Головна статті
Смолоскип України №3(116), березень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки


Надія Шевченко. «Молоде Вино» та анонімність" />

Надія Шевченко. «Молоде Вино» та анонімність

Судячи з тих напівграфоманських рецензій та відгуків, які вже плавають в українському Інтернеті, Восьмий всеукраїнський фестиваль поезії наймолодших «Молоде вино» розчарував багатьох. Розчарував він «гурманів», які в новій смолоскипівській резиденції знайшли безліч «напоїв» (декому навіть пощастило з оцтом). Однак їх витончену спрагу вони, як і годиться, не втамували. Того ж, що шукали, – а саме вина – знайти не пощастило. Розчарував фестиваль і неспокійних любителів ультрасучасних речей. Їм дійство, розтягнене аж на два дні, видалося настільки ретроградним, що вони, здається, майже серйозно запропонували ініціаторам та організаторам фестивалю негайно замінити слово «молоде» на «доісторичне».
Мене ж не розчарувало ніщо. Можливо, тому, що спостерігати поетичний фестиваль «Молоде Вино» від початку до кінця мені, попри його багаторічну і, на жаль, навіть занотовану історію, довелося вперше. Можливо, тому, що завітала на нього без жодних амбіцій побачити, почути та відкрити непересічне і свіже поетичне дарування. А можливо, і тому, що впродовж двох поетичних днів тримала в пам’яті купу веселих і сумних історій про споживання напівготового вина. Ще його називають «зеленим». Або ж «молодим».

Отже, на свій страх і ризик скажу: Всеукраїнський фестиваль читаної поезії, який відбувався на початку березня цього року, не був і не міг бути нічим іншим, як молодим вином або ж «Молодим Вином». Саме тому мені, як і багатьом іншим, просто слухачам, присутнім у залі, запам’яталися не так імена і тексти, як сам ефект читання та слухання. Адже в переважній більшості вірші, які довелося почути, властиво про цей, дуже специфічний, процес споживання ще не зовсім достиглого (або ж зовсім недостиглого) вина і нагадували. Для того, хто п’є молоде вино, неважливо з якого винограду, де і як виготовляли солодкий напій. Молоде вино, як правило, майже не відрізняється за смаком і за неминучим ефектом. Така собі винна анонімність, яка і може бути метафорою тієї поезії, яку виголошували і слухали на «Молодому Вині».
Зрозуміло, що не 8 років тому випадково вигадана Розумним і Кокотюхою назва спричинилася до цього. Радше за все, це пов’язано з особливого роду художньою практикою, до якої так чи інакше долучався кожен, кому випало щастя читати на конкурсі свої вірші. Її звичайно не відкрили на цьогорічному «Молодому Вині». Вона давно відома і навіть має назву (хоча мені особисто вона й ріже вухо) – «нова усність». На жаль, мені навряд чи вдасться сказати щось більш-менш конкретне та розлоге про різноманіття поетичних технік та манер читання, представлених на конкурсі. Але виглядало дійство наступним, я так розумію, вже традиційним чином. На сцену один за одним виходили молоді поети й читали вірші. Час до часу, хтось з моїх сусідів нахилявся і казав: «це від Жадана», «це від Ліни Костенко», «це від Андруховича»... Мені лишалося тільки погоджуватись. А ще співчувати журі. Адже статус забов’язував Володимира Моренця, Даниленка, Богдана Жолдака та Нестерука виловити хоч щось в цьому анонімному морі. Тому цілком логічним виглядає присудження премій за окремі вірші. Називати ж лауреатів не стану, щоби бути послідовною, розмірковуючи про поетичну анонімність.
Таким був перший день.
На другий день не лишилося нічого від вчорашніх молодості та анонімності. Круглий стіл «Авторитаризм vs авторитарність в сучасній українській літературі» і творчий вечір лвівської поетки Маріанни Кіяновської, які відбулися на другий день, мали стати такою собі компенсацією письменницької та читацької самотності. Можливість письменникам і читачам побачити один одного, поговорити, відчути зв’язок (про який часто говорять, але ще частіше вигадують) була майже реальною. Втім, знайомств на другий день не відбувалося, всі, хто зійшовся, знали один одного або просто добре, або добре і дуже давно.
Зазвичай «молодим вином» (поетичним, як і виноградним) частуються восени. Цього разу організатори «єдиного в Україні поетичного турніру», з причин цілком об’єктивних, перенесли подію на весну. Можливо, саме плутанина з порами року призвела до того, що багато хто з тих, кому на початку березня пощастило потрапити у «винний» простір, незалежно від панівних нині іронічності та скепсису, таємно сподівалися, що з віршами станеться так само, як і з пляшками вина. Тобто, що поетичні тексти цього разу будуть менш зеленими і більш достиглими. Втім, перед тим як сідати за розчаровані рецензії, варто згадати, що золоте правило, згідно з яким вину час іде на користь, стосовно віршів виявляється не таким золотим і справджується далеко не завжди.
Ще би я не радила нікому надто сильно сподіватися, що поетичний фестиваль, який так сильно нагадує недозріле вино, таки матиме колись свою більш-менш зв’язну історію. Щоби її можна було пригадувати, записувати і видавати книжками, які б хоч хтось купував.
Тепер лишається тільки в найліпших традиціях осінніх посиденьок у винному погребі сказати: «“Молоде Вино” цього року вдалося!»

 


Петро Вознюк. Мораль і політика" />

Петро Вознюк. Мораль і політика

Співвідношення політичних інтересів і моральних норм – одвічна проблема не лише відсторонених філософських пошуків, але й практичної державно-управлінської діяльності. Вона зовсім не така проста, як можна подумати після поверхового вивчення праць Нікколо Мак’явеллі. Даремно дехто заспокоює себе, однозначно вирішивши: це діаметрально різні (протилежні?) сфери, а фактор моральності не повинен втручатися у процес прийняття політичних рішень. Даремно вже хоча б тому, що відповідну діалектику можна уявити й зворотним чином. А саме: чи має право політика втручатися у царину моралі?
Така постановка питання є цілком доречною у контексті перших кроків нової української влади. Проголошені Президентом пріоритети значно розширили сферу морального, помістивши всі наступні владні дії під об’єктив своєрідного мікроскопа. По-перше, розкриття так званих «резонансних» справ (вбивство журналіста ґонґадзе, отруєння кандидата Ющенка) – це тепер питання не політики, а винятково моралі, як би комусь не було важко це сприйняти. По-друге, добре, що нове керівництво нарешті демонтувало паркани на Банковій. Але реальна демократизація влади і суспільства потребують здійснення цілої низки реформ – від докорінної перебудови гіпертрофованих «правоохоронних» сил до прийняття європейського законодавства про особову зброю громадян. І все це тепер теж не є суто політичною проблемою. По-третє, чи не настав час скасувати грошові й інші преференції колишнім працівникам совєцьких репресивних органів? В Україні Ющенка НКВСівець не повинен бути більш забезпеченим і привілейованим за екс-дисидента чи вояка УПА. Якщо хтось думає, що це не зовсім своєчасна пропозиція, то він, мабуть, неуважно читав попередні рядки.
Зрештою якщо нашим керівникам вдасться втриматися у тій системі координат, яку було задано катарсисом Майдану, то це буде не лише внутрішньополітичною, але й великою міжнародною перемогою. Адже всіляким закордонним «доброзичливцям» набагато легше тримати на гачку аморальні й корумповані режими. Будь-який «нафтогазовий» шантаж – дрібниці у порівнянні із залякуванням нечистою совістю. Якщо кому й буде гірше за дійсно чесної влади, то це хіба що різноманітним аналітикам та «політтехнологам», котрі зробили собі імідж та достаток на дослідженні віртуозних схем управлінського махінаторства. Втім, у кінцевому підсумку треба завжди чимось жертвувати…


Олесь Андрійчук. Лейтмотиви євроінтеграції " />

Олесь Андрійчук. Лейтмотиви євроінтеграції

Світові інформаційні стандарти у час глобалізації змушують Україну формувати чіткі й короткі тези щодо нашої інтеграції в Європейську унію (ЄУ). Такі міфологеми мають бути розроблені як щодо українських громадян, так і щодо громадян ЄУ. Одні від інших мають бути відмінними. Перші повинні переконати європейського громадянина в тому, що для ЄУ вигідним є членство України в ній, а другі – навпаки, що Україні вигідно стати членом ЄУ.
І перша, і друга теза є правдою, адже європейська інтеграція від початку побудована на принципі взаємовигідної співпраці.
Стратегія приєднання України до ЄУ передбачає працю не лише державних органів з реформування законодавства та інфраструктури. Важлива роль в ній належить громадянському суспільству взагалі й кожному громадянину зокрема. Від того, наскільки ідеї євроінтеграції знайдуть підтримку у простих українців, залежить ефективність усієї політики вступу.
Так само і в ЄУ – схвальне ставлення до України з боку громадян держав-членів ЄУ значно спростить нам шлях до неї. Тому підготуванню громадської думки обох сторін до спільного акцептування має приділятись особлива увага.

Чому «міфологеми»?

Розвиток стосунків між людьми відбувався і відбувається у міріадах сфер. Тому неможливо передбачити всі гіпотетичні форми і методи комунікації, а отже, виробити щодо них якісь рекомендації. Власне, маємо покладатись на професіоналізм і порядність наших людей, котрі кожної миті, перебуваючи за кордоном, формують образ України, виступають її репрезентантами.
Попри всю різноманітність, суспільні діалоги між Україною і ЄУ часто зводяться до ключових, визначальних тем, а у найрізноманітніших дискусіях часто використовуються подібні, а може, й однакові аргументи.
Не зазираючи в аннали софістів, ми все ж вирішили запропонувати кілька міфологем, котрі успішно можуть використовуватись у комунікаціях з ЄУ. Вони можуть – і повинні – проходити червоною ниткою при всіх дискусіях.
Для прикладу наведемо досвід польського суспільства, котре вміло, аж до автоматизму, продукує відповідну модель соціальної поведінки у різних, часто несприятливих ситуаціях. Так, приміром, підтримавши дії США щодо війни в Іраку, Польща наразилася на шквал критики з боку Франції і Німеччини. Суть її зводилася до міфологеми: «От ви які! Не встигли ще вступити в ЄУ, а вже ведете роботу на деструктив! І це після того всього, що ми зробили для вашої економіки, прийнявши вас до себе в ЄУ…»
На цей аргументований закид польське суспільство одразу випродукувало контрміфологему: «Ще треба розібратись, хто кому допоміг, і чиї підприємства більше виграли від нашого приєднання до ЄУ. А щодо антиамериканської риторики, то може, ви забули, що розбудова Німеччини почалась із плану Маршалла, котрий – якщо вже на те пішло – передбачався спочатку і для Польщі, але доки ви користали пільговими кредитами, ми боронили демократію під ярмом СРСР».
Ще раз підкреслимо, що йдеться не про форму дискусій – вона може бути полярною: від побутової сварки до рафінованої салонної бесіди інтелектуалів, але про суть.

Міфологеми про Україну

Готуючи новий формат стосунків з ЄУ, варто випродукувати кілька універсальних модулів, опираючись на які слід вести публічні дебати про місце України в ЄУ. Вже тепер існує щонайменше чотири таких міфологеми:
«Помаранчева революція довела, що українці гідні вступу в ЄУ»
Дана теза стала ключовою у постреволюційній Україні. Попри усю її слушність і правдивість, вона відіграє радше негативну, ніж позитивну роль, бо викликає у європейців реакцію: «Ви навіть не уявляєте, що таке ЄУ». І дійсно, ЄУ – не благодійний фонд, що роздає допомогу, і навіть не союз друзів. Це філігранна система суспільно-економічних стосунків між державами-членами, що передбачає лише обопільну вигоду. Українці ж зазвичай вважають, що місце в ЄУ треба заслужити, а не вибороти.
Тому при комунікаціях про перспективи членства в ЄУ всім нам варто якомога менше згадувати про Помаранчеву революцію. Зрештою, її трансцендентний характер став зрозумілий усьому світу, отже згадка про неї українцями подібна до нагадування ревнивих батьків, про те, скільки добра вони зробили для своєї дитини, і видається принаймні нескромністю.
Окрім того, теза про «оновлення України» тривалий час не сходила з перших шпальт найбільших газет, і, вочевидь, вже на підсвідомому рівні вона може викликати роздратування. Адже простий споживач інформаційного продукту втомлюється від постійних повторів: приміром, у перший день повідомлення про цунамі в Індійському океані, що загубив сотні тисяч людських життів і мільйони доль, викликало шок, вже на другий день цей шок поглибився, бо він отримав підживлення через демонстрацію жахливих відеозаписів та оголошення масштабів цієї катастрофи, на п’ятий день інтерес існував в сенсі «може ще когось знайдуть» та «хто скільки дасть на відбудову». Однак на третій тиждень перманентних повідомлень дикторів, про те, що «доля чотирьох українців ще досі залишається невідомою», переважна більшість глядачів перемикала канал, оскільки «в кожному місті чи не щодня губляться люди, і невідомість їхньої долі не створює жодних інформаційних приводів».
Існує небезпека, що постійна апеляція до Помаранчевої революції може викликати подібну реакцію у європейському суспільстві.
«Вже незабаром ми подамо заявку на вступ у ЄУ»
Заявка на вступ до Європейської унії в юридичному сенсі не має принципового значення. Це те ж саме, що заявка у Оксфордський університет: без неї тебе там не буде точно, але з її подачею шанси на вступ не збільшуються. Це розуміє і керівництво держави, однак Президент продовжує заявляти про необхідність подачі такої заявки.
Сенс цієї дії також лежить у стосунках символів, міфологем. Факт подання заявки Україною на вступ до ЄУ зробить для кожного громадянина Унії майбутню присутність України в ній хоч гіпотетичною, та все ж реальністю. З часом людська свідомість звикатиметься з думкою, що Україна може у віддаленій перспективі бути членом ЄУ.
Тому цей сигнал є дуже вдалим. Однак одразу після нього Україна, в сенсі політики ідей, повинна зробити крок назад, аби не «перегнути палку». Цей тактичний відступ оформляється міфологемою «Так, ми подали заявку, але ми добре усвідомлюємо, наскільки багато праці чекає ще на нас. Тому ми не форсуємо подій і не вимагаємо гарантій. Ми доведемо спочатку самі собі, а потім і всій Європі серйозність наших намірів».
Власне, таким згладжуванням займається також керівництво ЄУ, щодня заявляючи про довготривалість, складність і непевність перспектив вступу України, аби не вводити у стан культурного шоку своїх громадян.
Україні у цей час слід здійснювати проміжні завдання – в першу чергу вступити до СОТ, а згодом реально наповнити суттю «план дій», котрий в економічному сенсі є вступним екзаменом до ЄУ, – успішне його виконання доведе європейським елітам, що ідея включення до ЄУ України може стати реальністю.
«Якщо Туреччина, то чому не Україна?»
Такий лейтмотив було також створено у Республіці Польща. У прямому смисловому розумінні він є найбільш популістським з усіх чотирьох, оскільки Туреччина вже тривалий час є членом митної унії ЄУ, що де-факто є членством в ЄУ, лише без права участі у керівних органах. Однак виглядає цей аргумент надзвичайно переконливо. Використовуючи його, можна вдатись до посилання на історичні та етичні цінності, згадати про християнство, яке сотні років боронила Україна. Особливо винахідливі диспутанти легко зможуть нагадати «від кого саме» боронила Європу Україна, «і ось тепер їй відмовляють у праві, яке вона заслужила перед західною цивілізацією». Найрадикальніші оратори можуть поміркувати на тему «хто куди б зараз вступав, якби не славні запорожці – Туреччина в ЄУ, чи, приміром, Великобританія до Мусульманської унії».
Однак корисність цієї тези не у цьому. Власне, розміщення в одному смисловому ряді України і Туреччини – це велика ідеологічна перемога. І чим довшою буде така дискусія, тим більш звичним буде місце України біля Туреччини, а не – як раніше – біля Молдови з Білоруссю.
Тут побічно варто згадати, що культурний та політичний альянс із Польщею може мати небувалі геостратегічні наслідки для цілої Європи. Очевидно, ані Німеччина, ані Франція, ані Росія не зацікавленні у народженні нового політичного центру в Європі. Одним зі способів запобігання ефективності такого альянсу може стати … прийняття України до ЄУ. Окрім того, майже напевне таку ідею мали б підтримувати США.
Вже хоча б для цього варто постійно згадувати про спільну заявку України і Польщі на проведення фінальної частини Чемпіонату Європи з футболу у 2012 році. Попри те, що шанси такого проекту є досить невеликими, однак його інформаційне значення колосальне. Перманентне повторення зв’язки «Україна – Польща» є вкрай вигідним для наближення України до ЄУ у свідомості європейця.
«Що для Європи є більшою цінністю – українська демократія чи російський газ?»
Актуальність цієї тези була б значно вищою, якби в Україні не перемогла демократія. Однак і зараз є усі можливості скористатись цією – певною мірою софістичною – тезою. Бо дійсно, рівень поваги до прав людини в Європі є надзвичайно високий. А газ і нафта у свідомості простого споживача, навіть на рефлекторному рівні, сприймається як щось нечисте, що передбачає надприбутки, оборудки, війну в Іраку та енергетичну залежність. Існує навіть термін «нафтодолари», котрий у багатьох асоціюється з «наркодоларами».
Попри певну неприродність апеляції до цієї тези, багато що у ній є правдивим. Адже прохолодне ставлення до європейських прагнень України з боку більшості держав «старої Європи» багато в чому пояснюється їхнім побоюванням зіпсувати стосунки з Росією, – «адже Україна належить до сфери її впливу».
У кожнім разі, цей аргумент скерований на моральність і порядність, що притаманна громадянам ЄУ, і він завжди додаватиме простим європейцям якоїсь підсвідомої симпатії щодо України.

Міфологеми про Європейську унію

Українське суспільство так само потребує чітких смислових орієнтирів, пов’язаних з євроінтеграцією України. Рівень суспільної поінформованості про природу, суть, завдання і методи діяльності ЄУ в нашій державі є злочинно низький. І «єврооптимісти», і «євроскептики» в Україні мало розуміють те, про що говорять. Тому розвінчування європейських міфів має стати для нас пріоритетом.
«ЄУ – не манна небесна»
Ця теза призначена для єврооптимістів. Багато людей, переважно з Західної України, побувавши в ЄУ, відчувши переваги розвиненої демократії західного типу, вважають, що вступ України у Європейську унію автоматично підніме українські стандарти до європейських.
Аби уникнути розчарувань і помилкових стереотипів, варто пояснювати, що ЄУ – це альянс, побудований на засаді саме взаємної, паритетної а не односторонньої вигоди. І Україна мусить пройти шлях економічних перетворень сама. На щастя, проблема надмірного єврооптимізму не є загрозливою в українському суспільстві.
«Вступ до ЄУ – це лише початок»
Досить поширеним є міркування, про те, що «головне вступити, а як далі – побачимо». Насправді, вступ до ЄУ передбачає велику відповідальність як держави, так і усього суспільства. Спеціалісти, науковці, інтелектуальні кола в Україні зосередили свою увагу на процедурних питаннях вступу, котрими, безумовно, не слід легковажити. Однак уже тепер наша наука повинна виявляти інтерес до ключових, фундаментальних проблем Європейської унії, зокрема до питань європейського права та адміністрації. До моменту вступу Україні необхідно підійти підготовленою, маючи штат кваліфікованих експертів з усіх галузей європейського життя. Мусить бути інтерес до ЄУ в усіх його проявах – від академічного до побутового.
«Членство в ЄУ – це перехід до вищої ліги»
Найтяжче пояснити очевидне. Вступ України до ЄУ є аксіоматичним. Стикнувшись з питанням «А навіщо?», як правило, ми переходимо до міркувань про високі стандарти і рівень життя, згодом доходячи до найбезглуздішого аргументу про безвізовий режим.
Очевидно, що ані високі стандарти, ані рівень життя, ані тим більше безвізовий режим не є ані квінтесенцією, ані виключною прерогативою ЄУ. Суть Європейської унії в економічній інтеграції держав-членів, побудови вільного ринку без будь-яких внутрішніх обмежень.
Вступ до ЄУ – це як вихід футбольної команди у вищу лігу: з одного боку, підвищуються вимоги, зростають ставки, збільшуються проблеми, але в цілому відбувається розквіт клубу. І хоча часом доводиться розставатись із гравцями, що не витримують рівня конкуренції (у випадку ЄУ – це банкрутства національних підприємств), зростає вартість квитків для глядачів (у випадку ЄУ – це підвищення споживчих цін), однак усі ці проблеми не можуть ставитись у жодне порівняння з тим, які переваги отримує команда (у випадку ЄУ – держава), її гравці (у випадку ЄУ – підприємства) та, головне, – глядачі (у випадку ЄУ – громадяни). Одним реченням перевага переходу у вищу лігу (вступу до ЄУ) формулюється як «збільшення нулів у сумах доходів і витрат».

«Гірша від брехні лише напівправда» 

У кожному суспільстві існує категорія громадян, котрі деструктивно критикують ЄУ, і на кожен аргумент відповідають, що усього цього добробуту можна досягнути й самому. Логіка їх аргументації зводиться до такого: «навіщо вчитись якщо існують невігласи з вищою освітою та розумні люди без жодної освіти взагалі». Ані пропорції, ані форми навчання ними зазвичай до уваги не беруться. В контексті євроінтеграції такі диспутанти посилаються зазвичай на «катастрофічне зростання цін» чи на долю «нещасних фермерів, які проклинають вступ до ЄУ». Ці міркування нагадують радянські сюжети про «імперіалістів, що розкошують, коли простий люд не має роботи».
Найважче переконати саме таких людей, особливо якщо ними маніпулюють політичні пройдисвіти. Зазвичай основні тези цієї риторики побудовані на викритті і мають джерелом правдиві засновки. Приміром, можуть використовуватись вірні постулати: «економічно наймогутніша Німеччина» та «є в ЄУ найбільшим донором» – а далі застосовується зовні ефектний, але повністю безглуздий висновок: отже, «європейська інтеграція закінчиться тоді, коли німецькі бюргери втомляться сплачувати рахунки за своїх бідних сусідів». Сподівання переконати таких людей є, вочевидь, марними. У таких випадках, може, дійсно, «краще мовчати, ніж говорити».

Підсумок

Шлях України до ЄУ триватиме не 5 і не 10 років, однак від першого дня усім, а особливо молоді, варто зосередитись на довгій і цікавій праці – вивченні інституційно-правового феномену, що не мав і не має аналогів у світі, і до якого має усі шанси приєднатися наша країна.


Юрій В. Нога. Апробація нових ідей" />

Юрій В. Нога. Апробація нових ідей

Тривалість життя того чи іншого явища – поняття відносне. Тривалість активного життя того ж явища – поняття дещо конкретніше. 10 років – вік, до якого доживає далеко не кожне починання. Як правило, за цей період щось змінюється, а щось – залишається незмінним від початку до кінця. Якщо говорити про Семінар творчої молоді України, то суть роботи Оргкомітету за цей час практично не змінилася. Як і власне підготовчий період.
І от на 11-му році існування СТМУ абсолютно випадково з’явилася нова концепція підготовки до цієї події.
Ідея проста. Як відомо, теми круглих столів оприлюднюються задовго до початку Семінару – як правило, в районі Нового року. Тож є час для роздумів, відвідин бібліотек і продукування/непродукування нових концепцій і підходів. Відповідно, хтось запускає в Інтернет пару «мульок», хтось їх звідти виловлює... Триває циркуляція ідей.
Все б нічого, та користі з цього, як правило, небагато. Тому явно назріла необхідність зробити цей процес більш результативним. Тобто «програти» на місцях фрагменти Ірпеня – здійснити таку собі апробацію в регіонах. Подивитися, якого саме вигляду набувають проголошені теми, пройшовши шлях від ідеї в голові члена Оргкомітету до втілення в тезах пересічного студента. Що, погодьтеся, зазвичай не одне й те саме.
Мета цього нововведення – доволі шляхетна. На самому початку відділити зерна від полови. Адже досить часто те, що у тезово-паперово-анкетному варіанті має вигляд досить привабливий, у семінарській реальності обертається нічним жахіттям ведучого, змушеного врешті-решт половину дорогоцінного часу витрачати на... розтлумачення присутнім сенсу використовуваного ними ж термінолексичного апарату.
Так от. Щоб майбутні семінари цього щасливо уникали, з’явилася ідея вищеописаний процес здійснювати – по можливості – заздалегідь. Формат пропонується уже давно відомий – поїздки по регіонах. Невелика група, прибуваючи на місце, не тільки бере активну участь у роботі за темою одного з круглих столів майбутнього семінару, а й вислуховує пропозиції місцевої творчої молоді. Зауважмо – до проведення Семінару, а не після, коли це неактуально на даний момент, а до наступного Ірпеня ситуація зміниться, або ж зафіксовані пропозиції загубляться десь серед паперів... Таким чином до програми можуть потрапити теми, які є актуальними і викликають значний резонанс серед потенційних учасників Семінару. Плюс ідеї щодо проведення дозвілля.
Одну з ідей нещодавно активно обговорювали. Суть полягає в тому, щоб вищезазначене дозвілля організовано відбувалося до 2-ї ночі – щоб на різні «дурниці» (у загальностудентському розумінні) просто не залишалося часу. Можливі варіанти.
Повертаючись до самої ідеї, в цьому році ініціативна група має намір випробувати цю ідею на життєздатність. Якщо експеримент пройде вдало, то цілком можливо, що подібна форма роботи приживеться і стане звичною практикою.
Тож окрім уже звичних поїздок творчої молоді по регіонах України отримаємо ще один привід пожвавлення руху «столиця–регіон», що само по собі добре.
Про найбільш яскраві моменти перебігу експерименту, сподіваюся, можна буде прочитати в подальших числах бюлетня. І якщо вам подобається ця ідея, чому б не обговорити її в межах Семінару?.. Тим більше, що на той момент уже буде певний досвід, від якого і можна буде відштовхуватись.
Насамкінець так і хочеться оптимістично вигукнути: «Ви готуєтесь до Семінару?! Тоді ми йдемо до вас!»

 


Нові видання „Смолоскипа”" />

Нові видання „Смолоскипа”

Минулого року з’явилося чотири числа журналу «Молода нація», які продовжують започатковану у 2002 р. серію випусків, присвячених національній суспільно-політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Перше число за 2004 р. цілком стосується постаті визначного літератора і громадсько-політичного діяча середини ХІХ ст. Пантелеймона Куліша. Цей номер має не лише історичне, але й літературознавче спрямування. В ньому вміщено статті визначних сучасних кулішезнавців Євгена Нахліка і Олеся Федорука, а також початкуючих дослідників зі Львова й Одеси. В числі друкується також бібліографія публікацій про П. Куліша, які з’явилися друком протягом останніх десяти років.
Друге число «Молодої нації» за 2004 р. присвячене суспільно-політичному життю першої української столиці Харкова від 90-х років позаминулого століття до початку 30-х років ХХ ст. Провідні молоді сучасні харківські дослідники В. Маслійчук, М. Чугуєнко та С. Наумов у своїх статтях розглядають харківську міську ідеологію, історичні підстави комплексу «першої столиці», Харків як осередок радикальної течії в українському русі напередодні визвольних змагань.
У третьому числі розповідається про інтелектуальне життя Дніпропетровська–Катеринослава–Січеслава сто років тому. А. Портнов (стипендіат «Смолоскипу»), Н. Василенко, Т. Грачевська та М. Чабан подали матеріали про діяльність дніпропетровських істориків 20-х років, їхню діяльність і переслідування їх владою, політичну і суспільну працю визначних діячів української культури та революції П. Феденка, М. Стасюка, Д. Яворницького. Подано також статтю відомого львівського історика І. Чорновола про політичну працю В. Антоновича.
Четверте число присвячене ще одному периферійному центру українського життя і суспільно-політичної думки кінця ХІХ – початку ХХ ст. – Кам’янцю-Подільському. У статтях В. Михайловського, В. Лозового та О. Федькова йдеться про перебування в Кам’янці М. Грушевського у часи української революції, про російські великодержавні партії та ставлення до них місцевого населення. Друкуються в українському перекладі цікаві спогади кам’янецького римо-католицького єпископа П. Маньковського.
У кожному з чотирьох чисел року продовжується друк спогадів С. Єфремова «Про дні минулі».

Молода нація: Альманах. – К.: Смолоскип, 2004. – № 1 (30). – 272 с.; № 2 (31). – 216 с.; № 3 (32). – 228 с.; № 4 (33). – 192 с. ISBN 966-7332-13-6

 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.