Головна статті
Смолоскип України №9(122), вересень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки


Петро Вознюк. ДО ПРОБЛЕМ НОВОІ ВЛАДИ" />

Петро Вознюк. ДО ПРОБЛЕМ НОВОІ ВЛАДИ

Усі, хто навчався у школі, а потім – в інституті чи іншому навчальному закладі, мусять пам’ятати цю дещо сумну і сумбурну пору, що настає по завершенні канікул. Ніби й недовідпочивався, й недорозважався, а вже треба входити у «робочий ритм», у звичайне життя з його буденними проблемами. А між тим, так кортить ледарювати (чи займатися винятково улюбленими справами) далі… І от прогулюються уроки й академічні пари, відкладається у «довгу шухляду» – до сесії – вивчення складних дисциплін, і на якусь мить ніби ще триває солодка ілюзія «напівканікулярного» існування.
Теперішня українська влада, мабуть, не для того називає себе «народною», щоб бути чужою звичайним людським слабкостям, з-поміж них і тому-таки «невинному» школярсько-студентському постканікулярному синдромові. Першим вирішив продовжити літній відпочинок державний секретар (тепер уже – «екс-») О. Зінченко. Гучно грюкнувши медіа-дверима, він забезпечив собі ще кілька дорогоцінних днів, упродовж яких можна не тільки продовжити сякий-такий відпочинок, але й краще визначитися з власними політичними перспективами. А от прем’єр Юлія Тимошенко, наскільки відомо, цього року відпустки взагалі не брала, фактично ні на мить не виходячи з водовороту поточних справ і тому, цілком можливо, не розраховувала на такий швидкий і напрочуд вчасний подарунок від Президента Ющенка. Подарунок, певна річ, абсолютно неоціненний, попри всі театральні фрази про «кинжал у спину». Адже тепер у «леді Ю», не зв’язаної невдячною господарською рутиною, – практично повна свобода маневру і загалом будь-яких дій на політичній шахівниці. У підсумку майже всі її подальші комбінації зрозуміють і вибачать. Наразі здається, що виграв (або принаймні не програв) і сам Президент. Позаяк попри всі неминучі ризики конкуренції з екс-прем’єрським блоком, йому ліпше мати в якості головного опонента цілком конформну й типологічно близьку «партії влади» силу, ніж мати справу з якимось українським аналогом РКП(б) чи НСДАП. Але, якщо помітив читач, більшість цих політичних розрахунків не бере до уваги потреб третьої (і, сподіваємось, найголовнішої) сторони процесу – власне «єдиного джерела і носія влади» згідно з Конституцією – народу. А дарма: саме він у підсумку мусить оцінити наслідки кадрових ротацій у вищих ешелонах. І саме народ повинен бути тим суворим «професором», що оцінюватиме рівень спроможності «народного» уряду на найближчій для нього «сесії» – парламентських виборах 2006 року.

 

 


Ростислав СЕМКІВ. ВИДАВНИЧА ПРОГРАМА “СМОЛОСКИПА”" />

Ростислав СЕМКІВ. ВИДАВНИЧА ПРОГРАМА “СМОЛОСКИПА”
 

Почнімо з того, що «Смолоскип» є незвичайним видавництвом. Це не видавництво державне, переобтяжене непотрібно розгалуженою інфраструктурою, а тому неповоротке і захрясле у довгострокових проектах, які хтозна чи й будуть колись виконані, – однак, це й не видавництво комерційне, вся діяльність якого найперше спрямовувалася б на отримання прибутку. Не сперечаюсь, окрім «Смолоскипу» в Україні є ще видавництва, котрі, попри свою комерційність, формулюють собі певну місію – ідеалістичне, а той амбітне просвітницьке завдання, проте лише «Смолоскип» виконує свою місію так віддавна.
Ще з 50-х років, коли перші ініціативи «Смолоскипу ім. Василя Симоненка» почали втілюватися у Франції, а далі від 60-х – у США, видавництво ставило собі за мету пригадувати забуте і розпочало друк невідомих тоді, зумисно замовчуваних в СРСР текстів українських поетів, письменників, правозахисників та політичних дисидентів. Вочевидь, вершиною цих зусиль стало п’ятитомне видання текстів Миколи Хвильового – на той час найповніше і дотепер чи не найбільш якісне поліграфічно. Від початку 90-х, коли «Смолоскип» переніс свою діяльність в Україну, до першої місії додалася ще одна – відкривати нове, яка результувала у виникнення молодіжного літературного конкурсу видавництва, що за кілька років був доповений конкурсом на кращу дослідницьку працю. Обидва конкурси існують дотепер і можна зі сміливістю стверджувати, що більшість молодих, а тепер уже достатньо зрілих і майстерних, україномовних авторів сучасної літератури вдало стартували саме зі смолоскипівського конкурсного майданчика.
«Смолоскип» і тепер дотримується обох векторів у своїй видавничій діяльності. Втім, зараз приступаємо до більш комплексної реалізації своїх планів, про які (значно більше ніж про зроблене, про що всім і так відомо) піде мова у цьому короткому дописі.
«Смолоскип» існує і втілює свої проекти завдяки численним пожертвам українців діаспори у США й Канаді: безкорисливість такого фондування дає змогу втілювати сутнісні наукові, мистецькі і незаформалізовані молодіжні видавничі проекти. Прикладом перших можуть бути доволі попитні видання на кшталт «Переяславська Рада 1654 року», мартиролог «Розстріляне відродження», котрий витримав уже кілька перевидань, альбом знаного художника-дисидента Опанаса Заливахи, найновіше чотиритомне видання творів відомого українського науковця Дмитра Чижевського, антології теоретичних текстів-першоджерел «Лібералізм», «Консерватизм», «Націоналізм», а тепер ще й «Демократія», видання численних спогадів учасників боротьби з більшовизмом 1940-х – 1990-х років, багатотомне видання творів Вячеслава Чорновола.
Серед видань молодих авторів-переможців смолоскипівського літературного конкурсу найбільше поезії, проте не бракує й талановитих прозових книг, драматургії, перекладів. З видань «Смолоскипу» починали (або ж смолоскипівські видання трапилися їм ще біля самого початку їхнього літературного поступу) тепер відомі молоді автори Софія Андрухович, Андрій Бондар, Анатолій Дністровий, Сергій Жадан, Маріанна Кіяновська, Андрій Кокотюха, Галина Крук, Ростислав Мельників, Мар’яна Савка, Світлана Пиркало, Марина Соколян, Роман Трифонов, багато інших. Переможцями літературного конкурсу ставали на той час вже відомі Іван Андрусяк, Юрій Бедрик та Роман Скиба. Молодіжному літературному конкурсу «Смолоскипа», добір в якому завжди здійснювало авторитетне журі (станом на сьогодні воно складається з Наталки Білоцерківець, Олександра Ірванця та Сергія Яковенка), притаманна перебірливість та принциповість – правило не друкувати порнографічних, нецензурних та нетолерантних текстів у сучасній ситуації може видатись комусь смішним, проте воно скоріше означає не брак ліберальності, а бажання втримати культурницьку планку і певну алергію на попсові способи вияскравити власну особистість. Натомість, конкурс некорумпований (журі не знає імен учасників аж до моменту виголошення ним остаточних результатів) і вельми комфортний для своїх переможців: грошові премії 4-х ступенів, друк текстів лауреатів 4-х та 3-х премій в альманахах та літературній газеті «Смолоскипа», безкоштовне видання книжок лауреатів 2-ї та 1-ї премій, проведення презентацій переможцям конкурсу, безкоштовні 100 авторських примірників… В нас немає інших цілей, окрім відкривати для українського загалу нових талановитих авторів – «Смолоскип» і надалі дотримуватиметься цієї домінанти у своїй діяльності.
Для кращої популяризації передбачено спектр заходів, які відтепер корелюватимуть одне з одним. Найперше, планується, оскільки така практика вже уповні зарекомендувала себе, щомісяця проводити в будинку «Смолоскипа» на Межигірській, 21 по два творчих вечори, брати участь у яких зможуть як митці «з іменем» так і початківці. Коли і як відбуватимуться вечори, можна буде дізнатися на оновленому сайті видавництва, де передбачається активна робота різноманітних форумів та циркулювання регулярних розсилок. Розшириться й рецензентна площа: раніше рецензії на тексти смолоскипівських авторів друкувалися, окрім інших видань, хіба в бюлетені «Смолоскип України», котрий не має таких завдань, оскільки покликаний з точки зору молодих своїх кореспондентів інформувати стипендіатів та симпатиків «Смолоскипу» про події в державі та смолоскипівському середовищі. Тепер силами нової редакції відновлено роботу літературного додатку «Знак»: він з’являтиметься 4 рази на рік саме з метою рецензувати українські резонансні видання, водночас намагаючись побільшити резонанс довкола текстів смолоскипівських авторів. Врешті, ще до Різдва «Смолоскип» планує відкрити у своєму приміщенні нову книгарню, в якій книжкам молодих авторів буде відведено чільне місце.
Окремою сторінкою роботи видавництва є друк молодіжного наукового альманаху «Молода нація». Від тематичних чисел попередніх років поступово повертаємося до різноплановості: вже у 2005 році числа «Молодої нації», котра, як і раніше, з’являтиметься 4 рази на рік, міститимуть відділи «Політологія», «Історія», «Культурологія і літературознавство», «Дисидентські рухи», «Архів», «Хроніка подій» – ставимо собі за мету, найперше, уміщувати у видання праці тих молодих дослідників, котрі вивчають історію та практику боротьби проти радянської системи, аналізують унікальний український досвід протистояння тоталітаризму.
Наприкінці кілька слів про виправданість таких-от «програмних» виступів. Ми можемо скільки завгодно критикувати діяльність одних осередків і кривитися через «закритість» інших, можемо ставити під сумнів оптимізм чи й наївність всіх перспективних планів і просвітницьких ідей, а проте нам годі заперечити, що «Смолоскип» та багато подібних до нього середовищ працюють і дають шанси новим і новим творчим особистостям здобутися на власний голос у суспільно-політичному житті, в науці, у мистецтві. Тож не гаймо час на безплідний злий скепсис: «Смолоскип», котрий ніколи не боявся змін, у новому будинку, в оновленій державі відкриває нову сторінку власної біографії. Ми пропонуємо всім долучитися до його розбудови – адже кожен бедуїн знає: оази треба берегти.

 


Ганна ГРИЦЕНКО, Олесь ПЕТІК.  СВІТЛО КУПАЛЬСЬКОЇ КАЗКИ”" />

Ганна ГРИЦЕНКО, Олесь ПЕТІК.  СВІТЛО КУПАЛЬСЬКОЇ КАЗКИ

Волхви пророкують:
на Купала простий парубок Іван стріне богиню кохання – доньку бога сонця Семияра Ладу.
А як зайде сонце – на людей чекає Казка, де розквітає чудодійна квітка папороті.
Та, втративши Купайлицю, – символ здійснення бажань, – люди не вбережуться від гніву богів.
Морена-Смерть чекає на Івана, що заповзявся здобути руку Лади.

Але якщо Іванові пощастить пройти пекельні випробування, чи ж захоче богиня Лада кохання простого смертного? 

Коли далекого 1981 року актори львівського аматорського театру «Мета» вперше поставили купальську виставу на березі річки Стрий, ніхто не очікував, що ця традиція триватиме понад двадцять років. За цей час акторський склад повністю оновився, тепер свято роблять діти тих, хто його починав, а допомагають їм не лише львів’яни. Цього року, окрім молодіжного театру «Нова Мета», людям казку творили Спудейське братство НаУКМА, МБФ «Смолоскип», хор львівського храму Пресвятої Євхаристії «Вірли», Організація української молоді «Спадщина», просто студенти Києво-Могилянської академії та Національної академії мистецтв, а також багато інших добрих людей, яких в одній статті перерахувати неможливо, але без яких дійство не було б таким барвистим і веселим. До слова, організатори постулюють, що на святі немає гостей, натомість всі в тій чи тій мірі є учасниками, адже всі зібралися тут для того, щоб долучитися до прадавньої української традиції та знайти для себе щастя. Тому й усі учасники допомагають організаторам облаштовувати місцину та готувати свято.

Сценарій свята щороку інший, завдяки чому вистава щоразу грає новими барвами, і небагато з тих, хто хоч раз побачив дійство, не прагне повернутися в казку наступного Купала. Сценою ось уже багато років є мальовнича місцина біля села Тишівниця, що на Львівщині. Цього року дійство переїхало трохи далі від річки Стрий, бо тепер майданчики біля річки просто нездатні вмістити щораз більшу кількість наметів. Організатори дійства приїжджають на місце заздалегідь, адже треба підготувати декорації – зробити «криницю», в якій волхв освячує воду, намостити на річці косу, з якої дівчата ввечері пускатимуть віночки, поставити «вогняні ворота», через які люди проходитимуть у казку, облаштувати капище, на якому відбуватиметься весілля богині Лади, чіпляють гойдалку... Втім, всього і не перерахувати, бо кожного року вся постановка, включно з декораціями, придумується наново. У підсумку будь-який художник, що спеціалізується з ленд-арту, може тільки позаздрити тому, як за лічені дні ландшафт змінюється до невпізнаваності. Цього року, наприклад, перед високою скелею, де відбувалася сцена смерті Морени, треба було розчистити (серед лісу, крім того, затопленого недавніми дощами) майданчик для півтисячі чоловік. Або ще чого варта височенна гойдалка з розмахом не менше шести метрів, на якій міг покататися кожен учасник свята. Та й від акторів участь у дійстві вимагає неабияких здібностей – а спробуйте й ви потанцювати аркана на скелі, на майданчику площею два квадратних метри, нахиленому під кутом тридцять градусів! До того ж, оскільки більша частина дійства відбувається ввечері після заходу сонця, потрібні піротехнічні ефекти. І з ними режисери-постановники чудово впоралися – незважаючи на дощ, який є постійним атрибутом дійства (бо ще не було років, коли б на Купала тут не було дощу): вогняні ворота й вогняне коло горіли, а майже кожен мав у руках смолоскип. До речі, частину смолоскипів цього року профінансував МБФ «Смолоскип».
На купальську казку з’їжджаються глядачі з усієї України, крім того, зазирають на вогник і гості нашої країни – канадці, англійці та навіть китайці. Організатори з усмішкою зізнаються, що вже багато років не контролюють поширення інформації про свято – адже ті, хто там вже побували, наступного року беруть із собою друзів, а ті, в свою чергу... Також щороку навесні у бакалаврській бібліотеці НаУКМА проводиться фотовиставка, де демонструються найкращі та наймальовничіші миті попередніх дійств – як краса постановки, так і краса природи навколо. Всі попередні фотовиставки організовувало Спудейське Братство НаУКМА, автором був львівський фотохудожник Іван Бабічук.
Якщо ж і ви захочете наступного року долучитися до казки, варто знати: офіційною мовою купальського села є українська, алкоголь та наркотики тут не в пошані, вітається жива музика (тому магнітофонів із собою не беріть). Сміття за собою слід вивезти самому, поселення та харчування теж кожен організовує собі сам. Квіти на вінки не слід рвати на пасовищі, аби не лишати без їжі корів, а загальне джерело теж необхідно підтримувати у чистоті – а це значить, що випрати свої речі можна у річці, а джерело – лише для збору питної води. А ще візьміть вишиванку. Зверніть увагу, що свято це «екологічно-еротичне», тож природу, своє здоров’я і гарний настрій оточуючих треба берегти. І не забудьте – дійство відбувається в ніч із суботи на неділю за тиждень до календарного Купала, щоб у вас була можливість з нового тижня повернутися на роботу. Тож свято чекає на вас – ласкаво просимо у казку!

 


Марія МОШКОВСЬКА. Нарис про “ЛІТЕРАТУРУ” або повний “UNDERGRAUND” (погляд зсередини зали)" />

Марія МОШКОВСЬКА. Нарис про “ЛІТЕРАТУРУ” або повний “UNDERGRAUND” (погляд зсередини зали)

«Ваші вірші – це спам до Бога»
один з учасників літературного вечора

Нарис, напевно, теж потрібно було б узяти в лапки, бо це радше не нарис, а деякі враження від побаченого і почутого. Але позаяк літературна вечірка була «богемною», тому й стаття повинна мати відповідну назву.
2 вересня у Будинку «Смолоскипа» відбулося відкриття другого кола проекту «Мандрівний КТМ», який на оголошенні розшифровувався як Клуб Творчої Молоді. Організовував це все шеф-продюсер програми «Культреванш» поет в законі Роман Скиба. Переконували, що буде музикування, поезія та багато інших речей, характерних для богемного збіговиська. На жаль, ні того, ні іншого не вдалося ані побачити, ні почути. Окрім власного вірша Скиби зі збірки «Одіссея – 2000» та творів Галини Ткачук, Світлани Богдан та Павла Коробчука, вірші яких справді заслуговують на увагу.
Зазвичай, прямуючи на такі заходи як слухач, я сподіваюсь не лише почути «нові імена», але й натрапити на талант, який своїм вибухом спричинить новий етап у розвитку нашої літератури. Спостерігаючи за літературним процесом, ми бачимо, що після тривалого чекання відбувається прорив, який переставляє акценти, і тим самим, відкриває нові можливості.
Людина (у даному випадку автор статті), яка очікує цього, постійно перебуває у стані емоційного напруження.
На літературному вечорі виступали молоді поети, більшість з яких мені не доводилося знати раніше, і гурт «Віранда». Зважаючи на побачене і почуте, можна сказати лише одне: чогось нового ще доведеться почекати. Тематика творів не вражає своєю різноманітністю (чи то, може, мені – з невеликим літературним та життєвим досвідом – не вдалося осягнути усі глибини). Йшлося переважно про те, як усім нам погано живеться, хто, де, що побачив і почув. The main character of these party були хробаки, «нутрощі» та всяка інша погань, яка постійно супроводжувалася «сильними» словечками. Це все майстерно маскувалося під гучну назву «андеграунд». А надмірне філософування на всі вищезазначені теми спонукало до питання: а чи не досить уже?
Причому, що вражало, майже усі молоді поети одразу починали декламувати білі вірші. Можливо, вони вже і видали по одній-другій збірці римованих і тепер знайшли у собі мужності перейти на більш складний рівень, але з почутого це не випливало.
У будь-якому мистецтві (література, музика, живопис) досягнути чогось можливо лише починаючи з найпростішого, за винятком деяких талантів, але й у таланту було своє підґрунтя.
Я б ще зрозуміла, якщо би це писалося для себе, але це виноситься на загал. Слухач під час ознайомлення з літературним твором певною мірою переживає своєрідний шок, емоційний удар, йому відкриваються нові смисли. Але коли відчуття сорому за прослухане переважає у тобі, то що ж це за поезія, яка має завжди бути неповторністю?
Одні вірші від інших майже неможливо відрізнити, адже теми ті самі, тільки в одному випадку це – обкурений індус, а в іншому – ще якась інша національність. Матюки як екзотика вже давно втратили свою актуальність (як на мене, найповніше і дуже вдало їх використано у п’єсах Леся Подерев’янського). Отже поступово ця вся тематика втрачає свою новизну. Навіть епатувати читача потрібно талановито, а епатажу не вистачає.
Але незважаючи на все, я попрямую наступного разу дивитися на молодих поетів, сподіваючись на який-небуть прорив.

 


Марина БРАЦИЛО.  ЗАПОРІЖЖЯ: ПОЛЬОВІ ВИПРОБОВУВАННЯ" />

Марина БРАЦИЛО.  ЗАПОРІЖЖЯ: ПОЛЬОВІ ВИПРОБОВУВАННЯ

Як правило, початок вересня в плані наукового та громадського життя не є «оксамитовим сезоном». Тож і більш-менш помітних подій на цей період припадає небагато. В переважній більшості народ переосмислює літні враження та потроху «втягується» в робочі та навчальні процеси. Втім, студентам та викладачам Запорізького національного університету пощастило більше. Але про це – детальніше.
Для постійних читачів бюлетеня вже не є секретом, що одразу після ірпінського семінару було вирішено запровадити таку форму роботи, як апробація теми майбутнього Семінару творчої молоді в межах поїздок по регіонах України. І ось – перша ластівка. 5–6 вересня у Запоріжжі відбувся круглий стіл «Demo terra: Україна між виборами». Проблему зміни політичної палітри в нашій державі обговорювали викладачі, студенти та аспіранти Запорізького національного університету.

В цьому сезоні було вирішено відійти від класичної схеми проведення молодіжних наукових конференцій, відтак – і від надмірної «масштабності». Натомість круглий стіл зібрав справді небайдужих. Тож замість банального вислуховування низки доповідей відбувався жвавий діалог. У більшості виступів здійснювалися спроби політичного прогнозу, адже наступні вибори – не за горами, а розстановка сил обіцяє бути справді цікавою.
Звісно, тоді учасники круглого столу ще не знали, що політична ситуація в Україні змінюватиметься настільки стрімко. Відставка держсекретаря Олександра Зінченка стала «першим дзвінком», проте криза влади, що називається, вже «висіла у повітрі». І це було ще однією наскрізною темою, джерелом найзапекліших дискусій.
Проте знайшлися й інші теми для розмови. Зокрема, виконавчий директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків ознайомив присутніх з основними напрямками роботи видавництва, причому домінантою було питання потенційної співпраці, що було би корисним для обох сторін. Цю пропозицію присутні зустріли з ентузіазмом.
Ще одним цікавим моментом зустрічі стала презентація нових видань «Смолоскипа», зокрема – чотиритомника праць видатного українського вченого Дмитра Чижевського та книжок молодих авторів – лауреатів літературного конкурсу видавництва. Неабиякий інтерес до представлених творів був підсилений усвідомленням, що кожен із присутніх може стати учасником конкурсу, перемогти і поповнити «непереможну армаду» молодих і талановитих авторів смолоскипівських видань.
І, звісно ж, яка поїздка без знайомства з містом, що гостинно приймало прибулих! Незабутні враження залишили по собі величний ДніпроГЕС, прадавня Хортиця, багата й цікава експозиція Музею козацтва. А ті, хто не мав можливості побувати на конференції, отримали змогу дізнатися про неї та роботу видавництва завдяки прямому ефіру Запорізького обласного телебачення.
Наостанок хотілося би подякувати місцевим організаторам заходу, без яких акція навряд чи вдалася б, – Ірині Цапліній, Юрку Ганошенку та Олені Пашник.
Отож є надія, що робота круглого столу не залишилася непоміченою запоріжцями. А значить, можна очікувати на продовження знайомства з запорізькою молоддю, з містом, і, звичайно ж, на змістовний та плідний ірпінський Семінар у майбутньому. Тож до нових поїздок, до нових зустрічей, про які спробуємо й надалі повідомляти читачів бюлетеня.

 


Богдан ШУБА. МОГИЛЯНСЬКА ПОСВЯТА: церемонія vs народні гуляння" />

Богдан ШУБА. МОГИЛЯНСЬКА ПОСВЯТА: церемонія vs народні гуляння

Можна нескінченно довго розповідати про те, що 31 серпня в Могилянці вкотре відбулася церемонія Посвяти. Можна повідомляти, що було запрошено чимало гостей, які разом із керівництвом Академії вітали новоприйнятих студентів, бажали їм успіхів у навчанні й особистому житті та закликали піднімати ще вище престиж рідної alma mater. Можна знову згадувати про черепаху Альму – символ Могилянки, яку щороку проносять перед студентами, аби вони мали нагоду доторкнутися до неї на щастя (а можна зловтішно пообсмоктувати чутки, що на кожну Посвяту щороку купують нову тварину, оскільки в академічному середовищі черепахи дочасно гинуть). Можна ще раз згадувати, як злагоджено вся спільнота співала загальностудентський гімн Gaudeamus у супроводі запису хору «Почайна». Можна в... надцяте підкреслювати, як статечно виглядали магістри та викладачі в мантіє-бонетівському вбранні. І, зрештою, можна наостанку помедитувати над єдністю та злагодженістю могилянського колективу, який при цьому завжди готовий приймати до своїх лав нових членів, від чого його цілість не порушується, а, звісно, тільки зміцнюється. І т. д., і т. п. І можна ще багато чого додати.

А можна цього й не робити. Бо це все вже бачено-перебачено, і з кожним роком перебування в Академії все менше надій побачити якусь неординарну Посвяту. Адже на те це й називається «офіційна церемонія», щоб не було жодних відхилень, вибриків і витівок. Але, як засвідчує багаторічний досвід, саме в цій іпостасі Посвята цікавить студентів (як неофітів, так і заслужених адептів) чи не найменше. Найцікавіші її аспекти розкриваються далеко від трибун із промовцями. Тому цілком по-бахтінськи можна – нарешті – почати з того, що 31 серпня, вочевидь, відбувалося дві паралельні Посвяти: одна – офіційно-канонічна та загальноприйнята й друга – цілком народна, демократична (тут це, звісно, не тавтологія) і, безумовно, в кожного з учасників унікальна. Можна ще й зробити паралельну ніцшевську ремарку, розподіливши дійство на його аполонічне та діонісійське начало. І якщо з першим виміром загалом усе зрозуміло (принаймні на сьогодні), то другий, традиційно «замовчуваний», очевидно, потребує усунення димової завіси.

* * *

Посвята – це прекрасна нагода побачити всіх і зразу. Саме тут і з’являється уявлення про єдність могилянської студентської тусівки. Вітання починаються ще від метро, значно активізуються «на Сковороді» й досягають кульмінації на плацу. У такі моменти стає зрозуміло, зі скількома людьми на тому чи іншому рівні пов’язаний кожен із нас: від спільних «чосів» на семінарах до прогулів пар із пивом під тим же Сковородою; від спорадичних зустрічей у могилянських коридорах до тривалих вечірніх прогулянок, що не завжди закінчувалися навіть із відходом останнього метро; від класичного зубоскальства на плацу до обговорення кантівського апріоризму; від спроб «присусідитися» в чергу в їдальні до читання книжки, яка є в бібліотеці в єдиному екземплярі; від непристойних анекдотів до вистав студентського театру; від звичних есемесок «чи буде пара?» до широкого обговорення філософських питань по і-мейлу; від прохання перенести дедлайн реферату до питання щодо літератури на диплом; від розповідей po-polsku про колєжанку до портретів у відповідних конспектах… Словом, Посвята – це дійство, яке уособлюює собою всю могилянську пам’ять.

* * *

Втім, попри всі зауваження до «загальноприйнятої» частини Посвяти, цього року вона була таки драйвовішою за попередні. Першим і найпотужнішим чинником загального підйому виявився фронтмен «Мертвого Півня» Місько Барбара, який вирішив склепати «джаз-панк-рок-бенд» без жодної конкретної назви, узявши туди випускників Могилянки. Його енергетичні вихиляси завели публіку з півоберта. Найвищий ступінь єднання виконавця й авдиторії знаменувала собою, очевидно, їхня спільна «кондиція», яка залишила по собі чималу кількість «стєклотари», дбайливо прихованої під ялинками, а подекуди й сором’язливо поставленої прямо на плацу (втім, якщо врахувати, що вся вона була оперативно вилучена з території працівниками могилянської санітарної служби і, слід вважати, пішла за призначенням, то її можна вважати справді добровільним внеском студентів у розбудову Академії). І, незважаючи на те, що репертуар новоствореного гурту не був надто відомий в широких колах могилянського поспільства (крім знаної пісні про «слоника, якого замучили кляті москалі»), емоційному підйому це не завадило...

* * *

Попри всю формальність «церемонії», вона продемонструвала, наскільки тісною та внутрішньо пов’язаною є вся академічна спільнота, яка оживає саме на таких заходах. Адже, незважаючи на всі наведені вище розподіли, стає очевидно, що глибинна суть Посвяти – у єдності «офіційного» та «народного», регламентованого та вільного, керівного та творчого. Саме тому Посвята–2005 року вкотре об’єднала людей, яким є що сказати одне одному.

 


ЗАПРОШУЄМО ВЗЯТИ УЧАСТЬ У КОНФЕРЕНЦІІ" />

ЗАПРОШУЄМО ВЗЯТИ УЧАСТЬ У КОНФЕРЕНЦІІ

Музей-архів українського самвидаву при видавництві «Смолоскип»
та Гуманітарний центр Василя Стуса запрошують
дослідників різних наукових дисциплін взяти участь в конференції на тему:  

«Василь Стус. Двадцять років після смерті:
сучасне сприйняття та переосмислення»

(соціологічні, політико-правові, лінгвістичні,
літературознавчі та інші аспекти).

Кращі матеріали конференції будуть надруковані у збірнику «Молода нація»
в 2006 р. Конференція відбудеться в січні 2006 року в будинку «Смолоскипа», м. Київ, вул. Межигірська, 21.
Охочих взяти участь у цьому проекті, просимо надсилати Ваші статті до 30 листопада 2005 р. на адресу: 04071, м. Київ, вул. Межигірська, 21, Олесю Обертасу
з поміткою «конференція». Організатори конференції забезпечують проїзд з регіонів та проживання в м. Києві учасників.
Довідкова література, тексти Василя Стуса, біографічні матеріали, літературознавчі статті та публіцистика про Василя Стуса знаходяться на сайті www.stus.kiev.ua.

За додатковою інформацією про конференцію просимо звертатися
до координатора проекту Олеся Обертаса, директора Музею-архіву
українського самвидаву за тел. 8-050-903-08-10 або 8-044-425-23-93 

Бажаємо успіху.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.