Головна статті
Смолоскип України №12(125), грудень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Всі сторінки
Віталій МОРОЗ.  МИНУЛОРІЧНІ ПРАПОРИ РАНО ХОВАТИ" />

Віталій МОРОЗ.  МИНУЛОРІЧНІ ПРАПОРИ РАНО ХОВАТИ

22 листопада 2005-го. Вечір. Майдан. Над головами сотні новеньких помаранчевих прапорів. Уважно вдивившись, можна було розрізнити: ні, це не ті «бойові прапори», а нові, з партійною символікою. Їх цілий ліс, тому так погано видно сцену. Поруч мене стоїть дядько. Йому – під 60. Він стискає древко з загорнутим брудним помаранчевим прапором. Йому кортить розгорнути стяг і підняти разом з усіма. Нарешті зважується. Нікому це не подобається. Всі хочуть слухати, всі хочуть бачити. Ображений, дядько йде наперед і нарешті розгортає. Прапор брудний і важкий від дощу... Однак він потрохи тріпотить на вітрі. І це був найкращий прапор на цьому, вже новому, Майдані.
І все ж таки на Майдані відчувалося піднесення. Холод, сніг, вітер, залякування, нещирість – все це для українців ще рік тому перестало важити. Таки прийшли, таки не розчарувалися. Таки запаслися терпінням. Можливо, напередодні хтось вже встиг сховати в шухляду свої рожеві окуляри, і тому на Майдані пильно спостерігав за сценою крізь призму полотнищ партійних прапорів. Можливо, хтось прийшов сюди за інерцією, аби ностальгійно згадати «як це було тоді…». Я вдивлявся в обличчя. Мені здалося, в очах було майбутнє. І неважливо, що зі сцени час від часу лунали дурниці, а в голосах вчувалася майже дитяча образа. Чи то в Тимошенко, чи то в Ющенка… Кажуть, політика – це гра. І, мабуть, в Україні її гравцям варто вирости й перестати сприймати Майдан як дитячу пісочницю… Пісок – він важкий…
Осінь-зима 2005 року засвідчила: революційна романтика минула як легке запаморочення від успіхів, яких ще не було. Дійсність показала себе у всій своїй красі й багатоманітності. Але на то вона і дійсність, аби щоденно коригувати, змінювати її.
І так, щоб, цитуючи російських класиків: «не было мучительно больно за бесцельно прожитые дни».
2005 рік згадуватимуть як нелегкий рік перших кроків на шляху до демократичних перетворень, дієвого функціонування вільних медій, більшої ніж раніше відкритості влади до народу, перевідкриття феномену «публічності», присутності в верхах кількох прізвищ, які безсумнівно викликають повагу й довіру.
З іншого боку, цей рік запам’ятається внутрішніми суперечками, корупційними скандалами, непослідовністю дій політиків. Чітко в пам’яті зафіксується суто українське трактування «свободи слова»: для одних посадовців редакції газет і телестудії каналів перетворяться на робочі кабінети. Інші тільки вчитимуться поводитися по-новому зі ЗМІ, коли ті вже не такі, що співчувають опозиційному кандидату, а готові вдарити з будь-якого його промаху і нагадати про дані Майдану обіцянки. Натомість журналісти так і не навчилися писати емоційно позитивні тексти: якщо такі і з’являлися, то від звичайних громадян, яким набридло слухати хроніку українського армагедону.
Чи не найголовнішим було в 2005 році те, що в суспільному житті постійно фігурували два імені, з якими були пов’язані сподівання. По-перше, нарешті нас не пересмикує зранку, коли ми просинаємося й до нашого слуху долинають перші новини. В них більше не звучить ім’я Кучми. Ім’я Віктора Ющенка як політичного лідера має для більшості позитивні конотації. Це буде наш Лех Валенса, людина, яку після 1994 року в Польщі забули, і ось цього року, на 25-літтї «Солідарності» гідно оцінили. Наш Віктор Ющенко ще має шанс не канути в забуття після 2009 року.

По-друге, це ім’я, яке так часто звучало в революційні дні, звучить і нині. Однак сьогодні вже не щиро, а так, в силу звички. Це ім’я – Народ. Той, об’єднаний у націю Народ, про який забуває сам Віктор Ющенко – навіть коли звітує цьому самому Народу на Майдані зі сцени 22 листопада. Цей Народ вже ніколи не дозволить будь-якому чиновнику чи президенту фальсифікувати вибори, забрати свободу слова і просто знехтувати його волею. Правда, самому Народу варто навчитися цю волю виявляти. Чого б це не стосувалося. Чи то у протидії влади розслідувати «справу ґонґадзе», чи то в покаранні відповідно до букви закону фальсифікаторів виборів, чи то позбавлені робочих місць чиновників, які себе дискредитували.
Україна за рік стала іншою. Як і всі громадяни – трохи більш цинічною. Як і все покоління революціонерів – більш поступливою. Як і новоз’явлені «лідери опозиції» – більш прагматичною. Все далі вкорінюється поділ між людьми. Але не той, про який нам намагалися розказати й далі розказують «проффесори» і захолусні революціонерки на межі пенсійного віку. Поділ, як і в кожній західній країні на: більш успішних і менш успішних, більш талановитих і менш талановитих, більш удачливих і менш удачливих, людей власної справи і найманих працівників, людей з центру і людей з околиць. За прикладами не варто йти далеко.
На днях у київському метрополітені розпочали експеримент. Інтервал руху між потягами, які йдуть з кінцевих станцій збільшився до 3–3,5 хвилин. Водночас пасажири ближчих до центру станцій цього не відчують – там пускатимуть потяги частіше, які порожніми виїжджатимуть для роботи десь на середині лінії. Пояснення адміністрації наступні: таким чином можна подолати питання рівномірної посадки пасажирів на всіх станціях. На ділі виходить таким чином: в час пік на кінцевих станціях люди вишиковуються в сім–вісім рядів і замість того, аби відразу сісти в потяг, мають чекати своєї черги в один–два потяги, аби отримати своє право бути буквально занесеним у вагон.
Як для політолога, який намагається аналізувати соціальну дійсність, мені в таких «експериментах» вбачається не тільки пошуки оптимізації руху метро, але й ідеологічна складова. Таке може статися або в комуністичному, або ж у цинічному капіталістичному суспільстві. В комуністичному – адже можна знехтувати водночас і громадською думкою і думкою меншості, за чимось влучним висновком – «дисидентів духу». В капіталістичному ж (а саме до нього ближче українське суспільство) – думкою маргіналів, «мовчазної більшості», менш успішних і удачливих, які тому й не можуть дозволити жити ближче до центра. А відтак і насолоджуватися потягами, які прийдуть порожніми на центральну станцію.
Однак Україна стала іншою. І тому я вірю: «експериментатори», і не тільки в метро, швидко перестануть «експериментувати», зіткнувшись з громадським невдоволенням і протестом. Зрештою, курячих яєць, як одного з можливих варіантів, ще ніхто не відміняв...
Україна стала іншою в очах не тільки її громадян, але й усього світу. І це ще один із головних здобутків Майдану. Хвилі свободи вже в перші хвилини Майдану перекотилися через українські кордони і хоч якось зворухнули стереотипну й законсервовану уяву пересічних росіян щодо України. Ще більше враження ці хвилі справили на Кремль. І хоч якою б не була високою Спаська вежа, Владіміра Путіна трусонуло добряче, так що на якийсь час його звичка поводитися в Україні як в підвідомчій йому губернії зникне. І хоча в листопаді цього року на тлі нової «газової атаки» Росії на Україну було багато підстав очікувати від ВВП привітання на адресу Віктора Януковича з річницею обрання того на пост Президента України, Путін почав поводитися більш обережно. Тим не менше дипломатичні бої за сфери впливу в Східній Європі тривають. І ставка в цих боях – не нафта і газ, як хтось може подумати. Свобода. Гідною відповіддю Росії з боку України в поширенні цінностей свободи і демократії було створення «Спільноти демократичного вибору». Росія, шматована зсередини проблемами нескореної Чечні, зростаючою ксенофобією і стагнацією інноваційної моделі економіки, навряд чи знайде відповідь. Зрештою, винахідливість Кремля, як показує останній рік, не простягається далі крана газової труби.
Україна залишається достатньо комфортною в плані етнічної проблематики країною у порівнянні з Європою. Поки у нас розв’язуються поставлені на сьогодні питання «першого порядку» (як забезпечити роботу економіки?), є всі підстави сподіватися, що перед нею не виникатимуть питання другого порядку (толерантність, співжиття різних етнічних груп, дискримінація). Сьогоднішній світ дає зрозуміти: міф про мультикультуралізм уже розвінчаний. Події в Парижі з одного боку дали Україні зрозуміти, що українське суспільство хоч і багатоетнічне, але толерантне за своєю суттю і достатньо однорідне в цивілізаційному відношенні. По друге, Україна мала з подвійною енергією співпрацювати з інституціями ЄС. Адже, видається, після паризьких подій вступ Туреччини до ЄС буде законсервований і автоматично Україна, як європейська нація, опиниться під ще більш пильною увагою Європи.
І таку увагу вже видно: 1 грудня Україна з рук Тоні Блера отримала статус країни з «ринковою економікою». На черзі – СОТ. ЄС заявив про лібералізацію обміну студентів, які й так вже добряче набралися європейських вражень за останні роки. Двері в Європу для України залишатимуться відкритими рівно стільки, скільки Польща залишатиметься незалежною країною, що не викликає сумнівів навіть у російських євразійців...
Принципово важливою подією є святкування річниці Голодомору. Вперше це питання прийшло в кожну домівку українців. Байдужих або непоінформованих вже немає. І нехай хтось ще сперечається, був чи не був спланований голодомор, історична пам’ять українців щодо подій тих років значно реконструйована. Наразі, закон великих чисел говорить, що варто очікувати в 2008 році на час чергової річниці (75 років) Голодомору визнання його з боу ООН геноцидом українського народу. Ця історична пам’ять ще більше згуртує політичну
націю.
А поки ця нація залишається трохи приземленою й буденною. Але й це потрібно. Нехай з’ясовує, хто такі є їх вожді і чого вони хочуть. Якщо восени більш-менш їй вдалося з’ясувати, яким може бути оточення Ющенка, то під кінець року, – які політики-сюрпризи ховаються за спиною Тимошенко. Щодо оточення Януковича, то тут взагалі краще промовчати. Останні емоції забирає Ніна Карпачова, ми всі сподіваємося, вже колишній обмудсмен, яка на початку грудня опинилася в першій п’ятірці команди Януковича.
І наостанок кілька питань, які варто поставити собі: Чому ми так мало носимо символіки з «кольором свободи», ніби він перетворився на чийсь партійний колір? Чому так багато з нас вже встигли знову вдягнути маску цинізму й повернутися до кухонних плит? І, зрештою, чому ми дозволяємо сумніватися в собі?
Проте ніхто не скаже: рік 2005 був нецікавий, і ми його прожили даремно. Якщо в листопаді-2004 на Майдані ми навчилися відстоювати свою свободу, то в 2005 році ми навчилися розрізняти й бачити. Як і раніше, актуальним залишається фундаментальне для українських умов: діяти.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.