Головна статті
Смолоскип України №10(123), жовтень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Всі сторінки
Олександр МАСЛАК.  Гарячий сезон української політики" />

Олександр МАСЛАК.  Гарячий сезон української політики

Процеси, що охопили українську владу з початком нового політичного сезону, багатьма характеризуються як кризові. При цьому мало хто замислювався над тим, що власне можна назвати кризовим у теперішній ситуації. Розвал урядових коаліцій – явище цілком природне у країнах з багатопартійною політичною системою. Ще більш природним явищем є відставка уряду. І коли, скажімо, у Німеччині нещодавно відбулися позачергові парламентські вибори і зміна формату урядової коаліції, ніхто не вважав це за політичну кризу, що являє собою якусь загрозу для німецької державності.
Інша справа, що кризовим може бути ефект, викликаний розвалом провладної коаліції. Адже важлива не сама відставка уряду, а реакція на неї «широких верств суспільства». І тут на перший план виходить «четверта влада». Не буде перебільшенням сказати, що основним «продуцентом» осіннього загострення політичного протистояння стали саме засоби масової інформації. Без тієї істерії, яка нагніталася навколо подій з Нікопольським заводом феросплавів, без майже щоденного риття у спідній білизні тих чи інших політиків навряд чи пересічні громадяни змогли б відчути всю «колосальність» гарячих подій останнього місяця.
Звісно, преса зобов’язана казати людям правду і вказувати на різноманітні негативи. Однак негативи теж бувають різними. І замість того, щоб займатися створенням усіляких «мильних серіалів» про дачі та одруження чиїхось родичів чи підгляданням у «замкову шпарку» за дітьми відомих державних діячів, журналістам слід уважніше придивитися до життя простих громадян. До того, наскільки вони матеріально забезпечені. Придивлятися до процесів, що відбуваються у сфері економіки – там якраз негативів вистачає. Досить згадати лише фактичне розграбування держави під час так званої «великої приватизації». І, судячи з усього, схожі процеси тривають. А від економіки залежить нормальне життя кожного з громадян зокрема і суспільства загалом.
Втім, мабуть, подібний стиль роботи ЗМІ збережеться аж до весняних парламентських виборів. Можливо, що ці парламентські вибори будуть не останніми в наступному році. Оскільки можливість створення дієздатної парламентської більшості у новій Верховній Раді є досить примарною. А без створення такої, завдяки «протиснутій» Кучмою «політичній реформі», парламент працювати не має права. Перманентна передвиборча кампанія буде супроводжувати життя українців ще досить довго. І саме завдяки цій кампанії мають змогу заробити на життя численні «шакали пера». Причому заробити будь-якими засобами. Не звертаючи уваги на якісь «морально-етичні цінності». Тому «медійний бедлам» буде панувати в Україні ще досить тривалий час.
Відтак на свідомих інтелектуалах лежить невдячна місія – займатись поливанням «холодним душем» розпечених продажною пресою мізків широкого загалу. Звичайно, що та робота навряд чи принесе якийсь суттєвий результат. Однак єдиним життєвим кредо за таких умов може бути лише середньовічне лицарське гасло: «роби як треба, і хай буде що буде».
Загалом події останнього місяця навіюють ще кілька тем. Насамперед, український політикум цементується не стільки спільними ідеями чи спільними стратегічними підходами, скільки спільними економічними інтересами, а то й узагалі суб’єктивними симпатіями чи антипатіями політиків. Шалена кампанія за «деідеологізацію» партійного життя, що її негласно проводили деякі політтехнологи одразу після помаранчевої революції, принесла свої потворні плоди. Адже коли та чи та політична сила керується лише гаслом «ідеології не важливі – головне щоб людям було добре», то рано чи пізно керівництво цієї політичної сили починає розуміти цей слоган як заклик до поліпшення добробуту доволі вузького кола своїх соратників. І саме в цьому – основна причина тотальної корупції нашої політичної еліти. Причому, найсумніше те, що саме такими життєвими імперативами керуються також і «полум’яні» критики корупції у владних коридорах. Здебільшого, цілком справедливо така критика сприймається як звичайне прагнення прибрати своїх політичних конкурентів, щоб посісти їхнє прибуткове місце. І доки український політикум буде змагатися у «війні компроматів», замість того, щоб змагатися у боротьбі ідей і стратегічних підходів, доти українська політика буде нагадувати банку з павуками, «війну всіх проти всіх». До того ж, постає велика небезпека того, що політичні ідеології поступово перетворюються на позбавлені початкового змісту комерційні бренди. А єдиним завданням останніх є лише використання у політтехнологічній обробці «біомаси» (до речі – термін, який доволі чітко формулює зневажливе ставленя політичної і політтехногічної «еліти» до суспільства). Боротьба проти «-ізмів» у вітчизняних умовах може закінчитися лише перемогою корупційного «-азму».
Ну і нарешті, найсумніший результат осіннього протистояння. Принаймні, для киян. Сумнозвісний будинок-монстр на Грушевського 9-А, що потворно височить над дніпровськими схилами, скоріше за все, так і буде височіти. А архітектори цієї містобудівельної потвори, з ролі злочинців, якими вони і є, змінили амплуа на «невинних жертв». І тепер будуть розповідати про те, як їх переслідує нинішній «злочинний режим»…

 

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.