Головна статті
Смолоскип України №12(125), грудень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Всі сторінки


Петро Вознюк. СПИСКЕРІАДА" />

Петро Вознюк. СПИСКЕРІАДА

Минуло якихось вісім років, а ми вже встигли звикнути, що раз на чотириріччя сподіваємось стати свідками (а дехто, мабуть, і безпосередніми учасниками) захопливого дійства – формування списків кандидатів у депутати. Ще б пак, до приємного, тим паче до приємних очікувань звикаєш швидко. Проте, потім, зазвичай, не менш швидко та безболісно розчаровуєшся. Але цього разу процес має суттєві особливості, що відрізняють його від попередніх двох кампаній. По-перше, вибори проводяться винятково за цими самими списками, а отже приснопам’ятні кандидати-одномандатники замість того, щоб «ощасливлювати» нас продпайками, мусили енергійніше поштовхатися під «сонцем» партблокових реєстрів. По-друге, ще запальніша штовханина здійметься за потрапляння до кола «списочників» на місцевому рівні: нове й незвичне часто спонукає до кумедного та й недоторканність багатьох приваблює понад усе. По-третє, цього разу ми обираємо своїх достойників не на чотири, а на круглі п’ять років – дрібниця, але факт. Окрилена такими райдужними перспективами, країна стрімголов поринула у вир спискоскладання і спискотворення.
Проте в дійсності вистава вийшла не так цікавою, як повчальною. Повчальною в тому сенсі, що вибори, як і історія, не вчать нічому. Вже звично ніхто з провідних учасників електорального марафону не наважився замінити старі імена новими ідеями. Чи хоча б поєднати одні з іншими в раціональній пропорції. Однозначний виняток становлять хіба що комуністи, але вони навряд чи є «провідним учасником» – і саме через свої «позавчорашні» ідеї. Решта більшою чи меншою мірою зробила ставку на «фейси». Найбрутальнішою тут стала Народна партія (навряд чи хто взагалі переконливо пояснить, яка конкретно позиція криється за міфологізованим образом її лідера), а найцинічнішою – Партія регіонів. Керманичі останньої, мабуть, вирішили, що на хвилі невдоволення теперішньою владою народ «проковтне» кого завгодно. Втім, «помаранчевим» теж нема чим хвалитися: під яскравими обгортками «перших п’ятірок» приховуються вельми неапетитні «цукерки». Навіть ті, кому, здавалося, нема чого приховувати, все одно щосили чіпляються за популярні постаті. Так, найбільшу радість на з’їзді партії В. Пинзеника викликала звістка про те, що її спільний із «Порою» список очолить Віталій Кличко. Тож замість змагання ідеологій укотре маємо ристалище «весільних генералів», грошових мішків та кримінального минулого…

 


Віталій МОРОЗ.  МИНУЛОРІЧНІ ПРАПОРИ РАНО ХОВАТИ" />

Віталій МОРОЗ.  МИНУЛОРІЧНІ ПРАПОРИ РАНО ХОВАТИ

22 листопада 2005-го. Вечір. Майдан. Над головами сотні новеньких помаранчевих прапорів. Уважно вдивившись, можна було розрізнити: ні, це не ті «бойові прапори», а нові, з партійною символікою. Їх цілий ліс, тому так погано видно сцену. Поруч мене стоїть дядько. Йому – під 60. Він стискає древко з загорнутим брудним помаранчевим прапором. Йому кортить розгорнути стяг і підняти разом з усіма. Нарешті зважується. Нікому це не подобається. Всі хочуть слухати, всі хочуть бачити. Ображений, дядько йде наперед і нарешті розгортає. Прапор брудний і важкий від дощу... Однак він потрохи тріпотить на вітрі. І це був найкращий прапор на цьому, вже новому, Майдані.
І все ж таки на Майдані відчувалося піднесення. Холод, сніг, вітер, залякування, нещирість – все це для українців ще рік тому перестало важити. Таки прийшли, таки не розчарувалися. Таки запаслися терпінням. Можливо, напередодні хтось вже встиг сховати в шухляду свої рожеві окуляри, і тому на Майдані пильно спостерігав за сценою крізь призму полотнищ партійних прапорів. Можливо, хтось прийшов сюди за інерцією, аби ностальгійно згадати «як це було тоді…». Я вдивлявся в обличчя. Мені здалося, в очах було майбутнє. І неважливо, що зі сцени час від часу лунали дурниці, а в голосах вчувалася майже дитяча образа. Чи то в Тимошенко, чи то в Ющенка… Кажуть, політика – це гра. І, мабуть, в Україні її гравцям варто вирости й перестати сприймати Майдан як дитячу пісочницю… Пісок – він важкий…
Осінь-зима 2005 року засвідчила: революційна романтика минула як легке запаморочення від успіхів, яких ще не було. Дійсність показала себе у всій своїй красі й багатоманітності. Але на то вона і дійсність, аби щоденно коригувати, змінювати її.
І так, щоб, цитуючи російських класиків: «не было мучительно больно за бесцельно прожитые дни».
2005 рік згадуватимуть як нелегкий рік перших кроків на шляху до демократичних перетворень, дієвого функціонування вільних медій, більшої ніж раніше відкритості влади до народу, перевідкриття феномену «публічності», присутності в верхах кількох прізвищ, які безсумнівно викликають повагу й довіру.
З іншого боку, цей рік запам’ятається внутрішніми суперечками, корупційними скандалами, непослідовністю дій політиків. Чітко в пам’яті зафіксується суто українське трактування «свободи слова»: для одних посадовців редакції газет і телестудії каналів перетворяться на робочі кабінети. Інші тільки вчитимуться поводитися по-новому зі ЗМІ, коли ті вже не такі, що співчувають опозиційному кандидату, а готові вдарити з будь-якого його промаху і нагадати про дані Майдану обіцянки. Натомість журналісти так і не навчилися писати емоційно позитивні тексти: якщо такі і з’являлися, то від звичайних громадян, яким набридло слухати хроніку українського армагедону.
Чи не найголовнішим було в 2005 році те, що в суспільному житті постійно фігурували два імені, з якими були пов’язані сподівання. По-перше, нарешті нас не пересмикує зранку, коли ми просинаємося й до нашого слуху долинають перші новини. В них більше не звучить ім’я Кучми. Ім’я Віктора Ющенка як політичного лідера має для більшості позитивні конотації. Це буде наш Лех Валенса, людина, яку після 1994 року в Польщі забули, і ось цього року, на 25-літтї «Солідарності» гідно оцінили. Наш Віктор Ющенко ще має шанс не канути в забуття після 2009 року.

По-друге, це ім’я, яке так часто звучало в революційні дні, звучить і нині. Однак сьогодні вже не щиро, а так, в силу звички. Це ім’я – Народ. Той, об’єднаний у націю Народ, про який забуває сам Віктор Ющенко – навіть коли звітує цьому самому Народу на Майдані зі сцени 22 листопада. Цей Народ вже ніколи не дозволить будь-якому чиновнику чи президенту фальсифікувати вибори, забрати свободу слова і просто знехтувати його волею. Правда, самому Народу варто навчитися цю волю виявляти. Чого б це не стосувалося. Чи то у протидії влади розслідувати «справу ґонґадзе», чи то в покаранні відповідно до букви закону фальсифікаторів виборів, чи то позбавлені робочих місць чиновників, які себе дискредитували.
Україна за рік стала іншою. Як і всі громадяни – трохи більш цинічною. Як і все покоління революціонерів – більш поступливою. Як і новоз’явлені «лідери опозиції» – більш прагматичною. Все далі вкорінюється поділ між людьми. Але не той, про який нам намагалися розказати й далі розказують «проффесори» і захолусні революціонерки на межі пенсійного віку. Поділ, як і в кожній західній країні на: більш успішних і менш успішних, більш талановитих і менш талановитих, більш удачливих і менш удачливих, людей власної справи і найманих працівників, людей з центру і людей з околиць. За прикладами не варто йти далеко.
На днях у київському метрополітені розпочали експеримент. Інтервал руху між потягами, які йдуть з кінцевих станцій збільшився до 3–3,5 хвилин. Водночас пасажири ближчих до центру станцій цього не відчують – там пускатимуть потяги частіше, які порожніми виїжджатимуть для роботи десь на середині лінії. Пояснення адміністрації наступні: таким чином можна подолати питання рівномірної посадки пасажирів на всіх станціях. На ділі виходить таким чином: в час пік на кінцевих станціях люди вишиковуються в сім–вісім рядів і замість того, аби відразу сісти в потяг, мають чекати своєї черги в один–два потяги, аби отримати своє право бути буквально занесеним у вагон.
Як для політолога, який намагається аналізувати соціальну дійсність, мені в таких «експериментах» вбачається не тільки пошуки оптимізації руху метро, але й ідеологічна складова. Таке може статися або в комуністичному, або ж у цинічному капіталістичному суспільстві. В комуністичному – адже можна знехтувати водночас і громадською думкою і думкою меншості, за чимось влучним висновком – «дисидентів духу». В капіталістичному ж (а саме до нього ближче українське суспільство) – думкою маргіналів, «мовчазної більшості», менш успішних і удачливих, які тому й не можуть дозволити жити ближче до центра. А відтак і насолоджуватися потягами, які прийдуть порожніми на центральну станцію.
Однак Україна стала іншою. І тому я вірю: «експериментатори», і не тільки в метро, швидко перестануть «експериментувати», зіткнувшись з громадським невдоволенням і протестом. Зрештою, курячих яєць, як одного з можливих варіантів, ще ніхто не відміняв...
Україна стала іншою в очах не тільки її громадян, але й усього світу. І це ще один із головних здобутків Майдану. Хвилі свободи вже в перші хвилини Майдану перекотилися через українські кордони і хоч якось зворухнули стереотипну й законсервовану уяву пересічних росіян щодо України. Ще більше враження ці хвилі справили на Кремль. І хоч якою б не була високою Спаська вежа, Владіміра Путіна трусонуло добряче, так що на якийсь час його звичка поводитися в Україні як в підвідомчій йому губернії зникне. І хоча в листопаді цього року на тлі нової «газової атаки» Росії на Україну було багато підстав очікувати від ВВП привітання на адресу Віктора Януковича з річницею обрання того на пост Президента України, Путін почав поводитися більш обережно. Тим не менше дипломатичні бої за сфери впливу в Східній Європі тривають. І ставка в цих боях – не нафта і газ, як хтось може подумати. Свобода. Гідною відповіддю Росії з боку України в поширенні цінностей свободи і демократії було створення «Спільноти демократичного вибору». Росія, шматована зсередини проблемами нескореної Чечні, зростаючою ксенофобією і стагнацією інноваційної моделі економіки, навряд чи знайде відповідь. Зрештою, винахідливість Кремля, як показує останній рік, не простягається далі крана газової труби.
Україна залишається достатньо комфортною в плані етнічної проблематики країною у порівнянні з Європою. Поки у нас розв’язуються поставлені на сьогодні питання «першого порядку» (як забезпечити роботу економіки?), є всі підстави сподіватися, що перед нею не виникатимуть питання другого порядку (толерантність, співжиття різних етнічних груп, дискримінація). Сьогоднішній світ дає зрозуміти: міф про мультикультуралізм уже розвінчаний. Події в Парижі з одного боку дали Україні зрозуміти, що українське суспільство хоч і багатоетнічне, але толерантне за своєю суттю і достатньо однорідне в цивілізаційному відношенні. По друге, Україна мала з подвійною енергією співпрацювати з інституціями ЄС. Адже, видається, після паризьких подій вступ Туреччини до ЄС буде законсервований і автоматично Україна, як європейська нація, опиниться під ще більш пильною увагою Європи.
І таку увагу вже видно: 1 грудня Україна з рук Тоні Блера отримала статус країни з «ринковою економікою». На черзі – СОТ. ЄС заявив про лібералізацію обміну студентів, які й так вже добряче набралися європейських вражень за останні роки. Двері в Європу для України залишатимуться відкритими рівно стільки, скільки Польща залишатиметься незалежною країною, що не викликає сумнівів навіть у російських євразійців...
Принципово важливою подією є святкування річниці Голодомору. Вперше це питання прийшло в кожну домівку українців. Байдужих або непоінформованих вже немає. І нехай хтось ще сперечається, був чи не був спланований голодомор, історична пам’ять українців щодо подій тих років значно реконструйована. Наразі, закон великих чисел говорить, що варто очікувати в 2008 році на час чергової річниці (75 років) Голодомору визнання його з боу ООН геноцидом українського народу. Ця історична пам’ять ще більше згуртує політичну
націю.
А поки ця нація залишається трохи приземленою й буденною. Але й це потрібно. Нехай з’ясовує, хто такі є їх вожді і чого вони хочуть. Якщо восени більш-менш їй вдалося з’ясувати, яким може бути оточення Ющенка, то під кінець року, – які політики-сюрпризи ховаються за спиною Тимошенко. Щодо оточення Януковича, то тут взагалі краще промовчати. Останні емоції забирає Ніна Карпачова, ми всі сподіваємося, вже колишній обмудсмен, яка на початку грудня опинилася в першій п’ятірці команди Януковича.
І наостанок кілька питань, які варто поставити собі: Чому ми так мало носимо символіки з «кольором свободи», ніби він перетворився на чийсь партійний колір? Чому так багато з нас вже встигли знову вдягнути маску цинізму й повернутися до кухонних плит? І, зрештою, чому ми дозволяємо сумніватися в собі?
Проте ніхто не скаже: рік 2005 був нецікавий, і ми його прожили даремно. Якщо в листопаді-2004 на Майдані ми навчилися відстоювати свою свободу, то в 2005 році ми навчилися розрізняти й бачити. Як і раніше, актуальним залишається фундаментальне для українських умов: діяти.

 


Юрій В. HOГA. Ірпінь-2006" />

Юрій В. HOГA. Ірпінь-2006

Отже, робота розпочалася. Розпочалася вона з нововведень, які запропонувала дирекція СТМУ. Оргкомітет втратив частину впливу, зате почав репрезентувати цілу Україну, збільшившись чисельно в чотири рази. Мені як адміністратору майбутьнього семінару випала честь розбиратися з політологічною частиною. Відтепер до складу дирекції будуть входити тільки п’ять осіб. А до оргкомітету – практично всі, хто готовий працювати і при цьому є фахівцем, який орієнтується у відповідній проблематиці. Тому до наступного оргкомітету може потрапити кожен, як і взяти участь у семінарі: навіть якщо вас не відберуть доповідачем на круглому столі ведучі, ви можете стати учасником за результатами молодіжних круглих столів у регіонах. Крім того, кожен член оргкомітету має право рекомендувати одну особу. Але досить про технічні моменти, з ними кожен зможе розібратися пізніше.
Поговорімо краще про майбутній семінар. На попередніх траплялися, крім власне круглих столів, інші цікаві дійства. Тепер їх стане дещо більше. Наприклад, вперше кожен вечір буде закінчуватися забавою (тобто окрім заключної ватри будемо мати фільми), можливо, це дозволить більше згуртувати учасників.
Однак умовності є умовності, і тому – відразу до справи. Кожен із членів оргкомітета отримав можливість у декількох абзацах розповісти, як і що він зберається робити під час круглого столу, і які вимоги до учасників. Дозволю собі також дещо пояснити. Я маю вести вже традиційну для семінару політичну гру. Політична гра – максимально наближене до реалій моделювання політичної ситуації. Коли позаминулого року під час гри співробітники РНБО з залученням рейтингів та відсотків доводили, що тодішній голова кабміну стане президентом, наше голосування довело інше. Час нас розсудив.
Тепер ми розіграємо іншу ситуацію – саме ту, що складеться після виборів. Тобто розглянемо фракційний поділ і з’ясуємо, хто зможе реально впливати на ситуацію. Спробую нагадати, що з нового року ми будемо жити в іншій державі. Тоді головним органом влади стане парламент, тож саме ситуацію після виборів ми спробуємо змоделювати. Буде написано правила, які й отримають лідери фракцій, головним завданням буде провести законопроект від фракції. Переможе, зрозуміло, той, хто зможе домовитися з більшістю фракцій (до речі, розподіл буде абсолютно відповідати волевиявленню народу) і провести свій проект, зробивши поправки на програми реальних партій. Тут я бачу два шляхи: або фракція сама створить законопроект, або ж візьмемо реальні, ті, що надійшли на розгляд до ВР, але не були розглянуті. Сподіваємося, що учасниками гри стануть всі присутні. Тож – до зустрічі весною. Звісно, якщо пройдете відбір.

 


Ірпінь-2006: круглі столи" />

Ірпінь-2006: круглі столи

Круглий стіл “УКРАІНА У СВІТІ”
Олена СИРІНСЬКА
 

Під час проведення круглого столу «Україна у світі» буде розглядатись широке коло питань, пов’язаних із зовнішньою політикою України. Тези доповідей мають стосуватись проблем визначення зовнішньополітичних векторів України, євроатлантичної та європейської інтеграції, входження до регіональних та глобальних економічних структур та систем

безпеки, оптимізації іміджу України у світі, двосторонніх відносин України з країнами регіону та світу, урегулювання спірних питань україно-російських відносин та відносин з країнами СНД, нових інтеграційних ініціатив України («Співдружність демократичного вибору») тощо.
В тезах вітатимуться власні думки, науковість, об’єктивність, оригінальність та неординарність рішень, посилання на джерела та список літератури. Спроби реферування матеріалів з наукових журналів та мережі Інтернет, особливо без посилань, уваги на себе не звернуть. Планується участь (і отримано попередню згоду) достатньо високопоставлених представників держапарату України, які мають реальний вплив на формування зовнішньої політики нашої країни та її міжнародний імідж. «Смолоскипівці» повинні продемонструвати себе на висоті перед ними (комусь це, можливо, допоможе і з працевлаштуванням).
Питання з приводу круглого столу, а також тези (для більш оперативної обробки інформації) можна задавати за електронною адресою Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду .

ПОЛІТИЧНІ РЕАЛІІ “ПРОЕКТУ УКРАІНА”:
рух вперед на тлі ідеології програшу
Віталій МОРОЗ

Даний круглий стіл я розглядаю з позицій констатації амбівалентності українського розвитку і української свідомості.
Ми сторіччями йшли до незалежності, але для того, щоб зробити остаточний крок, нам постійно чи то хтось заважав (Росія, Польща), чи то лідери не могли об’єднатися (національно-визвольні змагання на початку ХХ ст.), або більшість з радістю приставала на чужу українцю як селянину-індивідуалісту ідеологію (радянські часи з колективізацією). Ми доволі легко здобуваємо незалежність (1991), однак ми не знаємо, що з нею робити (90-і), або знецінюємо її союзом націонал-демократів з колишньою номенклатурою (поч. 90-х). Ми нібито розірвали стосунки з комунізмом ще 15 років тому, але, виявляється, той добряче присутній як в нашому житті, так і на екранах телевізора...

Все ж таки Україна постійно рухалася вперед, ніби сповідуючи закони еволюціоністів. Її здобутки є доволі значними: мирний розвиток, відносна неконфліктність з сусідами, схвалення Конституції, оформлення чіткої опозиції на поч. ХХІ ст., моральне знецінення режиму Кучми, піднесення народного духу, зрештою вибух Orange Revolution…
З іншого боку, Україні завжди бракувало ніколи не вистачало пасіонарності, політичної пристрасності, суб’єктності у своєму політичному бутті. Це ніби ідеологія лузерства, за якої, з одного боку країна живе за принципом «якось воно буде» і не скочується донизу, адже є «друзі України», родичі на заробітках, нібито географічний центр Європи під Раховим. З іншого боку – країна, як і її громадяни, тільки зрідка і виявляє свій характер і невдоволення.
Отож, смак тих перемог, які Україна поступово здобуває, невдовзі розчиняється, блиск перемог згасає, ідеали можуть бути приреченні на забуття і… починається життя в очікування наступних моментів «героїчної історії».
Такі перемоги України можна назвати половинчастими. Зрештою, її невдачі теж не остаточні. Можливо тоді передумовою Великого Злету Україні має стати …Велика Поразка?..
Наштовхнути на подальші роздуми можуть:
– деякі праці М. Рябчука (зокрема: «Від Малоросії до України..»; «Дилеми українського Фауста..»);
– праці Є. Головахи, Н. Паніної (зокрема: Тенденції розвитку українського суспільства; Социальное безумие: История, Теория и Современная практика);
– вибрані поезії С. Жадана;
– аналіз політичних дій і заяв Президента України;
– окремі сторінки Opinion/ Мнения журналу Кореспондент (але не більше!);
– політичні гуморески Остапа Вишні;
– «Мартін Іден» Джека Лондона.
Питання з приводу круглого столу, а також тези можна задавати за електронною адресою Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду .
Від Оргкомітету:

Круглий стіл «Політичні реалії «Проекту Україна»: рух вперед на тлі ідеології програшу» триватиме упродовж цілого дня. Сподіваємося на вашу активну участь.

ЗМІ: лапша на вуха чи кістка в горлі?
Ніна КУР'ЯТА

Метою круглого столу є аналіз ролі ЗМІ в парламентських виборах–2006 і – ширше – еволюції ролі медіа в суспільстві й масовій свідомості в порівнянні з «класичним» її розумінням. До дискусії запрошуються журналісти, психологи, психолінгвісти, філологи, політологи, філософи та всі небайдужі до того, що нам пропонують українські медіа, і особливо – в пору виборчих перегонів.

Пропонуємо структурувати нашу дискусію так:
1. ЗМІ і політики: хто кого?
Ким доводилися ЗМІ кандидатам, партіям і блокам під час передвиборних перегонів – слугою чи незалежним «арбітром»? Політики, політологи, журналісти: хто кого і на яких умовах використовує? Чи призвела «помаранчева революція» до революції в медіа? Чи вплинули процеси переділу власності в медіапросторі на контент?
2. Сучасний український медіапростір: кому що?
Чого більше в інформаційному потоці: власне інформації, PR чи маніпуляцій? Співвідношення пропаганди, агітації, інформації та прихованої реклами в новинарній журналістиці та публіцистиці. Вплив іноземних ЗМІ та окремих їх продуктів на суспільно-політичні процеси в Україні.
3. «Гарячі» і «холодні» ЗМІ: «глобальне потепління» – еволюція чи криза жанру?
Які медіа нині є найбільш впливовими з точки зору впливу на свідомість?
Українські засоби медіавоєн у порівнянні зі світовими аналогами.
Місце України у «всесвітньому селі» Маршала Маклюена.
Також запрошуємо всіх охочих для роботи в редакції неупередженої громадсько-політичної газети, яка буде працювати під час політологічної гри. Газета не належатиме жодній з партій та намагатиметься відображати якомога більше точок зору. Зголошуйтесь!
Питання з приводу круглого столу, а також тези можна задавати за електронною адресою Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду .

Дволикий Янус української ментальності
Юрій В. HOГA

Дволикий Янус української ментальності. Саме так сформульовано тему одного з круглих столів політологічної частини семінару. Попереднє, якщо хочете, домашнє завдання для всіх зацікавлених та інтеґрованих у цю тему – з’ясувати, що саме має на ньому відбуватися.
На жаль, ми почали в дечому втрачати засадові колись принципи. Саме тому семінар помітно змінився, головні акценти – змістилися. Хочеться нагадати: ми всі разом робимо семінар ТВОРЧОЇ молоді. Йдеться про те, що науковці мають купу можливостей зреалізуватися – конференції, ті ж таки круглі столи, ті ж таки семінари – професійні. Як правило, вузькоспеціалізовані. Тож кому не дають заснути лаври докторів, професорів та академіків – вам, напевно, туди.
На семінарі ж творчої молоді хочеться побачити творче осмислення тем, винесених на обговорення. І це не означає – верзти дурниці з мудрим і серйозним виглядом, плутаючись у термінолексиці і гублячи по ходу думки й міркування. Тож навіть якщо ви надішлете чистовий варіант вашої кандидатської – це не гарантує автоматичного включення до списку доповідачів з певної теми. Це – головне: цікаві інтерпретації, небуденні думки, непересічний виклад.
Тепер – конкретніше. В межах вищезазначеної теми нас найбільше цікавлять два основних аспекти:
Загальнотеоретичний: ментальність як підґрунтя українського буття. Прояви ментальних настанов в українському характері. Амбівалентність української ментальності – традиційне співіснування непоєднуваних речей в українському характері та дійсності.
Державотворчий: уроки історії, їхня повторюваність і вкоріненість у ментальні засади українства. «Плюси» та «мінуси» ментальності українця, їхнє значення в державотворчих процесах.
Щоб був зрозумілішим загальний настрій та напрямок думання – цитата: «Ми не тільки гарно співаємо. Ми таки занадто гарно співаємо в порівнянню з тим, що ми вміємо й можемо в інших справах. У нас занадто гарна література, музика, мистецтво в порівнянню з нашим убожеством в грмадській і політичній роботі! Справді, як легко у нас зібрати великий і гарно зоспіваний хор, і як, виявляєтся, – трудно зладити добрий, дисциплінований курінь на оборону українських вольностей» (М. Грушевський).
Сподіваюся, все зрозуміло. Надсилайте тези – і побачимо, яким саме вийде круглий стіл і хто з вас стане його «головними героями». Спробуйте нас здивувати – і тоді зустрінемось в Ірпені!

МИТЦЯМ - МИСТЇЦЬКЕ!
Ростислав СЕМКІВ

Мистецька частина Семінару Творчої Молоді України в Ірпені традиційно не може дати собі раду з узгодженням двох часто-густо різноспрямованих векторів докладання зусиль її учасників: давно-давно їх незлобиво поділили на «науковців» та «митців», тобто тих, кому цікавіші круглі столи та дискусії, та тих, хто більше любить поезію писати і потому її перед публікою прочитувати. Звідси, хоч такий поділ є надзвичайно умовним, найбільша інтрига кожної мистецької частини: як збалансувати жагу висловитися одних і бажання виступити в інших? А якщо творча особистість і «науковець» і «митець» одночасно? На семінарі 2006 року Дирекція та Оргкомітет знову візьмуться до розв’язання цього нелегкого завдання.
Круглих столів заповідається п’ять, і на наступних сторінках охочі можуть прочитати репліки їхніх модераторів, в яких ті розгортають власне бачення дискусій, котрі сколихнуть наступного року тихі околиці Ірпеня. Найбільш екзистенційно напруженим обіцяє бути круглий стіл Олега Романенка, на котрому дискутуватиметься саме існування чи неіснування творчого покоління двотисячників. Окремо цю дискусію коментувати не будемо – залишимо пропозицію Олега в її чистій провокативній формі.
Нарешті, в Ірпені-2006 матимемо також, окрім традиційних поетичних вечорів, якісно новий вид мистецького змагання: упродовж всього часу перебування на семінарі молодим поетам та письменникам буде запропоновано спробувати створити і втілити в життя не щось, а цілий мистецький перформенс – і навіть Оргкомітет ще поки не береться судити, в які форми спільної творчості виллється така наша смілива пропозиція.
Отож, «Ірпінь-2006» готується. Чекаємо на тези і на Вашу присутність!

Регіональні мистецькі угруповання: канони та авторитети

Передбачаються дослідження як сучасних географічно «локальних» угруповань, так і угрупувань інших років (приміром, 20-і, 80-і тощо), як українських так і зарубіжних. Наскільки важить структурна регіональність у мистецтві? Історія цікавих регіональних гуртів. Паралелі й контрверсійність. Феномен тусовочності. Проблема міжрегіональних комуніацій у мистецтві. Невідомі регіональні явища. Регіональні мистецькі стандарти. Лідерство у мистецтві: творчість й організаційна діяльність. Це – тільки деякі з можливих напрямків обговорень на цьому круглому столі.

Ідеології та міфи літературних груп та поколінь
Богдана МАТІЯШ

Метою круглого столу є радше не опис ідеологічних (а чи ідейних – якщо вони є) настанов тієї чи тієї літературної формації, що функціонувала/функціонує в просторі української літератури ХХ чи на початку ХХІ століття, а потреба повнішого прочитання текстів і контекстів, що означують координати окремих літературних груп і поколінь. Ще точніше: спроба подолати непрочитуваність, яка виникає, щойно стикаємося з міфами, витвореними довкола певної літературної формації.
Бажаючи адекватно прочитувати тексти найсучаснішої української літератури, не раз полишаємо бодай же десяток літ тому писані тексти на майже інтерпретаційний самоплив або потрактовуємо їх як такі, «що про них уже все сказано» (що, вочевидь, є одним із парадоксів міфологізування, які накладаються на критичні рефлексії про літературу). Відтак маємо на меті провести незаанґажовану ідеологічними нашаруваннями окремих груп і тусівок дискусію, до якої запрошуємо долучитися всіх зацікавлених і поговорити про
– механізми функціонування літературних тусівок/груп, (не)толерування «опонентів» або ж іґнорування їх чи, навпаки, дуже органічне співіснування в одному літературному просторі;
– дискурси, витворені довкола літературних груп; настанови читання (а також світоглядні засновки), сформовані і засвоєні в колі читачів конкретної літературної формації;
– фраґментарність прочитування української літератури ХХ століття: імена, яких не знаємо. Постаті, які потребують перепрочитання, а то й просто «вписання» в українське письменство.
Спробуємо також з’ясувати, чи є, власне кажучи, потреба ґрунтувати своє приватне сприйняття літератури, а також писання академічних історій української літератури на розмежуванню літературних груп і поколінь. Що є підставою для нього, за якими ознаками і хто його здійснює.

Інтернет-мистецтво: перспективи розвитку
Микола ЛЕОНОВИЧ

«Я подумав – як дивно, що на Землі живуть міліарди людей і ніхто з них до кінця не знає, що ж робить людей людьми. І ось єдине, що спало мені на думку з того, що роблять люди і не роблять інші тварини: люди курять, займаються бодібілдінгом і пишуть книжки. Не так вже й багато, враховуючи, якої ми про себе високої думки»

Дуглас Коупленд, «Життя після Бога» 

Фантазії людини на тему технологій завжди мають два складники: бажання уподобити за складністю творіння людське творінню Божому і страх кінця світу, який неодмінно є наслідком прогресу, але не є його межею. За кінцем звичного світу знаходиться Мережа, що її фантасмагорії технократів перетворюють на павутиння, на складні симбіотичні утворення митців та їхніх веж усамітнення, котрі, об’єднані між собою, в результаті спричиняються до появи нової форми розуму, яка значно перевищує не стільки людські можливості, скільки людські уявлення.

Саме про уявлення й варто вести мову. Гарматне ядро Жюля Верна значно відрізняється від орбітальної станції, знаменитий «Мемекс» не схожий на електронну бібліотеку, а сучасний кіберпанк відрізняється від казок Вільяма Гібсона як порнозірка від ляльки Барбі.
Ми звикли жити в епоху комерції, і теперішнє буття глобальної мережі насамперед залежить від того, наскільки комерційно привабливою вона може бути. Однак і тут, в не-реалі, завжди знаходяться глухі кути, котрі провокують, перевіряють віртуала (а кожен з нас у мережі є віртуалом за умовчанням) на адекватність. Знайомтеся, цей мотлох – нет арт.
Майкл Джойс, один з перших авторів і теоретиків нової «літератури» (альтернативні назви досі проходять апробацію) пропонував розрізняти два типи гіпертексту, один з яких, жорстко структурований, належить авторові, котрий пропонує читачеві отримати візію цілого, оперуючи дискретними одиницями (нодами (вузлами) або лексіями (одиницями читання; термін Р. Барта запропоновано до вживання Р. Кувером), а інший – гнучкий та м’який, пропонує замість гри в читання гру в реальність, в якій кожен учасник може впливати на її розвиток.
Недовга, однак бурхлива історія явища під назвою Інтернет, свідчить про те, що майбутнє – за другою моделлю: статичні «сторінки» відступають під натиском нових, динамічних систем генерації та контролю контенту.
Однак на сьогодні нове «гіпер»мистецтво залишається цариною теорії, яка досі пропонує більшу свободу, ніж практика.
В силу цього фактору, а також, в основному, того, що виставка передових досягнень українського нет-арту була б явищем переважно сумним та сумнівним, пропонується подумати про потенції розвитку тієї ділянки інтернету, яку, в зв’язку з її непридатністю до будь-чого іншого, пов’язують з мистецтвом.
Які існуючі технології придатні для псування митцями?
Які потенційно нові технології можуть витіснити існуючі?
Як митцеві боротися з технологіями і чи варто це робити?
Давайте поговоримо про це. Моя адреса: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду . В темі пишіть «Ірпінь», «Дискусія» або подібне. Там розберемося.

Масова культура та контркультурність
Тамара ЗЛОБІНА

Нонконформізм чи самопіар? Виклик суспільству чи успішний рекламний хід? Власна позиція чи передбачення читацького попиту? Захист «традиційних культурних цінностей» чи інтелектуальна стагнація? Перевірка на міцність: під прицілом сучасний український літературний дискурс.
Розмови про масову культуру та залежність/незалежність від неї набувають сьогодні ледь не світоглядного значення для кожної творчої людини. Можна таврувати, стояти в незламній опозиції, приймати правила гри й намагатись досягти успіху, бути Дон Кіхотом а чи практичним Санчо Пансою – від перестановки доданків сума не змінюється: світ довкола – світ масової культури, і будь-яка контркультурність може бути привласнена, спопсована і спрямована проти власних творців (чи думали графітчики 1970-х, обписуючи нью-йоркську підземку, що через двадцять років компанія Bella використає стилістику графіті у назві й оформленні жіночих гігієнічних товарів?!). У будь-якому випадку, свого друга/ворога слід знати в обличчя, так давайте ж поговоримо про:
– Контркультурність як псевдоальтернативність, або Чому на поетичних вечорах так нестримно нудно?
– Література як видовище: тексти у просторі музичних кліпів та мильних опер
– Ми їх чи вони нас: перехресне запозичення сюжетів (Пєлєвін, Карпа, Іздрик)
– На грані виживання: Спілка письменників України
– Порноінтелектуалізм: феномен Оксани Забужко
– «Після Дереша я полюбив читати»: література для підлітків

НЕВСИПУЩИЙ O-ГО-ГО
Іван БОНДАР

Роз’їхалося по світах в останнім часі бубабістське товариство. Уже досить таки давненько не видно патрона Андруховича, Ірванець і до того не часто появлявся на публіці, а зараз, кажуть, десь розважає люд в Об’єднаних американських державах. Як там, як там «...любіть Арізону, Небраску любіть...»?
У такий, мабуть, не найкращий, можливо й сумний для цього гурту період, та ще й у час ранньої грудневої хляпи, Віктор Неборак заповзявся самотужки, як він це прокоментував «не чекаючи запиту інертної публіки» зібрати нарід на забаву. Хоча ні, що я кажу, де там самотужки. Звичні небораківські мелодекламації своїм майже леннонівським співом скрасив професор Зарічний, та чи не вперше у виконанні Марка Андрейчика та Ярини Якуб’як у межах проєкту «Їжак» пролунали деякі новинки на слова Прокуратора, але про них, можливо, трохи згодом. Треба визнати, що попри несприятливі, зокрема погодні, обставини, вишукана львівська публіка досить чисельно пошанувала автора. Першими в холі міського Палацу культури імени Гната Хоткевича показалися Ольга та Тарас Лучуки. Пані Ольга йшла дещо попереду Тараса Володимировича і, дивлячись десь далеко перед собою, пройшла повз нас мовчки. Пан Лучук за крок по ній упізнав своїх студентів і бадьоро, як завжди, привітався, кинувши якогось оксюморона, що саме, я не почув, і, не зупиняючись повагом пройшов собі. А за якусь мить незчулися як передпокій наповнився людьми. Усе традиційно, нічого нового під сонцем аж до виходу на сцену директора Палацу і його вступного слова включно. Під вікном праворуч – стіл книжкової продукції і український філолог з Вірменії Анушаван за ним. Літостротон тут сьогодні можна придбати за п’ятнадцять гривень. Такий самий стіл (квиткова каса) – перед входом до зали під стіною ліворуч. Як завжди, не прийшов хтось із дійових осіб, бо вчора мав необережність порізати той палець, яким треба затискати струну. От халепа! Далі вибробувані двадцятихвилинною затримкою глядачі випередили події несміливими оплесками. Після такої ініціативи притьмом, у вишневій маринарці, вискочив на сцену пан Мартиненко. Приготувавши на сьогодні скорочений варіант свого слова, директор закладу, не спокушаючи публіки, відразу представив декана факультету якогось там, доктора наук якихось там, головного редактора десь там... зустрічайте професора Михайла Зарічного. Властиво, виконавши одну композицію, професор перемістився за маленький столик праворуч на сцені. Окрім щойно наведених титулів, сьогодні він – модератор зустрічі. Так, згідно зі сценарієм, на сцену вийшов і сам маестро.
Він увійшов, мов Бельмондо...
Чорні мешти і чорні штани (причому незахляпані), добре зачесана й підрівняна борода, мила посмішка, широкі груди розпирають білу сорочку, високий комір якої виглядає з-під, не знаю такого кольору! піджака. У ритм чи в риму (?) амплітудних коливань узад та вперед раз у раз згинаються ноги в колінах – маестро виконує відповідні рухи руками, звучить увертюра – рукописний варіант новонаписаних прозових кавалків. Що воно було таке – не второпав. Відтак, Прокуратор також зміщується за столик праворуч. У них із професором заходить ненав’язлива розмова... Поперемінно на сцену сходять Ольга Лучук, знову професор Зарічний, ще віршик-другий у виконанні Неборака...
Поза тим, докладніше бажаю зупинитися на дуеті подружжя Ярини Якуб’як (вона ж – Дзвінка Гуцул) та Марка Андрейчика, у цій «тусівці» вони ще не показувалися. Марко – американець українського походження, уродженець штату Філадельфія разом зі своєю дружиною Дзвінкою/Яриною, яка відома львів’янам як багаторічний диктор із Радіо-Люкс, виконав на вечорі кілька пісень на вірші Віктора Неборака, музику до яких також написав Марко. Гадаю, що публіка належно оцінила ці релаксово-екзотичні мелодії, і можливо, незабаром ми матимемо ще одне літературно-музичне творіння у вигляді компакт-диска від Віктора Неборака та дуету «Светер», – він, здається, так називається.
Час поволі збігав і непомітно-непомітно ми наблизилися до антракту. За знову ж таки традиційним сценарієм ведучий запропонував глядачам ставити свої запитання авторові. За якусь мить зніяковілий автор подумав, що запитань від публіки сьогодні, мабуть, не буде й, апелюючи до ненайкращих погодних обставин, запропонував потрохи закінчувати. Засвідчуючи неабияку турботу про своїх шанувальників, маестро висловив бажання кожного особисто відпровадити до його домівки. Та на усіх не розірветься. На прощання кожному дісталася мила посмішка Прокуратора. Феєрверків не було. Завіса манірно опустилася.
Що це гепає в вухах «малюйте БА-БУ-ГО...; Я ЧАГО-ЛАГО-АГО-АЯ-О-ЙОЙ. Річ, мабуть, у тім, що ця ціла «Літаюча голова» така ж вічна, як і доісторична. Усі ці фарингально-фрикативні, і не тільки, звуки, перед тим як утворитися в горлі їхнього винахідника, здавна існують у непізнаних надрах всесвіту та ще довго веселитимуть люд, як радянський кінематограф.

 


Ольга ПОГИНАЙКО. ВЕЧОРНИЦІ ПО-СМОЛОСКИПІВСЬКИ" />

Ольга ПОГИНАЙКО. ВЕЧОРНИЦІ ПО-СМОЛОСКИПІВСЬКИ
 

Андрію, Андрію,
Конопельки сію,
Пеленою волочу,
Бо я заміж хочу.
 

Цьогоріч зима настала непомітно. Все ті ж сірі ранки, сірі дерева, сірий київський асфальт – і жодних прикмет того, що за вікном усе-таки грудень. Тож не дивно, що першою ознакою приходу холодної пори став не традиційний зимовий антураж, а початок цілого циклу свят, перше з яких – святого апостола Андрія Первозванного.

Якщо «Миколай бородатий» – улюбленець дітей, то Андрія небезпідставно можна назвати фаворитом фемінної частини української молоді. Ще би! То ж він, а не хто інший, легко й невимушено розкаже «ким і чим» буде суджений (і чи буде він узагалі – теж), нагодує смачними варениками з капустою (а також перцем, сіллю, полином і навіть грошима), розважить веселими співанками й забавками, та й просто послугує добрим приводом для зустрічі. Бо що то за Андрія без вечорниць? А вечорниці – це і ворожба, і вареники, і просто весела молодіжна забава.
Саме вечорниці напередодні Андрія провело в «Смолоскипі» Студентське братство НаУКМА.
Мабуть, після свого переїзду в нове приміщення «Смолоскип» ще жодного разу не мав стільки гостей. Їх було так багато, що в зігрітому їхнім теплом актовому залі навіть спрацювала пожежна сигналізація. Та й тішилася молодь неабияк. Поки дівчата ліпили вареники, наповнюючи їх не лише диво-продуктами на кшталт кави в зернах, а ще й відповідними співанками, хлопці виявляли свою поетичну майстерність, в результаті чого з’явилися такі справжні шедеври народності творчості, як:
Юля – дівчина привітна,
Усміхається усім,
А насправді вона хитра:
Повна хата гарбузів!
Треба віддати організаторам належне: їм вдалося максимально точно відтворити необхідні атмосферу і «сценарій», а головне – при цьому не перетворити вечорниці на виставу (як то часто буває, наприклад, у школах, де калитою обмежується все, що знають про вечорниці на Андрія). Роль калити, до речі, успішно відіграла звичайна плетінка, але набагато важливішим, як на мене, було те, що спонтанна реакція на таку «особливість» відповідала народній традиції («Але які ж то з вас будуть господині, дівчата?»).
Тільки не подумайте, що на калиті й варениках усе закінчилося. Забави, починаючи від традиційного присідання з коханою на руках (при цьому щоразу встаючи належить сказати їй комплімент) або з’ясовування, хто все ж таки краще співає: дівчата чи хлопці, – і аж до не менш традиційного вивершення «замітанням», тривали більше трьох годин і встановили, мабуть, ще один «смолоскипівський» рекорд – за тривалістю дійства.

 


Наталя КОТЕНКО. ОДИН РІК ПОТОМУ" />

Наталя КОТЕНКО. ОДИН РІК ПОТОМУ

4 листопада в будинку «Смолоскипа» відбувся круглий стіл, присвячений помаранчевій річниці, на тему «Рік після революції: прогрес чи регрес? Які перспективи?». Активну участь в обговоренні взяли Богдан Горинь, Василь Овсієнко, Осип Зінкевич, Ігор Гирич, Максим Розумний, Ярослава Музиченко, Олександр Маслак, також були присутні Атена Пашко, Віталій Шевченко, Оксана Горинь. Модерував на зібранні Петро Вознюк. Увечері гості «Смолоскипа» мали змогу послухати «революційну поезію», оцінити веселий майданний фольклор і просто пригадати дивовижну атмосферу минулорічних подій.
Подаємо короткі уривки з виступів гостей круглого столу.
Богдан Горинь
Про події, що відбулися рік тому і легко говорити, і одночасно важко. Складно розповісти, що переживали люди, які стояли на майдані. Був великий сплеск емоцій і це людей об’єднувало. Те, що відбулося, має багато складових. До певної міри це і велетенський концерт, і спектакль. Людей в той час єднало велике бажання бути разом, відчути спільно очищення. Я кажу «помаранчеві події» або «помаранчевий здвиг» і обминаю термін «Помаранчева революція». Я не прихильник революцій. Ті революції, які були в минулому, мали, як правило, негативні наслідки. Я вважаю, що це був великий здвиг протесту і такі здвиги не є випадковими. Вони закорінені в глибинах нашої історії і традиціях. Витоки помаранчевих подій – у князівських часах, періодах Центральної ради і Директорії, 60-х роках, 80-х і початку 90-х. Не відбулася б революція, якби не було цих подій. Адже 1988 року по Україні пронеслась хвиля мітингів, що збирала 50 тис. – 100 тис. народу. Рік тому відбулася боротьба за Україну двох сил: демократії та тоталітаризму.
Максим Розумний
Говорити про те, чи була це революція, чи не була – не дуже продуктивний шлях. Важливо, що саме змінилось і яким чином змінилося. Я не погоджуюся, що події минулого року були підготовані дуже великою передісторією українського визвольного руху. Ця подія значно локальніша, має відношення скоріше до пострадянської дійсності, до закономірностей становлення нової політичної нації і державності в специфічних умовах глобалізованого світу, інформаційних технологій, постмодерну. В сучасному світі з його масовими комунікаціями, з його плинними цінностями, такі сплески, значною мірою, готуються не тривалим процесом, а випадковим чи спланованим резонансом певних суспільних смислів, підкріплених певною ситуацією. Помаранчевий колір виник абсолютно ситуативно. Я загострив би увагу на проблемі готовності і неготовності потенційних революціонерів до того, щоб взяти владу. Є сенс говорити про зміну правлячої еліти і психологічні зміни. Про те, що зміна була не дуже радикальна, про це вже сьогодні можна говорити з певністю, за винятком кількох аспектів – свободи слова і політичної відповідальності.
Ігор Гирич
Під марксистським кутом зору Помаранчева революція не є революцією. Якщо брати до уваги питання соціуму і глобальні зміни в ментальності людей, то це все ж таки була революція. Мені здається, що є тяглість і якби не події 60-х років, рух ОУН-УПА, Помаранчева революція не відбулась би. Помаранчева революція – це завершення нашої незалежності на рівні ментальності. На майдані було набагато більше людей, ніж на всіх тих акціях, що відбувалися з кінця 80-х. У 2004 році не було жодної людини, через душу якої б не пройшла проблема: з ким я є. Питання кількісності еліти виявляється ключовим – це питання перемоги чи поразки.
Осип Зінкевич
Я вважаю, що починаючи від часів Богдана Хмельницького такого здвигу в нас не було. Чи були прорахунки тих людей, що прийшли до влади? В усіх західних демократіях той, хто програє вітає того, хто виграв. У нас цього не відбулося. Це означає, що демократичні принципи в нас ще абсолютно відсталі. Чи є розчарування? На мою думку, лише люди, які не усвідомлюють, в якому суспільстві і світі ми живемо, розчаровуються. Я не розчаровуюсь. Я бачу, що це нормальний демократичний процес. Найбільша наша проблема в тому, що ми не маємо національних кадрів.
Василь Овсієнко
Соціальної революції як такої не відбулося. Це була зміна одних людей на інших. Сам президент сказав: обличчя нібито змінилися, а влада залишилася та сама. Чи відбулася національна революція? Її не було. Неукраїнці є власниками України. Мова цих людей – костоязика.

 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.