Головна статті
Смолоскип України №11(136), листопад 2006
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки


Олесь Обертас. Українська гельсінкська група: 30 років героїзму" />

Олесь Обертас. Українська гельсінкська група: 30 років героїзму 

У Києві на державному рів­ні відзначено 30-річчя УГГ

Україна вперше на державному рівні відзначила річницю створення Української Громадської Групи (УГГ) сприяння вико­нанню Гельсінкських угод. Свят­ку­вання тривали 8, 9 та 10 листо­пада 2006 р. У рамках святкування ювілею Гельсінкської Групи відбулася прес-конференція, було відправлено панахиду на могилі Патріарха Володимира у Києві, покладено квіти на могили членів УГГ, відбувся вечір пам’яті Надії Світ­личної, проведено семінар на тему: «Права людини: вчора та сьо­­годні» та всеукраїн­ську моло­діж­ну на­укову конференцію «Ук­раїн­ська Гельсінкська Група: 30 років існування».

У середу 8 листопада у пресовому агент­стві УНІАН від­булася прес-конференція, на якій виступили член-засновник УГГ Левко Лук’я­ненко, члени УГГ Василь Овсієнко, Мирослав Маринович і Йосиф Зісельс, представник Ва­шин­г­тон­ського Комітету Гель­сінк­ських Гарантій для України Осип Зінкевич, голова Московської Гельсінкської Групи Людмила Алексєєва, голова Української Гельсінкської Спілки Володимир Яворський.

Пресконференція до 30-річчя УГГ. Зліва: Л.Алексеєва, О.Зінкевич, Л.Лук'яненко, В.Яворський, В.Овсієнко, Й.Зісельс

 Основною частиною відзначення стали урочисті збори громадськості, що відбулися 9 листопада у будинку Української Центральної Ради. На зборах були присутні 20 членів УГГ, посол Фінляндії в Україні, представники Гельсінкського руху з інших країн, дружина Президента України Катерина Ющенко та посли держав-учасниць Гель­сінк­ського процесу. На цій частині відзначень було зачитано привітання Президента України Віктора Ющенка, виступали Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Микола Горбаль, Людмила Алексєєва, Осип Зінкевич, Лесь Танюк, Петро Січко, Йосиф Зісельс та інші, а радіо «Свобода» нагородило всіх учасників гельсінкського процесу спе­ціальною пам’ятною медаллю. 

 Народний депутат України, політв’язень, один із засновників УГГ Л. Лукяненко зазначив, що створенню Гельсінкської групи передувала низка подій, а також розповів, як у 1976 році на тлі політичної ситуації в Європі було створено УГГ.

Під час пленарного засідання

 У травні 1976 р. московські правозахисники створили Московську групу сприяння виконанню Гельсінкських угод. За ініціативою письменника Миколи Руденка, 9 листопада 1976 року в Україні почала діяти Україн­ська Гельсінкська Група, яка об’єднала людей різного сві­то­­гляду й національ­ностей, бо пра­­во­захисники розуміли: за колоніального становища про дотримання прав людини не може бути й мови – незалежність всім уявлялася як імовірний гарант свободи. «Коли вони сказали, що хочуть створити Гельсінкську Групу в Україні, я похолола, – згадує нинішня голова Московської Гельсінкської групи Л. Алєксєєва приїзд до неї Миколи Руденка і Левка Лук’яненка. – На теренах усього Радянського Союзу найжорстокіше карали в Україні. Ми просили західних журналістів писати якомога частіше про Україн­ську Групу, про кожну її людину. Бо це камікадзе. Перші арешти відбулися саме в УГГ. Терміни україн­цям давали найбільші. І найбільше загиблих у таборах було саме серед членів Української Гельсінкської Групи».

 «Вже 24 грудня у всіх членів групи були проведені перші обшуки, – згадує В. Овсієнко, – у Олеся Бердника, Микола Руденка, Олекси Тихого. Перші арешти М. Руденка і О. Тихого відбулися вже 5 лютого 1977 р., а 23 квітня було заарештовано Миколу Матусевича і Мирослава Мариновича, але цей рух не припинявся – люди не боялися і продовжували вступати до УГГ. Така зміна заарештованих тривала майже 10 років безстрашно і безперервно».

Попри шалений тиск, УГГ не самоліквідувалася: і з неволі виходили її документи. Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка у США і Вашингтон­ський Комітет Гельсінкських Гарантій для України видали майже всі документи УГГ українською, англійською й іншими мовами, Закордонне представництво УГГ видавало щомісячний бюлетень «Вісник репресій в Україні», вся Україна припадала вухом до глушених передач радіо «Свобода».

 Українська держава в особі Президента України Віктора Ющенка відзначила мужність членів УГГ. Президент вручив 42 членам УГГ (живим і мертвим посмерт­но) державні нагороди – орден «За мужність» І-го ступеня. Виступаючи перед нагоро­дже­ними, Президент від імені українського народу і держави засвідчив їм найглибшу шану і вдячність. «Саме ви заклали першу цеглину розбудови в Україні громадянського суспільства. Ви були першими, хто свободу людини і громадянина поставив на рівень зі свободою народу, а їхнє право – вище права держави», – сказав В. Ющенко. Президент відзначив три світоглядні дії Української Гельсінкської Групи. Це просвітництво і відродження української державності, виклик комуністичній тоталітарній системі та збереження глибокої демократичної традиції українства. «Українська Гельсінк­ська група вивела боротьбу українського народу проти тоталітаризму у контекст світового демократичного процесу», – відзначив В. Ющенко. Президент нагадав про видатні постаті УГГ, серед яких Василь Стус, Іван Кандиба, Олесь Бердник, Микола Руденко, Вячеслав Чорновіл, Юрій Шухевич, Левко Лук’яненко, ген. Петро Григоренко.

 А 10 листопада будинок «Смолоскипа», куди цього дня перемістилися основні події з відзначення 30-річчя створення УГГ, був переповнений. Тут відбулася всеукраїнська молодіжна наукова конференція «Українська Гельсінкська Група: 30 років існування», було відкрито фотовиставку, присвячену діяльності УГГ, у Музеї-архіві українського самвидаву, презентовано документальний фільм Олександра Фролова «Дисиденти: Україн­ська Гельсінкська Група», книгу «Україн­ська Гельсінкська Група. До
30-річчя створення: історія, документи», яку підготували О. Зінкевич і В. Овсієнко, а також двотомник «Міжнародний біогра­фічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Том 1. Україна», який підготували Є. Захаров і В. Овсієнко.

 У конференції, ведучим якої був Олесь Обертас, взяли участь 30 представників преси, члени УГГ і колишні політв’язні: Раїса Руденко, секретар УГГ, Михайло Горинь, Микола Горбаль, Євген Сверстюк, Богдан Ребрик, Микола Матусевич, Петро Розумний, Степан Сапеляк, Микола Кульчинський, Олесь Сергієнко, Віталій Шевченко, Василь Кохан, Богдан Климчак, Григорій Приходько, Зорян Попадюк, Михайло Якубівський, Ганна Михайленко, Володимир і Микола Мармуси, Петро і Володимир Січки, Іван Гель, Ніна Марченко, Атена Пашко, Володимир Андрушко, дружина В. Стрільціва, син Олекси Тихого Володимир. Серед присутніх були молоді дослідники – Вікторія Марценішко, Юлія Волинець, Ігор Волошин і Юрій Колісник (Черкаси), Олег Рарицький і Микола Васьків (Кам’янець-Подільський), Микола Грабчак і Олександр Кривенко (Київ), були присутні історики Вахтанґ Кіпіані, Анатолій Русначенко (Київ), Юрій Зайцев (Львів), а також голова Харківської Правозахисної Групи Євген Захаров, голова УГС
В. Яворський та багато інших. Тексти доповідей і виступів на конференції буде надруковано в журналі «Молода нація».

 Ключові доповіді про діяльність УГГ виголосили В. Овсієнко, колишній політв’язень, правозахисник, член Української Гельсінк­ської Групи з 1978 р. та О. Зінкевич, представник Вашингтонського Комітету Гельсінкських Гарантій для України.

 В. Овсієнко розповів, яким чином і в якому політичному контексті світової історії виникла УГГ. Він згадав Валерія Марченка – вченого-сходознавця, перекладача і журналіста, який загинув 7 жовт­ня 1984 р. в ув’язненні. «Його засудив до 10 років ув’язнення і 5 років заслання суддя Григорій Зубець, який тепер є членом Вищої Ради юстиції. – говорив В. Овсієн­ко. – Коли вийшов закон про реабілітацію політв’язнів, цей самий Зубець прислав матері Валерія документ про реабілітацію її сина. Він його засуджував і він його реабілітував. Цей суддя після того ще був головою Київського обласного суду. І він ходить по цій землі і на нього пальцями не показують і не плюють на нього. Як це може бути?» – обурювався В. Овсієнко.

Голова видавництва «Смолоскип» та представник Вашингтонського Комітету О. Зінкевич наголосив, що молодіжні правозахисні комітети у США вже 17 листопада 1976 р. створили у Вашингтоні Комітет Гельсінкських Гарантій для України на чолі з Андрієм Зваруном. Про це телефоном він розповів Миколі Руденкові, а той повідомив, що УГГ не є підпільною організацією, а працює згідно з Гельсінк­ськими угодами як громадська, відкрита організація. Тоді в розмові, вони узгодили принципи співпраці і домовилися, що Вашингтонський Комітет буде офіційним представником УГГ у США і західних країнах і що інформація, отримана по телефону, може бути опублікована в закордонній пресі. Як зазначила Раїса Руденко, після цієї розмови телефон Голови УГГ було від­ключено, а також і після розмови з Л. Лук’яненком було відключено телефон і в нього. Вашингтонський Комітет діяв до часу створення Закордонного Представництва УГГ в Нью-Йорку, яке очолював ген. П. Григоренко, а опісля – М. Руденко.

 Інформацію і документи УГГ за кордон передавали через Москву, Болгарію, через моряків радянських кораблів, які привозили вантаж до Копенгаґена, за допомогою туристів і дипломатичної пошти. Члени УГГ, які опинялися на Заході, давали свідчення у Конгресі США, виступали на прес-конференціях. Допомогу в організації і переклад здійснювали представники Комітету Юрій Саєвич, Орест Дейчаківський, Андрій Фединський, Андрій Каркоць, а також теперішня дружина Президента Катерина Чумаченко-Ющенко та інші.

 Варто визнати, що 30 років тому створення Української Гельсінкської Групи було найвдалішою перемогою Опозиційного українського руху над тоталітарним Радянським Союзом. Лише завдяки принциповій позиції членів Групи було голосно порушено проблему української національної держави на міжнародній правовій основі. І мрія багатьох борців за Україну всього лише через півтора десятка років наповнилася реальним змістом: вона стала Незалежною. У певному розумінні можна сказати, що свобода слова, правди­ва інформація зруйнували «імперію зла».

 Сумні наслідки такої безстрашної боротьби за Україну: 24 членів УГГ було засуджено у зв’язку з членством у Групі. Всього вони відбули в концтаборах, в’язницях, психіатричках, на засланні понад 170 років. Загалом же на страсному рахун­ку членів Групи – понад 550 років неволі. Група розплатилися п’ятьма життями: Михайло Мельник, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус.

 Особисто мене, як і кожного молодого українця, до глибини душі вразили щирі і переконливі зізнання справжніх героїв України – членів УГГ, висловлені на тій конференції, які ми не забудемо ніколи: «Незважаючи на всі поневіряння, ми завжди будемо пишатися тим, що ми були чле­на­ми Гельсінкської Групи та дожили до від­значення цієї дати на державному рівні». 

Виступили:

Михайло Горинь

Іван Гель

Юрій Колісник

Євген Захаров

Григорій Приходько

Василь Овсієнко

Олесь Обертас

Осип Зінкевич

Олег Рарицький

Вікторія Марценішко

Олександр Кривенко

Юрій Зайцев

Раїса Руденко

Євген Сверстюк

Олесь Сергієнко


Петро Вознюк. Бойова готовність" />

Петро Вознюк. Бойова готовність 

Принаймні дуже хотілося б сподіватися, що саме цим словосполученням, винесеним у заголовок, згодом можна буде охарактеризувати стан українського суспільства й політикуму на момент другої річниці «помаранчевої революції». Адже спраглому справжньої боротьби патріотові така мила його серцю симфонія іржавих діжок могла вчутися уже в обережних натяках екс-польових командирів Майдану про майбутню «революцію на бруньках». А дехто, мабуть, зумів угледіти войовничі мотиви навіть у наскрізь просякнутій політичною кон’юнктурою петиції, що її учасники святкування Дня Свободи передали до Секретаріату Президента. Головним пунктом цього документа стала, як відомо, вимога скасування конституційної реформи і повернення главі держави його попередніх повноважень. Усього лише.

Певна річ, режисерам чергової сублімаційної вистави з претензією на відтворення атмосфери Майдану–2004 не дано осягнути, що розв’язання наявних сус­піль­них суперечностей знаходиться зовсім не у площині політичної казуїстики чи то пак косметичних нюансів форми правління. Вирішення нинішньої патової ситуації виходить далеко за межі традиційних для буржуазної демократії засобів. По-перше, гасла і принципи нашої антикризової (прошу зауважити: я намагаюся називати речі за їхньою суттю, чудово розуміючи, наскільки нинішня парламент­ська коаліція встигла дискредитувати це визначення) стратегії повинні бути справді радикальними. Українське сус­пільство радикалізується, і це ні для кого не є таємницею. Навіть той самий улюблений «помаранчевими» середній клас у нас налаштований достатньо рішуче, він не боїться «розгойдувати човна» – і це, зрештою, здорова ознака молодої нації. Ну а про основний, на мою суб’єктивну думку, ресурс націє- і державотворення – найманих працівників (від вантажника у супермаркеті чи сільського механізатора до університетського професора) годі й казати. Тому будь-які заклики до зміцнення президентської влади передусім мають супроводжуватися чіткою та зрозумі­лою програмою дій «посиленого» глави держави із захисту прав її громадян. Добре, що у цьому напрямку вже дещо робиться. Проте найголовнішою є друга умова – практичні кроки, здатні довести народові принципову здійсненність проголошуваної програми. Тут, знов-таки, теж не без прогресу: принаймні гучні акції протесту проти підвищення комунальних тарифів у Києві формують вірний алгоритм суспільних настроїв. Однак і в цьому разі необхідно бути послідовними і, що надто важливо, підтримувати адекватний імідж.

Відтак дозволю собі дати кілька порад усім спадкоємцям «помаранчевої» революції. Відмовтеся від дорогих авто – я, приміром, ніколи не забуду виразу очей одного армійського офіцера, коли він спробував підрахувати, скільки його зарплат може коштувати один люксовий лімузин з розряду тих, що ними користуються деякі «любі друзі». Припиніть, нарешті, ритуальні заклинання про «європейський вибір» – на тлі безладу в усіх сферах життя та суто знущальної позиції євробюрократів щодо України це не ви­кликає у громадян нічого, окрім кпинів і роздратування. Допомагайте простим людям чим тільки можна: підтримуйте різноманітні низові ініціативи, відстоюйте права найманих працівників перед роботодавцями, очолюйте антирейдерські і взагалі правозахисні дії, створіть всеукраїнську мережу безкоштовного юридичного консультування. Нарешті, пам’ятайте давній рецепт збереження влади багатіїв ще від Арістотеля: можно­владець або олігарх, що порушив закон, має бути підданий більш суворому покаранню, ніж пересічний громадянин в аналогічній ситуації. Спростуйте, кінець кін­цем, твердження великого китайського скептика Конфуція, який порівнював закон із павутинням, у якому бідна людина заплутується, а багата – легко його прориває. Не намагайтеся зупинити невідворотну другу (чи то пак третю) у новітній історії України революцію. Майте смі­ли­вість і відповідальність очолити її. Не під­тверджуйте власним прикладом провокативної тези, що опозиція при зустрічі з революцією негайно кличе полі­цію. Тим паче, що остання насправді навряд чи чимось зарадить «у разі чого». Якщо зараз вам вистачить на це духу, то слова Януковича про можливість «несподіваної реакції» на ймовірні масові протести виявляться мильною бульбашкою. Або весь компонент її «несподіваності» полягатиме у неочікувано швидкій капіту­ля­ції. Ну а про обіцянки «антикризових» кому­ністів «повернути свято великого Жовтня» взагалі ніхто не згадає. Якщо ж волі забракне – краще поступіться місцем на аван­сцені. Адже історії, врешті-решт, байдуже, під яким прапором буде «осід­ла­но тигра» українського бунту – помаранчевим чи, приміром, червоно-чорним.


Анна Ратушна.  «Вибрані» Багряний та Теліга" />

Анна Ратушна.  «Вибрані» Багряний та Теліга 

Колись у Мюнхені він погодився зривати плакати з анонсом про виступ одного забороненого українського письменника. Пізніше він з ним познайомився. Ще пізніше переправляв через Альпи заборонену газету «Українські Вісті». А ще пізніше, тобто нині, Осип Зінкевич видав твори Івана Багряного…

7 жовтня у Будинку «Смолоскипа» відбулася презентація «Публіцистики» й «Ви­б­ра­них творів» Івана Багряного та «Вибраних творів» Олени Теліги. Пригадується цитата з одного видання: «Саме так потрібно видавати класиків…», а про них, як відомо, говорять серйозно. І не лише тому, що багато хто із Розстріляного Відродження сприймається як національний герой, тобто монументально, а, радше, через дуже складні життєві деталі.
І коли Євген Сверстюк каже, що поет/письменник – це передовсім людина, пригадується Багряний із заздалегідь заготовленою дозою ціанистого калію в кишені – він не повернеться на «родіну» живим. Або його особливий, абсолютно не сміш­ний гумор. На газету «За возвращение на родину!» Багряний «відповідає» газетою «Ми ще повернемось!».

Чи Теліга, з питанням виживання для дівчаток з «непролетарських сімей», авторка близько 40 віршів та кількох публікацій, усміхнена жінка зі світлин, чи не завжди в чоловічому товаристві, любителька танців та манекенниця в Польщі. Про пое­зію Теліги Євген Сверстюк скаже: «Назвати твір текстом – ви­знати, що крім текстів там більше нічого нема, а Теліга – це дух часу». Очевидно, не про сучасників завжди говориться з певною долею пієтету, тим паче, коли люди на власному досвіді знають значення слів «червоний терор».

Більшість доповідей на презентації була присвячена творам Багряного.

Молодий дослідник із Харкова Максим Балаклицький пред­­ставляв новий та цікавий погляд на його творчість. В його книзі «Нова релігійність Івана Багряного» не знайдете підходів ортодоксального християнства, йдеться про пошук нових ключів до розуміння двох дискурсів – ніцшеанського та страждання. Він пропонує наразі звернутися не лише до таких відомих творів письменника як «Сад Гетсиманський», «Тигролови», а й до, за визначенням багатьох, най­кращого твору Багряного «Людина біжить над прірвою».
У своїй доповіді Максим використовує спогад письменника про колективізацію: молодий журна­ліст не просто здійснює ура-пропаганду «як добре проходить колективізація!», а в нюансах пока­зує усі протиріччя цієї системи.

Ростислав Мельників наголошував на важливості поширення творчості цих письменників особливо на Схід. За роки незалежності влада так і не спромоглася створити там нормальний культурно-інформаційний прос­тір, а такі видання будуть безперечно сприяти його створенню. Свого часу Мельників був упорядником вибраних творів Майка Йогансена, виданих у подіб­ній серії – пись­менники Роз­стріляного Від­родження. Певною ілюстрацією до вищесказаного можна вважати повідомлення про рішення Харків­ської обласної ради ліквідувати усі пам’ятні знаки воїнам УПА.

Учитель ….. здійснив щось на зразок цікавого компаративістичного дослідження «Сад Гетсиманський» – «Місячна соната» Бетховена. Таким чином, порів­нявши твір літературний з твором музичним, він дійшов висновку, що певна структура речень Багря­ного створює відповідний музичний образ.

В обговоренні також брали участь Олександр Шугай, Ніна Гнатюк, Олена Логвиненко, Анто­ніна Тимченко, Вікторія Назарук, Володимир Радзієвський, Лариса Подкоритова та інші. Серед сказаного прозвучало багато паралелей: поет – пат­ріот, свобода – тоталітаризм, тен­дітність – мужність, слова, що на­­пи­сані кров’ю – слова із ва­ніль­ного крему. Ці протиставлення виказують той неспокій та неоднозначність у розумінні цих письменників. Водночас маленьке спостереження. Молодше покоління береться за власне до­слідження, починає віднаходити нові кути зору, не доку­мен­тально, а художньо сприймає деякі реалії (або просто не може осягнути їх розумом: «Стіль­ки людей не може поміститися в одній камері!», – кажуть школярі). Для старших, особливо для близьких до описуваних речей, це безкінечне переживання, воно важить більше за твір і це, вочевидь, не дивно.


Ольга Погинайко. Українські видавці в Польщі" />

Ольга Погинайко. Українські видавці в Польщі 

Мабуть, розпочати розповідь про цю неймовірну поїздку треба з великої подяки її натхненниці й організатору, раднику Посольства Польщі в Україні Олі Гнатюк. І зовсім не тому, що так годиться. Просто енергія й ентузіазм пані Олі не можуть не викликати захоплення. Адже це не українському Міністерству культури і не українському Міністерству закордонних справ, і навіть не Держкомінформу, який керує книговиданням в Україні спала на думку така ідея, і вже точно не їм вдалося її реалізувати, вони навіть не знали про неї. Та й навіщо це їм? Хіба це Україна має бути почесним гостем міжнародного книжково ярмарку, який відбудеться в травні у Варшаві? Хіба це Україні потрібно показувати потенційним «гостям гоноровим» зал, у якому від­будеться виставка, влаштовувати зустріч з представниками «Ars Polo­na» й «Інституту книжки»? Хіба, зрештою, Україні потрібен обмін досвідом з набагато успішнішими, ніж наші, польськими видавцями? Судячи з усього, не Україні.

А тепер трохи про подорож. Вона й справді була неймо­вірна. Звичайно, перше, що помічає український громадянин, який ніколи раніше не був за кордоном (а авторка якраз така), – це зміна якості дороги буквально відразу після перетину символічної лінії. Нехай навіть виявиться, що не всюди дороги настільки кращі за наші, але те, що «до» тебе багато кілометрів трясе, а «після» машина йде плавно – не помітити важко. Друге, чого не помітити не можна – це охайність двори­ків у придорожніх селах і дворів у самих містах. Третє – ви­хо­ваність людей навколо. І насамкінець – чистота громадських туалетів. Це якщо коротко. Але мова не про це.

Наша поїздка почалася з візиту до легендарної і дуже успішної «Академічної книгарні» у Кракові, а далі були видавництва «Universitas», «Znak», Інститут книжки, книгарня «Нестор». Особливо хотілося б розповісти про останню. Адже під цією так би мовити «торговою маркою» у самому центрі Кракова знаходиться цілий український культурний центр. Тут не тільки чи не єдина на всю Польщу книгарня видань українських та про Україну, тут ще є українська кав’ярня і ресторація «Смак український», і саме тут у Кракові збираються українці й поляки, для яких Україна – це не просто чорнобильська пляма на карті Європи. Закінчився наш перший «робочий день» діловою вечерею з президентом найбільшої в Польщі маркетингової компанії в галузі книговидання «Book Marketing Research» Яцеком Влодарчиком, добре знайомим україн­ським видавцям за навчальними семінарами, котрі він проводить спільно з фондом «Відродження». Тож уже першого дня з’ясувалося, що графік у нас буде дуже насиченим, а зустрічі – неймовірно цікавими. Так воно і сталося: з одної зустрічі на іншу доводилося просто перебігати, заздрісно поглядаючи на краківські, а потім і варшавські музеї та кнайпи.

Наступного дня у Варшаві представники українських видавництв отримали змогу зустрітися з людиною, до якої не пробивалися навіть більшість «рідних» поль­ських видавців, – президентом мережі книжкових магасторів «Емпік» паном Ейял Лагав. На цій зустрічі пан Лагав повідомив про подію, яка в майбутньому може радикально змінити український книжковий ринок, перевернути його з ніг на голо­ву, а точніше, поставити нарешті на ноги, щоб він став таким, яким має бути книж­ко­вий ринок цивілізованої країни. Йдеться про купівлю «Емпіком» понад 60% акцій всім відомої мережі книжкових супермаркетів «Буква». Погодьтеся, новина для українських видавців непересічна.

Зустріч українських видавців з директором книгарні "Чули барбажиньца" ("Ніжний варвар") Томашем Бжозовським (у центрі)

На цьому, поїздка, звичайно, не закінчилася, але докладна розповідь про кожну зустріч займе аж надто багато часу. Тому згадаю ще тільки про ті, які були пов’язані зі згаданою вище участю України в міжнародному книжковому ярмарку у Варшаві, тим більше, що стрімкість розвитку подій, які відбувалися просто на наших очах, вражала. Адже ще у вівторок презедент Інституту книжки Магдалена Слюсарська розповідала, що за 5 місяців від часу оголошення про те, що Україна стане почесним гостем цієї ви­ставки, керівництво нашої держави так і не визначилося з тим, яка інституція куруватиме подію з нашого боку. Про це ж говорила й керівник департаменту зарубіжної культурної політики при міні­стерстві культури Польщи Маґдалена Ґумковська наступного дня. А вже в п’ятницю на зустріч з представниками «Ars Polona» у виставковому залі, де, власне, і має відбуватися дійство, прибув заступник голови Держкомтелерадіо Василь Шевченко, який навіть назвав орієнтовну загальну суму кошторису імпрези – 5 мільйонів гривень. Складалося враження, що, почувши про нашу поїздку до Польщі, українські чиновники просто злякалися й у стилі фільмів про Джеймса Бонда запідозрили видавців у всесвітній змові. Відтак, «процес пішов». І хоч вся ця історія вигладає часом смішно, а часом дуже сумно (бо хто з наших видавців міг би самотужки організувати щось у Варшаві), головне, як видається авторці, саме те, що справа зрушила з мертвої точки. Втім, чи зможе Комітет організувати щось путнє, – це ще велике питання, особливо, якщо судити за держкомів­ською виставкою в березні минулого року в Києві.

Загалом за 5 днів було проведено понад 15 зустрічей і налагоджено контакти, на які за інших умов пішло б набагато більше часу й зусиль. І що найбільше вражало, що створило неповторний збірний образ польського видавця – це та, доброзичливість і щирість, з якою нас зустрічали в кожному місці, з якою нам розповідали про свої досягнення й помилки та поїли кавою й чаєм.


Ірина Стамплевська. Чиї свята святкує наш студент?" />

Ірина Стамплевська. Чиї свята святкує наш студент? 

Як відомо, студенти відзначають свій день двічі на рік: восени і взимку.
А чи не забагато приводів для нашого брата влаштувати вихідний? «Звичайно, ні!» – запевнить бувалий студент. Чим більше свят, тим краще. Студентське життя вдвічі коротше за життя школярське, і тому воно повинне бути насиченішим. Тим більше, це трамплін у доросле життя, з якого вороття не буває. Тому кожен намагається якомога більше ввібрати радості і любові за часів свободи та юнацької безпосе­редності.

Але все ж таки, залишається питання: звідки з’явились ці два свята: 17 листопада і 25 січня?

Нещодавно ми гучно й пишно провели Міжнародний день студента. Звичайно, це свято асоціюється з молодістю, романтикою й гумором, а от історія його, що почалася з Чехословаччини періоду Другої світової війни, зовсім невесела.

 28 жовтня 1939 року в окупованій фашистами Празі студенти та їхні викладачі вийшли на демонстрацію, щоб відзначити річницю утворення Чехословацької держави (28.10.1918). Підрозділи окупан­тів розігнали демонстрацію, при цьому був застрелений студент медичного факультету Ян Обплітав. Похорони Яна
15 листопада 1939 року знову переросли в акцію протесту. Десятки демонстрантів були арештовані. 17 листопада гестапівці й есесівці вранці оточили студентські гур­то­житки. Більше 1200 студентів були ареш­товані й відправлені у концтабір в Заксенхаузені. Дев’ятьох студентів і акти­вістів студентського руху стратили без суду в катівнях в’язниці в празькому райо­ні Рузине. За наказом Гітлера всі чеські вищі навчальні заклади було закрито до кінця війни.

На згадку про чеських студентів-патріо­тів у 1946 року на Всесвітньому конгресі студентів, що відбувся у Празі, встановлено відзначати 17 листопада як Міжнародний день студента.

Ця знаменна дата солідарності і глибокої пошани до молодих чеських героїв. Тим більше, що для України чехословаць­ка трагедія суголосна скорботним подіям під Крутами 1918 року.

 В нашій державі 17 листопада стали відзначати як День студента з 1999 року відповідно до Указу Президента від 16.06.1999 №659/99. Святкування його проводиться за сприяння Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, за підтримки Кабінету Міністрів України.

 Та наші батьки пам’ятають інше свято студентства, що припадає на Тетянин день, тобто 25-го січня. Чим же відзначена ця дата? Вона пов’язана з царською Росією і її першим навчальним закладом. Саме цього зимового дня у 1755 році фаворит імператриці Єлизавети Петрівни Шувалов схвалив проект Московського університету, розроблений Ломоносовим, і домігся затвердження документа Сенатом. Він намагався приурочити від­криття навчальної установи до іменин своєї матінки Тетяни Петрівни. «Дарую тобі університет», – сказав він їй 12 січня (25-го за новим стилем), коли імператри­ця підписала Указ про його створення – «для підготовки вчених синів держави». Потім це висловлювання стало крилатим. А в 1835 році цар Микола I наказав об’єд­нати в одне свято іменини університету й Тетянин день. Так і лине це свято по багатьох країнах уже багато часу. Але яким чином воно дійшло до України, сказати важко.

Флагманом же вищої освіти в нашій державі по праву вважається Києво-Могилянська академія, що була заснована 12 березня 1632 р. Саме тоді було ви­рі­ше­но об’єднати усі братські школи в одну – Києво-Печерську колегію. Петро Могила за згодою братства став її «довіч­ним охо­рон­цем і наставником», і через деякий час на його честь нарекли цей за­клад. Акаде­мія відіграла найвизначнішу роль у роз­вит­ку освіти й науки як в
Україні, так і в Росії.

 Тож, мабуть, варто нам переглянути, що ми святкуємо, і звернутися до витоків своєї історії. А вона у нас щедра на ви­знач­ні дати та події, лише треба її добре знати.

 


Ростислав Семків. Майстрування поезії" />

Ростислав Семків. Майстрування поезії 

Для першого-ліпшого поета, чи для того, хто ним себе вважає, написати вірша не є особливою проблемою. Сідає за комп’ютер, зосереджено дивиться в монітор і... пішла-поїхала геніальність: букви вистрибують з-під його пальців і складаються у влучні слова, а ті обертаються яскравими образами. Складніше з іншим: чи зможе «жрець краси» витворити щось приземленіше? Наприклад, табуретку.

16 листопада у «Смолоскипі» четверо сміливців – Богдан Горобчук, Павло Коробчук, Олег Коцарєв та Дмитро Лазуткін (разом – ГО-КО-КО-ЛА) – вирішили наочно довести, що руки в поета не лише для кніпання по клавіатурі, але й для речей серйозніших, трив­кі­ших. Мистецька акція «Міцна чоловіча поезія», крім читання віршів, супрово­джувалася дзиж­чанням пилки, шурхотом рубанка та ударами молотка. Молоді чоловіки заповзялися створити і духовне, і матеріальне. Поезія вдалася їм краще – табуретка гірше. Але вона була, як доказ, як мрія про солідну маскулінність, як сон з минулого, в якому було все просто і надійно.

Заправляв усім Лазуткін. Принаймні, таке складалося враження, бо він сидів у кутку нога на ногу і читав газету – нічого не робив, а отже керував. Тільки вийшов до трибуни прокричати у мікрофон свої розпачливо-пронизливі вірші, кожен з яких із небаченою яскравістю демонструє етапи становлення молодого чоловічого я в сучасному непростому світі. Дальший саморозвиток його таланту, безперечно, викликатиме все більше зацікав­лення, менші та більші скандали і протести з боку феміністок. (Вони й цього разу не забарилися втрутитися: кілька дівчат спробували зірвати виступ поета, увійшовши до зали з транспарантами на кшталт: «Тепер я маю в руках молот фемінізму проти вашого патріархального ладу. І я зруйную його!». Втім, присутні слухачі, а зала «Смолоскипа» була заповнена вщерть, демарш радикально налаштованих жінок не сприйняли і продовжували елегійно споглядати поетично-робітниче дійство.)

Глашатаєм гурту, його потужним рупором, котрому не потрібен навіть мікрофон, був Коцарєв. Його поезія теж надривна і найближча до «робітничої рані» 20-их ХХ-го. Ідеологія простоти і конкретності пре з рядків його віршів, ламаючи звичні ритми вже традиційного верлібру. Зі сцени повіяло харківським конструктивізмом і бадьорим мажором оновлення.

Двоє інших чоловіків, котрі, як мені здалося, й зробили концептуальну табуретку, також перебували у різних статусах. Павло Коробчук у чудернацькому головному уборі, що навівав думки про активістів студентських будзагонів пізньорадянської доби, вочевидь, відігравав роль ударника. Цей поет надзвичайно динамічно змінює свою поетику й встиг вже доволі далеко відбігти від манери своєї смолоскипівської збірки 2004 року. Богдан Горобчук, книга віршів котрого з’явиться щойно цього року, відтак, виконував роль єдиного простого трударя, пролетарія, вміння якого правильно розмічати маркером межі майбутньої табуретки експлуатувало решта троє учасників вечора. Читає Горобчук надзвичайно іронічно і якось хижо: це, напевне, має справляти неабияке враження на дівчат. Врешті, табуретку було зроблено, а вірші прочитано, але дійство ще продовжу­ва­ло­ся. Не бажаючи дозволити тестове сідання на своє дітище (а, можливо, просто засумнівавшись у тривкості нашвидкуруч змайстрованої табуретки), чоловіки заходилися (тепер уже всі разом) її розламувати. Тут справа пішла швидше й на очах у спантеличеної публіки шедевр було знищено: мовляв, наша поезія й так зостанеться з вами, то навіщо вам ще й табуретка?!

Найсентиментальніші в залі мало не плакали, більш міцні почуттями нарікали хіба на непослідовність концепції: для остаточного вирішення долі сакраментального предмета, напевне, слід було запросити ще когось на роль судді-прийомщика. Рекомендували знаного виваженістю своїх суджень та коректністю висловлювань Сашка Ушкалова. Та й гурт з його участю називався б ніжніше, без натяку на глобалізацій не варварство і ламання традиції: «Гококолушка». Нічого більше як чекати нових чоловічих перформенсів не залишалося.

Фотозвіт з акції:

Богдан Горобчук

Олег Коцарєв

Павло Коробчук

Дмитро Лазуткін

Поетична робота "пиляють не тільки жінки":

Демарш феміністок "табуретка - гендерно нейтральний об'єкт":


Оксана Зварич. Місцеве самоврядування як елемент безпо­-середньої демократії на постсоціалістичному просторі: проблеми та перспективи" />

Оксана Зварич. Місцеве самоврядування як елемент безпо­-середньої демократії на постсоціалістичному просторі: проблеми та перспективи 

Процес становлення України як демократичної держави досить складний і дискусійний. Деякі дослідники вважають, що наша держава достатньо «здемократизована», щоб мати власний напрям розвитку. Інші схиляються до думки, що Україна не здатна подолати шлях до справжньої демократії самостійно,
а лише спираючись на досвід інших «схожих» держав.

Одним з найгостріших елементів безпосередніх обговорень щодо демократизації нашої країни є місцеве самоврядування та його форма і функції, деякі аспекти якого і розглядатимуться на даному круглому столі: «Місцеве самоврядування як елемент безпосередньої демократії на постсоціалістичному просторі: проблеми та перспективи».

Як видно із самої назви, саме крізь призму досвіду розвитку місцевого самоврядування країн пострадянського простору (а це Росія, Казахстан, Польща), цей круглий стіл має на меті розглянути його роль і місце в Україні, перейняти найкра­щі тенденції для розвитку і започаткувати нову філософію розуміння терміну і явища «місцевого самоврядування».

У тезах вітатимуться новаторство, не­ординарність підходу та якість викладеного матеріалу. Ті тези, у котрих буде відоб­ра­жено найбільш болючі проблеми становлення якісного місцевого самоврядування в Україні та шляхи їх вирішення, матимуть преференції щодо інших.

З усіма запитаннями звертайтесь:

Оксана Зварич, Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду


Іван Шерстюк, Ігор Андрейко. Структура політичних партій:теорія та реальність на постсоціалістичному просторі" />

Іван Шерстюк, Ігор Андрейко. Структура політичних партій:теорія та реальність на постсоціалістичному просторі 

Під час проведення круглого столу «Структура політичних партій: теорія та реальність на постсоціалістичному просторі» розглядатиметься широке коло питань, пов’язаних з особливостями еволюції політичних партій на просторі колишнього соціалістичного табору, їх взаємовідносини з владою, суспільством та між собою.

Зокрема, на круглому столі ми торкнемося питання відмінностей між теоретичними аспектами їх діяльності та реаліями, що склалися на постсоціалістичному просторі. Особливу увагу ми звернемо на аспекти будівництва успішної політичної партії, беручи до уваги як внутрішньо-, так і зовнішньополі­тичні реалії.

Гостями даного круглого столу будуть експерти з питань партійного будівництва та функціонування, лідери політичних партій та політологи як українські, так і з інших країн колишнього соціалістичного табору (зокрема Росії, Польщі, Казахстану та інші). Учасникам вдасться зробити порівняльний аналіз еволюції явища «по­літична партія» у ХХ–ХХІ ст. на постсо­ціалістичному просторі.

В тезах вітатимуться власні думки, науковість, об’єктивність, оригінальність та неординарність рішень, посилання на джерела та список літератури.

Модератори: Іван Шерстюк та Ігор
Андрейко.

Із запитаннями, зауваженнями та пропозиціями звертайтесь:

Ігор Андрейко, Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.