Головна статті
Смолоскип України №8(133), серпень 2006
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Олександр Маслак. Кінець “епохи Майдану”" />

Олександр Маслак. Кінець “епохи Майдану”

Напис на могильній плиті:

«Ідеали Майдану
22.11.2004  –
3.08.2006» 

Подання Президентом Ющенком до Верховної Ради кандидатури Віктора Януковича на посаду прем’єр-міністра й подальше формування уряду «розши­реної коаліції» стало черговою «перелом­ною точкою» в українській історії. Власне, ці події знаменували собою завершення відносно нетривалої «постмайдан­ної» епохи. Епохи нехай і недовгої, проте надзвичайно насиченої знаковими для української нації і держави подіями. Знаковими і в позитивному, і в негатив­ному значеннях.  А за кількістю цих самих знакових політичних подій ця епоха значно перевершила все п’ятнад­цяти­річчя кравчуківсько-кучмівського «застою».  Тому саме зараз є необхідним подати деякі попередні узагальнення й висновки.

«Епоха Майдану» вкотре підтвердила теорію Жоржа Сореля про міфи як головну рушійну силу суспільних проце­сів. Власне Майдан був одночасно і породженням, і продуцентом соціальних міфів. Зрештою, сам Майдан і його «ідеали» стали міфом. В подальший, «постреволюційний» період семантика міфу Майдану зазнавала карколомних змін, стаючи поступово знаряддям, здебіль­шого невдалим, призначеним для маніпуляції масовою свідомістю.   Майдан розпочався як спалах стихійної суспільної енергії, спрямований супроти соціально-економічної і національної несправед­ливості, головними гаслами якого були «Бандитам – тюрми!» і «Багатий допо­може бідному!». Майдан, попри неодно­рідність соціальної структури мітингу­вальників, був насамперед антиолігархіч­ним,  солідаристським національним ру­хом. Згодом, в «пост-майданну» епоху, відбулася поступова трансформація міфу про «ідеали Майдану». Спричинялося це насамперед тим, що сили, які привів до влади Майдан, не могли (і швидше за все не хотіли) реалізувати те, що вивело на вулиці сотні тисяч людей у листопаді–грудні 2004 року. 

Антиолігархічні гасла аж ніяк не пасу­вали для політики сил, чи не єдиною метою яких було лобіювання економічних інтересів – особистих, «кланових» та іноземних. Антикорупційну програму не може виконати політична сила, зцемен­тована і створена не в останню чергу саме особистими корупційними зв’язками. Тому досить скоро чи не всі «ідеали Майдану» почали зводитися фактично лише до загальнодемократичних і ліберальних гасел про свободу слова й демократичне правове суспільство. Власне, відносна «свобода слова» стала тим «фіговим листом», яким «помаран­чева» влада прикривала явний контраст між сподіваннями свого електорату та реаліями власної політики. Розчарування «помаранчевих» мас у «помаранчевій» владі настало досить швидко. Власне ще під час подій листо­пада–грудня 2004 року було поміт­но, що провідники «Помаран­чевої революції» чи не основні свої зусил­ля докладали до того, щоб перетво­рити «революцію» на «карнавал», з метою роз­по­рошити сус­піль­ну енергію, не допус­тити щоб вона зруйнувала витворену Крав­чуком і Кучмою олігархічну соціаль­но-економічну систему.

Ідеологічна порожнеча «помаранчевої» влади стала особливо очевидною під час березневих парламентських виборів 2006 року. Адже беззмістовні і безглузді гасла білбордів «Не зрадь Майдан!» не ви­кликали нічого окрім іронії. Іронії, яка одразу породила «пророчі» переробки – «Ющенко – не зрадь Майдан!» та «Наша Україна – не зрадь Майдан!». І вже зовсім спекулятивним стало звернення до «ідеалів Майдану» навесні–влітку 2006 року, коли ними став виправдовуватися специфічний геополітичний курс керів­ництва України. Адже всі учасники і спостерігачі «помаранчевих подій» добре пам’ятають, що на Майдані не було озвучено жодного гасла з вимогою про вступ України до НАТО чи негайної «євроатлантичної інтеграції». Але завдяки цим спекуляціям «ідеалами Майдану» одразу стало зрозуміло, що реалізація лише цих гасел є чи не єдиним, що цікавить Президента і його оточення. І що заради цього вони готові піти на компро­міси навіть зі своїми нібито «смертель­ними» супротивниками періоду прези­дент­ської виборчої кампанії 2004 року. «Ціною» прем’єрства Януковича стало збереження Тарасюком і Гриценком своїх міністерських портфелів та обіцянка Януковича дотримуватися «євроатлантич­ного» геополітичного курсу.

Власне маніпулятивність і тимча­совість поділу української політичної еліти на «помаранчевих» і «голубих» була доволі очевидною. І ті, і ті були породженням кучмівської епохи – «синами» й «дочками» Леоніда Кучми. І ті, і ті були представ­никами одного суспільного прошарку – великої олігархічної буржуазії.  Їх роз’єд­нувало лише ситуативне протистояння, зумовлене виключно конкуренцією клано­вих інтересів. «Проукраїнськість» одних і «проросійськість» інших були елементами маніпуляції масовою свідомістю.   Нега­тивні наслідки цього «компромісу еліт» цілком очевидні – збереження мед­ведчуківсько-морозів­ської політичної реформи, що покликана закріпити олігархічний характер україн­ської влади, фактична федера­лізація держави й устійнення її розколу під прикриттям
«роз­ширення регіонального самовря­дуван­ня», підпорядкування зовнішньої політики й економіки України інтересам  іноземних держав (неважливо, де ці держави знаходяться – на Сході чи на Заході).

«Ніч ганьби» з другого на третє серпня 2006 року поховала міф про «ідеали Майдану». Зате породила черговий міф – міф про намагання «об’єднати країну», гармонізувати інтереси різних україн­ських регіонів шляхом утворення «вели­кої коаліції». В це можливо було б повірити, якби така коаліція об’єдну­вала різні регіональні еліти. Однак не зрозу­міло – який «регіон» представляють в уряді добре відомі з часів  Кучми пани Табачник, Бойко, Толстоухов, Папієв. Фактично створення «широкої коаліції» знаменувало собою не «об’єднання країни», а об’єднання різних сегментів посткучмістської олігархічної еліти.
З чим і можна привітати громадян України.

Власне «епоха Майдану» показала, що український народ все ще залишається «бестією без голови», як називав його напередодні Хмельниччини Адам Кисіль, народом без адекватного політичного проводу, без достойної політичної еліти. І саме це є причиною нинішнього розколу і роз’єднаності України. Адже об’єднати державу може лише новий Хмель­ницький, а не всілякі кон’юнктурні домов­леності між різними «хамами»…



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.