Головна статті
Смолоскип України №9(134), вересень 2006
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки


Видавництво «Смолоскип» серед дев’яти найвизначніших видавництв України" />

Видавництво «Смолоскип» серед дев’яти найвизначніших видавництв України

На ХІІІ Форумі видавців України, який відбувся 14–17 вересня 2006 року у Львові, відзначено дев’ять найвизначніших видавництв України за останнє 15-річчя. Крім «Смолоскипа» серед цих дев’яти видавництв є ще київські видавництва — «А-ба-ба-га-ла-ма-га», «Критика», «Либідь», «Мистецтво», «Осно­ви» і «Наукова думка», одне львівське видавництво – «Кальварія» і одне Івано-Францівське – «Лілея-НВ». Спеціальний диплом експертного опитування «Книжки незалежного 15-річчя, які вплинули на український світ», яким нагороджено ці видавництва, підписали міністр Культури і туризму України Ігор Ліховий, редактор газети «Україна молода» Михайло Дорошенко, головний редактор журналу «Книжник-рев’ю» Константин Родик і директор Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» Галина Родіна.

             Найважливішими книжками незалежного 15-річчя видавництва «Смо­лос­кип» всеукраїнські експерти визнали такі книжки: у номінації «Хрестоматія» (вітчизняна та світова класика, біографіка та мемуаристика, літерату­ро­знавство) – Микола Хвильовий. Україна чи Малоросія? (1993), у но­мінації «Софія» (вітчизняна та світова філософія, культурологія, соціоло­гія, по­літологія) – Дмитро Чижевський. Фі­лософські твори. У 4-х томах (2005), антології, упорядниками яких були Олег Проценко і Василь Лісовий – Консерватизм (1999), Націоналізм (2000), Лібералізм (2002), у номінації «Минувшина» (вітчизняна та світова історія, біографіка та мемуаристика) – Переяславська Рада 1654 року: Історіографія та дослі­джен­ня (упорядники Ярослав Федорук, Ігор Гирич, 2003), у номінації «Візитівка» (мистецькі, презентаційні, туристичні та країзнавчі видання) – Путівник: Україна (упорядники Осип Зінкевич і Володимир Гула, 1995).

            Кільком десяткам експертів у різних номінаціях довелося познайомитися зі 118 тисячами книжкових найменувань, які з’явилися в Україні в останніх 15-и роках. З цієї кількості було вибрано 210 найвизначніших книг України у семи номінаціях 86-и українських видавництв. З цієї кількості видавництв вибрано 10, які видали у останніх 15-и роках Незалежності найбільшу кількість найвизначніших і відзначених книг.

 Рейтинг проводили експерти покликані журналом «Книжник-рев’ю» і Центр рейтингових досліджень «Едіт-Профі», а читацько-експертне опитування газета «Україна молода».        


Ольга Погинайко. Форум–2006: ще не цілком подія, але вже доволі культурна" />

Ольга Погинайко. Форум–2006: ще не цілком подія, але вже доволі культурна 

            Писати про Форум видавців, м’яко кажучи, складно. Надто вже багато від нього вражень: і про книги, і про організацію, і про різні мистецькі акції, і про безкінечні презентації й автограф-сесії на будь-який смак, і про живих «укрсучкласиків» вкупі з усім тим, що ви­творяють вони у неформальній обстановці, і власне про сам Львів з його надзвичайною ар­хітектурою та найкращими у світі кнайпами. Все це зливається в один неймовірний феєричний образ, видерти з якого щось одне, не сказавши про друге, здається просто варварством. Виділяти щось найголовніше з-поміж того, що й так головне, – справжній мазохізм. Але чи нам звикати…

Потрапити хоч би на третину тих акцій, які анонсувалися орга­ні­заторами Форуму цього року, було просто нереально навіть якби, уявімо собі такого монстра-інтелектуала, охочий відвідати все це не спав і не їв, не кажу­чи вже про власне купівлю книжок (на це вже точно не вистачило б часу). Щоб уявити собі, скільки ж всього насправді відбулося у Львові впродовж цих чотирьох днів, досить глянути хоча б на програму Форуму, видану книжечкою обсягом 150 сторінок. Направду кажу вам: дещо з того, що спокусилася купити авторка, мало-таки менший обсяг.

Якщо відвідати все було й справді неможливо, то принаймні виділити те, що найцікавіше, було трохи легше. Таким, певна річ, став Перший міжнародний літературний фестиваль у Львові, на який тільки іменитих авторів приїхало близько сорока, а серед тих, кого поки що вважають молодими і зеленими й тому не називають окремим рядком, самих лише смолоскипівців було за тридцять. Так що густота різного калібру письменників на квадратний метр різко зросла, так само, зреш­тою, як і зацікавлення ними з боку читачів, яких теж, до речі, «понаїхало» за деякими оцінками ледь не 50 тисяч. Якщо минулого року презентації досить часто «збирали» пусті зали, то цього разу багатьом просто не вистачало місця. І нехай хтось скаже після цього, що українці перестали читати!

Що ж до самого Форуму, то тут все не так сонячно, як могло би здатися непосвяченому в стан справ відвідувачу з вулиці, але й далеко не так погано, як хотілося б тим, хто звик годуватися статтями про тяжкий стан української культури. Суто орга­нізаційно ХІІІ Форум був набагато кращим за попередній. Без надмірних накладок у роз­кладі, без непотрібного поклоніння перед «зірками» братньої літератури. Натомість перед читачами з’явилися нові обличчя привезених з Європи Шульца, Вітов­ського, Масловської… Хоч не обій­шлося й без «приколів». Чого вартувала хоча б відмова давати деяким учасникам запрошення на церемонію урочистого відкриття, мотивуючи це тим, що не зроблено спеціального замовлення та з подальшою заявою, що квит­ків немає. Яке ж було здивування цих-таки учасників, коли раптом у четвер уве­чері виявилося, що квитки просто тут і зараз роздають усім підряд! Бери – не хочу! Деякі видавництва так і не дісталися до Оперного театру саме завдяки неспроможності організаторів порахувати квитки. От хоча б і «Смолоскип», якому, як виявилося, того вечора ма­ли вручити нагороду як одному з десяти най­кращих видавництв країни. Ну, то що ж, видно «не судьба».

А от з книгами цього року якось не склалося. Тобто склалося, але не дуже. Всі ті 500 видавництв, які привезли продавати книжки, звичайно скажуть, якщо їх про це запитати, що їхні книжки були найкращі, ціни – найнижчі, а стенди – найцікавіші. Але то все піар. Справді гарних книжок, таких, щоб від них очі розбігалися, дух захоплювало, а руки мимоволі пхалися до гаманця по гроші, було обмаль. Той, хто принципово купував лише цьогорічні більш-менш вартісні видання, цілком міг вкластися у 200 гривень. І не треба казати, що то астрономічна сума і що книжки до бісиків дорогі. Рівно стільки ж «затягне» мінімальне святкування дня народження на 6 персон або простий виїзд на природу в режимі «шашлик і до шашлика». Так що, не зважаючи на майже 400 поданих на конкурс «Книга форуму» видань, особливо розігнатися було ніде, тому фанати типу авторки цього опусу, «доганялися» минулорічними текстами. Мій же власний читацький рейтинг стен­дів віддав першість Київському «Факту» – чи не єдиному, де хоті­лося купити «всього і побільше».

Першість же у вмінні «розкручувати» когось на щось, напевно, можна віддати братам Капрановим. На своєму зеленому «горбатому» «Запорожцю» при вході акцією безкінечної автограф-сесії на капоті вони зрештою «розкрутили» не одного читача, а те, що «Зелений пес» спільно з BBC влаштував у п’ятницю в «Ляльці», нагадувало щедрі діаспорні фуршети часів ранньої незалежності. У суботу ввечері та ж таки «Лялька» зрештою не змогла вмістити всіх охочих навідатися на «Ніч поезії нон-стоп», де мали виступати й «рід­ні» смолоскипівські лауреати, і тому багато кого можна було почути хіба на презентації «молодих поетів» у музеї етнографії.

Власне, цього року на форумі «Смолоскип» провів дві презентації, що, схоже, потроху стають традиційними й збирають свою сталу численну публіку. Перша – вже згадана презентація книг лауретів літературного конкурсу в Музеї етнографії в п’ятницю – встановила рекорд з відвіду­ваності. Зал було заповнено вщерть. Свої тексти читали Дмит­ро Лазуткін, Олег Коцарев, Павло Коробчук, Богдан Горобчук та Юля Стахівська. Завершив презентацію виступ професора Монреальського університету Євгена Калюжного – автора книжки «Як стати і бути багатим».

Наступного дня, у суботу, від­булася презентація третього тому («Українські вісники») десятитомного зібрання творів
Вячеслава Чорновола. Серед її учасників були такі знакові для історії українського правозахисного руху постаті як Валентина Чорновіл, Атена Пашко, Осип Зінкевич, Михайло Косів, Яро­слав Кендзьор – всі вони на
початку 1970-х років мали без­посе­редній стосунок до випуску, розповсюдження та видання «Українських вісників» за кордоном. Прозвучали ексклюзивні записи голосу Вячеслава Чорновола.

Того ж дня на площі перед Оперним театром в акції «Молода республіка поетів» виступили Ілля Стронґовський, Катріна Хад­дад, Сашко Ушкалов та інші молоді автори, до появи яких на Форумі–2006 теж долучився «Смолоскип».

Все це, звичайно, лише фраґменти. Була ще, приміром, презентація книжки критичних до­сліджень творчості Ліни Костенко за матеріалами проведеної минулого року в Могилянці конференції, зустрічі-тандеми (чи як їх там) у театрі «Воскресіння», на яких вільного місця не було навіть на підлозі, було читання поезії з Ратуші… Але зрештою, про це, напевно, напише хтось інший, бо описати весь Форум в одній статті неможливо …та й непотрібно.

На презентації ІІІ тому «Творів у 10-ти томах» В. Чорновола.
Виступає Михайло Косів. Сидять: Ростислав Семків, Атена Пашко,
Осип Зінкевич, доктор Євген Калюжний.


Петро Вознюк. Осіннє загострення" />

Петро Вознюк. Осіннє загострення 

            Початок політичного сезону загалом позначився надлишком емоцій і бо­йового настрою у найвпливовіших вітчизняних «небожителів». Щоправда, час від часу все скидалося на банальне осіннє загострення певних психічних патологій – явище, добре знайоме фахівцям. З єдиною, втім, поправкою: наші політики, мабуть, вирішили не чекати до жовтня–листопада, коли відповідні процеси більш притаманні внутрішньому світові людини, й уже буквально з кінця літа почали збурювати хворобливі пристрасті. Взяти хоча б міні-скандал зі спробою скасування Кабміном права Президента давати доручення урядовцям. Ще навіть не розібравшись, що до чого, представники різних владних інстанцій фактично за кілька годин спромоглися поламати навколо цього казуса чимало списів.

Далі – більше. Вочевидь отримавши під час відпочинку неабиякий заряд бадьорості й наснаги, «регіонали» дали зрозуміти, що не збираються полишати своїх планів щодо «підвищення статусу» ро­сійської мови в Україні. Власне про небез­пеку тактики домовляння й «задобрювання» в політиці, а надто – стосовно суб’єктів із постсовєтською громадянською «культурою» (що ними є більшість керівництва «біло-голубих») – автор попереджав ще у зв’язку із підписанням т. зв. «меморандуму про порозуміння». Адже логіка цих людей проста – «уступаєте, значить боїтеся», як писав колись Дмитро Донцов у досить упередженому, однак аж ніяк не позбавленому дослідницької дотепності нарисі «Душа москаля». Після торішнього «пакту про ненапад» вони зважилися «усього лише» дати демонстративного копняка «помаранчевому» урядові Єханурова. Тепер, по отриманні прем’єрства й більшості посад у КМ, від них важко було не очікувати повернення до своїх далекосяжних гуманітарних і геополітичних ініціатив. Додаючи перцю до й без того непростої ситуації, пан Азаров ще й знущально звинуватив того таки Єханурова (чи не найпалкішого, між іншим, апологета «широкої коаліції» й «примирення політичних опонентів») у навмисному руй­ну­ванні економіки перед поверненням «на хазяйство» Януковича. Не знаю, правда це чи ні, але натомість давно відомо, що про інших майже завжди говорять судячи по собі. Тож це висловлювання знаного «поціновувача» державної мови може свідчити і про те, що робили з країною він та його колеги напередодні передання повноважень переможцям виборів–2004.

Втім, «помаранчеві» теж намагаються не відставати у цій «війні нервів». З гідною подиву упертістю донедавна миролюбна частина «Нашої України» заповзялася виштовхнути з «розширеної» коаліції комуністичних реліктів. Звісно, така «принциповість» пояснюється не так високими міркуваннями категоричної ідеологічної несумісності (які там ще ідеології у постмодерній «ігровій» політиці!), як суто прагматичним бажанням перехопити у Симоненка «золоту акцію» й поставити нове об’єднання у залежність від подальшої позиції «НУ». Що ж, хай так – аби не надумали поступатися. На цьому тлі навіть поствідпусткові заяви завжди готової до бою Юлії Тимошенко про «нелегітимність уряду», «спроби підкупу опозиційних депутатів» та «антисоціальний бюджет-2007» скидалися чи то на «піар відчаю» чи то на завчені репліки школяра-відмін­ника «для галочки». Таке, як полюбляють нині казати у ВАКУ, «дрібнотем’я» радше дискредитує саму ідею опозиційності.

Одним словом, до бар’єру! Маємо надію нарешті побачити наших політиків із протилежних таборів у ситуації реального протиборства – без масок зайвої політкоректності і зі зброєю напоготові. Те, що одні відверто заговорили про мову та «помаранчевий саботаж», а інші – про комуністів та «невід’ємні права Президента щодо керівництва урядом», назагал дуже добре. Адже гіпертрофована «компромісність» (з перманентним відкладанням реального розв’язання суперечностей у довгу до нескінченності шухляду) та, як точно висловився один український радикальний публіцист, «антимаскулінність» вітчизняного політикуму вже починають дратувати. Це вже не смішно. Тому навіть якщо для подолання цих рис знадобиться діяти всупереч вимогам доби (панівного Постмодерну) – треба не вагаючись пливти проти течії. Тим паче, будь-який політичний супротивник сприймається адекватніше, коли послуговується зброєю (реальними агресивними аргументами), а не всілякими паперовими «меморандумами» чи «універсалами». Принаймні це дає змогу оперативніше вжити необхідних контрзаходів.

От тільки боюся, що бойовий запал українських політгравців щезне разом із тропічною засмагою, що колись так підкреслювала життєстійкість європей­ських колонізаторів. І осінній спалах полі­тичних пристрастей справді видасться таким само цілком буденним та передбачуваним явищем, як згадуване на початку матеріалу сезонне загострення психіч­них хвороб. Утім, читачі цього числа бюлетеня, можливо, вже знатимуть, чи доведеться-таки нам стати вдячними глядачами боротьби «до переможного кінця» на політичному Олімпі України, чи тут знов тріумфуватиме всеперемагаючий дух компромісу.


Богдан Горобчук. Про ZEX" />

Богдан Горобчук. Про ZEX 

    Насправді це дивне «ненашинське» слово в заголовку читається не так, як ви могли подумати, а як «ЦЕХ» – тобто велике приміщення для праці на заводі, фабриці тощо. Або – як новий мистецький фестиваль, започаткований цього вересня (а точніше – 8–9 його числа) у Харкові. Фестиваль, що його, здавалося, розчавить між Сциллою і Харибдою (даруйте за банальність) двох інших гігантських заходів – гуляйпільською «Незалежністю з Махном» і Львівським форумом видавців: нібито ніхто на нього не зважить, відпочиваючи від першого і готуючись до другого. Але цього не сталося – фестиваль пройшов «на ура!» – і організаційно, і виступово, і – загалом. Найактивнішим організатором і піарником «ZEXу», як і «Незалежності з Махном», був Сергій Жадан, він же був і ведучим. Вже це, а ще анонсована присутність суперзірки україн­ської літератури, 72-ї особи в рейтингу «топ-100» журналу «Корреспондент» (якраз між Іваном Плачковим та Ігорем Суркісом J) – Юрія Андруховича – апріорі робило фестиваль яскравою подією української літературної повсякденності. На «це­хів­ських» афішах відомі розкручені імена чергувалися з іменами молодих, талановитих, але поки ще не надто знаних поетів, і в цьому – безперечна заслуга організаторів, що прагнули показати аудиторії не лише вершину айсберга молодої української літератури, а й, наскільки це можливо, увесь айсберг.

Богдан Горобчук, Павло Коробчук, Юрій Андрухович

Юрій Покальчук

Учасники

Основним місцем дійства став театр «Березіль», а точніше – ма­ла його сцена, чимось і справ­ді схожа на цех: з височенною стелею і задушливою, але якось навіть приємно задушливою атмо­сферою. Інші місця – чи не най­ліпший у Харкові клуб «ОsтаNNя Барикада» та книжкова крамниця «Університетська Книга» були менш задіяними, та й то – переважно безпосередніми учасниками фестивалю. Були також дійства й у готелі «Харків», куди люб’язно заселили митців, але про них згадувати не варто через надто інтимний їх характер.

А розпочався фестиваль з найвдалішого за всю історію україн­ської літератури слем-турніру, ведучим якого був робокачур Анатолій Ульянов. Слем-турнір – це передовсім енергія у чистому стані, це епатаж від мистецтва, а точніше – максимально оригінальне і яскраве прочитання власних текстів за три хвилини. Поети, а ще більше – Толічка, – так заводили публіку, що та несамовито волала і плескала, а ще – люб’язно жбурляла на сцену пластикові пляшки і паперові літаючі об’єкти, але без жодної аґресії, підштовхувана лише звільненою енергією любові до красного письменства. До слемер­ського фіналу вийшли найдостойніші – Павло Коробчук, Дмитро Лазуткін та Світлана Поваляєва, а от остаточно пере­міг і отримав символічні «андрухови­чівські» 100 баксів (на конверті зі справжніми грошима було ще й 100 баксів із
головою Андруховича замість голови Франкліна) саме Павло – про­демон­стру­вавши не лише поетичні здіб­ності, але й некепську гру на ударній установці (простіше кажу­чи – на барабанах), що стояла на сцені й очікувала «Самогону».

Остання фраза – між іншим – зовсім не абсурдистська метафора, як можна було би подумати, адже «Самогон» – це назва нового проекту Юрія Андруховича і польського гурту «Карбідо», що тішили публіку після основної того дня літературної програми: виступів К. Хаддад,
С. Ушка­лова, Н. Гончара, Ю. Тараненко, Л. Багірової, Р. Мельникова та Ю. Покальчука, який буквально порвав усіх своїм суперхітом «Не наступайте на любов».

А от дорвав усіх якраз «Самогон». Поляки грали щось на зразок експериментального року, під який Андрухович читав власні тексти – переважно з останньої своєї збірки «Пісні для мертвого півня». І читав як вміє читати лише він – потужно, граційно, еротично. Якби гарненько витиснути увесь одяг, що був того вечора на танцюючій глядацькій аудиторії, то можна було би отримати не один літр поту.

Далі митці перебралися на закриту тусівку з неодмінним фуршетом у клуб «ОsтаNNя Барикада», де знову ж багато і гарно читали.

Першою подією наступного дня стала презентація нових книжок, що вийшли у видавництві «Фоліо»: перекладів Ю. Андруховича з американських поетів 50-х – 60-х років «День Смерті Пані День» і збірку невигаданих історій з пацанського життя молодих українців «Хулігани» Ю. Покальчука. Скромний Жадан відмовився презентувати свою нескромну за розмірами (під 800 сторінок) і ще менш скромну за назвою збірку майже всього досі ним написаного і виданого «Капітал».

А вже увечері вдячна харків­ська публіка дочекалася наступного виступу молодих митців: П. Коробчука, О. Коцарева, Б.-О. Горобчука, стронґовського, Д. Лазуткіна, С. Поваляєвої, (лідера гурту «Ундервуд»), Л. Дереша та І. Карпи. Складалося враження, що якби фестиваль тривав би ще кілька днів, то Харків втратив би чудовий театр «Березіль»: адже оплески й овації, якими публіка вітала виступи кожного літератора, могли розтопити будь-що, навіть камінь і бетон. Пане Андрухович, ви, звісно, вкотре пересвідчилися, що на поетичні виступи люди ходять сотнями не лише в Америці, але і в нас, унікальних*. І головне – вони отримують від цього справжнє задоволення, адже чим пояснити той факт, що другого дня на фестиваль людей прийшло значно більше ніж першого – тіснота була неймовірна.

Останніми на сцені «ZEXу» побували хар­ківський гурт «Ойра» та івано-франківська «Перкалаба». І це була суперенергетична жирна крапка цьогорічного фестивалю. З надією підкреслю слово цьогорічного – адже таке дійство неодмінно потребує повторення.

P.S. Якщо ви ще жодного разу не бували у Харкові – обов’язково побувайте. І бажано – наступного ZEXy.

P.P.S. Не наступайте на любов. Переступайте.

* Неточна цитата з передмови Ю. Андруховича до збірки перекладів «День Смерті Пані День».


Юрій В. Нога. Гуляй, Гуляйполе!" />

Юрій В. Нога. Гуляй, Гуляйполе! 

Гуляє Гуляйпóле, Гуляйполе гуля...
Комусь хай очі коле, а ми, брат, звідтіля
Г. Лютий

    24 серпня 2006 року. Україна. Запорізька область. Невелике містечко серед безкраїх степів. Молодші посміхалися,            старші хрестилися, коли на гуляйпільський стадіон в’їхала тачанка. Дійсно, уявити психічно здоровій людині лауреата шевченківської премії Ульяненка в кубанці, шкірянці, тельняшці, з маузером, портупеєю і чорним прапором над головою – складнувато. Можливо, як і Сергія Жадана в ролі Льови Задова в башлику і галіфе, з носогрійкою за вухом. Дехто нервово гортав книги і вдивлявся у фото, яким понад 80 років, протирали окуляри, переводили погляд з фото на тачанку... Та давайте підемо у хронологічному порядку.

«Махновці»: українські письменники Олесь Уляненко та Сергій Пантюк

Як прийнято писати в голівудських підводках – приблизно за місяць до цього. Лежав у тіньку Олесь Доній та й думку гадав, як йому потрапити з Запоріжжя до Гуляйполя. І був подивований тим, що на карті написана одна назва, а люди інак­ше як Махноград не називають... Багато цікавого тоді ді­знав­ся історик і політолог. Багато тоді різ­ного проговорили, однак не завжди наші бажання збігаються з нашими можливостями. Зате на наступний рік уже стіль­ки заготовок, що якщо їх буде реалізовано, то таврійські ігри й казантипи будуть блідими примарами. Не заглиблюючись у деталі скажемо так: за допомогою двох міністрів дійство під назвою «День незалежності з Махном» відбулося.

Від’їзд зі столиці в нашому автобусі запамятався фразою Романа Чайки, що він оце ніколи не святкував День Незалежності під вокзалом. А ті, хто заплатив гроші і думав, що дві доби буде «водка піть, зємля валяться», були трохи засмучені, бо україн­ські музиканти і літератори до
3-ї–4-ї години ранку спокійно спіл­кувалися без стимулюючих засобів.

Після прямого запитання, для чого це все, організатори замислилися, і хоча спілкування відбувалося напівформальне, – сиділи ми під сценою, – відповідь змусила поміркувати.

Вперше селянсько-робітничий визвольний рух південного сходу України (те, що називають «махновщина») окреслено як державотворчий. Вони творили свою Українську державу. На свій сором я тільки зараз почав читати праці Нестора Івановича (моя дружина – правнучка сотника його армії), і на свій подив зрозумів, що вони повністю вкладаються як у територіально-адмі­ністративну, так і в політичну реформи. Хіба не Президент намагається дати більше прав громадам, чи не «регіонали» відновлюють безподаткові зони? І для короткопам’ятних «нашоукрів»: на вибори саме ви винесли гасло «багаті поділяться з бідними». Здається, комуністи перед виборами обіцяли повернути безоплатну медицину й освіту, соціалісти розказували про соціальні гарантії для трудового люду. В нас це називається демократія, а коли це намагається зроби­ти одна людина, – то це анархія.

Значить, я анархіст: повина існувати загальнодоступна безоплатна медицина й освіта, та паралельно ніхто не повинен зупиняти розвиток платної. Повинна бути загальна диференціація податків залежно від прибутків, і рішення про ремонт дитячого майданчика мають приймати не депутати міськради, у яких 7 місяців на рік канікули, і чекати все літо, поки вони паряться на морях, – тупо, а мешканці будинків – громада. Формування армії за територіальним принципом: ви здасте якимось зайдам брата, однокласника, сусіда, ко­ха­ну людину? Цікаво, за скільки днів губернатора Каліфорнії з ротою спецназу списали б на бойові втрати, якби вони спробу­вали знайти мене в рідному се­лі? Чи саме не в цьому була сила ота­манів, «батьок», пізніше – УПА?

Та щось ми відволіклися від теми фестивалю. Про ідеологічні та державотворчі аспекти поговоримо, можливо, іншим разом, скажімо, наступного року.

Хто посміхався, хто хрестився, хто... Однак це вже було написано. Тож із класичною затримкою, під бій барабанів на стадіон в’їхала тачанка. Далі можна зробити просто перелік тих, хто встигнув виступити в перший день у частині першій: Уляненко, Покальчук, Жадан, Брацило, Поваляєва, Пантюк, Лазуткін, декілька представників владних структур, Доній. Далі на стадіоні грав оркестр МВС, у частині другій виступали всі охочі, та їх було забагато. Тому початок літературного боді-арту (розписування поетами натурників-добровольців власними текстами) багато хто пропустив. З морально-етичних причин тут не буде фотографій з цього дійства. Цікавий факт: після невдалого жарту, що не вдалося виявити переможців, більше трьох десятків місцевих дівчат погодилися стати моделями для українських поетів. Та це всього-навсього показник того, що фестина вдалася. Люди повірили. Змінилася навіть психологія: базар, який ніколи не працював після 16-ї, забезпечував покупців цілодобово. Кожен учасник, а їх було близько тисячі, за дві з половиною доби витратив від десяти до ста євро. Дві з половиною сотні журналістів створили небувалі черги до інтернет-кафе... Не знаю, скільки отримав міцевий бюджет, скільки отримали місцеві підприємці, але саме так починається відродження ре­гіонів.

Для більшості місцевої молоді, яка бачить музикантів на музичних каналах, літераторів у ток-шоу і по­літ­дискусіях, можливість смикнути за рукав Доброговечора, Чайку, лірника Сашка була шоком. Во­ни побачили, що це живі люди, які п’ють пиво, скаржаться на погоду тощо.

Багато хто вперше почув таке прізвище як Подерв’янський, і хоча дітей довелося посадити на тачанки й катати по колу, щоб Лесь спокійно читав і не шокував юнацтво, наступного дня цитати з нього стали народними. А за кількістю автографів з ним міг конкурувати хіба гурт «От вінта», і то тільки в повному складі.

Під час «Махно-фесту»

Незрозуміле подивування ви­словлювали учасники з західних регіонів, які визнали, що мова тут чистіша, ніж в Ужгороді чи Франківську. А коли стадіон почав підспівувати «Хорті», а потім «Вію», зрозуміли, чому ідеологи українського націоналізму походять зі степу.

Лірник Сашко збирав найбільшу денну аудиторію. Його казки слухали як підлітки, так і люди, чиї онуки закінчили школу. Організатори навіть намагалися його ізолювати, бо він зірвав преформенс якогось незрозумілого
театру однієї актриски. Коли він залишився без майданчика, за ним до бочки зі свіжим квасом потягнувся народ, 50-літровий кег був спустошений до закінчення казки.

Програма вечірня. Музика. Писати про музику легко і складно. Можна просто дати перелік гуртів і пісень. Можна посмакувати. Але знаєте, досить складно описати формулу з квантової фізики словами – теоретично нібито можливо, але великого сенсу в цьому немає. Музична програма складалася з двох частин – загальної, коли на великій сцені виступали відомі й дуже відомі гурти. Курява стояла, від­падали каблуки, були перформенси. Загалом виступило більше двох десятків гуртів.

І частини другої: коли міліція виводила сторонніх, починалася бардівська ніч, хоч, звісно, мало хто витримував до світанку. Відомі виконавці просили акустичні гітари й самими лише голо­сом і музикою доводили свою майстерність. Для тих, хто не потра­пить на «Мазепа-фест» чи на мистецьку Покрову, до того як розпочнется наступний рік, зможуть відчути цей драйв на диску.

Було багато цікавого, однак щоб зрозуміти все, треба бути присутнім, тому – до зустрічі. Хочеться вірити, що – на День Не­за­лежності і саме в Гуляйполі.


Євгенія Ковалевська. Літературно-музична анархія в Гуляйполі" />

Євгенія Ковалевська. Літературно-музична анархія в Гуляйполі 

Чинуші святкують у Києві, а справжні українці їдуть в Гуляй-Поле», – таким виклично-промовистим гаслом намагалися заманити відвідувачів організатори музично-літературного андеґраундного фестивалю, який стартував цього року в степах Запорожжя. Місце було ви­брано цілком свідомо, адже Гуляйполе – історичний центр українського анархізму, резиденція Нестора Махна. Організатори фесту, мистецьке об’єднання «ОsтаNNя Барикада», вирішили відступити від щорічних офіційних церемоній, а, навпаки, відродити справжні максимально демо­кратичні традиції святкування Дня Незалежності.

З деяких міст України було організовано виїзд у Гуляйполе автобусами (зокрема з Києва, Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя). І все б обійшлося без проблем, якби дата фестивалю не збіглася зі щорічними «гарячими» днями в Новобогданівці. Через вибухи було порушено рух поїздів, а затримки становили 9–12 годин. Тому частина учасників дісталася на святкування лише наступного дня. Але попри це фестиваль відбувся. І старт можна вважати вдалим.

Організатори мали на меті об’єднати українське красне письменство та музику. З цією метою рок-концерт та бардів­ська ватра ввечері вдало змінювали денну програму – літературні перформенси, слеми, презентації та читання. Напрямок фесту визначали переважно як андеґраундний. Хоча траплялися учасники, які в таке визначення не вписувалися або самі себе до нього не зараховували (от хоча б Ірен Роздобудько, яка попри свою дале­ко неандеґраундну позицію в українській літературі охоче й собі зачитала уривок з твору).

Визначальною рисою «Махно-фесту» стало поєднання тачанки та літератури. Не кажучи вже про те, що по-дитячому тішив сам факт, що вдасться побачити славнозвісну тачанку, про яку знали лише з уроків історії в школі. А тут їх декілька, справжніх, з кулеметами та запряжених кіньми. Тож першою подією став виїзд на тачанках відомих прозаїків та поетів «в народ» з подальшим читанням творів з тієї ж тачанки.

З тачанки декламували свої твори й молоді поети. За словами ведучого, Сергія Жадана, домінувала «харківська школа». І справді, 25 серпня декламували свої поетичні шедеври харків’яни Олег Коцарев, Катріна Хаддад, а також не-харків­ські Ілля Стронґовський, Лесь Ульяненко й Сергій Пантюк. Друга частина концерту презентувала музичний харківський блок – гурти «Ойра», «Це міцне», «Море снів», «Монтаж», «Папа Карло» та інші.

Найяскравіше враження й діаметрально протилежний вплив справив на публіку виступ Леся Подерв’ян­ського, який представив на розсуд слухачів свою нову п’єсу. Ті, кому вже доводилося чути Леся, реагували дружнім реготом, а от місцеві мешканці були вражені й щиро обурені з такої культури сучасного письменства і навіть зробили зауваження про присут­ність на стадіоні малих дітей, у відпо­відь на що По­дерв’янський запропонував повести дітей на огляд тачанок.

Звичайно, на цьому курйози з місцевим населенням не закінчилися. Адже такої кількості панків та інших неформалів гуляйпільці у себе ще не бачили, хоча реагували на все терпляче. Ще одним кур­йозом став поетичний боді-арт – коли юні тіла волонтерок були списані текстами письменників. Мабуть, довгенько після цього не хотілося дівчатам митися.

Традиційною вже на будь-якому фестивалі стала читальня лірника Сашка. Послухати його казки зібралося багато охочих, а Олександр Власюк не лише розказував, а й намагався паралельно робити міні-сценічні постановки своїх оповідок. Цікавий перформенс представили на розсуд глядачів харківський театр «Homo ludens» і Лала Багірова, «сценічний образ» котрої, збираючи побите скло, порізав руку.

Особливо цікавими виявилися ті заходи, котрі були безпосередньо присвячені особі Нестора Махна. Йдеться передусім про півгодинну презентацію фільму «Дев’ять життів Нестора Махна», який транслювали упродовж двох днів фестивалю без перерви, під час усіх читань та гулянь. А також презентацію книги Віктора Савченка «Махно».

Щоб підкреслити анархізм святкування в Гуляйполі, влаштували конкурс «Томатний лідер нації», суть якого полягала в тому, щоб «натовкти пику» помідорами улюбленому політичному діячу. Найбільше помідорів перепало на долю Юлії Тимошенко – вона й стала лідером.

Анархізмом пахло в повітрі гуляйпіль­ського фестивалю. А як же без нього. Кажуть, у Парижі навіть пам’ятник Несторові Махну стоїть. Анархізм відчувався і в поведінці людей, що приїхали на фестиваль: усі швиденько придбали футболки з написами-гаслами батька Махна на кшталт «Бий білих, поки не почервоніють, бий червоних, поки не побіліють». Розказували, що гуляй­пільська самогонка була дешева й добра. Шкода, не довелося скуштувати.

Щоб там не казали (бо враження у кожного свої), але фестиваль вдався на славу. Безперечно, багато було не допра­цьовано, багато чого не налагоджено, але попри це фестиваль ще раз підтвердив присутність в українському культурному просторі як прозаїків, так і поетів, а також гуртів, під музику яких хочеться тан­цювати. Отож, хочеться побажати фестивалю вільного плавання – і до зустрічі наступного року.

На фестивалі. Фото авторки.


Олена Пуніна. Ірпінь–2007 – поза політикою чи у?" />

Олена Пуніна. Ірпінь–2007 – поза політикою чи у?  

Ні-ні, навіть не робіть спроби нервувати, заламувати руки й бити дзеркала, подумавши, що Ірпінський семінар, який відбудеться у межах травня 2007 р.Б., виключатиме політологічну частину. Що Ви! Усе буде так, як слід – два етапи (вищезазначена і мистецька частини) в три дні, вручення нагород літературного конкурсу «Смо­­­лоскип», столи і презентації. Про що й говорили жваво, приправляючи дотепними «репліками», жартиками тощо, учасники засідання Орг­­­комітету вересня дев’ятого  у Києві. Нічогенького (варто додати) Комітету – із представниками Столиці, Харкова, Луганська, Житомира, Донецька… себто тих, хто небайдужий (до) й відданий такій хорошій справі, як майбутній Ірпінський семінар. А назва свідчить (повернемось трохи назад) лишень про те, яким бурхливим було обговорення під час визначення теми мис­тецької частини. Між іншим, не менш «кипучою» була загальна дискусія щодо проведення чи не спільного столу політологів і мистців (результат позитивний – немовбито домовились, немовбито сподіваються, що «зійдуться», себто – далі буде). Отож, під егідою зібраної й відповідальної Дирекції на чолі з Ростиславом Семковим і Юрієм Ногою новоспечений Оргкомітет узявся до підкорення вершин. Мах крилами: активна робота у групах.

Члени оргкомітету за роботою

Політ розпочато. Засідання мистецької частини у дружній атмосфері  проходило під гаслом – «Актуально, По-новому, Суттєво». Мається на увазі те, яким уявляють члени комітету Ірпінь–2007. Згідно з цими концептами (Актуально, По-новому, Суттєво) і вирішувались питання про теми круглих столів (що читати? як вчити? чим існуємо? на що сподіватись? звідки витоки? і таке ін.), що ряснітимуть –ізмами, місцями нехорошою (у плані розумін­ня) лексикою й важелезними (у плані сприйняття) думками, гостей семінару (Ю. Андрухович? О. Забужко? Є. Ко­но­ненко? Л. По­дер­­­в’ян­ський? Чи – ?), формат поетичних вечорів (тради­цій­ні? слем? а мо­же – ?), доз­віл­ля учасників (що роби­ти, аби пер­форманси проходили вдало?).  І, нарешті, яким має бути загальний фон: поза полі­тикою чи у? «Ук­раїн­­ська культура як поле ідеологічного конфлікту» (мабуть, без коментарів).

Аби в польоті не було сумно. «Смоло­скип»  як навдивовижу гостинне місце. Це останнє, про що кортить сказати. Дарунки у вигляді смолоскипівських видань – альманах «Молода нація» (№1, 2006), книжка художніх спогадів Тараса Романюка «Канадські оповідання», для бажаючих – доробки лавреатів «Смолоскипа», сливе родинний обід, паралельно – цікаві розмови, загальна привітність і чуйність. Ну як після отакого не продовжити польоту?

Тож – вдалого!    


Олег Коцарев. ЛІТО IN THE UKR" />

Олег Коцарев. ЛІТО IN THE UKR 

Як влаштувати собі влітку таку цікаву й потужну подорож, аби згадувати її цілий рік, викликати повагу вдячних слухачів дорожніх історій, але сильно не віддалятися від України? Що можна побачити в такій подорожі та що для цього потрібно?

Трохи велоекстремізму.

Кордон Путивльського району Сумської області України та Глушковського району Курської області Російської Федерації. У мого діда тут є два велосипеди, кожному років зо тридцять-сорок, жодних різно­швдкісних режимів, навіть кермо не завжди міцно тримається – ідеально для подорожі через ліси, болота, давній монастир на Чудній горі та кордон. Ровер «Аист» їде ґрунтовими дорогами, переритими кротами, напрочуд швидко. Незабутній кадр (його я загублю з фотокартки десь потім, у Рівненській чи Житомирській області) – кинуте село Дорошівка. Не потрібен жоден Чорнобиль, аби вулиця за 10 років стала стежкою серед двометрової кропиви, а лелеки оселилися на дивних кострубатих інсталяціях, що були колись хатами.

У Софроніївському монастирі на Чудній горі відремонтували барокову дзвіницю, збудовану начебто коштом Мазепи. Під монастирською горою – океани лісу. Сюди, кажуть, навідувалися до місцевого провидця Кучма і Янукович. Для них збудували новеньку трасу, просто створену для того, аби спускатись нею на старому велосипеді. Дорогою додому треба не влізти у болото Мовче, бо в ньому колись потонув німецький каральний загін, а ще дорогою додому треба пару разів нелегально пере­тнути кордон. Кордон – дурне діло, просто розганяєтесь не велосипеді по одній маленькій стежинці у безконечному східнополіському лісі, пригинаєтесь і так їдете до повалених дерев, тоді хапаєте ровера в руки, швидко (бо з болота прилетіли комарі, що легко прокушують навіть джинси) перелазите з ним через кілька рядів повалених стовбурів і гілля, їдете ще метрів сто, перелазите яму, що позначає кордон, виїздите на галявину, переходите її пішки, вивертаєте до брудного тунелю під залізницею – от ви і нелегал. До речі, чомусь із ро­сійського боку кордону тут говорять україн­ською, а з україн­ського – росій­ською.

До цих красивих і повчальних країв дістатись дуже тяжко, навіть маршрутки тут ходять раз на тиждень. Але ж ми домовилися, що ви маєте велосипед?

Знання жіночої психології

Отут уже велосипед може й не знадобитися. Що найбільше люблять дівчата? Звісно, відповідей на це питання багато, але останню натепер я знайшов у місті Дубно Рівненської області. Дівчата обожнюють фотографуватись у підземеллі. Вони не можуть пропустити жоден закуток підвалу маєтку якого-небудь Потоцького. Втім, і будь-який нормальний хлопець знайде там щось для себе. В цьому сенсі ренесансний замок у Дубно дуже зручний – доступних ходів небагато, але вони досить глибо­кі, плюс гріють душу легенди про далекі й заплутані підземелля. Серед інших помітних цікавинок Дубна – брама, перетворена у келії, та величезний костьол.

З Дубна дуже легко дістатися Кременця (Тернопільська
область). У Кременці варто підкорити гору Бона з досить величною фортецею просто над центром міста. На її головній вежі написано «ТАНЯ».

У самому ж центрі Кременця є дуже стильний бароковий сіро-фіолетовий колегіум. Біля нього – пам’ятник радянським солдатам. Один із них кидає гранату в бік іншої барокової церкви через дорогу. Втім, час обламав гранату, й солдат тепер кидає всього-навсього паличку від морозива.

У тій-таки Тернопільській об­ла­сті є «маленький Львів» – Бучач. Як на малесеньке містечко, тут можна багато чого побачити: знаменита ратуша зі скульптурами Пінзеля (з їхнього приводу в бучацькій говірці навіть вираз з’явився: «що ти як ратушний бовдур?»), будиночки у львівському стилі, монастир Василіянів, костьол, кілька церков, живописні руїни замку, джерело, з якого пив Ян Собеський, та липа, під якою укладав мир Богдан Хмельницький.

Тут живе господиня пані Стефа, в якої можна дешево (10 гривень з людини на добу) й пізнавально ночувати. Її життя під­твер­джує, що економіка може бути економною. Вона стежить за кожним кроком квартиранта, аби від нього в хаті не було шкоди, а коли двоє раптом розходяться по різних кімнатах – виникає проблема, пані Стефа не знає, за ким стежити (хоча за­звичай далекоглядно обирала мене). Увесь двір розгороджено на кілька зон зі справжніми та фальшивими замками. Всюди назбирується й економиться вода, навіть на колонці закрито не верхній краник, а якийсь важкодоступний підземний. Газ у ванній вмикає лише господиня, і то ледь-ледь, фактично вода лишається холодна, аби не ви­трачалося блакитне золото. І – нескінченні історії про те, як пані Стефа заробляла гроші, як з неї сміялись, а потім стали заздрити, як її діти «у Києві панують», як вона розмовляла з тещею Медведчука, як вона торгує квітами, вирощувала нутрій, як купили машину і їм заздрив начальник чоловіка, як вставила євровікна, як теща Медведчука подарувала їм своє ліжко, як на базарі баби побили «поліцая», як її родичі заробили гроші, та не хочуть будуватися. Але пані Стефа – людина чесна і надійна.

Перевірити Таню Малярчук

Для цього довелося піти на озеро Несамовите (Карпати, Івано-Франківська область), що про нього Малярчук писала у своїй останній книзі «Згори вниз». На відміну від головної героїні книги, ми дістались озера успішно (може, «мали, для чого»?), щоправда, була така злива, що озера майже й не видно, але воно існує і в ньому не живе нічого, крім тритонів і жаб. Малярчук не збрехала, не відійшла від художньої правди.

Шлях хребтом у хмарах та інопланетних краєвидах, гірські квіти, давній польсько-чехословацький кордон, злива й град, жереп, ідилічна метеостанція під Говерлою (агов, меценати, чому б мене на неї не відправити на півроку на стипендію писати роман?), і щоразу можна наново відкривати, що вода у гірських потоках справді солодка...

Шкода тільки, що зникає простий і милий курорт «Велике Яремче», геть зникає. Ціни ростуть шалено... Любителям демократичних мандрів уже на­ступ­ного року, напевне, доведеться забиратися глибше в гори.

Угадай Петлюру!

У місті Жовква Львівської області можна побачити багато всього. Наприклад, тут є своє Лобне місце. Тут є найкрасивіша у Європі монументальна й занедбана синагога, завдяки котрій з’ясувалося, що в архітектурі Відродження був напрямок під назвою «Острозький Ренесанс». Тут є міська фортеця, одну з її брам, тепер відновлену, знесли у 1970-х роках через «незручність проходу військової техніки». Замок з маленьким, але змістовним музеєм, футбольним полем і туристичним бюро з плакатом «Выбірай сваё! Цімашэнка». А головне відкриття трапилося в греко-католицькому монастирському соборі. Там недавно звільнили замазані раніше розписи 1930-х років з зображенням... Петлюри, Грушевського, Петрушевича, Винниченка, Шептицького та інших. Фреску було присвячено Голодомору та Визвольним Змаганням. Дуже цікавий факт, що ті ура­ганні події таки лишили слід у культовій архітектурі та що поль­ська влада все це толерувала.

У жовківському замку на подвір’ї стоять сучасні скульптури місцевих авторів. Одна з них здалася мені дуже гарною та промовистою: людина триває величе-е-е-езну чи то коробку, чи телевізор. Це, як на мене, є символ завищених со­ціальних стандартів більшої частини українського суспільства. Люди просто не можуть спокійно спати, не маючи двоповерхового будинку на американський манір, євровікон, постійного ремонту та переїдання.

Але не будемо про сумне, краще готуймося до нових подорожей. Зовсім забув! Для того, аби класно з’їздити влітку, треба ще ну хоч трохи грошенят і багато рішучості.

Інакше затопчуть вас в електричці
Шепетівка-Здолбунів,
і ви не побачите,
як спить без спідниці
на своєму робочому столі
продавщиця квитків
у при­міській здолбунівській касі.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.