СМОЛОСКИП

Петро Вознюк. Закономірний крок" />

Петро Вознюк. Закономірний крок

Процес формування нового уряду здійняв неабияку хвилю пристрастей в україн­ському суспільстві, а надто – політикумі. Декому взагалі здається, що революція нам тільки наснилася, і тепер ми матимемо справу із ще гіршим різновидом кучмізму, ніж до 2004-го (хоча сам автор цих рядків принципово заперечує прирівнювання того жалюгідного клептократичного режиму до політичної ідеології чи суспіль­ного ладу через ужиття закін­чення «-ізм»). Дехто сприйняв призначення нового-старого глави уряду як особисту образу й уже готовий ледь не братися за зброю. Утім маємо заспо­коїти надто катего­ричних: відбулася банальна домовленість під тиском суворої дійсності й ува­жати це трагедією може лише той, хто обрав непра­вильну точку спостере­ження. Як уже на те, то за компромісний стиль вирішення суперечностей муси­мо дорікати не лише західній політичній культурі та багато­страж­дальній «українській мен­тальності». Тенденція до оми­нан­ня «гострих кутів», до «розчинення» й віртуалізації будь-яких реальних проблем і протиріч характеризує постмо­дерну добу загалом. Всі при­родні почуття, стосунки та процеси постмодерн схильний заміщувати їхнім ерзацем-буфонадою або взагалі про­тилежністю. Так само, як істинна любов сьогодні часто підмі­нюється брутальним сексом або безпричинною суперечкою, а справжня ненависть – дипло­матичною неприязню або демонстративним братанням, так і революція має більше, ніж будь-коли раніше, шансів увінчатися компромісом або деградацією. Таким є наявний статус-кво, подобається це комусь чи ні.

Шукати ж винних у тому, що, як з’ясувалося, має під собою глибокі об’єктивні підстави, – марна і контрпродуктивна спра­ва. Але оскільки «полю­вання на відьом» подекуди ще триває, можна спробувати дещо прояс­нити ситуацію. Найнеда­леко­глядніші схильні звинува­чувати в усьому, що сталося, главу дер­жави. Певна річ, Віктор Ющенко за час свого перебу­вання на найвищій посаді припустився багатьох помилок, про що автор уже писав у попередніх числах. Ще більш недале­ко­глядні нама­гаються виправда­ти його пози­цію впливом оточен­ня та шанта­жем з боку опонентів – ніби не розуміючи, що застосу­вання такої логіки не так реабілітує Президента, як гань­бить його. Справді, оточення в Ющенка далеко не найкраще, і тільки один Бог відає, які силові аргу­менти могли викорис­то­ву­вати в політичній грі сп’янілі від успіху реваншисти. Проте той, чиї уявлення про світ зали­шають­ся на рівні модернового екстре­мізму (а таких у нас більш ніж достатньо), має право сказати: роз­жени оточення, розпусти пар­­ла­мент, стань «добрим ца­рем», «батьком нації» й усе буде О’К. Але Ющенко не екстреміст і завжди – свідомо чи ні – прагне діяти відповідно до вимог часу. Всі його дії, які ви­даються від­вер­тими прора­хун­ками з погля­ду банального здорового глузду, насправді суворо адекватні малозро­зу­мілій (але від того не менш чинній та дієздатній) систе­мі координат сучасності. Ющенко відкинув такий милий серцю деяких політиків-модер­ністів шлях лобового зіткнення. Якщо він і піддався тискові, то тискові не політичної кон’юнк­ту­ри, не поточних обставин, а на­багато універсальніших тен­ден­цій – хоч сам міг про це й не знати. Це дозволило йому наразі за­лиши­тися господарем си-туації – настільки, наскільки ідея пану­вання здатна зберігати свою сутність у новітню добу.

Однак менше з тим: для нас важлива доля не так конкретно Президента, як держави й сус­пільства в цілому. Але й тут, попри весь конфліктогенний потенціал особи прем’єра, мусимо визнати: цей варіант аж ніяк не є апокаліптичним. Адже краще вже мати на чолі уряду ту ідеологічну tabula rasa, що її являє собою Янукович, аніж, приміром, свідомого москвофіла на кшталт нібито «компро­місного господарника» Азарова. Той за сприяння політичних модерністів із Кремля (прига­дується визначення культуро­логом Тарасом Возняком нинішньої Росії як «модерної держави із виразними домодер­ними елементами») дійсно міг би стати вагомим чинником реваншу. Українським патріотам насправді потрібно звернути увагу лише на дві реальні за­грози. Перша, досить мало­ймо­вірна, пов’язана із можли­вими спробами продовження консти­туційної реформи – аж до скасу­вання інституту прези­дентства. Цю ідею давно лобію­ють комуністи. Щоправда, її практич­ній реалізації перешко­джатиме як брак голосів у парламенті, так і небажання тих же «регіоналів» брати на себе всю повноту відповідальності й позбуватися такого зручного для них жупела, як «президент-націоналіст». Хоча, врешті-решт, відповідаль­ності їм усе одно не уникнути. Уряд, змушений вдаватися до непопулярних заходів, рано чи пізно буде дискредитовано. Саме в цьому полягає друга небезпека. Дуже важливо, щоб теперішній лідер «біло-синіх», а також ті пред­ставники проти­лежного табору, що погодяться з ними спів­працювати, втратили народну довіру не надто рано.
В іншому разі в сил реваншу ще буде час підготувати нового (і, певно, набагато свідомішого) кандидата для експлуатації відповідного сегмента електо­ральних настроїв у майбутній президентській кампанії – того таки Азарова. Тоді доведеться справді сутужно. Відтак уперте відстоювання «антикри­зо­вика­ми» Януковича може виявитися лише спецоперацією, сплано­ваною аби позбутися зайвого безідейного «баласту».

Втім, ваш покірний слуга, здається, занадто перейнявся макіавеллістськими схемами політики модерну вкупі з власти­вою їй традиційною рито­рикою й термінологією. Адже що, зреш­тою, важать зараз такі понят­тя, як «влада», «відпові­дальність», «конфлікт», «реванш» тощо? Не беріть зайвого у голову. Дику стихію постмо­дер­ної деконструкції ще нікому не вдавалося прибор­кати. З нею можна лише більш чи менш успішно співіснувати. 

Померла Надія Світлична" />

Померла Надія Світлична

8 серпня 2006 року о 7 годині в Ірвінґтоні, штат Нью-Джерсі, США, померла Надія Світлична – учасниця руху шістдесятників, пра­во­захисниця, член Закордонного пред­ставництва Української Гельсінкської групи, редактор-укладач «Вісника репресій в Україні» (США), лауреат премії ім. В. Стуса, державної премії
ім. Т.Шевченка, наго­роджена орденом Княгині Ольги.

Надія Світлична народилася 8 листопада 1936 року в с. Половинкине Старобільського району на Луганщині. 1953–58 р. закінчила філологічний факультет Харківського університету, відділення української мови й літера­тури. Працювала директором школи ро­бітничої молоді в м. Краснодон, бібліо­те­карем, редактором видавництва
«Ра­дян­ська школа», науковим співробіт­ни­ком інституту педагогіки і за суміс­ницт­вом – учителькою вечірньої школи в Дар­ниці.

Відвідувала разом з братом Іваном Світличним Клуб творчої молоді (КТМ). Після подій 22 травня 1967 р. біля пам’ят­ника Т. Шевченку Світличною сер­йозно зацікавився КГБ. Після «січ­не­вого покосу» 1972 р. Світличну майже щодня викликали на допити в КГБ у спра­ві брата. 18 травня 1972 р. її за­ареш­тували, а 23–24 травня 1973 р. її було засуджено Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР («анти­ра­дянська агітація і пропаганда») на 4 роки таборів суворого режиму. Покарання від­бувала в сел. Барашево Теньгушев­ського р-ну, Мордовія, в установі ЖХ-385/3. Разом з іншими ув’язненими жінками бра­ла активну участь у протестах, голо­дуваннях.

Восени 1976 надіслала до ЦК КПУ й уряду заяву – відмову від громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою розпра­вою над Левком Лук’яненком, Петром Григоренком, В’ячеславом Чорноволом, Василем Стусом, Стефанією Шабатурою та іншими достойними людьми.

12 жовтня 1978 року виїхала спочатку в Рим, де її прийняв Папа Римський Павло VI, а 8 листопада того ж року прибула у США. Через 8 років її позбавили радян­ського громадянства.

Працювала перекладачкою в Гарвард­ському університеті, брала активну участь у роботі Закордонного пред­ставництва УГГ, стала редактором-упорядником періодичного видання Представництва. До 1985 р. регулярно видавала «Вісник репресій в Україні» (коштом української діяспори). 1983–1994 рр. працювала в Українській редакції Радіо «Свобода».

Розшифровуючи і розбираючи пере­дані з таборів матеріали і перетворюючи їх на брошури і книги, численні радіопе­редачі, Світлична вчинила справжній подвиг. Це була неймовірно тяжка робота. Саме Світличній ми зобов’язані підготовкою до друку книжки Василя Стуса «Палімпсести». Вона впоряд­кувала книжки Ярослава Лесіва «Мить», Миколи Руденка «За ґратами», Миколи Горбаля «Коломийка для Андрійка», Гелія Снє­гірьова «Твори», брошуру Юрія Литвина.

Н.Світлична проживала в м. Ірвінґтон, штат Нью-Джерсі, США, працювала в Українському музеї в Нью-Йорку, ре­дагувала жіночий журнал «Віра». Збирала кошти на пам’ятник Оксані Меш­ко та її матері Марії, на Козацький хрест «Убієн­ним синам України» в урочищі Сан­дармох (Карелія).

Усе своє життя вона присвятила рідному народові. Її присутність в Україні завжди була відчутною Вічна їй пам’ять. 

Осип Зінкевич. Вибір Віктора Ющенка" />

Осип Зінкевич. Вибір Віктора Ющенка

           

Події двох останніх тижнів липня 2006  року увійшли глибоко в душу, совість і розум кожного українця. Вони розви­валися з блискавичною швидкістю. У кожного небайдужого до прийдешнього дня українця виринало безліч запитань: що буде завтра, якою буде Україна, куди вона піде, яким буде її вибір.

На них вар­тувало б поставити крап­ку. Але потрібно поста­вити ще інше за­пи­тання: хто ми такі, що зако­рінилося у наших генах, чи може бути в нас по-іншо­му, хто винен у по­діях останніх місяців?

 Виглядає, що історія нас нічого не навчила, що такими, якими були тися­чу років тому, ми і залишилися. Згадаймо Княжу добу нашої державності. Хто й що зруйнувало її? Так, були війни, навали на нашу країну, але були й княжі міжусо­биці. Хто випалював очі розпеченою смолою нашим князям? Печеніги, татари, мон­голи? Ні. Ми самі, наші рідні брати-князі. І на самому світанку нашої держав­ності ми втратили її. Минули століття, на арені нашої історії з’явилися козаки, гетьмани, талановиті полководці. І хто зруйнував нашу Козацьку державу? Турки, татари, поляки чи кляті москалі? Ні, ми самі її зруйнували, наші гетьмани, яких у своїх віршах проклинав Тарас Шев­ченко.

У 1917–20-х роках те саме. Чути голоси «Україна соціалі­стична або жодна». І Україна стала «жодною».

Чи можемо ми забути трагічну дату в нашій найновішій історії? Ні. Не можемо. 10 лютого 1940 року напередодні Другої світової війни постав розкол у найпотуж­нішій українській політичній структурі – ОУН. Розкол відбув­ся «в ім’я України», на підставі підозр до своїх найближчих соратників, не фактів, не доказів, а підозр. Колесо історії могло повернутися в зовсім іншу сторону, коли б ОУН була одна і єдина тоді й донині.

Приходить несподівано, не планово 2004 рік. Рік, який дав нам найбільшу подію від часів повстання Богдана Хмель­ницького – Помаранчеву рево­лю­цію. Скільки надій, сподівань, скільки віри в наше українське майбутнє принесли події листо­пада й грудня 2004 року! В очах людей, і зокрема в очах молоді, засвіти­лася віра, яку вони до того часу вже було втратили. На місце безнадії прийшло глибоке пере­конання, на місці розчару­вань у мину­лому з’явилися паростки україн­ської України.

Але глибоко в душі українця, здатного мислити, зачаїлося прокляття нашого минулого. Немов дамоклів меч, над нами висіло й висить злопам’ятне 10 лютого 1940 року, цей пер­воро­дний гріх розколу у вирішальний для нас час.

І цей первородний гріх перекочував і в самостійну Україну. Творилися все нові й нові партії та організації. Вони постійно кололися, кололися навпіл, а то й на три час­тини: Українська Республіканська Партія, Соціал-демократична Партія, Українська Демокра­тична Партія, РУХ, УРП «Собор», Пора (жовта й чорна), ОУН (б), ОУН (м)...

Здавалося, що 2004 рік може принести переворот у наш спо­сіб мислення, взаємо­відно­сини, пошук компромісів, узго­дже­ності. На Майдан вийшли всі. Не лише партії та організації на­ціональ­но-демо­кра­тичного спря­мування, але весь народ. Всі хотіли змін, всі хотіли краще жити, а більша частина хотіла української Украї­ни. На Майдані блискуче виступали Віктор Ющен­ко, Юлія Тимошенко, по­льо­­ві командири, священо­слу­жителі, політи­ки, громадські діячі. Народ повірив їхнім блис­кучим і повним надії обіцян­кам. Всі були разом, нація була одна-єдина у своїх сподіваннях і у своїй вірі, у своєму виборі майбутнього.

Вибори до Верховної Ради показали, що питання україн­ської мови і вступу до НАТО є надуманими, підкинутими нам росій­ськими політтехнологами, які знають, як отримати коло­сальні гроші від наших наївних і до болю примітивних політиків. Найкращим доказом цього
є передвиборча програма СДПУ(о) – «Не ТАК» Медвед­чука, Суркіса й Кравчука. Того самого першого в новітній Україні Президента – Леоніда Кравчука, який у передвиборчій телевізійній агітації росій­ською мовою проголошував: «Ми за росій­ську мову. Ми проти НАТО». І що сталося? Партія цієї трійки набрала на виборах усього 1,01% голосів і в жодній області України не подолала 3-відсот­кового виборчого бар’єру. Ще два блоки, що витратили мільйони доларів на агі­тацію за російську мову і проти НАТО, – «За Союз», який набрав 0,20 % голосів, та «Партія політики Путіна» – аж 0,12% голосів.

 Ці три блоки, а також Блок Н. Вітренко, який також не по­долав 3-відсоткового бар’єру – доказ того, що агітація за росій­ську мову в Україні є прине­сеною ззовні, надуманою т. зв. політиками й не має жодної під­тримки народу.

Президент призначив новий Пома­ранчевий уряд з молодих людей, про­фесіоналів, над якими, здавалось, не тяжіє кому­ністично-тоталітарне минуле. Але вже за короткий час все змінилося. Новий, молодий уряд заполонили проти­стояння, пі­дозри, недовіра, амбіції взяли гору над усім іншим, повто­рилося гасло 1917 року – «Украї­на соціалістична або жодна». І Президент був змушений віді­сла­ти уряд у відставку. Скоріше чи пізніше це було неминучим, була б провокація Зінченка, чи її не було б.

Прикрий урок Помаранчевого уряду у відставці нічого не навчив. Як 10 лютого 1940 року, так і в березні 2006 національ­но-демократичні сили пішли на одні з найважливіших виборів до Парламенту в новітні часи – кожен окремо: «Наша Україна», блок Юлії Тимошенко (БЮТ), УНП, Пора-ПРП, «Свобода», УНА, Рух (за єдність)... Пішли окремо й соціалісти. Експерти передбачали, що коли б усі вони пішли на вибори разом, Пома­ран­чевий блок міг набрати до 60% голосів. Але цього не сталося. Все ж «Наша Україна», БЮТ і соціалісти разом набрали більшість голосів. Згідно з новою Конституцією вони мали ство­рити коалі­цію, запропо­нувати Президентові нового прем’єра і створити новий уряд. І знову повторилося те саме: три місяці безпе­­рервної внутрішньої бо­ротьби, три місяці нічим не виправ­даних хворобливих амбі­цій, три місяці майже щоденних взаємних звинува­чень на теле­ба­­ченні, по радіо, у пресі. І в цій безперспективній внутріш­ній боротьбі Олександр Мороз, лідер соціалістів, зрадив. Так, зрадив. Його слушно назвали зрадником і юдою. Але виринає питання: як тоді назвати тих, які боролися між собою майже два роки, тих, які зруйнували віру і сподівання мільйонів українців в Україні і поза нею, які поставили свої амбіції вище над дер­жав­ницькими. Представляючи у Верхов­ній Раді нового прем’єра Віктора Януко­вича, Президент з повною відпові­даль­ністю сказав: «Не регіони зруйнували По­ма­ран­чеву коаліцію, а амбіції». Душа Пре­зи­дента була на боці Помаранчевої коаліції.

Але коаліція розпалася, і навіть якщо б Мороз не зрадив, вона довго не проісну­вала б. Виринає питання: як уряд такої коаліції, побудований на внут­ріш­ніх протистояннях, міг подо­лати мільйони проблем – на схо­ді й у центрі проголо­шування російської мови регіональною зі статусом другої державної; як протидіяти заворушенням у Кри­му, економічним негараз­дам? Уряд, побудований на внутріш­ній злагоді, позбувшись хвороб­ливих амбіцій, ці труд­нощі міг би подо­лати. Але уряд, що складав­ся з тих самих людей і діячів, які довели до руїни Пома­ранчеві сподівання, ніяк і в жодному разі не міг бути ефек­тивним.

Перед Президентом постала непроста, надзвичайно складна дилема: що робити? Велика частина України виправ­дано й пе­реконливо не сприймає Вік­тора Януковича, інша частина – Юлію Тимо­шен­ко, частина коалі­ції не сприймає Петра Поро­шенка. Що робити? Розпус­кати Парла­мент і проголосити нові вибо­ри, чи піти на компроміс з регіо­налами й призначити прем’єром В. Януковича? З ким іти на нові вибори? Це будуть ті самі полі­тики, з тими самими примхами й повною безвідпо­ві­дальністю перед народом і перед дер­жавою. Де гарантія, що вони підуть на вибори одним блоком, а навіть, якщо підуть і наберуть більшість голосів, чи не повто­риться те саме, що після виборів березня 2006 року? За п’ять хвилин до дванадцятої всі ті, хто поборювали себе перед вибо­рами березня 2006 року, раптом заговорили про «єд­ність», рап­том почали дома­гатися нових виборів, раптом їхній голос почав звучати зовсім по-іншому. Втрачену віру нелег­ко повернути назад. Повірити тим, які підвели й завели, нелегко і неможливо. Ті, які не знають, що таке до­мовленість і компроміс, при владі бутине можуть, бо їхня влада буде неефективна, а вони самі служитимуть не народові, не державі, а задоволенню власних хворобливих амбіцій.

Тому сталося, те що сталося, що мусило статися. У Прези­дента не було іншого ані виходу, ані вибору. Запро­понований ним Універсал став класичним зразком і прикладом, як треба і як можна домовитися, як можна узгодити зовсім протилежні принципи і погляди, щоб забез­печити в державі спокій і злагоду, знайти вирішення для дуже складних питань курсу держави, Європейської інтегра­ції, української мови, співпраці з НАТО. У своєму виступі у Вер­хов­ній Раді Віктор Ющенко заявив перед мільйонами людей про потребу об’єднання Лівого й Пра­вого берегів Дніпра. Приєм­но (але не завжди пере­кон­ливо) звучали слова пред­ставників регіоналів у Верховній Раді, що у нас є «два Віктори, але Україна одна і неподільна».

Президент зробив першу і вагому спробу. Ніхто не може ґарантувати, що його вибір справді спрацює. Може склас­тися по-різному, можуть вири­нути нові непередбачувані проблеми. Незва­жаючи на шквал виступів проти його рі­шен­ня й проти нього самого, вибір Президента в цей склад­ний час і у цій складній ситуації залишиться в історії як зважене й найбільш відпові­дальне рішен­ня перед народом і державою.

Хочеться вірити і сподіватися, що для всіх національно-демо­кратичих сил, які виявилися неспроможними і нездатними опанувати ситуацію, взяти владу у свої руки і керувати державою, це буде добрий і повчальний урок. До наступних виборів не так вже й далеко.

Олександр Маслак. Кінець “епохи Майдану”" />

Олександр Маслак. Кінець “епохи Майдану”

Напис на могильній плиті:

«Ідеали Майдану
22.11.2004  – …3.08.2006» 

Подання Президентом Ющенком до Верховної Ради кандидатури Віктора Януковича на посаду прем’єр-міністра й подальше формування уряду «розши­реної коаліції» стало черговою «перелом­ною точкою» в українській історії. Власне, ці події знаменували собою завершення відносно нетривалої «постмайдан­ної» епохи. Епохи нехай і недовгої, проте надзвичайно насиченої знаковими для української нації і держави подіями. Знаковими і в позитивному, і в негатив­ному значеннях.  А за кількістю цих самих знакових політичних подій ця епоха значно перевершила все п’ятнад­цяти­річчя кравчуківсько-кучмівського «застою».  Тому саме зараз є необхідним подати деякі попередні узагальнення й висновки.

«Епоха Майдану» вкотре підтвердила теорію Жоржа Сореля про міфи як головну рушійну силу суспільних проце­сів. Власне Майдан був одночасно і породженням, і продуцентом соціальних міфів. Зрештою, сам Майдан і його «ідеали» стали міфом. В подальший, «постреволюційний» період семантика міфу Майдану зазнавала карколомних змін, стаючи поступово знаряддям, здебіль­шого невдалим, призначеним для маніпуляції масовою свідомістю.   Майдан розпочався як спалах стихійної суспільної енергії, спрямований супроти соціально-економічної і національної несправед­ливості, головними гаслами якого були «Бандитам – тюрми!» і «Багатий допо­може бідному!». Майдан, попри неодно­рідність соціальної структури мітингу­вальників, був насамперед антиолігархіч­ним,  солідаристським національним ру­хом. Згодом, в «пост-майданну» епоху, відбулася поступова трансформація міфу про «ідеали Майдану». Спричинялося це насамперед тим, що сили, які привів до влади Майдан, не могли (і швидше за все не хотіли) реалізувати те, що вивело на вулиці сотні тисяч людей у листопаді–грудні 2004 року. 

Антиолігархічні гасла аж ніяк не пасу­вали для політики сил, чи не єдиною метою яких було лобіювання економічних інтересів – особистих, «кланових» та іноземних. Антикорупційну програму не може виконати політична сила, зцемен­тована і створена не в останню чергу саме особистими корупційними зв’язками. Тому досить скоро чи не всі «ідеали Майдану» почали зводитися фактично лише до загальнодемократичних і ліберальних гасел про свободу слова й демократичне правове суспільство. Власне, відносна «свобода слова» стала тим «фіговим листом», яким «помаран­чева» влада прикривала явний контраст між сподіваннями свого електорату та реаліями власної політики. Розчарування «помаранчевих» мас у «помаранчевій» владі настало досить швидко. Власне ще під час подій листо­пада–грудня 2004 року було поміт­но, що провідники «Помаран­чевої революції» чи не основні свої зусил­ля докладали до того, щоб перетво­рити «революцію» на «карнавал», з метою роз­по­рошити сус­піль­ну енергію, не допус­тити щоб вона зруйнувала витворену Крав­чуком і Кучмою олігархічну соціаль­но-економічну систему.

Ідеологічна порожнеча «помаранчевої» влади стала особливо очевидною під час березневих парламентських виборів 2006 року. Адже беззмістовні і безглузді гасла білбордів «Не зрадь Майдан!» не ви­кликали нічого окрім іронії. Іронії, яка одразу породила «пророчі» переробки – «Ющенко – не зрадь Майдан!» та «Наша Україна – не зрадь Майдан!». І вже зовсім спекулятивним стало звернення до «ідеалів Майдану» навесні–влітку 2006 року, коли ними став виправдовуватися специфічний геополітичний курс керів­ництва України. Адже всі учасники і спостерігачі «помаранчевих подій» добре пам’ятають, що на Майдані не було озвучено жодного гасла з вимогою про вступ України до НАТО чи негайної «євроатлантичної інтеграції». Але завдяки цим спекуляціям «ідеалами Майдану» одразу стало зрозуміло, що реалізація лише цих гасел є чи не єдиним, що цікавить Президента і його оточення. І що заради цього вони готові піти на компро­міси навіть зі своїми нібито «смертель­ними» супротивниками періоду прези­дент­ської виборчої кампанії 2004 року. «Ціною» прем’єрства Януковича стало збереження Тарасюком і Гриценком своїх міністерських портфелів та обіцянка Януковича дотримуватися «євроатлантич­ного» геополітичного курсу.

Власне маніпулятивність і тимча­совість поділу української політичної еліти на «помаранчевих» і «голубих» була доволі очевидною. І ті, і ті були породженням кучмівської епохи – «синами» й «дочками» Леоніда Кучми. І ті, і ті були представ­никами одного суспільного прошарку – великої олігархічної буржуазії.  Їх роз’єд­нувало лише ситуативне протистояння, зумовлене виключно конкуренцією клано­вих інтересів. «Проукраїнськість» одних і «проросійськість» інших були елементами маніпуляції масовою свідомістю.   Нега­тивні наслідки цього «компромісу еліт» цілком очевидні – збереження мед­ведчуківсько-морозів­ської політичної реформи, що покликана закріпити олігархічний характер україн­ської влади, фактична федера­лізація держави й устійнення її розколу під прикриттям
«роз­ширення регіонального самовря­дуван­ня», підпорядкування зовнішньої політики й економіки України інтересам  іноземних держав (неважливо, де ці держави знаходяться – на Сході чи на Заході).

«Ніч ганьби» з другого на третє серпня 2006 року поховала міф про «ідеали Майдану». Зате породила черговий міф – міф про намагання «об’єднати країну», гармонізувати інтереси різних україн­ських регіонів шляхом утворення «вели­кої коаліції». В це можливо було б повірити, якби така коаліція об’єдну­вала різні регіональні еліти. Однак не зрозу­міло – який «регіон» представляють в уряді добре відомі з часів  Кучми пани Табачник, Бойко, Толстоухов, Папієв. Фактично створення «широкої коаліції» знаменувало собою не «об’єднання країни», а об’єднання різних сегментів посткучмістської олігархічної еліти.
З чим і можна привітати громадян України.

Власне «епоха Майдану» показала, що український народ все ще залишається «бестією без голови», як називав його напередодні Хмельниччини Адам Кисіль, народом без адекватного політичного проводу, без достойної політичної еліти. І саме це є причиною нинішнього розколу і роз’єднаності України. Адже об’єднати державу може лише новий Хмель­ницький, а не всілякі кон’юнктурні домов­леності між різними «хамами»…

Оля Погинайко. Особливості національного книговидання, або Скажи мені, що ти видаєш, і я скажу, хто ти" />

Оля Погинайко. Особливості національного книговидання, або Скажи мені, що ти видаєш, і я скажу, хто ти 

В українському книговиданні скаржитися на проблеми й відсутність державної підтримки в їхньому вирішенні нині вже майже стало гарним тоном (чи при­наймні звичною річчю). Без цього не обходиться жодне інтерв’ю чи стаття, і загалом про це говорять всі, кому лише не ліньки: від керівників тих же видавництв – і до студентів-першокурсників, які пишучи про це підзаробляють на пиво й кіно, але насправді знають мало що, а тому просто повторюють одне одного. Проблем і справді бага­то, починаючи від доро­говизни самого процесу підготовки й видання книжки (порівняно, звичайно) й закінчуючи невмін­ням ту книжку продати або ж повільним, але прогресуючим зникненням культури читання. Та попри все книжки видають­ся. І ще раз попри все їхня кількість щороку зростає, так само, як і якість (в чому, зрештою, не важ­ко переконатися, взявши до рук примірник 2005 і 1993–94 року).

Про «елітність» української видавничої справи теж вже не раз говорилося, зокрема і в контексті мінімальності або й узагалі відсутності вітчизняної масової літератури. І справді, якщо вже видання книжки в Україні таке дороге й проблем­не, то який сенс у тому, щоб клепати всіляку попсу? Краще видати одну книжку замість десяти, але зробити її такою, щоб вона стала подією в куль­турному життя країни, тим біль­ше, що особливою «подієві­стю» це культурне життя не відзна­чається (хіба що черговий тур «співаючого ректора» та щоно­ворічний вихід вельми посеред­ніх переробок на кла­сич­ні твори за участю переважно не наших «зірок»). І от за 15 років незалеж­ності таких книжок набралося достатньо для того, щоб скласти досить-таки при­стойний перелік українських ви­дань, від переліку яких у кожного більш-менш освіченого читача просто слинка тече. Йдеться про опублікований нещодавно «Украї­ною молодою» спільно з «Книжником-review» рейтинг «Книжки незалежного 15-річчя, які вплинули на український світ».

Перелік найкращих книг України було поділено на сім категорій: «Красне письмен­ство», «Софія», «Минувшина», «Хрестоматія», «Обрії», «Дитяче свято» та «Візитівка» – в кожній яких перелічено 30 вже відцен­зурованих різними фахівцями позицій. З першого погляду впа­дає в око певна нерівно­мірність рейтингу. Наприклад, у номінації «Софія» ледь не кожна друга книжка належить видав­ницт­ву «Основи». Але про все по черзі.

Отже, загалом у даному пере­ліку фігурує понад 80 (точніше, 86) українських видавництв.
З них лише десять представлені п’ятьма і більше позиціями:
«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «Веселка», «Кальварія», «Кри­тика», «Либідь», «Лілея-НВ», «Мистецтво», «Наукова думка», «Основи» і «Смолоскип». Їм належить 94 із 209 номінованих видань, тобто приблизно 45% найвизначніших книг України. Безперечний лідер цього рейтингу – Видавництво Соломії Павличко «Основи» – видало 25 (!) книг, що нині вважаються найкращими в Україні. Друге місце належить видавництву
«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (12 позицій), чиї книжки комен­тувати немає особливої потре­би, тому що їх просто всі знають (варто хіба що зауважити, що всі шість томів «Гаррі Поттера» подано одним пунктом). Серед лідерів виявилося також і «рідне» авторці видавництво «Смолос­кип», чиї книги «Україна чи Малоросія?» Миколи Хвильово­го, «Філософські твори» Дмитра Чижевського, «Переяславська рада 1654 року», антології «Консерватизм», «Націоналізм», «Лібералізм» та путівник «Украї­на» Осипа Зінкевича й Володи­мира Гули було також визнано серед найважливіших видань незалежної України.

Ці ж видавництва логічно виступають лідерами окремих «номінацій». Так у «Красному письменстві» перемагає львів­ська «Кальварія» – 7 позицій, якій буквально на п’яти наступає івано-франківська «Лілея-НВ» – 5 позицій (зауважте «некиївську» прописку номінантів). У «Софії», як уже зазначалося, «з великим відривом» (15 позицій) доміну­ють «Основи», які до того ж виграли ще й номінацію «Хрес­то­матія» (6 позицій). А ось у номінації «Візитівка» на пер­шому місці державне видавництво «Мистецтво» (теж 6 позицій).

Не такий уже й прискіпливий статистичний аналіз «Книжок незалежного 15-річчя…» вияв­ляє ще одну цікаву, хоча й досить банальну прикмету учас­ників рейтингу – їхнє «місце прописки». 85 номінантів «про­жи­вають» лише у 8 містах України, а один – у Нью-Йорку. Географія, отже, в цьому разі обмежується Києвом (плюс Ірпінь) – 58 видавництв, Львовом – 16, Харковом і Вінницею – по 3 та Івано-Франківськом – 2; ще по одному видавництву – з Тер­нополя, Кривого Рогу та До­нецька. Банальність же, як ви й самі здогадалися, в тому, що більшість героїв цього стати­стич­­­ного дослідження, так би мовити, – «кияни». Це зовсім непога­но для столиці, але, на жаль, погано для всієї країни, бо свідчить про нерівномірність розвитку не лише справи книго­видання, але й всієї культури, науки й, нарешті, економіки. А ще наочно ілюструє вже згадане вище питання занепаду культу­ри читання, яке заміню­ється кіно, Інтернетом і так далі. Якщо сформулювати проблему грубо, то виглядатиме приблизно так: на периферії вже майже не читають (бо, гарної книжки просто немає де придбати), хіба що глянцеві журнали, але то інша справа, а відтак – і не видають нічого надзвичайного (бо якщо не читають, то навіщо й для кого видавати?).

Ну, і нарешті хронологічний зріз рейтингу теж має свої особливості. Шляхом несклад­них арифметичних підрахунків авторка вирахувала, що, за­га­лом, початок підйому вітчиз­ня­ного книговидання можна починати відраховувати з 1998 року, коли щорічне число кни­жок-подій «перевалило» за двадцять (і там же, на жаль, зупи­нилося). Крім того, цікавими виявилися хроно­логічні зрізи й кожної окре­мої категорії. Згідно з ними «злет» художньої та наукової гуманітарної літератури (включ­но з категорією «хресто­матія», куди переважно потрапи­ли програмні художні твори) припадає на 1998–2002 роки, а в 200422005 роках досягає мінімальної позначки. Проти­леж­на тенденція у літературі історичного змісту, де критичний мінімум перейдено в тих же 1998–2002, а далі ситуація повільно, але досить-таки впев­не­но покращується. Решта номінації демонструють процес здорової еволюції й, починаючи з 1996 року, вартісних книжок довід­кового, дитячого й крає­знав­чого характеру стає щороку більше.

І все це дуже повчально й цікаво. А ще цікавіше те, що переважна більшість представ­лених у рейтингу видавництв – приватні, тобто комерційні, бо живуть з того, що видають. І поки державні «ґранди» видав­ни­чої справи скаржаться на відсутність держзамовлення, а відтак і не друкують нічого або принаймні дуже мало вартіс­ного, молоді й амбітні підприєм­ства «недержавної форми влас­ності» видають змістовні та якісні книжки. А щоб не бути голослів­ною, наведу приклад: старий, великий і скрізь шанований «Каменяр» потрапив у рейтинг «аж» з однією позицією, так само, як і «Україна», книжка якої до того ж російськомовна.

Насамкінець задля повноти картини додамо ще декілька штрихів офіційної статистики, наданої на початку року Дер­жавним комітетом телеба­чення і радіомовлення України. Нині в Державний реєстр видавців, виготівників та розповсю­джу­вачів видавничої продукції вне­сено 3314 суб’єктів, з яких дер­жавних – менше сорока. За 15 років незалежності ці підприєм­ства видали друком близько 118 тисяч найменувань загальним тиражем близько 913 млн при­мір­ників, що в середньому становить 1,2 книжки на одну людину щороку (у 2005 цей показник «зріс» до 1,5). Не густо, правда ж? Для порівняння: в «братній» Росії ця цифра стано­вить приблизно 5 книг, в Білорусі – 3 «з хвостиком». Про пільгове оподаткування й засил­ля російської книжки говорити не будемо, про це й так усі знають. А от про те, що всією видавничою галуззю в Україні керує «аж» 17 працівників депар­таменту видавничої справи в Державному комітеті телеба­чення й радіомовлення, сказати, мабуть, варто. Що би не казали противники надмірної кількості держслужбовців, а принаймні на незалежну керівну структуру книговидання все-таки заслу­говує.

Ростислав Семків. Спрага етнічного" />

Ростислав Семків. Спрага етнічного

Дослідники, котрим доведеться писати підручники з новітньої історії, неми­нуче зіштовхнуться з подвійним статусом Помаранчевого здвигу. Події Майдану, безперечно, маркують початок якоїсь нової фази розвитку української неза­лежності, однак ще більшого оптимізму додає інша перспектива: Майдан – це ще й наслідок завершення попередньої фази зміни суспільної та індивідуальної свідо­мості. Безкровна революція не взялася нізвідки. Вона свідчить, що українська спільнота вже доволі зріла і, вибачайте за тавтологію, вже доволі українська.

Наприкінці 90-их знаний київський полі­толог Микола Рябчук у своїй книжці «Від Малоросії до України» висунув тезу про три головні ідентичності в тогочасній Україні: україномовні українці, російсько­мовні росіяни й (найбільша група) – російськомовні українці. Чіткий і точний поділ, продуктивний, як і теза дослід­ника про вирішальне значення отієї най­біль­шої, наголошую: української за духом – громади для нашої державної політики. Майдан став свідченням безпо­во­ротності рішення двомовних ідентифі­кувати себе з українством і мав би на­завж­ди за­креслити всі підозри, які щодо них мають «щирі» україномовні, а, разом з тим, поховати й будь-яку ксенофобську риторику. До того ж, ще раз зверну увагу, у середовищі колишніх виключно росій­сько­мовних, котрі тепер вважають себе українцями, побутують обидві мови, вибір одної з яких залежить від ситуації спілку­вання. До власне української мови ставлен­ня цієї громади людей носталь­гійне: якби могли б.., якби свого часу вчили б нормально.., якби виростали не на російськомовних фільмах... Тим часом, коли вони таки беруться українську вивчити, то володіють нею, подекуди, навіть краще за питомих її носіїв. А най­більш оптимістичний висновок тут такий: приймають чи не приймають щирі прихід двомовних українців, але ті свій вибір зробили й будувати щось у майбутньому доведеться разом. Майдан продемон­стру­вав силу такої спілки, наявний рівень свідомості народу, нижче якого опусти­тися вже годі. (Здається, представники владних еліт підписанням Універсалу прагнуть продемонструвати, що вони до­сяг­ли співмірного рівня державного мислення).

Але повернімося до ностальгії. Цей короткий нарис я пишу з єдиною метою: звернути увагу, наскільки цікавими є для сучасного українського громадянства (яке визнає себе українським незалежно від мови, котрою переважно спілкується) різноманітні заходи й ініціативи, пов’я­зані з традиційною національною культу­рою – Шешори, «Країна мрій», «Лемків­ська ватра» і т. д. Спостерігаємо реальну спрагу етнічного, драйв пошуку влас­ного коріння.

Людині, котра розуміє різницю між мальованою та автентичною вишиванкою і відрізняє кобзу від ліри, а писальце від писанки, неможливо нав’язати культурні орієнтири а-ля «Україна моя радянська» – оці шароварні гопаки, фарбованих тіток у віночках зі штучних квітів чи великий шмат сала на сцені з кольоровою підсвіт­кою. Тихо й без зайвого галасу українська етнічна культура вийшла на великі сцени, окреслила собі коло прихильників і стала центром притягання для багатьох наших співвітчизників. Маємо справу з чудовою реінкарнацією просвітянства початку ХХ сторіччя: тогочасні народні хори і хати-читальні замінили сьогодні фольк-рок Олега Скрипки й етнічна дискографія від «Арт-Велеса». Як і тоді, так і тепер це виглядає молодо, динамічно, стильно і сильно. І ніхто не переконає вчорашнього (а може й дотепер) повністю російсько­мовного киянина, що це йому чуже чи непотрібне. Без сумніву, українська рок-музика від часів славних панків «Братів Гадюкіних» виховала більше національно свідомих громадян, ніж (страшно сказати, але скажу) вся державна система освіти. У школах і в більшості вузів українською викладають про людське око, а націо­нальною культурою не стільки зацікав­люють, скільки завантажують: співати купальських пісень в класі – дивний абсурд. І з цим одразу ж погодяться ті, хто потрапив хоча б на один сучасний фольк-фестиваль чи вечірку. Про літера­туру взагалі нема що казати: шкільна програма, ніби навмисно, розпланована так, щоби відбити в учнів бажання читати взагалі й українською зокрема.

Але (не знаю відповідно до ангель­ського провидіння, гегельянської концеп­ції історичного розвитку чи постмодерної випадковості) – «свободу не спинити». Поворот до давніших, позначених забут­тям національного, совкових форм свідо­мості видається неможливим. Очільники країни можуть роз’єднуватися чи об’єдну­ватися, битися чи миритися, але логіка перетворень незворотна – українці вже відчули себе одним народом і навіть (особливо, хто молодший) почали щораз більше входити в смак, відкриваючи собі чудеса та химери забутих граней коло­рит­ної народної культури. Втамувати цю спрагу етнічного безвартісною попсою не вийде – адептів справжнього фольку ста­ва­тиме все більше. Щороку читатимемо в липневих жж: «Чекайте за тиждень! Їду в Шешори!»

Нана Куликова. Танець як історія, яку можна розповідати" />

Нана Куликова. Танець як історія, яку можна розповідати

Нещодавно почула від однієї  знайомої, що вона займа­ється клубними танцями. Од­разу спали на думку клубні будинки в Кончі-Заспі чи клубні «елітні» торговельні площі на Січневого повстання. І якось це не викликало в мене танцю­вальних асоціацій. У танцю­вальному лексиконі немає поняття «клубний», натомість кажуть «соціальний». Соціаль­ними танцями вважають сальсу (та похідні від неї бачату, чачу, меренге, реггетон), свінг, аргентинське танго (жодного зв’язку з бальним, так званим європейським), самбу. Крите­рієм відмінності від спортивних (бальних) танців є не золота молодь як авдиторія, і, звісно, не те, що їх нібито танцюють у клубах, а кілька підставових для світу танцю речей. Наприклад, у бальних танцях партнери постійні, і ви тренуєтеся з тим, з ким потім братимете участь у змаганнях. З одного боку, постійний партнер/партнерка дають змогу шліфувати техніку і досягати результатів. З іншого, навіть дуже досвідчені бальники не зможуть станцювати із «чужим» партнером щось склад­ніше, ніж базовий крок. Нато­мість у соціальних танцях важливе вміння повести будь-яку партнерку і вміти почути будь-якого партнера. Тут танців­ник високого класу – не той, хто відшліфував техніку, а той, хто виробив власний стиль. Вагомі постаті аргентинського танго, наприклад, часто викладають на семінарах для «просунутих» не техніку, а стилістику, до того ж, усі вони мають «фірмові» речі, що роблять їх танець впізна­ваним і неповторним. Одним словом – брендом.

Меседж, який несе пара у соціальному танці, адресований не публіці, але одне одному, мова тіла (рухи, фігури, загаль­ний стиль, індивідуальний стиль) тут стає живим мовленням, і для того, щоб вам не відмовили після перших трьох танців, а залишилися танцювати з вами ще, ви мусите мати, що сказати своїй партнерці. Кожен танець, таким чином, виходить інакшим, і кожен вирішує, про що говори­тиме в танці, залежно від ситуа­ції. Як казав один мій знайомий з аргентинського танго: «Я спочат­ку відчуваю запах своєї партнерки, а вже з того розумію, яку історію я їй розказуватиму своїм танцем». Позаяк це роз­мова, в якій не все повідомлення передається власне змістом, але важлива також інтонація, міміка, потиск долоні, маленькі нюанси, що можуть надати меседжу додаткового забарв­лен­ня, або навіть знівелювати його, то соціальний танець може стати іронічним, пародійним, ба навіть саркастичним. Як і музика до нього.

Якщо бальні танці – це спорт, основною метою якого є вигра­ти змагання, то соціальний танець є засобом спілкування, що, врешті, формує тусівку. Тому існує київське танго, одеське танго, дніпропетровське танго. Сальсерос, тангерос чи свінжисти мають свої постійні місця для вечірок, куди прихо­дять потанцювати одне з одним, і куди, як правило, обов’язково зазирне іноземний «брат по духу», якщо з якихось причин опиниться у вашій країні. Вони формують свої архіви (музика, відео, «фольклор»), запрова­джують свої ритуали (наприк­лад, київські тангерос вітаються не потиском руки, а постуку­ванням стіп), вони легкі на підйом і люблять влашто­вувати виїзні події. Чим така тусівка відрізняється від інших тусі­вок за інтересами? Наприклад, від толкієністів чи від любителів готичної музики... Тим, що спіль­нота соціального танцю вимагає достатньо часомісткої і праце­місткої підготовки і навчання, а також – таланту. Разом із тим, мілонга, сальса­тека чи свінг-вечірка не є професійними тусівками, кожен працює де-інде, а у цю тусівку приходять відпочити. Чим тоді це відріз­няється від гуртка радіолюби­телів чи собаківників? Характе­ром спілкування. Тут воно дуже особистісне, спрямоване не на групу, а зумовлене безпосе­реднім моментом – «саме під цю мелодію, і саме із цим партне­ром»; тут немає загальних ре­чей, і ви ніколи не дізнаєтесь, про що ваш партнер розпові­датиме іншій партнерці в іншому танці. Це буде вже інша історія, породжена іншою творчою уявою.

Отже, сальса, аргентинське танго, свінг, самба. Останньої, на жаль, в Україні ще немає. А от першим трьом можна навчи­тися і доєднатися до тусівок, якщо вам сподобається. У Києві сальсу (а також бачату, чачу, меренге, реггетон) можна потан­цювати у «Мода-барі», «Фієсті», «ПаТіПа», «44» (жива музика), «Карібіан Клабі», «Ель Асадорі», «Майдані», кафе «Кактус» та літньому театрі «Ракушка» в Маріїнському парку. Є кілька шкіл-конкурентів із викладачами з Латинської Америки та українськими сальсерос, заняття відбуваються майже у всі дні тижня, двічі на тиждень у кожного викладача. Основну інформацію можна отри­мати із сайту www.salsa. com.ua або ж безпосередньо на вечірках. Тусівка сальсерос найбільш розгалужена і різнома­нітна. Танго танцюють в «Теат­ріо­ні», «Амігос», «Фієсті» та «Ра­куш­ці» (а також усюди, де в одно­му місці опиняться бодай двоє тангерос, гарний настрій і плеєр), існує також кілька шкіл, де заняття та практики відбу­ваються у понеділок, четвер, п’ятницю, суботу, неділю. Часто проводяться семінари іноземних викладачів для різних рівнів. Інформацію можна отримати із сайту www.milonga.kіеv.ua або на вечірках. Свінгова тусівка дещо менш рекламована. Вечірки відбуваються в «Ракушці» та «Авалоні», заняття проводяться тричі на тиждень. Інформацію про свінг у києві можна отримати із сайту www.swingdance.kiev.ua.

Тож, якщо ви хочете навчитися розповідати танцювальні історії – обирайте мову, найближчу вам. Або навіть станьте танцю­вальним поліглотом. Навряд чи колись пошкодуєте, адже, як кажуть англійці, a new language – a new world.

Нові видання „Смолоскипа”" />

Нові видання „Смолоскипа”  

Українці: світова нація перед викликами ХХІ сто­ліття. Збірка статей конференції. – К.: Смо­лоскип, 2006. – 406 с.

У збірці опубліковано статті учас­ників нау­ково-прак­тичної кон­ференції «Українці: світова нація перед викликами XXI сто­­літ­тя», яка від­булася 20–21 січня 2005 р. (м. Київ).

Її орга­ні­затори – Українська Всесвітня Коорди­наційна Рада, Національний Інститут страте­гічних досліджень при Пре­зидентові України та Інститут україно­знавства МОН України.

Для науковців, політологів, жур­налістів, студентів та всіх, кого цікавлять питання україно­знавства, а також історії й куль­ту­ри української діаспори.

 

 

< Попередня		Наступна >