом на 1.01.2006 р. знову балотуються до ВР).

А ті, хто не попався на нафтовому скандалі відносно Кувейту, а потім – Іраку, – конгресмени й вайтхаусмени – терплять до весни, щоб більш детально познайомитися з ядерними програмами Ірану. Допоки США не розпочне військові дії в Ірані, ціни на вичерпні енергоносії будуть зро­стати...

Тож дозволю собі це питання залишити відкритим...


Конференція. Василь Стус. Двадцять років після смерті: сучасне сприйняття та переосмислення" />

Конференція. Василь Стус. Двадцять років після смерті: сучасне сприйняття та переосмислення

У програмі конференції – доповіді й круглий стіл.

З доповідями виступлять молоді дослідники і літературознавці:

Г. Віват (Харків), Р. Криловець (Остріг), Н. Поколенко (Донецьк),
Г. Савчук
(Харків), О. Черемська (Харків), В. Бабенко (Донецьк),
О. Дмитрук
(Рівне), Є. Найчук (Полтава), Л. Оліфіренко (Донецьк),
І. Стамплевська
(Цюрупинськ), А. Тимченко (Харків).

До участі в круглому столі запрошені:
М. Коцюбинська, Є. Сверстюк, В. Овсієнко, Д. Стус, В. Моренець,
Р. Веретельник, Т. Гундорова, В. Кіпіані,

а також молоді дослідники з регіонів України:

І. Ісаєв (Запоріжжя), Н. Кандибка (Запоріжжя), В. Кисіль (Харків),
О. Козир
(Харків). В. Кузнецов (Донецьк), У. Міщук (Київ), С. Несвіт (Донецьк),
І. Носенко
(Полтава), Ю. Остапчук (Рівне), Л. Подкоритова (Хмельницький),
Н. Пурій
(Дрогобич), О. Федорченко (Керч), Ю. Хорунжий (Київ),
К. Черних
(Запоріжжя), Г. Шумило (Львів), Д. Шупта (Одеса).

Ведучі конференції:

Оксана Дворко, Олесь Обертас, Ростислав Семків.

П’ятниця, 3 лютого 2006 р.

Початок о 10.00 год.

Будинок «Смолоскипа»

вул. Межигірська, 21 (Доїзд: метро «Контрактова площа». Вихід: Нижній вал).


Іван Драчик. Революція на даху" />

Іван Драчик. Революція на даху 

Карнавал триває, лише в іншій формі. Більше року тому майже всім моїм друзям і знайомим зривало дах на виборчих дільницях, у наметах або під стінами адміністративних будівель, а коли «жанна д’арк» повела народ «брати» адміністрацію президента, то «брали» її зовсім не студенти-максималісти.

Пам’ятаю, ми з друзями прийшли на Банкову десь опівночі, натовп уже розійшовся, а там стрибало й репетувало, може, двісті людей, переважно середнього віку, всі у стані сильної ейфорії – і ми пізнали обличчя одного професора Львівського
університету, викладача політеху, кількох аспірантів-гуманітаріїв і власника досить великої фірми з продажу мобільних телефонів. Усі вони «в миру» розумні, виважені і поважні люди. Але на війні як на війні, а на карнавалі як на карнавалі.

На третій тур ми поїхали до Дніпропетровська, і нас послали в дивну малонаселену окраїну цього міста, де до дільниці треба було йти промисловими хащами, покинутими трамвайними коліями, а потім сільським пейзажем, і, звісно, жоден ліхтар не світив. Один товстий дядько обіцяв нас «встрєтіть» після підрахунку голосів, а старенька вчителька ро­сійської літератури просила показати їй спостерігачів від Ющенка, щоб «посмотреть им в глаза»...

Всі ми знаєм, що аж ТАК насправді не було, були трамвайні колії і промзона, але були і багатоповерхівки, і ліхтарі були побиті не всі, і голова комісії попри закон забрала нас разом із бюлетенями своєю машииною, щоб ми не «павстрєчалі», бува, дядька, та й дядько в той час уже мирно спав у себе вдома, і нікого «встрєчать» не ходив, але якщо зриває дах, то вже зриває. Тоді все цілком всерйоз.

Слава Богу, усі розумні, виважені й поважані учасники революції повернули собі свій дах і повернулися до своїх університетів, бізнесу та інших корисних справ, але дах державний на крокви чомусь досі не повертається. При тому, що рве його кожному по-своєму і в різні сторони.

Річницю ми зутріли таки на Майдані Незалежності, а потім ввечері, коли слухали по «Ері» репортажі, в яких усі в один голос – від експертів до парасок – плакались в ефірі на те, «що сталося з ідеалами» Майдану, ми наївно дивувались, звідки така реакція? Ніби всім давно було зрозуміло, що соратники порозбігаються, будуть гризтися і сваритися, і ставити одне одному палки в колеса у внутрішніх питаннях, за це ж ніби і стояли на Майдані і в Дніпро їздили – чи Ви стояли не за демократію? Наївно собі думав (все ж я не політолог), що демократія – це і є система стримувань і противаг, коли учасники є суперниками у внутрішніх питаннях і союзниками, коли йдеться про зовнішнього агента. А також ознакою демократичної системи є те, що гравці вирішують проблеми шляхом домовляння.

У таких наївних координатах різношерст­ність річного Майдану виглядала мені й моїм друзям великим позитивом; і навіть меморандум ми зустріли як цілком закономірну і навіть здорову подію. Може, тому, що наш дах давно спочивав на кроквах, і ми вирішили, що так у всіх.

На жаль, ще однією ознакою даху на кроквах є увага до позитивних явищ і забування дивних симптомів. Так, я та мої друзі до пори до часу тішилися також з контексту газової кризи – виглядало на те, що демократія працює: як тільки з’явився образ вишкіреного москаля, що злісно за­кручує гвинт на газовій трубі (до речі, зовсім не нав’язаний нам медіа), і політики, і суспільство переключились із внут­ріш­ніх суперечностей на зовнішню проблему. На опитування люди в більшості відповіда­ли підтримкою нашого уряду – незалежно, чи самі вони були «голубими» й «оранжевими»...

Але, видно, черговий розпал пристрастей стало не так просто пережити – дах знову став сповзати з крокв. Народ раптом потягнуло в гумор – інтернетом загу­ля­ли дитсадкові пісеньки «Стало холодно в батьківській хаті, перерізали газ москалі – ти візьми помаранчевий прапор, ми пові­сим його на Кремлі»... А Верховну Раду раптом потягнуло відправляти уряд у від­став­ку... Теж цілком невинно, бо потім діти розгубилися і зовсім не знають, що робити, хтось спихає вину на іншого: «Це він зробив, а не ми» (даруйте, тут я поцупив цитату з Української правди), хтось закликає: «Не розводьте дитячу безпосередність у парламенті» (звідти ж)... А як не розводи­ти, якщо вже розведена? Верховний дитсадок продовжує гратися в революцію...

Що ж, зриває дах. Буває.

Ми з друзями спочатку дуже здивувалися тому, що відбувається. Потім довго, до сліз реготали – Єханурова відправляють у відставку, а він не відправляється, Янукович проситься на прем’єра, а потім передумує, Волков грозиться Ющенкові імпіч­ментом, але й це не потрібно «бо ми зроби­мо Україну парламентською республікою», Литвина теж збираються відсторонити, але зберегти йому зарплатню... Ми справді три дні реготали, мало не згубили свій дах.

Але зауважте динаміку дахів: коли полі­тикам рвало дах повести людей виганяти Кучму, у відповідь дах рвало науковцям, бізнесменам, студентам – тоді, мабуть, тре­ба було бути трохи «без даху», і це було ціл­ком вмотивовано...

А де мотивація того, що дах не на кроквах тепер? Чи декому він так на ті крокви й не повертався, а його вітром відносило все далі й далі – від взаємних недоведених звинувачень у корупції, підставлянь, відставок, сумнівних структур і посередників – і тепер до метаморфози Верховної Ради на Верховний Дитсадок? І що робити нам, у кого дах залишився на місці, і підказує, що все це насправді дуже сумно?

Я мав написати до бюлетеня статтю про те, що думають колишні спостерігачі на президентських виборах про майбутні парламентські вибори. Мушу зізнатися – я не знаю, що думати. Мабуть, щоб на даний момент щось про них думати, треба, щоб зірвало дах. А мій поки що на своєму місці...

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.