Головна статті
Смолоскип України №10(123), жовтень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Всі сторінки


Олександр МАСЛАК.  Гарячий сезон української політики" />

Олександр МАСЛАК.  Гарячий сезон української політики

Процеси, що охопили українську владу з початком нового політичного сезону, багатьма характеризуються як кризові. При цьому мало хто замислювався над тим, що власне можна назвати кризовим у теперішній ситуації. Розвал урядових коаліцій – явище цілком природне у країнах з багатопартійною політичною системою. Ще більш природним явищем є відставка уряду. І коли, скажімо, у Німеччині нещодавно відбулися позачергові парламентські вибори і зміна формату урядової коаліції, ніхто не вважав це за політичну кризу, що являє собою якусь загрозу для німецької державності.
Інша справа, що кризовим може бути ефект, викликаний розвалом провладної коаліції. Адже важлива не сама відставка уряду, а реакція на неї «широких верств суспільства». І тут на перший план виходить «четверта влада». Не буде перебільшенням сказати, що основним «продуцентом» осіннього загострення політичного протистояння стали саме засоби масової інформації. Без тієї істерії, яка нагніталася навколо подій з Нікопольським заводом феросплавів, без майже щоденного риття у спідній білизні тих чи інших політиків навряд чи пересічні громадяни змогли б відчути всю «колосальність» гарячих подій останнього місяця.
Звісно, преса зобов’язана казати людям правду і вказувати на різноманітні негативи. Однак негативи теж бувають різними. І замість того, щоб займатися створенням усіляких «мильних серіалів» про дачі та одруження чиїхось родичів чи підгляданням у «замкову шпарку» за дітьми відомих державних діячів, журналістам слід уважніше придивитися до життя простих громадян. До того, наскільки вони матеріально забезпечені. Придивлятися до процесів, що відбуваються у сфері економіки – там якраз негативів вистачає. Досить згадати лише фактичне розграбування держави під час так званої «великої приватизації». І, судячи з усього, схожі процеси тривають. А від економіки залежить нормальне життя кожного з громадян зокрема і суспільства загалом.
Втім, мабуть, подібний стиль роботи ЗМІ збережеться аж до весняних парламентських виборів. Можливо, що ці парламентські вибори будуть не останніми в наступному році. Оскільки можливість створення дієздатної парламентської більшості у новій Верховній Раді є досить примарною. А без створення такої, завдяки «протиснутій» Кучмою «політичній реформі», парламент працювати не має права. Перманентна передвиборча кампанія буде супроводжувати життя українців ще досить довго. І саме завдяки цій кампанії мають змогу заробити на життя численні «шакали пера». Причому заробити будь-якими засобами. Не звертаючи уваги на якісь «морально-етичні цінності». Тому «медійний бедлам» буде панувати в Україні ще досить тривалий час.
Відтак на свідомих інтелектуалах лежить невдячна місія – займатись поливанням «холодним душем» розпечених продажною пресою мізків широкого загалу. Звичайно, що та робота навряд чи принесе якийсь суттєвий результат. Однак єдиним життєвим кредо за таких умов може бути лише середньовічне лицарське гасло: «роби як треба, і хай буде що буде».
Загалом події останнього місяця навіюють ще кілька тем. Насамперед, український політикум цементується не стільки спільними ідеями чи спільними стратегічними підходами, скільки спільними економічними інтересами, а то й узагалі суб’єктивними симпатіями чи антипатіями політиків. Шалена кампанія за «деідеологізацію» партійного життя, що її негласно проводили деякі політтехнологи одразу після помаранчевої революції, принесла свої потворні плоди. Адже коли та чи та політична сила керується лише гаслом «ідеології не важливі – головне щоб людям було добре», то рано чи пізно керівництво цієї політичної сили починає розуміти цей слоган як заклик до поліпшення добробуту доволі вузького кола своїх соратників. І саме в цьому – основна причина тотальної корупції нашої політичної еліти. Причому, найсумніше те, що саме такими життєвими імперативами керуються також і «полум’яні» критики корупції у владних коридорах. Здебільшого, цілком справедливо така критика сприймається як звичайне прагнення прибрати своїх політичних конкурентів, щоб посісти їхнє прибуткове місце. І доки український політикум буде змагатися у «війні компроматів», замість того, щоб змагатися у боротьбі ідей і стратегічних підходів, доти українська політика буде нагадувати банку з павуками, «війну всіх проти всіх». До того ж, постає велика небезпека того, що політичні ідеології поступово перетворюються на позбавлені початкового змісту комерційні бренди. А єдиним завданням останніх є лише використання у політтехнологічній обробці «біомаси» (до речі – термін, який доволі чітко формулює зневажливе ставленя політичної і політтехногічної «еліти» до суспільства). Боротьба проти «-ізмів» у вітчизняних умовах може закінчитися лише перемогою корупційного «-азму».
Ну і нарешті, найсумніший результат осіннього протистояння. Принаймні, для киян. Сумнозвісний будинок-монстр на Грушевського 9-А, що потворно височить над дніпровськими схилами, скоріше за все, так і буде височіти. А архітектори цієї містобудівельної потвори, з ролі злочинців, якими вони і є, змінили амплуа на «невинних жертв». І тепер будуть розповідати про те, як їх переслідує нинішній «злочинний режим»…

 

 


Ростислав СЕМКІВ. “Смолоскип” на XII Форумі книговидавців: без сенсацій та не без скандалів" />

Ростислав СЕМКІВ. “Смолоскип” на XII Форумі книговидавців: без сенсацій та не без скандалів

З 15 по 18 вересня у Львові відбувався вже традиційний Міжнародний Форум книговидавців. Офіційна статистика цього книжкового ярмарку цього року, звісно ж, оптимістична: більше книжок, більше авторів, видавництв, творчих вечорів, читачів та відвідувачів. Серед учасників і наш «Смолоскип» – з власним стендом, трьома презентаціями, десятком нових книжок, котрі, до того ж, мали добрий попит. Однак, ця коротка моя репліка не покликана рекламувати наші успіхи на Форумі (хоча цього року видавництво не здобуло жодної конкурсної нагороди, наші презентації викликали інтерес публіки, вдалося зав’язати нові контакти з розповсюджувачами та популяризаторами української книжки, а прибутки значно перевищили рівень торішніх); побувавши у Львові, редакція «Смолоскипа» просто не може не висловити занепокоєння – ні, не лише організацією ярмаркового дійства – станом сучасного українського книговидання, а головне – ставленням нашої видавничо-читацької спільноти до української книжки та її проблем.
На жаль, це ставлення сьогодні байдуже. Ми всі вже якось зовсім заспокоїлися з приводу тих колись болючих і гострих питань: от існує собі українська книжка, продають її, купують – отже, все нормально. Нормально? Аж ніяк! Коли найбільший стенд на українському форумі належить російському книговидавничому концерну, коли на офіційному відкритті перше і єдине від письменників слово надають московській письменниці Олександрі Марініній, коли на творчі вечори не запрошують жодних інших іноземних поетів, окрім російських, – це нормально? І нас, як здається, це більше не хвилює: ми не говоримо про експансію, про культурний вплив, про загрозу. Ми спокійні? Видається, що так: на жаль, більшість відгуків про Форум залишаться невиправно мажорними…
Чому таке трапилося і, не маю сумніву, траплятиметься тепер на Форумі щоразу? Відповідь проста і банальна (і банально сумна): книжковий ярмарок у Львові перестав бути місцем зустрічі книговидавців і територією просування і пропаганди української книжки. Тепер маємо не форум, не античну агору, на якій, окрім як торгувати, зустрічаються посперечатися і знайти рішення щодо різних важливих проблем – маємо просто базар, місце реклами, нав’язування товару, примітивних пошуків прибутку. Ні, організаторам Форуму не виправдати себе великою кількістю обговорень, круглих столів, зустрічей в рамках цьогорічного дійства: головні акценти, важливі ідеї, на котрих базувалася сама ідея такого Форуму, потонули в морі комерції, проблеми залишилися непроговореними, а значні успіхи (як, наприклад, нове українське видання «Євангелія») – слабо означеними. Натомість, добре підсвіченим на сцені театру Заньковецької під час офіційного відкриття був гігантський плакат спонсора цьогорічного дійства – відомого горілчаного бренду. І жодної книжки на сцені! Браво! Браво, Львівський Форуме!!!
Чим відповідатиме «Смолоскип» на такі, вочевидь, нецензурні репліки організаторів? Ні, ми не зрікаємося своїх прав купити собі доступ до значної числом і освіченої львівської (ширше, західноукраїнської) аудиторії. Ми й далі їздитимемо на Форум, використовуючи його можливості доти, доки це буде нам фінансово вигідно. Ми й далі презентуватимемо наші книги, як презентували цьогоріч найповніше на сьогодні чотиритомне видання творів Дмитра Чижевського, антологію теоретичних текстів «Демократія», двотомне видання листів Вячеслава Чорновола, молодіжний науковий альманах «Молода нація» (перше число якого за 2005 рік присвячене аналізу подій на Майдані під час Помаранчевої революції), популяризуватимемо книги лауреатів нашого щорічного літературного конкурсу. Однак, з огляду на побачене і сказане, ми відмовляємо Форуму в праві патетично претендувати на роль найавторитетнішого зібрання українських книговидавців (тепер це місце пусте і колись його, сподіваємося, займе якась більш талановито організована виставка). Форум більше не є нашим щитом і не є нашим обличчям. Сьогодні це вже хіба карикатура на групове фото українських книговидавців. Гірка карикатура…
Одним зі слоґанів котрогось із попередніх форумів було: «Час читати!» Звісно, читати треба завжди; втім, варто, окрім цього, запитувати себе ще й інше: «Пощо читаємо?» Адже ж не для того, щоби тільки навчитися ефективно обмінювати товар на гроші – може, тоді краще організовувати цигаркові чи горілчані форуми? Там, принаймні, все обходиться без дешевої риторики, а відповідне міністерство чесно попереджає нас про їхню шкоду.

Щось, на кшталт статистики...
 

Перша презентація «Смолоскипа», на якій відбулося обговорення чотиритомника філософських праць Дмитра Чижевського та політологічної антології «Демократія» відбулася у великій залі Палацу Потоцьких. Зі словом виступили Голова видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич, директор видавництва Ростислав Семків, головний редактор альманаху «Молода нація» Ігор Гирич, директор смолоскипівського Музею-архіву українського самвидаву Олесь Обертас та спеціально запрошений на презентацію київський літературознавець Сергій Яковенко.

Другою була презентація «помаранчевого» числа альманаху «Молода нація» та книжок  

лауреатів літературного конкурсу «Смолоскипа» минулого року: Ігоря Бузька, Петра Коробчука, Богдани Матіяш, Віталія Шинкаря. До виступів переможців долучилися цьогорічні лауреати Олена Гусейнова та Дмитро Лазуткін, книжки яких презентуватимемо наступного року. Привітальне слово від лауреатів попередніх років сказала директорка культурологічної магістерської програми Центру Гуманітарних Досліджень Львівського Національного Університету Ірина Старовойт. Ця презентація відбулася в залі Львівського етнографічного музею. 

На третій презентації «Смолоскип» презентував двотомне видання листів Вячеслава Чорновола, а виступали на зібранні Атена Пашко, Валентина Чорновіл, Осип Зінкевич, Іван Гель, Ігор Калинець, Стефанія Шабатура, Мирослава Зваричевська, Ірина Ключковська, д-р Юрій Зайцев, знані дисиденти та борці проти радянського режиму. Презентація відбувалася в центральній залі Форуму, в Палаці Мистецтв.

Найбільшим попитом у покупців користувалися такі книжки «Смолоскипа»: «Українське дошкілля», «Твори» Д. Чижевського, антології «Демократія», «Лібералізм», «Розстріляне відродження», нова монографія Миколи Корпанюка про козацькі літописи та «помаранчеве» число альманаху «Молода нація».

 


Ольга ПОГИНАЙКО. Містичний детектив Ігоря" />

Ольга ПОГИНАЙКО. Містичний детектив Ігоря

БУЗЬКО I. Скелети зі столу редактора. - К.: Смолоскип, 2005. - 72 с.

Серед книг лауреатів літературного конкурсу «Смолоскипа» нещодавно з’явилася ще одна прозова збірка з яскравою назвою – «Скелети зі столу редактора». Погодьтеся, назва інтригує. Відразу спадає на думку ціла низка алюзій, часом, на жаль, зовсім не літературних, а радше історичних чи то політичних (то вже на власний смак кожного читача).
Автором цієї книжки з детективною назвою та ідейно набагато глибшими творами є молодий криворізький автор Ігор Бузько, а книга його складається з 9 новел, про які варто поговорити детальніше.
Перше, що впадає в око читачеві цієї збірки – це майже цілковита відсутність власних імен. Лише у двох з дев’яти новел героїв названо на ім’я, і лише в одній з них воно слугує протагоністові. Необхідність ідентифікувати героїв, а то й просто констатувати їхні вчинки чи думки вирішується автором в інший спосіб. З’являється оповідь від першої особи, а там, де оповідач все ж не є безпосередньо залученим до дії, імена замінюються займенниками або й зовсім опускаються. Все це зближує прозу Ігоря Бузька з лірикою. Тут діє не протагоніст, конкретний міліціонер-оперативник, зі своїми звичками, своїми агентами й бажанням щось «підзаробити», а радше ліричний герой, що сприймає всі події суб’єктивно, пропускає їх через себе й лише тоді пропонує їх читачеві, оповиті димкою його власного сприйняття.
При цьому сам факт, подія не зникає з тексту. Вона залишається стрижневим елементом кожної новели, і, як слушно зазначено в анотації, не розчиняється «в ліричній розчуленості», а є «міцно вкоріненою в художній простір і час».
Окрім інтригуючої назви й цілковито оригінального стилю, «скелети» Ігоря Бузька мають ще одну цікавинку, цього разу на тематичному рівні. Майже в кожній його новелі присутні містичні мотиви. Найяскравіше вони виражені в «Чорному доларі» та новелі «Second hand. Ексклюзивні обноски», де містичне стає центральним елементом оповіді. Проте більшою чи меншою мірою такі елементи присутні в розв’язці ледь не кожного тексту збірки.
Автор передмови Олександр Астаф’єв говорить про цю особливість в ключі протиставлення реальних та віртуальних тем, наводячи як приклад культовий фільм сучасності «Матриця». Справді, у новелах Бузька можна протиставити реальний та нереальний простір. Але нереальне тут, на нашу думку, належить не до віртуального світу, як у «Матриці», а швидше до сфери містичного (аж до апокаліптичних натяків у «Останній оперзамітці»). В цілком «нормальному», реальному світі раптом відбувається щось ірраціональне, щось, чого герой не може пояснити з позиції здорового глузду, щось, що, не виключено, належить до потойбіччя. Йдеться саме про містичне поєднання реального й нереального, їхнє накладання в часі й просторі, а не про підміну одного іншим (як то відбувається в «Матриці»).
Можливо, саме з цим і пов’язана вже зазначена «безіменність» новел Бузька. Адже дати ім’я означає дати потойбічному доступ до людини, яка його носить. До того ж ім’я завжди викликає певні асоціації. Натомість його відсутність робить героя невразливим до всіляких підступів та універсальним, придатним до будь-яких інтерпретацій.
Звичайно, тексти молодого письменника мають певні вади. Окремі його герої невиписані, а їхні вчинки видаються недостатньо вмотивованими. Особливо добре це помітно там, де автор намагається заглибитися у психологію своїх героїв («Запах яблук»). Проте це радше виняток, аніж правило, бо поряд стають ті новели, в яких відчуття, рух думки тощо виявляються з надзвичайною силою («Крута гра для невдах», «Шанхайскія п¦сні о главном...»).
Тож загалом збірка Ігоря Бузька виявляється цікавою для сучасного читача, бо поєднує в собі саме ті теми й мотиви, які нині найбільше цікавлять читацький загал, а до того ж втілює їх на достойному мистецькому рівні.

 


Наталя РУДНІЧЕНКО.  МУЗИЧНА ОСІНЬ-2005: я не здамся без бою" />

Наталя РУДНІЧЕНКО.  МУЗИЧНА ОСІНЬ-2005: я не здамся без бою

Пісні про революцію пишуться до революції, а потім починається бебі-бум», – у день закінчення прем’єріади, себто 22 вересня, коли дорогою ціною відбулося призначення Юрія Єханурова, ці слова Святослава Вакарчука на презентації його нового диску прозвучали як одкровення Боже. «Gloriya» – саме таку назву має платівка з 12 новими піснями від «Океану Ельзи». Глорія… Декому при цьому логічно почулося «Ляля», та декому – «Юлія»… Але, як слушно зауважив Славко, то не важливо, кому саме присвячено диск, важливо поряд мати таку людину, якій хотілося заспівати всі пісні…
Чи є життя після життя? … Тепер з упевненістю можна сказати, що так. Хоча рік тому просто не вірилось, що, буквально розпавшись, «Океан» з новими учасниками залишиться тим самим улюбленим, тим самим особливим явищем української музики. Ще одна нова людина в команді – PR-директор гурту Марко Маркович, колишній/теперішній??? «професійний революціонер» з сербсько-чорногорським громадянством, котрий уперше добре засвітився в Україні під час останніх президентських виборів. Не знати, чи то заслуга лише Марка, але безперечна гламурність презентації в музеї Ханенків, що тонко межувала з добре витриманим стилем, теж яскраво засвідчила новий етап у житті «ОЕ».
За словами Святослава Вакарчука, практично всі пісні «Глорії» були задумані ще під час промо-туру «Суперсиметрії»: «Вже пройшло певне переосмислення після турів, пов’язаних із «Суперсиметрією», та подій, зв’язаних з групою останніх років. Тепер я трошки інакше дивлюся і на музику, і на слова, і на все, що відбувається навколо. Залишається одне – щирість та бажання робити чесно те, що в тебе всередині… Нехай ті, хто його слухатиме, пам’ятають що це не просто 12 пісень, які ми спеціально зробили для слухання. Це 12 різних емоцій, які були зловлені в певний момент. Він не розрахований на моментальне сприйняття. Там є пісні, які можуть сподобатися або не сподобатися з першого разу… Але більшість музики потребує трошки більшого. Музика і має бути такою». Ні більше, ні менше.
А ввечері того ж дня на електронну скриньку мені прийшов лист від компанії-видавця диску, який каже сам за себе: «Ми впевнені, що найближчим часом знайдеться дуже мало охочих сповістити чи процитувати сумну байку про «неіснування українського шоу-бізнесу». Прямим спростуванням її є, певною мірою, унікальний рекорд, який встановили сьогодні давні партнери – компанія Lavina Music і гурт «Океан Ельзи». 22-го вересня генеральний директор Lavina Music Едуард Клім зробив офіційну заяву про те, що новий альбом «ОЕ» за перші шість годин продажу став «платиновим» (продався накладом 100 тис. примірників)… Цей результат є рекордним не тільки для країн СНД, але й надзвичайно пристойним для світової музично-видавничої індустрії». Щиро сподіваюся, що частина читачів бюлетеню зможуть почути всі пісні вживу, адже починаючи з 29 вересня група вирушає у мега-тур по 30 містах України, який закінчиться 6 листопада.
Побачити на сцені улюбленого артиста – напевне отримати ковток свіжого повітря і заряд бадьорості. Це, між іншим, також довів фестиваль «Рок-Екзистенція–2005», який відбувся 23–24 вересня в Києві. Цьогорічна організація дійства перевершила всі сподівання любителів року і просто доброї української музики. По-перше, завдяки тому, що по-новому були задіяні територія та матеріальні ресурси КПІ, за два фестивальні дні виступило понад 30 різних гуртів! На відміну від попередніх років, вхід тепер вже на три сцени – «велику», «акустичну» і «неформатну» був вільним, і публіка спокійно, за вподобаннями, курсувала між центральною площею, палацом культури КПІ та однією з алей.
Слово дирекції «Рок-Екзистенції-2005»: «На участь у цьогорічному фестивалі від гуртів з цілої України було подано більше 160-и заявок. Дирекція та експертна рада, прослухавши всі надані фонограми відібрала до участі 10 молодих команд… До абсолютного позитиву можна віднести той факт, що загальний професійний рівень гуртів значно виріс… Нам приємно, що ми все більше повертаємо собі свою «європейськість»… За оцінками експертів, близько 70% гуртів орієнтуються на європейську музику, майже 20% – на українську, і тільки 10% – все ще не можуть виборсатися із палких обіймів «русского рока», – нагадуючи співців вихідного дня з вулиці Хрещатик».
Отже, крига скресає – таким є мій висновок після відвідин цих двох музичних подій у розпал осені. Адже, відверто, пишучи вже не перший рік про українську музику, я відчувала певну тяглість вітчизняного музпроцесу. Звичайно, ми дуже раді, що в нас є такі гурти як «Океан Ельзи», «ТНМК», «Плач Єремії», «Мандри», «Гайдамаки», «Кому Вниз», «ВВ», що нас радують своїм співом Олександр Пономарьов, Руслана, Марія Бурмака, Ані Лорак і навіть Ірина Білик… Але не в образу цим людям буде сказано, часто, поряд із хедлайнерами, хочеться почути щось новеньке. З іншого ж боку, від «аксакалів» сцени не раз доводилось чути, що публіка не хоче навіть слухати нові композиції, а відразу вимагає старі хіти, що для кожної творчої людини є зовсім неперспективним.
Творчі пошуки у відомих командах, великі і маленькі фестивалі, які дають можливість засвітитися новим українським виконавцям, є дуже оптимістичною тенденцією. Адже ту роль, яку зіграли українські музиканти, скажімо, під час Помаранчевої революції, важко недооцінити. І нехай зараз лунають іронічні коментарі про «помаранчеву дискотеку» на Майдані – багатьом людям у ті буремні дні ці пісні допомогли віднайти свою українську ідентичність: пісня пращурів ожила у душах нащадків! Якісна українська музика поряд зі своєю першочерговою естетичною функцією, без сумніву, і на новітньому етапі нашої історії може зіграти таку потрібну роль консолідації українського суспільства на основі спільних цінностей і самоповаги.
І той факт, що під час свого туру Славко Вакарчук заїде з «Океанами» до Житомира і Кривого Рогу, до Львова і Сімферополя, до Рівного і Луганська, до Тернополю й Сєвєродонецька, – і скрізь, я у цьому переконана на всі 100%, його будуть сприймати «на ура!», – є дуже важливим для теперішньої України… А потім закінчиться революція і почнеться «бебі-бум».

 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.