Головна статті
Смолоскип України №11(124), листопад 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки


Петро Вознюк. РІЧНИЦЯ МАЙДАНУ" />

Петро Вознюк. РІЧНИЦЯ МАЙДАНУ

Коли читачі нашого видання побачать ці рядки, вони вже напевне знатимуть, як Україна відзначила роковини революції. Вже можна буде оцінити, хто, кому й наскільки «успішно» допоміг «згадати ідеали Майдану». А також потицяти пальцем у тих, хто забув їх, мабуть, незворотно. Можна буде з різною часткою скепсису проаналізувати урочисті промови теперішніх можновладців. Бажаючі матимуть змогу поспівчувати тим «донкіхотам»-ідеалістам, котрі виявилися непотрібними у суворій післямайданній дійсності. Водночас знайдеться і чимало охочих «затаврувати ганьбою» тих, хто відсиджувався у буремні дні (а то й активно допомагав збанкрутілим «кучмістам»), а потім, вчасно начепивши краватку потрібного кольору, зумів зручно вмоститися у черговому для себе високому кріслі. Одним словом, взаємних звинувачень, політичних анатем й істерик нам вистачатиме, вочевидь, принаймні до весняних виборів.
Однак наразі хотілося б укотре зупинитися на куди більш значущому, ніж усі усні декларації, аспектові торішніх змін – індивідуально-особистісному. Багато спостерігачів зауважували на вируючому Майдані помітні трансформації саме стереотипів побутової поведінки та ставлення людей один до одного. Йшлося, зокрема, про зростання взаємоповаги та доброзичливості, а також про нове пробудження громадянської свідомості, що, власне, й не дозволило попередній владі знехтувати народним вибором. Утім, революційна ейфорія минула, залишивши суспільство сам на сам із його проблемами та здобутками – і, зокрема, із здатністю тримати високу планку моральності у повсякденному житті. Відразу скажу, що вдається це далеко не всім і, тим паче, далеко не завжди. Нікуди не зникли (і навіть не зменшилися) ні хабарництво, ні наркоманія, ні розпуста, ні навіть звичайне побутове хамство. Це при тому, що не треба бути аж надто велемудрим, аби зрозуміти: дитина, котру сьогодні батьки за хабаря «поступають» до університету, завтра може так само цинічно поставитися, приміром, до результатів виборів. Так само цинічно, як і ті, проти кого її «люблячі» батьки вчора, можливо, стояли на Майдані. А той, кого сьогодні хамовиті «предки» «виховують» брутальною лайкою, завтра успішно залякуватиме жінок та пенсіонерів на виборчих дільницях. Повірте, якщо критика влади просто переміститься з кухонь на майдани, без жодних сутнісних змін у суспільстві, – це не допоможе. І навпаки, якщо революція остаточно переможе в душах людей, то новий Майдан не знадобиться.

 


Юрій В. НОГА.  ВИБОРЧИЙ ВЕРТЕП-2006, або Приблизний сценарій майбутнього дійства" />

Юрій В. НОГА.  ВИБОРЧИЙ ВЕРТЕП-2006, або Приблизний сценарій майбутнього дійства

Порахуймо, за скільки днів до початку парламентських перегонів... як би це пом’якше... поцілували у щічку нашу власну українську Леді Ліберті? Перепрошуємо, пані прем’єрку... Якщо не помиляємося, за... 3–4 дні. Десь так...
Власне, занонсований у назві жанр вертепу у класичному його вигляді передбачає не лише сюжетну канву, а й інтермедії з інтерлюдіями – щоб глядач, бува, не занудився. Тож – залишаємо за собою право не відступати від наших рідних канонів. Відтак – інтерлюдія перша.
Партії другого ешелону згуртувалися в лівому нижньому кутку... чого-небудь... на кшталт вертепної скриньки. Кричать. В ролі п’яного козака, покликаного боротися з нечистою силою, – Дмитро Корчинський.
У синьому кутку рингу. У червоному кутку – цар Ірод... Пардон, Наталя Вітренко. Битва за чемпіонство за версією ВР. ВР – не в курсі. У залі – лише свої. Кожен – зі своїми проблемами. Наприклад, «зелені» не встигли об’єднатися з «голубими»... чи то «біло-синіми»... всі вважають це причиною їхньої поразки. За котрого з боксерів уболівають – наразі невідомо. СДП. Мріють про об’єднання. Залишилось з’ясувати, з ким саме. І т. д., і т. п., і НДП, і ХДП... Результати поєдинку – у березні 2006 року. Далі буде.
А якщо серйозно, досвід «другого ешелону» не варто ігнорувати. Він досить цікавий. Саме другий ешелон сформував такий неординарний блок, як «ЗаЄдУ», чиї непересічні постери переслідували наших співгромадян навіть у... туалетах «Укрзалізниці». Ну, ви пам’ятаєте.
Дія перша.Тож – повернімося у «тепер». Тобто – у передвиборну мозаїку сучасної України. На сьогодні загальновідомими фаворитами є: Народний союз «Наша Україна», ПР, БЮТ, СПУ, «МИ». Звісно, є й інші потужні гравці, які на жаль – або на щастя, це вже кому як – мають забагато суб’єктивних та змінних чинників виборчого процесу. Так, зазвичай «непотопляємі» комуністи цього разу можуть узагалі не потрапити до парламенту.
А наш улюблений персонаж – видатний сільгоспекономіст України пані Н., – можливо, таки знову рахуватиме поголів’я великої рогатої худоби в Полтавській області. Адже, за нашими прогнозами, потенційних союзників у неї – тим більше, вагомих – навряд чи вистачить на безбідне «народнообранське» існування.
Ну, про кого ми поки що не загадали? Правильно, є така партія. І хоча наш президент толерує всі регіони України, про народ цього не скажеш. Хоча б тому, що «глибока опозиція» як мінімум не є запорукою народної любові, а як максимум – запорукою місця серед лідерів. Словом, «дайош странє угля»! Чи як там вони себе ще позиціонуватимуть?
Здається, це вже інтермедія – перша, якщо пам’ять не зраджує.
Да-а, забагато всього! Втім, якщо немає темників, є – «склерозники». Себто – пам’ятні дати. Дяка, не так давно святкували Покрову. Тож – щодо козаків. Чи то пак – Кoзаків. Ну, тих самих – «Пане Вікторе, Ваша дружина...» Так от, ці... цей... оце... словом, також на щось претендують. Еге. Ні, ну ми так і бачимо, як вони перед виборами – по площі: туди-сюди, сюди-туди, агов, хто нас хоче... що, ніхто? – А ми все одно до когось приєднаємось... Як не треба? – Нє, ну, будуть вибори, кожен голос на рахунку... «Пане Павле! Ваше панамське громадянство...»
Дія друга (можливо, головна). А тепер – серйозно. Рік тому молодь замість «пепсі» обрала помаранчі. Саме київська молодь маловідомої на той момент контори «Пора» поставила намети, перекрила Хрещатик, блокувала ЦВК. На майдані вони з’явилися годин за десять до того, як виступив чинний тепер президент. Здається, дехто почав забувати, що головним джерелом влади є народ – народ, якому за 14 років незалежності намагалися втлумачити, по-пацанячому «впарити», що вони бидло. Але людина, яка хоч хвилину була вільною, ніколи не захоче бути рабом.
Інтермедія друга (абсолютно не смішна). Цікаво, де у світі презедент підписував угоди або подавав руку політику, який свою націю називає «казламі» або «бидлом». Уявіть собі подібну ситуацію у Франції, чи навіть у США... Таке можливо тільки в наших молодших братів, які найбільш толерантним способом вирішення проблем вважають»мочіть в сортірє». Саме тому дії влади вважають неправильними понад 55% населення. Саме тому політичні трупи можуть очолювати рейтинг. Запитайте про це в закарпатських офіцерів міліції, яким без зброї довелося затримувати «братків». Чи офіцерів СБУ, що примудрилися відправити назад танки з Києва-Московського (для тих, хто погано знає Київ, поясню: своїм ходом вони були б на майдані за 7–8 хвилин). Розкажіть про це Богданчику, який повісив помаранчевий прапор на адміністрацію «Чумки».
Так, на відміну від інших, я розумію, що демократія має починатися з себе. Це не жарт, коли починаєш для початку дотримуватися правил дорожнього руху, спокійно можеш розказати ДАЇшнику, для чого йому жезл. Демократія – це система відповідальності. Я не голосував за Ющенка. Але, на відміну від інших, я не курю в ліфті. Стоп, доведеться пояснити: я голосував не за особу, я голосував за ідею. В бюлетні для голосування я ставив відмітку за кандидата Ющенка Віктора Андрійовича. Я не хочу жити «по понятіях», хочется жити по закону. То чому на сьогодні одним з найпопулярніших є жарт «Бандитам – тюрми, землю – селянам, фабрики – робітникам!» Під цим гаслом спільно пішли на вибори НУ і ПРє.
Дія третя. Повернімося до наших баран... депутатів. Дійсно, рейтинг на сьогодні очолює лідер Жорсткої ОпозИції (чи любите ви абревіацію так, як люблю її я?). Так, є певні реалії, та все ж, якщо ви не хворі на шизофренію чи склероз, то згадаєте, яким чином відбувалися вибори. Тепер головними гравцями стануть судді. І якщо від блоку «МИ» (блок Литвина) позовів практично не буде – вони реально знають свій рівень і відверто говорять про свої 9,5% (щоправда, вже зараз цей показник не задовільняє керівників штабу), то з іншими буде значно складніше.
Найбільше грошей збирається вкинути «Віче України», тож до виборів вони збираються прорахувати свою перемогу, і їхні «польові командири» намагаються поставити свої наметики біля партії ПРП, або ППіП. Ці спроби проскочити в останньому вагоні зрозумілі, щоправда, можна авансом зауважити, що вони реально мають шанси проскочити, не здіймаючи шуму.
Що ж до ПР і НУ, то вони завалять суди позовами. І поки з цією лавиною розберуться, то закінчаться не тільки вибори, а й інші процеси.
БЮТ створив навколо себе потужну команду, та в цій ситуації є один недолік. Вічна біда українців: там де два українця – три... Кого біля себе посадить ЮВ, чи Зінченка, чи Золотарьова... тобто Каськіва. І від того, як «леді Ю» розбереться в ситуації, залежать її перспективи. Перспективи досить прості: протестний електорат – це піонери і пенсіонери. Роль першопроходців беруть на себе студенти. Саме вони зможуть довести, що молодь – це реальна сила. Ну і головний слоган: «Пора» – це єдина сила, яка жодного разу не програла». Віддаю безкоштовно слоган, який, можливо, виведе з трансу деяких аполітичних: «Пора збудувати країну своєї мрії», «Пора оновлення – вливайся». Або «Пора «Пору» пороти» – ну, це вже для ПР і СДПУ(о). Як сказав Євген Золотарьов (причому двічі), такий жарт існував під час «революшен».
А от «зелені» вже провели Європейський з’їзд. Сенсу в подібній акції за майже півроку до виборів – жодного, окрім як нагадати про себе. Та все ж більш цікаві «розклади» почнутся під Новий рік. Коли Коновалюк почне створювати блок із партіями «другого ешелону», а в результаті отримаємо нову «За ЄдУ». Коли почнеться війна «компри», знову будуть розказувати про справу ґонґадзе, про отруєння Ющенка, ще про десяток справ... Це починає приїдатися і вже не дасть очікуваного ефекту. Та все ж попсувати фейс-борд декому можуть конкретно. Зокрема, трохи відстаючим, тим, хто постійно втрачає електорат, – КПУ та СПУ. Навіть такий несподіваний хід Мороза – призначити Олеся Донія керівником молодіжної виборної кампанії СПУ – це всього-навсього спроба врятувати не просто вибори, а імідж (фейс-борд) партії. Так, досить цікаво виходить: понад 15 років тому Олесь першим зібрав на майдані понад 1000000 людей. Так, як тоді, вже ніколи не буде. Згадайте, звідки намети. Звідки майдан. На тлі Тбілісі чи прямої трансляції з однієї зі столиць колишніх союзних республік, тепер – країни ЄС, де штурмували телецентр. У нас завжди намагалися досягнути певного компромісу. Саме Донію закидали, що він розвалив СРСР. Саме студенти змусили застрайкувати не тільки школи, а й заводи. Саме завдякі цій акції Україна усвідомила свою силу, а завдяки помаранчам – можливість стати нацією. Подякуймо мільйонам людей, і окремо – колишньому студенту КПІ (за пряму поставку помаранчів), – щоправда, за фахом він зараз не працює, бо є президентом Грузії.
Дія наступна (але не фінальна). Цілком можливо, що 21 листопада ми отримаємо новий вияв коректності українців і всі, хто рік тому пліч-о-пліч стояв на сцені, будуть поряд. Однак загалом це видається малоймовірним. Коли якась партія перед виборами починає розказувати про те, що вона буде піклуватися про народ, – це дійство вертепу. Бо будь-яка політична партія створюється з єдиною метою – прийти до влади. Краще, щоб вертеп був один раз на рік і саме тоді, коли має бути.

 


Марія БЕРЛІНСЬКА. ЛЕГАЛІЗАЦІЯ ГЕРОІВ АБО ПАРАДОКСИ ВДЯЧНОСТІ" />

Марія БЕРЛІНСЬКА. ЛЕГАЛІЗАЦІЯ ГЕРОІВ АБО ПАРАДОКСИ ВДЯЧНОСТІ

Ця історія розпочалася дуже давно...
Це, напевно, єдиний спільний початок у казках, що їх розповідають внукам на ніч українці з різних регіонів. Різним требом розповідають це й політики з високих трибун, щоправда, це має значно плачевніші наслідки. Діаметрально протилежна інтерпретація даної історії свідчить не стільки про суперечливість давніх подій, скільки про протягом багатьох років законсервоване імперіалістичною ідеологією шаблонне бачення питання. Як було насправді, знають тільки професійні історики та Бог. Тож, ОУН-УПА – хто вони?
Ті з співгромадян, хто хоч трохи цікавиться власною історією, певне, погодяться з автором у наступному: впродовж всіх наших історичних перипетій поставало питання: герой чи зрадник? стосовно більшості видатних постатей. Частково це пов’язано з певною неоднозначністю вчинків наших діячів, частково – з чужоземним трактуванням цих вчинків. Російська культурна експансія на пострадянському просторі на тепер менш помітна, ніж військова, хоча вона не менш ефективна.
Ще за царювання Єльцина в 1995 році було розроблено Програму російської політики, в якій зокрема зазначалося: «Необходимо гарантировать российскую теле- и радиотрансляцию в ближнем зарубежье, поддерживать распространение российской прессы в регионах, кроме того, Россия должна учить национальные кадры для государств СНГ...». Звичайно, що фактор російської асиміляційної політики в Україні – лише один із аспектів проблеми, адже не тільки великоросько-шовіністична політика зумовила комплекс меншовартості. З іншого боку, напруги ситуації додають власні політики з власними, знову ж таки, амбіціями. Ці грішні встигають, безапеляційно нівелюючи прописні істини, одночасно наввипередки піаритись.
Коротко про суть. За весь період незалежності про борців за цю саму незалежність на вищому владному рівні помалу почали згадувати лише останні пять-шість років. Виявлялося це спершу у снобістських дискусіях серед політичного істеблішменту, згодом правими фракціями навіть законопроекти щодо УПА в парламенті реєструвалися, що, однак, не заважало комуністам їх вдало блокувати. Для переконливішої аргументації фракція УНП принесла у Верховну Раду більше мільйона підписів, зібраних на користь визнання УПА учасниками національно-визвольної боротьби за незалежність України. Як і очікувалось, питання загострилось напередодні виборів (такий, знаєте, дивний час – все, що дає навіть мінімальні електоральні дивіденди – загострюється). «Правнуки погані» хвацько і як завше недолуго кинулись використовувати широкий спектр можливостей для політичних спекуляцій. І почалося... Пристрасті перманенто вирували у сесійній залі, вряди-годи дислокувавались у кулуарах, аж доки, як це у нас водиться, ними не перейнялися маси. У сконцентрованому вигляді всі охочі мали задоволення їх спостерігати в Києві 15 жовтня. Щоправда, подейкують, що у конфронтації на Майдані були задіяні ліндскнехти-провокатори,та й київська влада не забула про себе нагадати, дозволивши одночосне проведення акцій двом антагоністично налаштованим силам. Погляди обох сторін лаконічно висловили ті ж таки народні обранці. Зокрема, О. Тягнибок винними у конфлікті вважає «адептів комуно-більшовицької ідеології», головний комуніст країни – «фашистських поплічників». Адреналіну ситуації додає інертність значної частини парламентарів, що не ризикують втрачати негативно налаштованих до упівців виборців. Отже, як бачимо, політичний аспект справи є домінуючим. Хоча й безпідставно. Внесений Урядом на розгляд законопроект (попередньо схвалений урядовою комісією) не дає жодних політичних оцінок і жодним чином не зрівнює у статусі червоноармійців та упівців. Зрештою, в кожного з них була своя війна і свої барикади...
Йдеться про відновлення соціальної справедливості – на практиці це дещиця пільг і декілька гривень додаткової пенсії. Відсутність політичної волі парламенту компенсує завершення його каденції (щоправда, впевнено можна стверджувати, що й у наступному скликанні дане питання опиниться на вістрі завзятих дебатів), брак цієї ж волі у Президента – відповідний Указ. Якщо взяти до уваги патетичні заяви народного улюбленця про всенародне примирення, то це навіть більш ніж логічно.
І на завершення. Сьогодні, як і завше, недоцільно експлуатувати ортодоксальні традиції і клонувати ворожість. А підставою для офіційного тлумачення є історичний висновок робочої групи фахівців. Акценти, як завжди, розставить час.

 


Марина БРАЦИЛО. Літературні вечори “Смолоскипа”" />

Марина БРАЦИЛО. Літературні вечори “Смолоскипа”

Осінь починалася довго. Літо закінчувалося повільно. І більш за все хотілося, щоб таке аж прабабине літо тривало якнайдовше. Хотілося свята. Хотілося вражень – заготувати на зиму побільше тепла і яскравих фарб.
Тож – що маємо з торбинкою вражень? Чим порадував, наприклад, жовтень?
Тим, хто намагається бути завсідником заходів «Смолоскипа», на питання, напевно, відповісти буде нескладно. Безперечно, серед найбільш яскравих вражень минулого місяця – дві абсолютно різні, проте, однозначно, помітні літературні акції. Йдеться про творчий вечір

Олени Степаненко «Русальна осінь» та про фінальне дійство літер-фесту «Тайм АУТора», що всьоме відбувся в межах програми «Культреванш» імені вічноживого поета в законі Романа Скиби.
Вечір перший. Насамперед – давненько не було такої влучної назви. Навіть не з огляду на те, що причаровувало присутніх протягом дійства. Просто – русальна осінь. З зеленим ще листям. З абсолютно літнім теплом. З повною ілюзією поки що – літа. І це – 6 жовтня. Ну, а далі – що ж було.
Наприклад, ведучий, — органічно-буремний як завжди Сергій Пантюк. Здається, головна винуватиця свята сказала, що він – Мавк. Тобто, є мавка, а є... Сама ж Оленка Степаненко була при нім чи то Та, що греблі рве, чи – Та, що граблі вириває... Принаймні, занонсовано було саме так. Але суть – не в тім. Радше, в неповторній атмосфері, філігранності переходів, гармонії світлотіней, місцями перерваній спалахами шаленого ритму, уособленого в незвичному «ході» – читанні Пантюком Оленчиних текстів. Щоправда, останні майже не мають нічого спільного з так званою жіночою поезією, проте аж настільки... Вражало, що й казати. І сприймалося фантастично. Звісно ж, було й авторське читання. Все – по черзі. Така собі енергетично-поетична гойдалка. Короткі інтермедії інформативного характеру з елементами кітчу. Тиша під час звучання текстів. Голосношепотливі репліки з залу. У кімнаті за сценою весь вечір бавилося майбутнє літератури та України віком від двох до чотирьох рочків. Що ж до тривіального – «а стіхи про що?» – вас там не було, то вам же й гірше. Ті, хто був, знають.
Наступне дійство – 26 жовтня. Оформлення залу було креативним – три квітки у пляшчині з-під «Фанти» і... дві радісні плюшеві білочки. Тож і події вечора розгорталися відповідно. Як відомо, головний кріейтор, ідеолог та енерджайзер подальшого екшену Роман Скиба дуже полюбляє збирати докупочки три тисячі двісті приводів та підстав, з огляду на які свято не може не відбутися. Це вже традиційно.

Зрозуміло, цього разу все було так само. Як з’ясувалося під час прологу-монологу того ж таки Ромка Скиби, він святкує День народження (вітаємо, Ромцю!), якусь річницю творчої діяльності, існування мистецьких проектів та ще багато чого. Як було зазначено вище, фестиваль має назву «Тайм АУТора» і відбувається вже всьоме.
Звісно, слід віддати данину часу – почати зі спонсорів. Поет у законі і тут виявився на висоті – це в кого ще спонсорами є «Пора» та «Смолоскип». Як влучно зауважив представник партії Андрій Юсов, навіть «позорне» слово «спонсор» звучить у такому контексті й такій компанії гордо. Як стисло й талановито зазначив виконавчий директор «Смолоскипа» Ростислав Семків, цей вечір – да-алеко не останній.
Ну от, а тепер – про саме дійство. Перш за все, занонсованих слонів таки було вручено – принаймні, тим лауреатам, які дойшли та доїхали на вечір. Серед таких були помічені: Дмитро Лазуткін, Ліля Лисенко, Софія Сітало та Ірина Новіцька. Ніхто не зрозумів би їх, якби вони не прочитали свої тексти. Що й було зроблено.
Весь вечір у порядку, зрозумілому хіба самому Скибі, читали тексти запрошені гості й лауреати попередніх років: Олег Романенко, Галя Ткачук, Світлана Богдан, Андрій Нечитайло, Надя Сель, Олег Сухарєв, Богдана Бойко, Богдан Горобчук, Ярослав Гадзінський, Олеся Мамчич, Дмитро Мамчур, Катерина Бабкіна, Сергій Пантюк, Олег Коцарєв... х-ху! Здається, майже всі. Ще був Павло Коробчук, згаданий поза списком з огляду на драйвове виконання своїх пісень, що стало посутнім вкладом у музичне оздоблення вечора. Хоча поза конкуренцією тут, однозначно, – гурт «Віранда».
А ще – присутніх чарували, страхали і смішили віртуозно оповідані народні казки у виконанні неперевершеного Лірника Сашка.
Тут доречним буде згадати, що дарував і відзначав не лише поет в законі. Дарували також йому.
Загалом акція вишла довготривалою і нетривіальною. Розходитися народ категорично не хотів. Тож поїдання печива і випивання... лимонаду затяглося до глибокого вечора. Будинок «Смолоскипа» був ущент набитий митцями та іншими невизнаними геніями. Атмосфера була навіть занадто творчою. Словом, вечори відбулися. Чекаймо наступних!

 


Ольга КОЦЬКА, Ярема ДУХПЛАСТОВА “ОРЛИКІАДА” – 2005" />

Ольга КОЦЬКА, Ярема ДУХ.  ПЛАСТОВА “ОРЛИКІАДА” – 2005

Полтаво, ти - прекрасна!

Існує в Україні понад 15 років скаутська організація – «Пласт». Так уже сталося, що в радянські часи «Пласту» вдома місця не знайшлося, тому він собі жив та розвивався по всьому світу, окрім рідного краю. За той час сформувалася потужна та дієва організація, котра, відродившись в Україні 1990 року, продовжила працю, наче ніколи й не була «в екзилі».
Та незважаючи на те, що за час свого відродження пластуни взяли участь у величезній кількості акцій, власних заходів, які могли би презентувати організацію громадськості залишається небагато.
Одним з найвідоміших та наймасштабніших заходів «indoor» є всеукраїнське мистецько-інтелектуальне змагання «Орликіада», котре цього року вже вчотирнадцяте проводилося в Україні (а започатковане було ще в діаспорі й відбувається мало не з часів створення «Пласту»). Кожного року тема та місце проведення змагання змінюється – як правило, цей захід відбувається в Києві, та цього року «Орликіада» помандрувала до Полтави, маючи на меті поширювати ідеї Григора та Пилипа Орликів (на честь яких, власне, й названа) – патріотизм і працю на користь Батьківщини незалежно від місця проживання, а також розвивати у пластунів краєзнавчі навички та мистецькі якості.
Цього року кожен курінь (об’єднання пластунів), що пройшов попередній відбір та потрапив до Полтави, повинен був представити виставу, присвячену відомому діячу театру чи кіно та афішу до цієї вистави.
Незважаючи на те, що виступи на сцені були аматорськими, можна відзначити тонку акторську гру представників деяких команд, а також використання різноманітних спецефектів для створення неповторної атмосфери для кожного виступу. Йдеться і про відеофрагменти на мультимедійному проекторі, які органічно вливалися у вистави, і про цікаві та доволі неординарні костюми. У своїх виступах пластуни охопили значний хронологічний відтинок – починаючи від Котляревського та Карпенка-Карого, Леся Курбаса, Юрія Липи, аж до сучасного театру, презентованого постатями Богдана Ступки та Романа Віктюка.
Традиційно сильно виступили курені ім. Соломії Крушельницької (Львів) та Хариті Кононенко (Рівне), за що й отримали відповідно перше та друге місця. Приємно вразила своїми костюмами збірна Рахова, також запам’ятався курінь ім. Ольги Басараб зі Львова, котрий замість декорацій використав відеоролик з краєвидами рідного міста. Зазначимо, що цей курінь у підсумку й отримав перемогу в загальному заліку.
Паралельно зі змаганням куренів зазвичай проводиться індивідуальне змагання серед пластунів та пластунок на звання юнацького провідника – Гетьманича чи Гетьманівни. Для здобуття цього титулу, котрий, окрім надбання почесних атрибутів (урочистої мантії та головного убору), кладе на плечі її власника ще й багато зобов’язань. Кандидати починають змагатися ще задовго до проведення «Орликіади», виконуючи найрізноманітніші завдання. Загалом за час проведення інтелектуально-мистецького змагання кандидати брали участь у дебатах, писали есеї на актуальні теми, вправлялися у вмінні виступати перед публікою, проводили велику гру-змагання в центрі Полтави тощо. Тим не менше, потрібно було вибрати тільки двох найкращих. Титул Гетьманівни здобула Христина Іванців (курінь ім. Богдани Світлик), а Гетьманичем став Роман Коваль (курінь ім. Василя Стуса).
Говорити про актуальність проведення таких акцій здається недоречним, бо це очевидно. Але, як кажуть мудрі люди: «що є несказаним, те залишається непочутим». Тому дозволимо собі зауважити, що в перспективі «Орликіада» могла би стати однією з провідних акцій у мистецькому житті нашої країни. Особливо це стосується молоді. На прикладі цьогорічної «Орликіади» бачимо, що, готуючись до змагання, юнаки та юнки мали змогу(!) і потребу(!!!) передивитись досить багато українських фільмів і перечитати чимало книжок про український театр та кіно. Для виконання завдань необхідними були як обізнаність в історичних матеріалах, так і власні судження про український театр та кіно.
Словом, процес підготовки і власне «Орликіада» – це незабутня пригода, яку спільно переживають ( чи проживають) команди, їхні виховники, кандидати на Гетьманича та Гетьманівну, журналісти, члени журі. До цього «проживання» долучаються (добровільно, чи добровільно-примусово) також і спонсори, і депутати, й урядовці. По-особливому пережили «Орликіаду» її організатори, в середовищі яких, до речі, і народилося неофіційне гасло цьогорічного свята: «Полтаво, ти – прекрасна!». І якщо спершу воно мало дещо іронічний відтінок (в силу великої кількості проблем, які виникали під час проведення «Орликіади» в цьому місті), то наприкінці стало вербальним втіленням настрою й атмосфери змагання. Тому якщо будете 2006 року в Києві напочатку листопада, то ласкаво просимо на пластові інтелектуально-мистецькі змагання «Орликіада–2006»!

 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.