Головна статті
Смолоскип України №7(120), липень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Нові видання „Смолоскипа”
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Олена КУЧЕРЯВА. Віднайдений рай" />

Олена КУЧЕРЯВА. Віднайдений рай

Писати беземоційно і об’єктивно про те, що відбувалося з восьмого по десяте липня 2005 року на Співочому полі просто неможливо. Це – казка, ілюстрація з брошури свідків Єгови, (У)країна мрій, і без перебільшень – віднайдений рай, покидати (втрачати) який було надзвичайно гірко. Тут на траві та асфальті можна було скажено танцювати, вимахуючи руками й ногами, як млин, а повз проходили усміхнені міліціонери, які зовсім не збиралися «замітати» шаленців, п’яних без вина, у «обіз’янники» (як би це відбувалося в країні без мрій), а приязно й нехижо, неначе мудрі батьки, споглядали шаленства публіки. «По газонам не ходити» – твердження, яке в раю спростовується. Там багато чого спростовується, ламається, але натомість витворюється нове, неочікуване, химерне, але надзвичайно органічне. Наприклад, Ніна Матвієнко, яка співає в фольк-роковій манері разом з Олегом Скрипкою, ліри, кобзи й цимбали в компанії бас-гітари і ударних, гімн України у виконанні грузинського чоловічого хору «Басіані» зовсім без акценту (от якби під нього засинати й прокидатися – Перша програма українського радіо значно збільшила б свої рейтинги), сороміцькі пісні у виконанні стареньких бабусь, узбекський гурт на чолі з жінкою-солісткою (а ще кажуть «патріархальна Азія»...), шапки кримських татар, які чомусь не падали з насиджених місць (тобто голів), коли їхні господарі виконували карколомні сальто-мортале й колеса... Хіба таке могло трапитися не в казці?
Тільки в казці нікого не треба примушувати вчитися. Наче за велінням золотої рибки, нікого не доводилося припрошувати приєднатися до гурту охочих повчитися особливостям рухів тіл у різних народів на Танцювальному майданчику (усі рекорди побили, звичайно ж, грузини), ліпити горщики на гончарному крузі, гепати молотом в імпровізованій кузні, майструвати солом’яних ляльок – адже на те й існує Алея майстрів: забувши про свої дипломи й соціальні статуси (які в країні мрій просто непотрібні), Учень прислухається до порад Вчителя, наслідуючи його рухи й манери, набуваючи шляхом послуху втрачені Знання.
Скажемо трохи й про стиль нашої країни. Джинси, дреди, футболки з написами типу «Чем больше выпьет комсомолец, тем меньше выпьет хулиган» як уособлення рок-музики, реггею, хіпхопу в поєднанні з полотняними вишиваними (і не вишиваними) сорочками (a la Лілія Пустовіт) сарі, плахтами і непопсовими шароварами (і таке існує) як уособлення власне фольку. Саме таким «ф’южиновим» є стан душі сучасного креативного українця, який не пліснявіє у закамарках палацу «Україна» у висушених віночках часів Нечуя-Левицького.
«Правителі» країни мрій мудро призначили денні виступи колективам, які представляли власне фольк, більш-менш чистий від домішок сучасності, а вечірні – гуртам, що за допомогою цих домішок і різноманітних спецій витворюють божевільні страви, підігріваючи публіку до діонісійського шалу на аж ніяк не повільному вогні.
В раю заблукати неможливо. Хоча б тому, що «мудрі батьки» подбали про карту країни, надавши разом з нею право свободи волі й свободи вибору. Хтось хотів слухати кобзарів, хтось – потанцювати разом з литовцями, а інші виявляли бажання милуватися вродливими і напрочуд пластичними грузинським хлопцями. Адже країна мрій – не телевізор, а її мешканці – не маленькі глядачі, одні з яких хочуть дивитися «Тома й Джері», а інші – «Телепузиків», і які не в змозі з’ясувати питання права власності на пульт керування.
Рай – це місцина, де харчуються духовно. Саме тому немає сенсу закидати організаторам відсутність таких бажаних тут національних кухонь. Складалося враження, що питомо українськими поживними харчами є чіпси «Люкс» і сухарики «Трі корочкі» під оболонським пивом. Проте в довгих чергах панувала витончена й галантна атмосфера, притаманна янголам і людям золотих часів помаранчевої революції.
...Під спів «Ой на Йвана, на Купала» горіла Марена. Стовп полум’я в темряві ночі відроджував втрачені й давно забуті таємниці української душі, про існування яких ми навіть не здогадувалися. А можливо, це і називається «томлінням духу», тугою за втраченим раєм?..

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.