Головна статті
Смолоскип України №7(120), липень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Нові видання „Смолоскипа”
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки


Петро Вознюк. ШТИЛЬ" />

Петро Вознюк. ШТИЛЬ

Літо, що минає, кожному запам’ятається по-своєму. Народні обранці отримали заряд позитивних емоцій у парламентських сутичках. Відлунали численними взаємними звинуваченнями останні перед відпустками партійні з’їзди. Взяли необхідну «гросмейстерську» паузу напередодні осінніх випробувань чільні особи держави – навіть їхні соціологічні рейтинги завмерли. Єврооптимістів в уряді та суспільстві підбадьорили результати референдуму з конституції ЄС у маленькому, але гордому Люксембурзі. Тим, хто за останніми політичними перипетіями почав уже забувати, що українські війська досі виконують свою місію в «епіцентрі боротьби з міжнародним тероризмом» – Іраці, – приголомшливо нагадали про це трагічні події в Лондоні.
«Маленькі українці», трохи позітхавши над дещо знеціненими валютними накопиченнями, теж набралися трохи сил перед новим виснажливим сезоном. У спорожнілих мегаполісах час ніби уповільнив свій плин (ось де поле для перевірки Ейнштейнової гіпотези щодо можливості викривлення просторово-часового континууму!). Блукаючи запиленими асфальтовими стежками, багато хто, мабуть, ловив себе на наспівуванні відомого хіта «Пікардійської терції» про «холодних озер блакить, куди їздив колись старенький трамвай». Натомість десь на південних (і не зовсім) берегах вирувало безтурботне курортне життя і хтось обов’язково радісно розмовляв по мобільнику із енною кількістю друзів за 0 гривень 0 копійок до кінця вересня… Стоп. Навіть ця невинна згадка про перший місяць осені таки не давала розслабитись остаточно. Завдяки мозаїці таких ось другорядних, «міжрядкових», «фонових» натяків завжди відчуваєш, що літо – це, власне, невідворотне наближення пори жовтого листя. І вже мимоволі намагаєшся вловити її пульсацію посеред літньої спеки, зазирнути далі, передбачити несподіванки, котрі неодмінно чекають на нас там, за останніми літніми росами… Адже за підсумками багаторічних спостережень, найбурхливіші суспільно-політичні події й найглибші потрясіння у більшості випадків припадають саме на кінець літа – початок осені, особливо після тривалих періодів спекотної погоди. Згадаймо хоча б наше недавнє минуле: серпневий путч 91-го, інфляційні стрибки 93–95-го та 98–99-го, зникнення Георгія Гонґадзе 2000-го. Тож не хотілося б, аби справдилися апокаліптичні прогнози, яких наразі не бракує, а ця чудова літня тиша виявилася тим штилем, що, як відомо, панує в самісінькому центрі урагану.

 


Ігор БОРИСЕНКО. «СМОЛОСКИП» та історики на VI конгресі Міжнародної асоціації україністів у Донецьку" />

Ігор БОРИСЕНКО. «СМОЛОСКИП» та історики на VI конгресі Міжнародної асоціації україністів у Донецьку

Донецький форум був шостий від заснування МАУ. Після помаранчевих подій у багатьох моїх знайомих киян і львів’ян були побоювання з приводу позитивного ставлення донеччан, у тому числі й донецьких науковців до тієї частини України, яка підтримала В. Ющенка на виборах. На щастя, виявилося – Центральна і Західна Україна у своєму ставленні до українського Сходу керується більше негативістськими стереотипами, ніж реаліями дійсного життя. У Донецьку нас зустрічали дуже радо й приязно, кругом лунала українська мова, і почути її можна було з вуст не лише викладачів університету, але й студентів, яких сотнями залучалося до обслуговування конгресу. Приємно вразило й саме місто. Люди нормально реагували на україномовні звертання, ба навіть подекуди відповідали на них цілком пристойним літературним стандартом.

«Смолоскип» привіз на форум науковців зразки своєї видавничої діяльності за останні роки. На книжкових розкладках дуже добре розходилися ті видання, які можуть використовуватися з освітньою метою студентами вишів. Бестселерами продажу були «Розстріляне відродження» Ю. Лавріненка, «Вибрані твори» А. Любченка, антологія «Лібералізм», випуски альманаху «Молода нація». Найбільше ж продавалися новинки – томи Д. Чижевського та помаранчевий номер «Молодої нації». Велику працю в справу продажів наших книжок вклала Павлина Бондаренко.
Співробітники «Смолоскипу» брали активну участь й у круглих столах та секційних засіданнях з тем, пов’язаних з видавничими інтересами «Смолоскипу». Р. Семків працював у літературознавчих секціях, О. Обертас брав участь у засіданнях дослідників дисидентського руху, зокрема був і на презентації нового видання «Інтернаціоналізму чи русифікації» І. Дзюби. І. Гирич керував секцією «Українське націотворення кінця ХІХ – початку ХХІ ст.»
Взагалі донецький конгрес за рівнем організації мало чим відрізнявся від попередніх. З власного досвіду можу стверджувати, що наш типовий український безлад і численні неузгодження з програмою, харчуванням, поселенням тощо траплявся й на всіх попередніх конференціях МАУ. Проте організатори робили все можливе, аби максимально задовольнити всіх ненавмисно скривджених, були уважливими й привітними до гостей конгресу. Велику працю проробив головний організатор з’їзду ректор ДонНУ професор Шевченко. Від столичної й зарубіжної частини делегації колосальну працю вклав професор львівського університету віце-президент МАУ Ярослав Грицак.
Коштів на усіх бажаючих потрапити на науковий форум забракло. Оскільки державою виділено було лише половину з очікуваної суми. Тому довелося урізати кількість учасників. Замість 1100 зголошених учасників запросили лише близько 600. Та це не вплинуло на, в цілому, високий представницький науковий рівень конгресу. Приміром, історичну частину конференції представляли голова Канадського інституту українознавчих студій професор Зенон Когут, що є першорядним знавцем історії України ХVІІІ ст. Крім нього з Канади приїхали відомі коментатори і видавці англомовної історії «України-Руси» М. Грушевського професори Альбертського університету Ф. Сисин і С. Плохій, провідні сучасні спеціалісти з козацької доби нашої історії. Наукове товариство Шевченка в Америці (НТШ-А) представляли д-р Лариса Онишкевич і Світлана Андрушків (США). Виступала на секції з українського націотворення кін. ХІХ–Х ст. професор Трентського університету О. Андрієвська. На сьогодні вона є може найліпшим знавцем з історії Революційної української партії (РУП), тривалий час працювала з величезним оттавським архівним фондом Андрія Жука – лідера Союзу визволення України (СВУ), який у своїй хаті у Відні більше ніж півстоліття зберігав архів СВУ.
З українського боку на конференції виступали так само чільні представники різних ділянок історичної науки, зокрема професор Могилянської академії Наталя Яковенко, викладач цієї ж установи, фахівець із допоміжних історичних дисциплін Тетяна Люта, визначний знавець князівської доби нашої історії Олексій Толочко. Крім нього інститут історії України представляли медієвіст Тетяна Вілкул, історик ХІХ ст. Валентина Шандра, знавець литовської доби Фелікс Шабульдо. Секцію козацької історії представляли такі науковці як Віктор Остапчук з Торонтського університету, кияни Ярослав Федорук, Віктор Брехуненко і Тарас Чухліб. Чимало гостей, що займаються модерною історією, приїхало з різних

куточків України. Це і львівський професор Леонід Зашкільняк, директор львівської університетської бібліотеки Богдан Якимович, київський професор Олександр Коновець, черкаський професор Віталій Масненко, відомий одеський історик Вадим Хмарський, знавець національно-визвольного руху другої половини ХХ ст. Анатолій Русначенко з Києва.
«Смолоскип» свою участь у МАУ зазначив достатньо виразно й помітно. Наше видавництво поруч з «Критикою» і «Академією» презентував новинки своєї книжкової продукції. На секції, присвяченій видатному українському філософові Дмитру Чижевському ми представляли чотиритомник творів Д. Чижевського, останній том якого вийшов напередодні конференції. На нашій презентації були присутні науковці Інституту літератури ім. Т. Шевченка, відомі літературознавці Тамара Гундорова і Елеонора Соловей, провідний чижевськознавець з Дрогобицького педагогічного університету Роман Мних, співупорядник чотиритомника Ірина Валявка. Директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків розказав про історію створення й підготовку першого в Україні багатотомного видання творів Д. Чижевського. Після доповіді відбувся

жвавий обмін думок, обговорювалися плюси і недоліки видання, шляхи подолання останніх у майбутньому.
До Донецька «Смолоскип» привіз і перше число «Молодої нації» за 2005 рік, присвячене Помаранчевій революції. Усі привезені числа розійшлися за перші два дні конференції.

 


Павлина Бондаренко. МАУ: нотатки неофіта" />

Павлина Бондаренко. МАУ: нотатки неофіта
 

В кінці червня делегація «Смолоскипа» брала участь у Міжнародному конгресі україністів. Всі смолоскипівці були задіяні в кількох секціях, але головною метою було проведення тих круглих столів, які ми й запропонували, а саме: «Опозиційні рухи другої половини ХХ – початку ХХІ століття та Помаранчева революція 2004 р.» та «Європейські інтелектуальні контексти Дмитра Чижевського», в рамках якої відбулася презентація щойно виданого 4-томника філософа.
Перш за все мушу сказати, що на МАУ я була вперше. Тож порівняти його з попередніми не можу, хоч мені здається, що постійна зміна місця проведення конгресу має багато плюсів, але, на жаль, від цього погіршується організація заходу, оскільки на новому місці доводиться вчитися на власних помилках. Потішив напис при вході в Донецький національний університет, де відбувалися секції: фраза «Вітаємо учасників Міжнародного конгресу україністів» була в лапках і без знаку оклику.
Варто було відвідати це шахтарське місто, аби розвіяти трохи стереотипне уявлення про його жителів. Їдучи на схід України після «помаранчевих» подій, я (хоч це й смішно) очікувала якогось агресивного чи неприязного ставлення до киян та інших україномовних учасників конгресу. Звичайно, нічого подібного не було. Навпаки, вразила відкритість і доброта місцевих жителів. Всі донеччани (не враховуючи кількох «жителів» синіх наметів під пам’ятником Леніну) цілком адекватно реагували на звернення державною мовою, хоч відчувалося, що проходить кілька секунд, перш ніж людина

переключиться й зрозуміє про що йдеться. Декого, наприклад, дуже здивувало, що «смолоскип» – це «факел». На пояснення, що це слово утворено від «смола кипить», почула питання: «А для чого ж тоді «с» посередині?»
Донецьк дуже змінився за останні роки (я була там чотири роки тому) й набув європейського вигляду. Йдучи центральною вулицею Артема, яка до речі є найдовшою в Європі, склалося враження, що я йду Хрещатиком – дуже схожі навколо вітрини й люди. Шкода тільки, що книгарень майже немає – за чотири дні перебування в місті я побачила тільки одну, неподалік від університету. Незважаючи на те, що Донецьк – місто молоде і тому небагате на архітектурні пам’ятки, воно неповторне й гарне. Милують око троянди, дивує парк кованих фігур, зачаровує вид на Кальміус і зеленькуваті терикони... Думаю, враження від донецького краю були би ще яскравішими, якби вдалося відвідати Святогірську Лавру. Через брак часу цього зробити не вдалося, але зате тепер є привід поїхати туди ще раз.

 



Нові видання „Смолоскипа”

Дмитро Чижевський. Філософські твори: у 4-х тт.

/ Під заг. ред. В. Лісового. – К.: Смолоскип, 2005.

Чотиритомне видання філософських творів Дмитра Чижевського (1894–1977) є виданням багатющої спадщини видатного історика філософії України. Воно охоплює усі найважливіші твори Дмитра Чижевського з історії філософії в Україні, української та західноєвропейської філософської думки. Чимало з них вперше з’являються друком в українському перекладі (зі словацької, англійської, німецької та французької мов).
До першого тому включено найважливіші два твори вченого: «Нариси з історії філософії на Україні» (1931) та «Філософія Г. С. Сковороди» (1934). До другого тому увійшли дослідження з різноманітних аспектів історії філософської думки в Україні. До третього – книжка «Філософія життя у Людовіта Штура» (1941) та філософська славістика вченого. До четвертого тому – такі праці вченого: книжка «Геґель у Росії» (1939) та статті «Геґель і французька революція» й «Геґель і Ніцше».
Видання підготовлено до друку зусиллями НТШ-А та УВАН (США) та співробітниками відділу історії філософії України Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України під керівництвом кандидата філософських наук Василя Лісового.

 


Наталя РУДНІЧЕНКО. ЧІПСАМ – НІ, ЦИГАРКАМ – НІ, ПИВУ – НІ, НІ – БРЕХНІ" />

Наталя РУДНІЧЕНКО. ЧІПСАМ – НІ, ЦИГАРКАМ – НІ, ПИВУ – НІ, НІ – БРЕХНІ
 

Я заходжу до місцевого супермаркету і вже за кілька хвилин – біля каси. У моєму металевому кошику – пачка кефіру, капустинка і висівковий батон. Ловлю на собі співчутливі погляди господарів набитих всякою всячиною візків: бідолаха, мабуть, зовсім скрутно з грошима…Я ж дивлюсь на них ще з більшим співчуттям. Просто я – прихильниця здорового способу життя з усіма його радощами у вигляді здорового харчування та відмови від багатьох благ сучасної цивілізації… Адже попри мінливу суспільно-політичну кон’юнктуру, всім нам насправді найбільше потрібно одне – здоров’я нас та наших близьких. А тоді вже можна і до революцій, і до найсміливіших проектів.
Нещодавно мені трапилася нагода декілька разів поспіль почути по радіо слухання Верховної Ради, пов’язані з проблемами здоров’я українських громадян. Враження було – не з кращих. І не тому, що були оприлюднені нерадісні цифри статистики з приводу зростання таких і таких хвороб, з приводу погіршення таких і таких показників. Сумно було від того, що вирішення цих болючих питань частіше за все пов’язувалось з відкриттям нових лікарень, придбання дорогого діагностичного обладнання, закупівлю великої партії ліків.
Отже, все що залишає українським громадянам їх держава, це бути пасивними жертвами різноманітних недругів, заручникам екологічних катастроф і несприятливої соціально-економічної ситуації?.. Навіяти промовистими прикладами купу хвороб, фобій, занепокоєнь, довести розчарування у власних силах і спроможностях вітчизняної медицини до критичної межі і – майже ані слова про роботу над собою, про прості щоденні правила, виконання яких не потребує великих коштів, але дозволяє людині зберігати себе в добрій фізичній і моральній формі!
Особливо непокоїть той факт, що до «проблемної» категорії, яку треба терміново оглядати-діагностувати-лікувати все частіше зараховують не людей старшого віку з різноманітними хроніками, а молодь, ба, навіть школярів, якщо й зовсім не грудничків. Втім, для мене це не так вже й дивно. Пляшка пива чи кольорового слабоалкогольного напою, пачка ароматизованих чіпсів, сухариків або горішків, присмачених цигаркою, – саме такий нехитрий набір я найчастіше спостерігаю у своїх ровесників під час дружнього спілкування. Все це, як кажуть в Америці, junk food, штучна їжа, яка, по суті, не приносить жодної користі організму. До складу подібних наїдків та напоїв входять речовини-консерванти, що подразнюють смакові рецептори, тож потім рука все тягнеться і тягнеться…
Пані та панове, ви радіо слухаєте, телевізор дивитесь, газети читаєте? По кому б’є подзвін? По вас, дорогенькі, по вас. Спочатку реклама тихенько нав’язує образ такого собі сучасного продвинутого чувачка з дурнуватим виразом обличчя, «крутизни» якому додає якась модерна, та насправді, непотрібна фішка (тобто нас майже силоміць відривають від чогось природного і корисного, пропонуючи натомість штучне і не завжди корисне). Сутність дружби вимірюється тим, як багато разом ви можете випити пива, білизна зубів – кількістю зжованої гумки, блиск волосся – використаним кондиціонером. А ось, приміром, відома іспанська акторка Пенелопа Крус, що своїм розкішним волоссям мало не змусила красунчика Тома Круза повести себе до вінця, в одному інтерв’ю щиро розповіла, що хімією зовсім не користується, а робить на коси маску з лимону, жовтка і кислого молока…І це – з її статками!
Наші ж ЗМІ раді старатися – просто нашпиговані рекламою чудодійних ліків і засобів, коли пігулка, настоянка або апарат мало не миттєво вирішить усі проблеми, аптеки та центри розповсюдження біодобавок ростуть як гриби після дощу. Але якби це все було правдою, то 2000 року в рейтингу Всесвітньої організації охорони здоров’я Україна б не посіла перше місце в Європі за природним зменшенням населення. Між іншим в усьому світі, фармацевтичний бізнес після зброї та наркотиків є найприбутковішим у світі. А переважна більшість українських громадян, що живуть менш ніж на один долар в день, дуже активні його утримувачі… Втім, здається, наша держава всього цього не помічає, краще – не хоче цього помічати, бо тому славнозвісному «комусь» у широкому високому кріслі дуже вигідно, аби Україна ніколи не вийшла з ряду країн третього, якщо вже не четвертого світу.
Пам’ятаю один випадок у Словенії. У досить пристойному готелі, де зупинилась наша туристична група, я прочитала оголошення наступного змісту: «Якщо ви можете скористатися рушником ще один день, залишіть його на вішачку, якщо ні – киньте на підлогу. Давайте менше використовувати миючі засоби і не забруднювати природу». Признаюся, спочатку я запідозрила готельний менеджмент у звичайнісінькій економії, та потім, побачивши у якому прекрасному стані там знаходяться усі природні ресурси, занотувала це оголошення у свій записник. А ще в Словенії воду можна пити прямо з-під крану – отже, як дбаєш, так і маєш. А в Україні…
У своїй статті я далека від того, аби обговорювати проблеми вітчизняної медицини, охорони здоров’я та екології, як і від того, аби читати смолоскипівській братії банальні лекції про здоровий спосіб життя. Але вважаю, що вирішення вищезазначених проблем залежить не лише від державних інституцій, а, за великим рахунком, від кожного з нас. Як люди молоді, ми повинні дбати про власне здоров’я, про наше довкілля, зрештою – чистоту інфосфери, якою за аналогією до термінів В. Вернадського можна вважати інформаційний простір. Адже завтра в цей світ приходять вже наші діти, і ми не маємо жодного морального права позбавляти їх шансу на здорове щасливе життя. Як і не маємо права, навіть попри складну соціальну-економічну ситуацію, дозволяти заганяти українців у турбулентний стан занепокоєння і безнадії. Усе буде добре J!

 


Ольга Погинайко. Memente more..." />

Ольга Погинайко. Memente more...

Молода нація: Альманах (Спецвипуск, присвячений Помаранчевій революції). –

К.: Смолоскип, 2005. – № 1 (34). – 320 с.
Сьогодні всі ми ще добре пам’ятаємо події поки що недавньої Помаранчевої революції, яка так чи інакше зачепила кожного з нас. Хтось днював і ночував на майдані Незалежності, хтось годував і зігрівав таких «майданників», були й такі, що намагалися «абстрагуватися» й жити так, неначе нічого не сталося (останнім, мені здається, було в ті дні найважче). Минуло ще дуже мало часу відтоді, наші спогади ще свіжі та яскраві, але, на жаль, як співала колись популярна група ВУЗВ, «час минає». А спогади тьмяніють.
За останні півроку авторка цих рядків не раз дорікала собі в тому, що не спромоглася тоді знайти вільну хвилину й розказати про все своєму імпліцитному читачеві – власному щоденникові. Нині, хоч минуло заледве якихось 6 місяців, мої власні спогади вже добряче пошарпані пізнішими нашаруваннями, як-от захист диплому, частина з них обросла легендами, з-поміж яких я й сама не завжди можу виокремити реальну дію, і так далі. Коли ж немає власних спогадів, доводиться звертатися до чужих.
Саме таким компендіумом «помаранчевих» спогадів став перший у цьому році випуск «Молодої нації» – спецвипуск про Помаранчеву революцію.
На тлі досить-таки значної кількості видань, що так чи інакше експлуатують виграшну (я б навіть сказала ринкову) нині тему революції, «Молода нація» вирізняється своєю щирістю. Відразу видно, що редактори альманаху звернулися до тих подій не з бажання підзаробити на стовідсотково прибутковій темі, а мали на меті зберегти для себе і для майбутнього хоча б частку історії. Відтак тексти, які пропонує читачеві помаранчевий номер, теж не є випадковими, вони ретельно підібрані й добре відредаговані.
Більшість з них писані не на замовлення видавництва, а просто вирвані з реальних щоденників революціонерів. У цьому їхня найбільша перевага, бо лише такі тексти можуть відобразити саме історичну значимість подій. Вони стають часткою історії, а не літератури.
Утім, кожен з цих уривків не позбавлений і літературної вартості. Наприклад, «Записки з табору революції» Ярослава Федорука нагадують Джойсівського «Уліса», а окремі уривки його спогадів можуть послужити зразками гостросюжетної прози, жанру, не такого вже й розвиненого в сучасній українській літературі (див., хоча б стор. 32). З іншого боку Володимир Маслійчук («Я та мій помаранчевий кум!!!») передає ті події з гумором, гідним Остапа Вишні. Наведу лише початок його фрагменту. «Спочатку був арешт кума... <…> Отже, в усьому винен я, точніше, не в усьому, мій приятель і абсолютно не політик Юрко Кулішенко бере на себе провину в зруйнуванні Трої та неспалення Галілея, але все інше – то я. Принаймні так мені здається».
Слід відразу попередити читачів, що помаранчева «Молода нація» не дає цілісного зображення революції, так само, як і не претендує на об’єктивність. Це зовсім не розповідь про те, «як усе було насправді». Я б сказала, що кожна стаття цього номера підкреслено суб’єктивна, емоційна (інакше, зрештою, й бути не може, якщо йдеться про щоденник). Дехто з авторів, як-от тріо Вознюк-Маслак-Панченко наголошують цю суб’єктивність самою назвою: «Суб’єктивна хроніка перемоги».
Відтак читач отримує мозаїку, набір версій і фрагментів, які вже сам має поєднати, заразом порівнявши з власними спогадами. З мозаїки витворюється не так зображення, опис, як емоційний образ Помаранчевої революції: теплої, не зважаючи на морози (кінець листопада останні декілька років у Києві чомусь холодніший, аніж більша частина грудня), усміхненої і загалом рідної.
Основне ж достоїнство саме «Смолоскипівського» варіанту представлення революції – це те, що матеріали видання не замикаються на Києві, чи Київській області. Багато текстів цього номера присвячено опису революційних подій у Харкові, Дніпропетровську й деяких менших містах і містечках України, і навіть у Російській Федерації. Щоправда, немає жодного спомину про революцію на Заході України. Чи то всі західняки були тоді на Майдані в Києві, чи просто це недогляд редактора, але ані про найбільший за весь час існування Івано-Франківська мітинг, ані про акції протесту, які докотилися навіть до малих карпатських сіл, – жодного слова.
Насамкінець, хочу сказати, що навіть для тих запеклих революціонерів, хто 17 чи й більше днів пробув на Майданах по всій країні, і навіть для тих, хто услід за Ростиславом Семківим виступає «Проти фотографії», у помаранчевому спецвипуску «Молодої нації» точно знайдеться щось про що він не знає, і щось, чого він не бачив.

 


Олена КУЧЕРЯВА. Віднайдений рай" />

Олена КУЧЕРЯВА. Віднайдений рай

Писати беземоційно і об’єктивно про те, що відбувалося з восьмого по десяте липня 2005 року на Співочому полі просто неможливо. Це – казка, ілюстрація з брошури свідків Єгови, (У)країна мрій, і без перебільшень – віднайдений рай, покидати (втрачати) який було надзвичайно гірко. Тут на траві та асфальті можна було скажено танцювати, вимахуючи руками й ногами, як млин, а повз проходили усміхнені міліціонери, які зовсім не збиралися «замітати» шаленців, п’яних без вина, у «обіз’янники» (як би це відбувалося в країні без мрій), а приязно й нехижо, неначе мудрі батьки, споглядали шаленства публіки. «По газонам не ходити» – твердження, яке в раю спростовується. Там багато чого спростовується, ламається, але натомість витворюється нове, неочікуване, химерне, але надзвичайно органічне. Наприклад, Ніна Матвієнко, яка співає в фольк-роковій манері разом з Олегом Скрипкою, ліри, кобзи й цимбали в компанії бас-гітари і ударних, гімн України у виконанні грузинського чоловічого хору «Басіані» зовсім без акценту (от якби під нього засинати й прокидатися – Перша програма українського радіо значно збільшила б свої рейтинги), сороміцькі пісні у виконанні стареньких бабусь, узбекський гурт на чолі з жінкою-солісткою (а ще кажуть «патріархальна Азія»...), шапки кримських татар, які чомусь не падали з насиджених місць (тобто голів), коли їхні господарі виконували карколомні сальто-мортале й колеса... Хіба таке могло трапитися не в казці?
Тільки в казці нікого не треба примушувати вчитися. Наче за велінням золотої рибки, нікого не доводилося припрошувати приєднатися до гурту охочих повчитися особливостям рухів тіл у різних народів на Танцювальному майданчику (усі рекорди побили, звичайно ж, грузини), ліпити горщики на гончарному крузі, гепати молотом в імпровізованій кузні, майструвати солом’яних ляльок – адже на те й існує Алея майстрів: забувши про свої дипломи й соціальні статуси (які в країні мрій просто непотрібні), Учень прислухається до порад Вчителя, наслідуючи його рухи й манери, набуваючи шляхом послуху втрачені Знання.
Скажемо трохи й про стиль нашої країни. Джинси, дреди, футболки з написами типу «Чем больше выпьет комсомолец, тем меньше выпьет хулиган» як уособлення рок-музики, реггею, хіпхопу в поєднанні з полотняними вишиваними (і не вишиваними) сорочками (a la Лілія Пустовіт) сарі, плахтами і непопсовими шароварами (і таке існує) як уособлення власне фольку. Саме таким «ф’южиновим» є стан душі сучасного креативного українця, який не пліснявіє у закамарках палацу «Україна» у висушених віночках часів Нечуя-Левицького.
«Правителі» країни мрій мудро призначили денні виступи колективам, які представляли власне фольк, більш-менш чистий від домішок сучасності, а вечірні – гуртам, що за допомогою цих домішок і різноманітних спецій витворюють божевільні страви, підігріваючи публіку до діонісійського шалу на аж ніяк не повільному вогні.
В раю заблукати неможливо. Хоча б тому, що «мудрі батьки» подбали про карту країни, надавши разом з нею право свободи волі й свободи вибору. Хтось хотів слухати кобзарів, хтось – потанцювати разом з литовцями, а інші виявляли бажання милуватися вродливими і напрочуд пластичними грузинським хлопцями. Адже країна мрій – не телевізор, а її мешканці – не маленькі глядачі, одні з яких хочуть дивитися «Тома й Джері», а інші – «Телепузиків», і які не в змозі з’ясувати питання права власності на пульт керування.
Рай – це місцина, де харчуються духовно. Саме тому немає сенсу закидати організаторам відсутність таких бажаних тут національних кухонь. Складалося враження, що питомо українськими поживними харчами є чіпси «Люкс» і сухарики «Трі корочкі» під оболонським пивом. Проте в довгих чергах панувала витончена й галантна атмосфера, притаманна янголам і людям золотих часів помаранчевої революції.
...Під спів «Ой на Йвана, на Купала» горіла Марена. Стовп полум’я в темряві ночі відроджував втрачені й давно забуті таємниці української душі, про існування яких ми навіть не здогадувалися. А можливо, це і називається «томлінням духу», тугою за втраченим раєм?..

 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.