Головна статті
Смолоскип України №8(109), серпень 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Олег Коцарев. ТЕАТР, КІНО Й АМЕРИКАНЦІ" />

Олег Коцарев. ТЕАТР, КІНО Й АМЕРИКАНЦІ

Закритий перегляд фільму “Світло зі сходу” відбувся у Харківському художньому музеї 17 липня. На сеанс було запрошено близько 40–50 діячів мистецтва та декількох представників ЗМІ.
“Світло зі сходу” – документальний фільм про Україну та про одного з найвидатніших її митців – Леся Курбаса, знятий американцями Емі Грейпл та Кристіаном Мором. Так було заявлено у прес-релізі, втім об’єктивно фільм далеко перейшов стандартні межі документального кіно.
Фабула “Світла зі сходу”, з одного боку, химерна і плутана, з другого – типова тобі матрьошкова комедія ситуацій. 1991 року (так-так, звісно ж, у серпні) в Радянську Україну приїздять п’ятеро американських акторів. Їхня мета – поставити разом з п’ятьма українськими акторами п’єсу про життя і творчість Леся Курбаса. П’єса двомовна: американські актори говоритимуть англійською, українці – українською. Відбуваються перші репетиції, паралельно ведеться home-video зйомка, іноді американці виходять на вулицю балакати з українцями про те, чи вільні вони, чи щасливі, як ставляться до комуністичного минулого, до “перебудови”, знімають київські спальники, транспорт, Хрещатик, Лавру і магазини. Але раптом по телевізії починають показувати танки і балет, з’являється “military government”...
Герої документального home-video бігають із виряченими очима, проте посмішок своїх не втрачають і, зрештою, вирішують продовжувати свою театральну роботу. Влада змінюється ще пару разів, на тлі мітингів і загрозливих київських вулиць чи не головною героїнею стає українська перекладачка з довгим рудим волоссям – ідеально монументальне втілення постіндустріальної версії архетипу “мислячої громадянки”, що з лайкою на вустах і сльозами під окулярами переживає за свій нерозумний народ.
Прем’єра відбувається успішно, актори гастролюють у Харкові та Львові (незвичне явище – оператор майже не переймається архітектурними принадами Львова), Україна стає незалежною, причому перехожі щиро переконані, що це буде “нормальна європейська країна з багатопартійною системою”, з українськими акторами і художниками обговорюються питання внутрішньої та зовнішньої свободи (іронія будь-якої революції: типово соцреалістичний художник з Харкова у фільмі говорить про творчу свободу). Усі роз’їжджаються по домівках і плачуть. Ця, погодьмося, таки вельми драматична історія супроводжується жвавими кадрами з вистави, архівними кадрами ХХ століття, фотографіями Л. Курбаса та його театру “Березіль”, дещо занадто стислою розповіддю про митця.
Звісно, цікаво подивитись у таке динамічне й точно неупереджене кіно-дзеркало (настільки неупереджене, що важко сказати, чи й зрозуміли автори фільму до кінця, “що то було”?). Спостережливого глядача, можливо, шокує, наскільки мало змінилося в Україні з того часу (надто на тлі підпільно демонстрованого “Обличчя протесту”), а слобідська інтелігенція вкотре зашаріється через своїх пенсіонерок-землячок, що рішуче протестують проти “загидження сталінського минулого”. Корисно й почути ще щось про Курбаса, досі в Україні не набагато знанішого, ніж в Америці (навіть нещасний харківський Театр Шевченка ніяк не перейменують, попри зусилля Жолдака).
Але особливо приємно, що фільм вийшов по-мистецьки цікавим і стильним. Простота зйомок і кадрів скомпенсувалася динамічністю. Кадри дуже нетривалі, весь час кудись поспішають і стрибають разом з нехитрою авторською думкою. Подекуди оператори знаходили дуже вдалі дрібнички для виразних кадрів (чого не часто побачиш в українській документалістиці), від дитячого малюнка на дверях до чудово безслівно переданого намагання вслухатися в україномовне оголошення у київському метро. А в специфічний наївний відео-звук і колір дуже добре “впакувалися” грандіозні історичні події. Непогано, в принципі, скомпоновано й музичний супровід. Зазвичай це незаяложена частина вітчизняного пісенного фолку. Але Лавру чомусь показували під акваріумівський “Город золотой”. Під цю ж пісню американці сідали у літак.
І ще одна приємна ознака майстерності фільму. Він не ображає українців, хоч тут є й несмачне вітчизняне “ситро”, й алкоголіки, й усі нескінченні сцени совково-уересерівських соціальних і побутових дикостей, цілком актуальних і дотепер. Тому під час обговорення фільму харківські митці й мистецтвознавці мляво сварились і дискутували тільки між собою, на кіно жодних образ не було (лише загальне побажання трохи розширити інформацію про Л. Курбаса).
Таким чином, “Світло зі сходу” – талановите втілення концепції “швидкого життя” (що своєю інтимністю перебуває у цікавих взаєминах із курбасівськими “масовими дійствами”), цілком здатне поруйнувати у свідомості українських поціновувачів “якісного кіно” стереотип про неможливість знімання гарних фільмів “в одній, окремо взятій країні”. Тепер ми знаємо точно, що в США є не лише Голівуд, і віримо, що американці таки можуть знімати гарне кіно, хоч би й на простеньку відеокамеру.
На жаль, оскільки фільм розраховано найперше на американську, а не українську аудиторію, він був без українського перекладу. Тож глядачі мусили вдосконалювати свою англійську, а хто її не знав – насолоджуватись операторською роботою та слухати україномовні інтерв’ю й виступи, бо їх не дублювали англійською, а лише супроводжували субтитрами. Автори фільму обіцяють, що за 2–3 місяці роботу над ним буде остаточно завершено і тоді “Світло зі сходу” зможе побачити вся Україна вже з українськими субтитрами: або у кінотеатрах, або на телебаченні.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.