СМОЛОСКИП

Петро Вознюк. Момент сумніву" />

Петро Вознюк. Момент сумніву

Градус політичних пристрастей цього літа зовсім не є обернено про­порційним градусові метеорологічних показників. Спека на нашому владному Олімпі наразі жодним чином не спадає, а, навпаки, шаленіє синхронно із термо­метром за вікном. Не встиг дехто тріум­фально відрапортувати про створення «демократичної» парламент­ської коаліції, а дехто – передчасно порадіти цьому фактові, як маємо нову конфігурацію – «антикризову». Певна річ, творці цього об’єднання пояснюють свої дії найшля­хетнішими мотивами «стабілізації стано­вища» і навіть – ні більше, ні менше – «порятунку країни». Втім, усі, хто хоч трохи орієнтується у гордієвих хитро­сплетіннях вітчизняної політики, вислов­люють нині не очікуваний «анти­кри­зовцями» оптимізм чи випромінюваний їхніми опонентами гнівний осуд «зрад­ників», а банальний цинізм і закономірний сумнів.

Справді, дії більшості учасників кон­флікту можуть викликати лише роздрату­вання і скепсис. Щодо практично кожного із політгравців зараз цілком доречною буде насамперед відома репліка одного з корифеїв театрального мистецтва – «не вірю!». Приміром, навряд чи можна вірити у благі наміри нових «коаліціонерів» – інакше вони не ставили б державу на межу чергового протистояння і позачер­гових виборів своїми підкили­мовими домовленостями. Звісно, ті ж «реґіонали» та, можливо, комуністи потайки спо­діваються на більш успішний для себе результат у разі розпуску парламенту. Однак це вже суто утилітарний партійно-егоїстичний розрахунок, який не має нічого спільного із турботою про наше майбутнє. Натомість не віриться тепер у які-небудь перспективи Олександра Мороза й очолюваної ним політсили.
З іншого боку, цих перспектив за великим рахунком і не було – інакше такий досвідчений політик не наважився би заради спікерського крісла поставити жирного хреста на власному іміджі, біографії та стосунках із європейськими ідеологічними союзниками. На тлі властивої «малиновим» млявої соціальної риторики та більш ніж суперечливої урядової діяльності цілком імовірно, що їхній лідер витиснув для себе максимум із ситуації, що склалася. Але знов-таки – для себе, а не для суспільства.

Та, на превеликий жаль, зараз уже немає довіри й до заяв уламків «дем­коаліції» та явно стурбованого її розвалом Президента. Зокрема, вкрай непере­конливо виглядають тепер заклики до глави держави розпустити нинішній склад Верховної Ради і призначити позачергові вибори. Адже виникає сильна підозра, що подібні радикальні вимоги продиктовано не так прагненням відновити електо­ральну справедливість, як побоюваннями прогнозованого розколу «демокра­тичних» фракцій із наступним переходом «прагматиків» до стану нової більшості. В іншому, наразі далеко менш привабли­вому ракурсі постають тепер і всі попе­редні висловлювання Віктора Ющенка щодо необхідності зміцнення президент­ської влади. Зайве казати, що нещодавня вакханалія «біло-блакитних» та їхніх по­пліч­ників у стінах парламенту й на кримських берегах давала гарантові Конституції найширші можливості для застосування своєї влади та перебрання на себе усієї повноти відповідальності за стан справ у державі. Проте віз, як то кажуть, і нині там. За таких обставин кожен, хто вважає себе патріотом, мусить насамперед не втрачати пильності навіть у вирі літнього релаксу й не само­усуватися від відповідальності на своїй персональній ділянці державного будів­ництва. Котра – вже цілком очевидно – все більше перетворюється на ділянку фронтову. 

Олег Шинкаренко. Футбол – війна за часів гуманізму" />

Олег Шинкаренко. Футбол – війна за часів гуманізму

Футбольні пристрасті зкипіли не на жарт. «Боліють» навіть ті, хто не відрізняє пеналь­ті від голкіпера. Геть усі знають, хто такий Шева, та переживають мало не до сліз за травму Шов­ков­ського. Під час чемпіонату світу рахунок стає куди більш важливим за курс валют та тем­пе­­­ратуру повітря! «Аут!» – кричить онук. «Ку­то­вий!» – впевнено заперечує йому бабуся. А потім всі разом: «Суддю на мило!» Чи не полягає причина такого одностайного поклоніння футболу у його абсолютно унікальній природі, відмінній від усіх інших ігор? Придивіться, зами­сліть­ся, на що він понад усе схо­жий? Від­повідь очевидна: на військові дії. Дві команди у формах національного забарв­лення: хіба то не вояки? Поле – не паркет, не ліно­леум, а саме земля та трава: хіба то не плацдарм? А недоладна баскет­больна кор­зина чи тим паче волейбольна сітка хіба охороняються непри­ступ­ним ворота­рем? Хіба про ці спортивні твер­дині мож­на сказати, що вони, як і кордон, «на замку»?

Отже, футбол – то не що інше, як сублі­мація прагнення народів до світової гегемонії. Рано чи пізно будь-яка більш-менш пасіонарна нація висуває ідею своєї зверхності над іншими та обов’язково розпочинає війну, аби маленька держава за рахунок поневолених підкорених народів перетворилася на величезну імперію: пригадаємо Давній Рим, рокову експансію Наполеона, божевільну аван­тюру Гітлера. Зазвичай подібні заходи закінчуються вкрай плачевно не лише для підкорених, але й для підко­рю­вачів. Навіть такі на перший по­гляд благопо­лучні «тюрми народів» як Австро-Угор­ська та Росій­ська імперії роз­валились під натиском зро­зуміло очі­ку­ва­них націона­ліс­тичних амбіцій
окраїнних дер­жав, показавши свою повну не­жит­тєздатність. Той залишок ми­нулої могут­ності, що рані­ше звався Великою Росією, зараз являє собою вкрай нестійке утворення, зму­ше­не постійно осаджувати, а то й прибор­кувати за допомогою військової сили численні суб’єк­ти федерації. Ще є такі держа­ви, як Арген­тина, Бразилія або ж Україна, котрі просто не здатні до імпері­алістичних спря­мувань. Наші геть­­­ма­ни неод­норазово мали можливість оку­пу­ва­ти Польщу, Молдавію та Белору­сію, але вони нею не скористалися: менталітет у нас не той.

Очевидно, що у завойовуванні чужих земель, у підкоренні народів є безсум­нівна небезпека, не кажучи вже про вельми підозрілу моральну сторону захо­ду, але позбавитися того прагнення не дуже-то й легко: у декого воно у крові. Футбол – чудова можливість, як то кажуть, вийти сухим з води. Найниціші пристрасті під час футбольного чемпіо­нату перетворюються на спортивний азарт, а те, що лишилося, зганяють після матчу на вулицях міст розлючені вболі­валь­ники. Німці, що перемогли у черго­вому чемпіонаті, задовольнили свою пристрасть до світового панування без масових вбивств та холокосту. Аргентина, отримавши кубок світу, змогла відчути себе супердержавою навіть без запро­шення до «великої вісімки». Сьогодні вкраїнці нарешті консолідувалися хоч би й тимчасово біля екранів своїх телевізо­рів, вболіваючи за свою рідну команду. Шевченко однаково аплодували як пома­ран­че­ві, так і біло-блакитні. На корот­кий час ми забули про те, що не маємо досі уряду, а у майбутньо­му грізно здіймають­ся гірські верхів’я цін на росій­ські енер­гоносії. Навіть у містах східної України з’явилися маси людей у накидках та банданах кольорів  державного прапора. Пра­пор прикрасив і авто­мо­білі, що про­лі­тали вулицями. Всі повірили в те, що ми – на заході й на сході – українці, і відтак маємо спіль­не майбуття.

Нана Куликова. Епізоди з тангосторії" />

Нана Куликова. Епізоди з тангосторії

У перших тижнях липня у Львові влаштували спільну мілонгу (вечірку танго) – для львів’ян, киян та польських тан­герос із Кракова та Варшави. У суботу та неділю групи божевільних-від-танго тан­цювали містом, де лише могли. Кияни – на рату­ші (екскурсовод ошелешено диви­лася на групу нормальних на вигляд людей, що ні з того ні з сього пообнімалися і, замість слухати історію, почали танцювати), варшав’яни – під Міцкевичем, всі разом – під Оперою, на ро­зібраній по камін­чику площі  Ринок, у Стрий­ському парку, на трам­вай­них зупинках. Сучасне танго не є любов’ю до ретро. Це звичайна субкультура, поряд з не­фор­­малами, гіпі та іншими рухами.

Танго зародилося в долині річки Ріо-де-ла-Плата, на межі ргентини й Уругваю. Кажуть, що аргентинці та уругвайці спе­ре­чаються за авторство танго, як шот­ландці та ірландці спере­чаються за віскі. Хоч увесь світ називає танго арген­тинським, перше відоме танго написав уругваєць Енріке Саборідо. Аван­тюрний юнак з передмістя – майже львівський батяр – зако­хався в акторку, а позаяк не мав чим її принадити, то, в кращих традиціях, написав їй пісню. Пісню Лола Кандалес не прий­няла. Енріке вирішив, що було б шкода, якби його неприйняте творіння пропало, і вигідно про­дав його власнику кафе у Сан-Тельмо. Через рік в кафе, де звучало найкраще танго, і пари танцювали так непристойно, що час від часу туди заглядала поліція, прийшла Кандалес, і, роздаючи автографи на всі боки, знайшла Саборідо і сказала йому, що хоче танцювати під його танго.

Це була би просто історійка «вічного» кохання в стилі радіо «Мелодія», якби не культурна підоснова того, що за нею стояло. Танго складався як танець емі­грант­ських перед­мість, народний танець кумань­ків-компадрітос, дотепників, поножівників, авантюристів і шибайголів, для яких не було суспільних цінностей, а були індивідуальність, свобода, роман­тизм еміграції. Перші танго – азартні мілонги (Борхес пише, що це типовий приклад чоловічого агону) – танцювали чоловіки з чоловіками. Буенос-Айрес 80-х років позаминулого століття був на­селе­ний чолові­ками-заробітчанами – в таку далеку і тяжку емі­грацію жінки їхали рідко, тож гендерна ситуа­ція подекуди була 50 чоловіків на одну жінку. Черги до будинків розпусти тягнулися аж на вулицю, чекати потрібно було довго, а що в таких будин­ках зазвичай не читають газет, то чоло­віки розважали себе тим, що танцю­вали одне з одним. Зго­дом вони навчали своїх танців повій, і тому довший час танго вважа­лося дуже непри­стойним. Порядні дівча­та з багатих родин такого не танцю­вали.

Можливо, танго так і зали­ши­лося б танцем бруківки і будинків розпусти, якби випад­ково не потрапило в Париж. 1911 року той самий авантюрний уругваєць Енріке Саборідо привіз свою пісеньку на Всесвітню ви­ставку, щоб його кохана Лола могла станцювати танго там. Реакція французів перевершила усі споді­вання. Танго справило таке враження, що вже через два роки на Єлисейських полях проводили конкурс найвитриваліших танго-пар. Переможці протрималися на танцмайданчику 62 тури без перерви, а це близько 4-х годин! Французи досі захоплені танго. Вони навіть встановили рекорд Гіннеса із масового танго – у 90-х роках цей танець виконало 173 пари водночас. Правда, 2004 року цей рекорд побили аргентинці – вони випустили на майданчик 278 пар. Сьогодні це яскраве шоу, а от у 1910-х роках танго було більше схоже на епідемію. Після 1911 року танго просто затопило Париж – у буквальному розумінні цього слова. Музика танго звучала на вулицях, фасони жіночих суконь змінювалися відповідно до моди на танго. Один із кутюрьє навіть назвав колір фірмової тканини «Оранжеве танго», і його колек­ція була розкуплена вже до вечора!
В Лондоні чаювали під танго.
В Петербурзі носили одяг оран­жевого кольору танго. Ша­ле­но популяр­ними стали пар­фуми, рукавички, чере­вички у стилі танго, а книжкові крам­ниці продавали книжки про цей танець...

Але Європа – все-таки хри­стиянська територія, а танго – танець буенос-ай­ре­ських повій. І хоч у європей­ських салонах парт­нери не притис­калися одне до одного із такою при­страстю, як це робили ар­ген­­тинські ком­па­дрітос та їхні дів­чата, все-таки для Європи танго було дуже непристойним. Паризький кар­ди­нал казав, що «християнин не може брати участі у цьому жахливому дійстві». Папа римський обурювався, що «цей грубий і непри­стойний танець ображає сім’ю і взагалі суспіль­ство». За танго парафія­нам навіть відмовляли у святому причасті. З танго-епідемією боролися війсь­кові, освітяни і навіть лікарі. Німецький кайзер забо­роняв своїм
офіцерам танцювати танго у мундирі. Міністр просвіти Росії особисто заборо­нив танго в
навчальних закладах. А один аме­ри­­канський лікар винайшов нову хворобу – tango feet – криві ноги. 1915 року «Нью-Йорк таймс» надрукувала статтю:
«Небезпека танго більша, ніж небезпека німець­кого імпері-
алізму»...

Але прихильники танго не опускали рук. І врешті у двадцятих роках румунська пара, до речі – брат і сестра, приїхала до Ватикану. Вони станцювали танго для святого отця. Раптом папа сказав: «У цьому танці немає нічого гріховного. Я дозволяю своїй пастві танцювати танго»

І все ж, Європа змінила танго до невпізнаваності. Коли ця культура повер­нулася в Арген­тину – батяри-ком­падрітос не впізнали свого танцю. У 30-х – 40-х роках із модного євро­пейського захоп­лення танго – колись задерикувате азартне танго – стало сентиментальним танцем буенос-айреських кафе. Із моди – знову субкультурою, але вже іншою.

На цей час в танго вже були свої імена, відомі не лише тангерос. 1935 року в авіа­ката­строфі загинув «креоль­ський соловей» Карлос Гардель. Кажуть, на його похороні було стільки людей, скільки не було на похороні жодного політичного діяча Аргентини. Статую на його могилі називають «Бронза, що посміхається». Замість вічного вогню у її пальцях вічно горить запалена цигарка. Від 1935 року і до сьогодні, як тільки згорає попередня цигарка, шануваль­ники його таланту постійно запалюють нову.

Астора П’яццолу знає кожен студент консерваторії. Його порівнюють із Штраусом у віден­ському вальсі чи Еллінгтоном та Гершвіном у джазі. Ще у Буенос-Айресі він почав експери­мен­тувати з танго, змінюючи його гармонію у напрямку джазу.
І вже після перших кількох концертів консервативні жителі Буенос-Айреса почали погрожу­вати йому фізичними порахун­ками: зачіпати сенти­ментальне танго – твердиню старо­світ­ського компадріто – не можна. Та танго – музика народна,
а П’яццола праг­нув елітаризму. Як майже всі відомі латино­аме­риканці, він отримав стипендію і поїхав до Парижа, вчитися музики у Наді Буланже. Вдень він грав симфонії, ве­чорами тихцем грав танго у кабаре. Наді Буланже звернула увагу на талановитого студента. Уважно вивчивши його твори, вона зауважила в них Стравінського, Бартока, Равеля. Та в них не було П’яццоли. І вона почала вивчати його звички і заняття. Врешті, Буланже витягнула у П’яццоли зізнання у його пристрасті до танго. Послу­хавши роз­червонілого із сорому за свої вподобання учня, Буланже вигукнула: «Ідіот! Та це ж і є П’яццола». П’яццола додав до кла­сичного складу тангового оркестру віолончель та електро­гітару. В 70-х про музику П’яццоли скажуть: це вже не танго, це джаз-рок. Він відпо­відав: «Це моя музика, і вона найближча до танго». Після П’яццоли для танго було від­крито усі двері. Танго стало музичною культурою в широ­кому розумінні.

П’яццолу танцюють рідко – станцювати «Лібертанго» може лише дуже досвідчена па­ра, а біль­шість його музи­ки вза­галі не­тан­цю­вальна. Виникли фено­мени танго нуе­во і танго для слу­хання. Нуев­ники «розкрили» близькі обійми старого танго і ввели складні фігури і ефектні «зависання». А танго, котре слу­хають, для тан­цювання взагалі не призначене. Із 80-х років в Аргентині почала творитися нова молодіжна рок-тангова культура, стало популярним електротанго. Нові колективи походять з най­різноманітніших країн – Аргентини, Франції, Швеції – і їх учасники давно вже не носять червоних рукавичок і чорних метеликів.

В Аргентині ви можете обирати, куди піти танцювати танго – від традиційних мілонг, де грають лише танго «золотого віку» до повністю нетангової рок-латини. В яке б місто Європи ви не поїхали, ви знайдете хоча б одну мілонгу із місцевою національною специфікою. Віденські мілонги відрізняються від берлін­ських, римські від стамбуль­ських, варшавські від москов­ських. Єдине, що і тепер об’єд­нує різні тангоспільноти, – це те, що танго залишається субкуль­ту­рою, соціальним тан­цем, що покликаний насам­перед умож­ливлювати спілку­вання, об’єднувати тангерос (аматорів танго) та мілонгерос (досвід­чених тан­цівників). Якщо ви подо­рожуєте світом з візитівкою «тангерос», будьте певні, вас приймуть ла­гід­но і зацікавлено – як своїх.

Богдан-Юрій Горобчук. Літературно молодий Житомир" />

Богдан-Юрій Горобчук. Літературно молодий Житомир

На початку двотисячних літературне життя Житомира значно активізу­валося і пожвавішало, що згодом вили­лось у визнання цього міста як однієї зі столиць нового літературного покоління. В другій половині 2000-х відбувається певний спад, пов’язаний з частковим або повним розпадом чільних літоб’єднань міста, але глибинні корені цього спаду – в неспроможності покоління–2000 таки вибухнути і перетворитися з потен­ційних ґеніїв на відомих по всій Україні авторів.

Житомир, літературно відомий «жито­мирською прозовою шко­лою», неспо­дівао для багатьох народив новий мейнстрім – кілька досить сильних і вагомих літоб’єд­нань, чільну роль в яких відіграють поети. На цих організаціях слід зупини­тись докладніше.

Мистецька Ґільдія «Nеабищо»: виникла 2000 року, пік творчої активності припав на 2002-2003 роки. Це об’єднання молодих митців більш відоме назагал своїми деклараціями і теоретичним під­ґрунтям творчості, аніж власне творами, що є тенденційним для нового літера­турного покоління України. Побудована на ліворадикальній мис­тецькій ідеології «постфутуризму», МҐN, по суті, в різний час свого існування кидалась від мав­пу­вання ідей (і творів) як українського панфутуризму, так і футуризму в цілому, до цілком конструктивної критики шаро­варництва на місцевому рівні. Саме епатаж був основою творчості і її презен­тації найактивніших діячів «Nеабищо»: Ол. Левченка, Б.-О. Горобчука, стронґов­ського, В. Кавун та Р. Здорика. Але не завжди то був сліпий і беззмістовний епатаж – нестандартної, емоційно й інте­лек­туально напруженої, глибокої і потуж­ної поезії також не бракувало.

Були в арсеналі МҐN також інші плюси, що вигідно вирізняли організацію як з-по­між житомирських, так і на всеукраїн­сько­му рівні. Переважна більшість творів «Nеабищо» було (само)видано і роздано в потрібні руки на різномантітних фести­валях, семінарах, форумах та конкурсах: тож поети були прочитаними. Ґільдійці часто виступали з читанням поезії в шко­лах та вузах Житомирщини, в деяких інших містах України. Але міф, створений самими неабищівцями, заважав розу­мінню їх творчості – часто їх сприймали, та й сприймають тепер, такими собі крайніми марґіналами й диваками, що вміють лише робити голосні і голослівні заяви – та не писати. До того ж подібні судження безпідставно розповсю­джують­ся на всіх представників МҐN, у тому числі й на тих, хто не має в творчому доробку жодних «літературних збочень».

Ще однією помилкою ґільдійців була їх неінформованість і самовпевненість: ідучи слідами «Бу-Ба-Бу», «Червоної Фіри», «ЛуГоСаду», вони того не усві­домлювали, наївно вважаючи себе мало не істинними першопрохідцями сучасної української літературної альтер­нативи совковщині і шаровар­ництву в поезії. Замість того, щоб творити дійсно сильні літературні тексти, неабищівці боролися і повторно палили «Кобзар».

Тепер «Nеабищо» як організація не в найліпшій своїй формі: більшість активних діячів або вийшли з її складу (як це зробили Здорик і стронґовський), або проживають в інших містах і не можуть активно впливати на її літературне життя (Кавун і Горобчук). Але так само щомі­сяця відбуваються зібрання, творяться нові, свіжі тексти, що ще будуть прочи­таними.

«Оксія»: виникла (десь 2003) на уламках іншої великої літорганізації Жи­то­мира – «Провінція», що складалася з письменників різного віку, мовної і літера­турної орієнтації. «Оксія» одразу ж стала більш поміркованою альтер­нативою «Nеабищо», на зібраннях цієї орґанізації основна увага приділялась методоло­гічним і структурним заува­женням щодо поезії, тому вона більше підходила поетам-початківцям, аніж потужна, але тусовочна Ґільдія. Тобто «Оксія» сфор­му­валася з кількох джерел: уламків провінції (К. Куліков – керівник, а також – І. Заваль­нюк, Ю. Стахівська, Н. Лаптик та інші), «новоприбулих» поетів та прозаїків (О. Ха­баров, К. Радушинська, І. Стоцька), та літератора, що покинув МҐNеабищо – стронґовського. Зібрання «Оксії» відбу­ваються досить часто – кілька разів на тиждень, свіжа літературна кров прибу­вала і ще прибуває, тому перес­пек­тиви існування цієї організації в Житомирі можна назвати райдужними, особливо якщо зважати на те, що зовсім не давно вийшов друком перший альманах «Оксії»: «Меса на двох».

З іншого боку, «Оксія» поки що не може вийти на всеукраїнський рівень впізна­ваності, як це зробило «Nеабищо». Воно й не дивно, адже організація спрямована на літературну працю й адекватне творче виховання нових своїх учасників, тому в її розкрутці все ще, можливо, попереду, хоча свою концеп­туальну роль у літера­турному житті нового покоління вона, най­імовірніше, вже не відіграє, адже її діяль­ність, принаймні на даному етапі, пере­буває в стані тривалості, але не під­не­­сення, і її також покидають досить сильні пред­ставники (стронґовський, Стахів­ська, яка віднедавна проживає в Києві).

В Житомирі є чимало чимало інших літературних об’єднань, але вони значно менш цікаві і в більшості своїй продукують пересічну ґрафоманію, їх прототипів вистачає чи не в кожному великому місті України, тому окремо писати про них немає сенсу. Так само немає сенсу зупи­нятися і на постатях окремих молодих літераторів, не належних до жодної з організацій, адже їх приклади є менш репрезентативними.

Олег Шинкаренко. Сім абсурдових п’єс Сашка Ушкалова" />

Олег Шинкаренко. Сім абсурдових п’єс Сашка Ушкалова

Ушкалов С. ESC: Сім абсурдових п’єс / Перед­мова Сергія Жадана. – Харків: Майдан, 2006. – 84 с.

Шинкаренко: Ти усвідомлюєш, що твої п’єси просто фізично неможливо поставити?

Ушкалов: Так. Але то лише тексти.

Шинкаренко: Тобто ти хочеш сказати, що це – не п’єси?

Ушкалов: Ні. Це саме п’єси!

Похмурий екзистенціальний світогляд перебував у зеніті актуальності досить недовго: лише у першій половині ХХ сторіччя, коли людство зазнавало чи не найбільших та найжахливіших соціальних, економічних та гуманітарних катастроф.

Якщо філософія – то передчуття, то література – то спогади. Звичайно, що за умов найгіршого справдження найпесимістичніших передчуттів повинні були з’явитися відповідні спогади. Ними стала література абсурду, що від Хармса до Іонеско з Бекетом продемонструвала відмову наративу змальовувати відразливу осоружну реальність. Не через нездатність, а внаслідок протесту. Це був страйк. У той час, як митці реалістичного спряму­вання старанно від­тво­рювали безліч локальних апока­ліпсисів, поступово пе­ретворюючись на доку­менталістів, прибічники абсурду засіли у своїх сміттєвих баках, аби чекати появи чи то Годо, чи то Голомозої Співачки. Їхня байдужість потужно контра­сту­вала із істеричним переля­ком Єлізавети Бам. Тепер нема чого лякатися, ніби казали вони, бо поезія після Освенциму неможлива.

Але ті часи минули. Наразі питання спроможності та навіть імовірності подальшого існування поезії сприй­мається як анахронізм. Ідеологія виявилася міцнішою за біологію. Сьогодні вимушено співіснують комуністи, неонацисти, монархісти, шовіністи, лірики та абсур­ди­сти. Постмодерний дискурс уможливив нормальне спів­існу­вання таких різноманітних поглядів навіть у межах однієї свідомості. У кращому випадку – то свідомість нації, у гіршому (най­комічнішому) – окремого індивіда.

Абсурдні п’єси Сашка Ушкалова – це безперечно анахронізм, але останній – лише їх органічна складова для того, хто погодиться сприймати ці п’єси в якості
окремих організмів. Саме це питання – окремості – постає досить очевидно перед автором кожного разу, коли він береться за перо, чи то пак за маніпулятор типу «миша».

Так, у наші часи напруга головного питання парадигми абсурду «не бути зараз, чи не бути потім?» значно змен­ши­лася. Тепер ми швидше питаємось, «ким ще нам зали­ши­лось бути, доки на ринку не з’являться нововинайдені буття?».

Цей карнавал Ушкалов відчуває, може, й не свідомо, але п’єси досить яскраво відображають те відчуття.

У тексті п’єси «Без світла» її конструкція сприймається як поневолююча навіть персонажами. «Терпи, нам тут іще півтора року сидіти», – каже Вона.

Якщо художній синтез є відокремленням пріоритетів із шалу хаосу, то Ушкаловим це відокремлення сприй­мається як позбавлення волі. Синтез запе­речується задля без­перешкодного існування довільних елементів. У тому сенсі вони аналітичні. Творчість та аналіз – досить абсурдне поєднання.

Є ще одна риса сучасного абсурду, що його в данному випадку уособлює Сашко Ушкалов, а саме: страх перед втратою змісту. Втрата змісту – це те, чого прагнули аб­сурдисти ХХ сторіччя. Це була їхня найперша (звісно, що не кінцева) мета, як найперша мета кожного страйку – втрата змісту дороги (у разі її заблокування), або втрата змісту заводу (у разі примусового припинення страйкарями виробничого процесу).

Страх перед втратою змісту примушує автора вда­ватися до численних перешкод на шляху до тої втрати. Персонажі п’єс лаються матом з роздратування та переляку, що повернення до загубленого раю логіки вже неможливе. Діалог психіатра де ля Круса із паціентом – це не що інше, як спроба домовитись, бо кожен з них володіє власним понівеченим світом, що розпадається.

«а де ж у вас бля?» – питає паціент.

«... ви якийсь неправильний псих...» – відповідає психіатр.

Не дивно, що лікування-діалог за таких умов неможливе.

Виникає запитання: що ми маємо тоді робити? Чи загине світ у цьому черговому карнавальному освен­цимі? Зважаючи на те, що маємо значно гірші преце­денти, можемо впевнено сказати, що – ні. Якщо автор передмови до збірки Сергій Жадан зазначає між іншим повчальність цих п’єс, то я можу тут з ним лише пого­дитись. Найкращий урок Ушкалова промовляє до нас, що все минеться, і врешті Горностай у зимовому хутрі разом із гей-Люссаком підуть таки курити.

В’ячеслав Левицький. Коровознавчі  рефлексії. Відгук на збірку Дмитра Лазуткіна «набиті травою священні корови»" />

В’ячеслав Левицький. Коровознавчі  рефлексії. Відгук на збірку Дмитра Лазуткіна «набиті травою священні корови»

Лазуткін Д. Набиті травою священні корови. – К.: Смолоскип, 2006. – 86 с.

Корови бувають різними: польовими й морськими, плямистими й вишу­кано однотонними, священними й позбавленими сакральної недотор­канності, урешті, альпійськими й воронь­ківськими – десь про таку глибинну видову диференціацію йшлося в одному давньому дитячому віршикові. Проте біологічна ніша набитих травою з-межи хмар, до того ж винятково поетичних
рогатих красунь, здається, відкрита тільки недавно Дмитром Лазуткіним, за що він цілком виправдано й отримав премію «Смолоскипа».

Проте складається враження, що ма­ленька, зате достатньо приємна сенсація не відволікає автора від підкорення низки (чи, може, все-таки череди) найімовір­ніших тем і віршових напрямів. Ліричний герой збірки, майстерно оформленої в японській есте­тиці манґа, нагадує неугав­ного покемона з жагою перетворень і зумис­ного контрастування своїх електри­зованих емоцій. Це не дивно для експери­ментатора Лазуткіна, котрий кардиналь­но протилежні й, водночас, настільки художньо насичені йони сполучав уже в першій збірці «Дахи», викрешуючи жаданий струм:

вмирає тамагочі негодований
у дівчинки яка сміється голосно.

Покемон молодого київського поета – це постмодерний фольклорний трикстер, Еней Котляревського на енерджайзері, П’єро Семенка, котрий і плаче, і сміється, причому часто водночас:

так ніхто не кохав...           
твій сосюра збрехав          
я кохав ще сильніше до скреготу ліктів

або:

я скиглив коли ти проходила поруч
я злився коли ти уперто минала
я вибитий кегль
я розчавлений овоч...
сто тисяч людей на планеті вокзалу

 Д. Лазуткін начебто збирається до­вести, що третя книжка відкриває третє око. Певне, через це семантика деяких віршів пройнята густо візійною езоте­ри­кою, подекуди істерикою внаслідок інтер­ференції світу пізнаного- розпізна­ного до крайнощів і образного світопо­рядку химер­ної ойкумени, де єдиним досвід­ченим медіумом є сам поет:

вчителька вчила бути слухняним

квіти селилися на підвіконні

той хто не вірить – робить погано

мама казала гроші в бідоні

мавпи стрибають – як не стрибати?

книги читають тебе аж до крапки

море – азовське

гори – карпати

острів – зміїний...

чиї ми нащадки?

й наприкінці:

і словеса відлітають – наївні

і небеса пропонують блищати...

не переймайся

гори – зміїні

острів – азовський

море – карпати...

Такий ідейно-стилістичний ілюзіон сповнений гламурним кітчем і абсурдом, які, одначе, виглядають витриманішими, ніж «кайфи» В. Цибулька. «Набиті травою священні корови» не зловживають дійством, пропонуючи колоритні й нефор­мальні рандеву, часто означені пошуками подумки об’єкта такої зустрічі, з нявкот­ливим гавкуном ді-джеєм Дже­даєм, деміургічним «режисером нашої трансля­ції» Миколою Рябовим, а ще з часом, коли

Грала етнічна музика, вона була чорна.

По телевізору рекламували снід.

Саме у цей час за півзабутим номером

Мене знайшов спайдермен Леонід.

Ритмомелодика Д. Лазуткіна віддано суголосить змістові. Вона розхитана, але не тільки у схоластично-термінологічному розумінні, а і якісно, природно: наче «ілюмінація над стиглими універсамами», коли «і засушені краби / і усмішки друзів по зброї / мов проціджений через марлю сік / кислота на вустах / голос дубльо­ваний на плівці». У її надрах випросто­вується й соковитий верлібр, який охоплює лапідарність польських, витію­вату медитативність австрійських і образну тональність східних форм вільно­го вірша. Можливо, творчому задумові автора найкомфортніше якраз у неримо­ваному вбранні. Такий синкретизм у подачі «поета, космонавта, чудотворця», як гонорово називає себе Лазуткін (л’Азуткінґ?), усе ж розчулює та вражає:

серпнева ніч пахла дощем і бензином                            

змовницьки перегукувалися                                            

сигналізаціями                                                                   

автомобілі на паркінгу...                                                  

о пів на четверту / я клацнув пультом                            

по телевізору показували / мультфільм про вінні-пуха

кілька серій поспіль / посеред ночі –                              

для кого? хто ці діти?/ я? ти?                                          

сторож яблуневого саду    

зек з тридцятирічним стажем        

справжній яблукознавець...

чорно-білий “електрон”

 аромат достигаючої антонівки

п’ятачок що ніяк не може

ні погладшати ні постаріти

ані позбутися комплексу

меншовартості

перед ведмедиком

якому все краще і краще...          

глуха ніч

глухий серпень

глухі удари падаючих планет

Втім, самому Дмитрові, поки він не глу­хий і, сподіваюся, чує добре, варто по­ба­жати лишатись експериментатором, за­пус­кати невсипущих покемонів, але на свя­щен­ну корову не перетворюватися, па­м’я­таючи про ліричнішу перспективу «справж­­нього коровознавця зі стажем»!

Молодіжні конференції" />

Молодіжні конференції

Музей-архів українського самвидаву
та видавництво «Смолоскип»

запрошують до участі в молодіжних конференціях на тему: 

Постаті на тлі епохи:  

до 100-річчя від дня народження 

Олени Теліги 
(29 вересня 2006 р.), 

до 100-річчя від дня народження 

Івана Багряного
(жовтень 2006 р.) 

УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНКСЬКА ГРУПА:
30 років правозахисного руху в Україні

(10 листопада 2006 р.)

Конференції відбудуться в Будинку «Смолоскипа»
у Києві. 

Запрошуємо до участі в конференціях молодих правозахисників, істориків, політологів, літературознавців. Тези просимо надсилати
на адресу: «Смолоскип», вул. Межигірська, 21, м. Київ-71, 04071

або на електронну адресу: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду , Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду .

Докладнішу інформацію можна отримати у Ростислава Семківа
або Олеся Обертаса за телефоном: (044) 425-45-09

Михайло Юрчишин. МММС-2006 – що це таке і з чим його їдять?" />

Михайло Юрчишин. МММС-2006 – що це таке і з чим його їдять?  

Ще до сьогоднішнього дня в багатьох містах України можна почути, побачити безліч висловів, заголовків типу «Ірпінь – forever», «Ірпін­ські свята і будні», «Ірпінська позача­совість», «Хочу в Ірпінь»... А таку шалену увагу і славу до цього містечка принесли семінари творчої молоді. Але на початку липня в Ірпеня з’явився конкурент чи партнер – Комсомольськ. Річ у тому, що там 5–7 липня 2006 року проводилися міжнародні молодіжні муніципальні слухання (МММС-2006). Отже, шановні читачі-смолоскипівці, про Ірпінь ви вже майже все знаєте, тож послухайте про Комсомольськ, містечко над Дніпром.

Почався п’ятий день місяця липня, і з самого ранку в головах 120 молодих лю­дей з України, Америки, Білорусії лунало: «Комсомольськ. Де ж він? На яку маршрутку сідати?» Але нічого, на кожне питання є своя відповідь, а точніше, маршрутка. Отож розпочалися слухання, і над Дніпром зав’язалися знайомства, дискусії, плідна робота...

Що ж означають оті дивні букви «МММС»? Питання не просте, але як учасник всього цього дійства спробую на нього відповісти. Про те, що це були слухання, ви вже знаєте. Прово­ди­лися вони з приводу імпле­ментації «Пере­глянутої європейської Хартії про участь молоді в громадському житті на місце­вому та регіональному рівні» 21 травня 2003 р. Організаторами цього вельми грандіозного заходу були міністерство України в справах сім’ї, молоді та спорту, Полтавська обласна державна адмі­ністрація, Всеукраїнська молодіжна громадська організація «Національна молодіжна педагогічна рада України», органи місцевого само­врядування
м. Комсомольська Полтав­ської області. Також варто назвати основ­них партнерів: ПРООН, проект «Створен­ня безпечного середовища для молоді України», Корпус Миру США в Україні, «Парт­нерство гро­мад», Фундація «Україна – США» та інші.

Всі очевидці сповна насолодилися відкриттям слухань, тобто майже кожен вийшов із зали Палацу культури Комсо­моль­ська з напіввідкритим від здивування ротом – як гарно їх прийняли і яка тала­но­вита молодь живе в цьому містечку.

Всі учасники МММС-2006 працювали у 8 комітетах, які розподілялися відпо­відно до різних галузей молодіжної політики (молодіжна культура, освіта молоді, участь молоді в ЗМІ і т. д.). Почи­налось все зі знайомств, далі були правила, а ще далі – робота. Вона ж була кропіткою, нелегкою, але ефективною та результативною. Все це розбавлялось численними зустрічами з різними відоми­ми людьми, круглими столами, концер­тами, музичними вечорами й дискоте­ками. Одним словом, графік був напруже­ним, щільним, веселим, цікавим. Роботу комітетів спрямовувала й контролювала група модераторів.

Всі учасники приїхали з якимись ідеями, котрі на місці перетворювалися в проекти. Кожен мав змогу ознайомитись із програмами розвитку ООН, діяльністю Корпусу Миру США в Україні, фундації «Україна – США».

Підсумовуючи все це, учасниками МММС-2006 було прийнято резолюцію. Утворено Координаційну раду. А що це таке і з чим його їдять, можна дізнатись у третьому пункті резолюції: «З метою ефективної роботи комітетів в період між Слуханнями, затвердити склад Коорди­наційної ради, та покласти на неї орга­нізацію та проведення засідань комітетів в регіонах, які потребують підтримки в реалізації положень «Переглянутої європейської Хартії про участь молоді в суспільному житті на місцевому і регіональному рівні». Координаційна рада здійснюватиме регулярний моні­торинг реалізації положень Хартії на місцевому і регіональному рівні із залученням представників молодіжних організацій України». Вибачте за таку довгу офіційну цитату, але розповсю­дження цієї інформації стало моїм обов’язком вже як члена ради. Якщо в торішній резо­люції було ухвалено щоріч­но проводити МММС в Комсомоль­ську, то тепер визначено, що такі слухан­ня будуть проводитися на місцевому та регіональному рівнях. Як бачимо, масштаби збільшуються блискавично. Також
учасниками слухань було складено звернення до міських голів, голів район­них та обласних державних адмі­ністрацій з вимогою допомагати та
активно сприяти молодіжній політиці на місцях.

Ми роз’їхались по своїх домівках, знаючи, що саме нам потрібно реалізо­вувати багато проектів, влаштовувати життя молоді на дійсно високому, європейському рівні.

А тепер, напевне, всі, хто був в Комсомольську на МММС-2006, дуже часто згадують оті робочі дні, вечори проведені в колі класної, свідомої молоді, краєвиди на Дніпро з готелю «Славутич». Неодноразово я відтворюю цікаві моменти МММС-2006, а це і серйозні обличчя молодих людей і сценічні пред­ставлення комітетів, що нагадували КВНівські виступи, і смішні фрази, такі як «Кохаймося, бо я того вартий» або «Я молодий, а раніше я був дуже молодий» (посол Індонезії), і гучний сміх волонтера Корпусу Миру американця Джона Шітца у відповідь на запитання: «Have you ever heard the word “Moskal”?», і красиві дівчата у великих, пишних квіткових він­ках на Івана Купала. Як добре, що є що згадати!!! Тепер справа ще й за мобіль­ним богом, який повинен посприяти, щоб ці спогади були колективними.

Я впевнений, що, як і семінари творчої молоді в Ірпені, МММС у Комсомоль­ську стануть невід’ємною складовою життя нашої молоді.

 

 

< Попередня		Наступна >