Головна статті
Смолоскип України №8(109), серпень 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки


Звернення V з’їзду Молодіжної партії України до української молоді (Донецьк, 30 серпня 2004 року)" />

Звернення V з’їзду Молодіжної партії України до української молоді (Донецьк, 30 серпня 2004 року)

З кожним днем наближаються президентські вибори, які без перебільшення для України стануть доленосними. І яким шляхом буде йти наша держава у XXI столітті значною мірою залежатиме від молоді. Буде Україна в числі передових країн, чи залишиться на периферії цивілізованого світу – залежатиме від постаті, яка очолить нашу державу.
Отже, перед нами стоїть проблема – кого обирати на найвищий пост у державі.
Підтримувати кандидата від діючої влади означає залишити все без змін, залишити без надії мільйони громадян України. З кандидатом від злочинного режиму у молоді немає майбутнього. Без молоді немає майбутнього у нашого народу.
Підтримка кандидата від ортодоксальних лівих сил означає повернення у «вчорашній день», у комуністиче минуле.
Існує єдиний шлях, шлях підтримки кандидата, який вже сьогодні є лідером загальнонаціонального масштабу, кандидата, здатного вивести нашу країну у число процвітаючих європейських держав, забезпечити високий рівень життя українського народу. Таким лідером є Віктор Ющенко! Саме з ним пов’язують свої сподівання на краще життя мільйони українців і в першу чергу молодь.
Молодь не може байдужо спостерігати за процесом розкрадання держави, що відбувається сьогодні при потуранні та участі діючої влади. Тому закликаємо українську молодь, якій не байдужа доля своїх близьких та Батьківщини, активними діями та голосами підтримати Віктора Ющенка!

Наше майбутнє – в наших руках!

 


Приклад перемоги сумських студентів з заяви кандидата у Президенти України Віктора Ющенка
" />

Приклад перемоги сумських студентів з заяви кандидата у Президенти України Віктора Ющенка

Я захоплююсь муж ністю сумських студентів. Вони чинили опір в обстановці погроз, переслідування та замовчування, їм протистояла влада, яка, на думку її керманичів, “сильна, как никогда”. Але вона сильна лише в брехні, насильстві та беззаконні. І цю свою “силу” режим сповна продемонстрував у боротьбі зі студентами.
Рішення судів, які відмовляють студентам у праві вільно пересуватися по своїй країні й протестувати проти несправедливості, свідчать про великі проблеми в українському правосудді. Правосуддя втратило незалежність. Воно не захищає права людей, а відбирає їх. Напад міліції на наметові містечка, побиття дітей мають дістати жорстку правову оцінку. Такі дії влади проти студентів є антиконституційними та протиправними. Усіх запопадливих виконавців, усіх посадових осіб, причетних до цього, буде притягнуто до відповідальності. Успіх студентів – це перемога українського суспільства. Протест було підтримано всіма, для кого людська гідність, право робити власний вибір, бути почутим, дістати чесну відповідь – то не порожній звук. Усі допомагали, хто чим міг. Демократичні політичні сили – підтримкою й правовою допомогою, бабусі в придорожніх селах – хлібом і молоком. Обман, залякування, спроби розігнати наметове містечко викликали категоричний протест. Режим, який у розмові із громадою має один аргумент – міліцейські кийки, викликає зневагу. Неприйняття режиму об’єднало всіх чесних громадян, усі здорові сили. Проти єдності влада виявилася безсилою. З’явився ще один приклад того, що разом ми можемо змусити владу прислухатися до голосу народу.

Цей приклад наших можливостей дуже важливий у переддень президентських виборів. Режим визначив свого кандидата й сподівається за допомогою адміністративного тиску, залякування та обману посадити його в крісло президента. У чесних виборах він не має шансів, бо вся Україна хоче змін. От виборцям і нав’язують брехливу тезу: хоч би за кого ви проголосували, результат буде таким, який потрібен владі. Це – маніпуляція свідомістю, яка має породити зневіру. Але успіх студентської акції довів: громадяни готові відстояти свої права. Влада далеко не всесильна, її сваволі можна покласти край. Я переконаний, що громадяни України не дадуть себе обдурити, залякати чи розколоти. Виборці прийдуть на дільниці та зроблять свій вибір. Український народ змусить владу його визнати.
P.S. Цією заявою редакція бюлетеня намагається прорвати інформаційну блокаду кандидата в Президенти України Віктора Ющенка. Ми цілком погоджуємося з висловленою позицією та закликаємо всіх українських студентів сприяти чесним виборам Президента України 31 жовтня 2004 року.
Разом ми переможемо!

 



Олег Коцарев. ТЕАТР, КІНО Й АМЕРИКАНЦІ" />

Олег Коцарев. ТЕАТР, КІНО Й АМЕРИКАНЦІ

Закритий перегляд фільму “Світло зі сходу” відбувся у Харківському художньому музеї 17 липня. На сеанс було запрошено близько 40–50 діячів мистецтва та декількох представників ЗМІ.
“Світло зі сходу” – документальний фільм про Україну та про одного з найвидатніших її митців – Леся Курбаса, знятий американцями Емі Грейпл та Кристіаном Мором. Так було заявлено у прес-релізі, втім об’єктивно фільм далеко перейшов стандартні межі документального кіно.
Фабула “Світла зі сходу”, з одного боку, химерна і плутана, з другого – типова тобі матрьошкова комедія ситуацій. 1991 року (так-так, звісно ж, у серпні) в Радянську Україну приїздять п’ятеро американських акторів. Їхня мета – поставити разом з п’ятьма українськими акторами п’єсу про життя і творчість Леся Курбаса. П’єса двомовна: американські актори говоритимуть англійською, українці – українською. Відбуваються перші репетиції, паралельно ведеться home-video зйомка, іноді американці виходять на вулицю балакати з українцями про те, чи вільні вони, чи щасливі, як ставляться до комуністичного минулого, до “перебудови”, знімають київські спальники, транспорт, Хрещатик, Лавру і магазини. Але раптом по телевізії починають показувати танки і балет, з’являється “military government”...
Герої документального home-video бігають із виряченими очима, проте посмішок своїх не втрачають і, зрештою, вирішують продовжувати свою театральну роботу. Влада змінюється ще пару разів, на тлі мітингів і загрозливих київських вулиць чи не головною героїнею стає українська перекладачка з довгим рудим волоссям – ідеально монументальне втілення постіндустріальної версії архетипу “мислячої громадянки”, що з лайкою на вустах і сльозами під окулярами переживає за свій нерозумний народ.
Прем’єра відбувається успішно, актори гастролюють у Харкові та Львові (незвичне явище – оператор майже не переймається архітектурними принадами Львова), Україна стає незалежною, причому перехожі щиро переконані, що це буде “нормальна європейська країна з багатопартійною системою”, з українськими акторами і художниками обговорюються питання внутрішньої та зовнішньої свободи (іронія будь-якої революції: типово соцреалістичний художник з Харкова у фільмі говорить про творчу свободу). Усі роз’їжджаються по домівках і плачуть. Ця, погодьмося, таки вельми драматична історія супроводжується жвавими кадрами з вистави, архівними кадрами ХХ століття, фотографіями Л. Курбаса та його театру “Березіль”, дещо занадто стислою розповіддю про митця.
Звісно, цікаво подивитись у таке динамічне й точно неупереджене кіно-дзеркало (настільки неупереджене, що важко сказати, чи й зрозуміли автори фільму до кінця, “що то було”?). Спостережливого глядача, можливо, шокує, наскільки мало змінилося в Україні з того часу (надто на тлі підпільно демонстрованого “Обличчя протесту”), а слобідська інтелігенція вкотре зашаріється через своїх пенсіонерок-землячок, що рішуче протестують проти “загидження сталінського минулого”. Корисно й почути ще щось про Курбаса, досі в Україні не набагато знанішого, ніж в Америці (навіть нещасний харківський Театр Шевченка ніяк не перейменують, попри зусилля Жолдака).
Але особливо приємно, що фільм вийшов по-мистецьки цікавим і стильним. Простота зйомок і кадрів скомпенсувалася динамічністю. Кадри дуже нетривалі, весь час кудись поспішають і стрибають разом з нехитрою авторською думкою. Подекуди оператори знаходили дуже вдалі дрібнички для виразних кадрів (чого не часто побачиш в українській документалістиці), від дитячого малюнка на дверях до чудово безслівно переданого намагання вслухатися в україномовне оголошення у київському метро. А в специфічний наївний відео-звук і колір дуже добре “впакувалися” грандіозні історичні події. Непогано, в принципі, скомпоновано й музичний супровід. Зазвичай це незаяложена частина вітчизняного пісенного фолку. Але Лавру чомусь показували під акваріумівський “Город золотой”. Під цю ж пісню американці сідали у літак.
І ще одна приємна ознака майстерності фільму. Він не ображає українців, хоч тут є й несмачне вітчизняне “ситро”, й алкоголіки, й усі нескінченні сцени совково-уересерівських соціальних і побутових дикостей, цілком актуальних і дотепер. Тому під час обговорення фільму харківські митці й мистецтвознавці мляво сварились і дискутували тільки між собою, на кіно жодних образ не було (лише загальне побажання трохи розширити інформацію про Л. Курбаса).
Таким чином, “Світло зі сходу” – талановите втілення концепції “швидкого життя” (що своєю інтимністю перебуває у цікавих взаєминах із курбасівськими “масовими дійствами”), цілком здатне поруйнувати у свідомості українських поціновувачів “якісного кіно” стереотип про неможливість знімання гарних фільмів “в одній, окремо взятій країні”. Тепер ми знаємо точно, що в США є не лише Голівуд, і віримо, що американці таки можуть знімати гарне кіно, хоч би й на простеньку відеокамеру.
На жаль, оскільки фільм розраховано найперше на американську, а не українську аудиторію, він був без українського перекладу. Тож глядачі мусили вдосконалювати свою англійську, а хто її не знав – насолоджуватись операторською роботою та слухати україномовні інтерв’ю й виступи, бо їх не дублювали англійською, а лише супроводжували субтитрами. Автори фільму обіцяють, що за 2–3 місяці роботу над ним буде остаточно завершено і тоді “Світло зі сходу” зможе побачити вся Україна вже з українськими субтитрами: або у кінотеатрах, або на телебаченні.

 


Ганна Тараненко. Мрія – шлях до перемоги " />

Ганна Тараненко. Мрія – шлях до перемоги

Кожен важливий крок у нашому житті починається з мрії... та іскри натхнення. І здебільшого тільки від нас залежить її здійснення.
Саме ця мрія привела нас, чотирнадцять українських студентів, на землю Канади, де ми згідно з умовами Канадсько-Української Парламентської Програми (голова Ігор Бардин) мали провести два місяці, працюючи в офісах депутатів Парламенту. У цій статті я б хотіла поділитися з Вами своїми враженнями від цієї програми і надзвичайної подорожі.
Канадсько-Українську Парламентську Програму було засновано 1991 p. Фундацією Українознавчих Студій Торонто на честь столітнього ювілею прибуття перших українців до Канади. Вона спрямована на виховання майбутніх лідерів українського суспільства, і пропонує стажування впродовж двох місяців, сутність якого складає знайомство з парламентською демократією західного типу (хоча офіційно форма державного устрою Канади – це конституційна монархія) і порівняльний політологічний аналіз.
Власне, я мала чудову нагоду брати участь у цій програмі двічі – в 2002 році як учасник і 2003 року в якості українського координатора. Обидві подорожі справили на мене незабутнє, фантастичне враження. Подібний досвід не тільки розвиває, збагачує новими відчуттями, але й дає змогу подивитися з іншого боку на власне “я”, по-новому оцінити себе, адже в іншій країні люди сприймають себе по-іншому, і тому, звичайно, самі потроху змінюються.
Першим містом, яке зустріло нас за океаном, було Торонто, яке є, до речі, найбільшим за чисельністю населення в країні і найбільш розвиненим промислово. Торонто – це місто-побратим Києва, і саме там знаходиться один із найбільших культурних осередків української діаспори в світі – 100.000 осіб, там розташований і офіс Канадсько-Української Парламентської Програми. Цікаво було дізнатися, що в Торонто було створено найбільший у світ: український інтернет-сайт: http: // infoukes.com.
Забувши про втому від перельоту та зміни часових поясів, ми дивилися з вікон машини на визначні місця Торонто по мірі того, як проїжджали повз них: найвища в Канаді вежа CN Tower (Canadian National Tower), яка є, до речі, найвищою в світі, спортивний стадіон the Skydome, будинок Парламенту, озеро Онтаріо. Саме у цьому місті знаходиться і найдовша в світі вулиця – Янг-стріт.
Порівняно з Торонто столиця Оттава, де ми жили весь час, крім першого та останнього тижня нашого перебування в Канаді, здалася спокійнішою, а ритм життя повільнішим. Але можна одразу відчути, як канадці пишаються своєю країною, усе пронизане глибоким відчуттям патріотизму: якщо виглянути з вікна, здається будь-якого будинку Оттави, можна побачити щонайменше 5–6 червоно-білих прапорів з кленовим листком на будинках офісів, готелів, крамниць, не кажучи вже про урядові приміщення та будівлю Парламенту.
Окрім обов’язкової 8-годинної праці в штаті депутатів та відвідування засідань у Палаті громад, ми мали зустріч з колишнім генерал-губернатором українського походження Реєм Гнатишиним, мали зустрічі в посольствах США, Великої Британії, Німеччини, Японії, Департаменті з міжнародних справ і закордонної торгівлі. Дуже вразив Музей цивілізації та людини, Монетний двір, Верховний суд Канади, Національна мистецька галерея, Оттавський і Торонтонський університети.
Але, мабуть, найбільше враження на нас справив фестиваль тюльпанів 19 травня – безмежні ряди рожевих і червоних квітів, які кожен рік, як знак шани й подяки, надсилає королева Голландії, та поїздка на Ніагарський водоспад, на другому боці якого вже починається територія США, штат Нью-Йорк.
Майже європейським містом нам здався Монреаль зі своїм портом, базилікою Нотр-Дам, зробленою за зразком паризького собору, та перевагою французької мови над англійською – адже ми в провінції колишніх французьких емігрантів Квебек. Нам дуже пощастило бути в Монреалі якраз у той день, коли відбувались всесвітньо відомі перегони “Формула-1”.
Чудовим був також “крос-культурний” – обмін в середині самої нашої групи, адже ми представляли усі регіони України і вивчали різні фахи в університетах, отже юристи, політологи, медики, екологи, філологи, економісти з Миколаєва, Луцька, Сімферополя, Івано-Франківська, Львова, Харкова, Луганська могли багато чого навчитися один від одного. Таке спілкування дуже вплинуло на нас, і кожен зробив справжнє відкриття навіть стосовно своєї рідної мови і країни.
Не дарма кажуть, що велике бачиться на відстані: треба було пересікти Атлантичний океан, аби дізнатися стільки про власну українську культуру: що перший в Європі комп’ютер (другий після США) було зроблено в Києві; що НАСА використала теорію українця Юрія Кондратюка, щоб перша людина ступила на Місяць; що на території України можна легко вмістити вісім європейських країн, таких як Велика Британія, Ірландія, Голландія, Бельгія, Данія, Швейцарія, Угорщина та Албанія.
Здається, що за двадцять один рік мого життя саме ці місяці були найбільш захоплюючими, насиченими та важливими для формування свідомості. Я відчуваю, що досвід, набутий у Канаді, допоможе мені краще зрозуміти, як діє західна демократія і як усе краще, що є у цій системі, може бути використане в Україні. Без сумнівів, я рекомендую цю програму іншим українським студентам, адже це надзвичайна нагода попрацювати в вищому законодавчому органі іншої, та ще такої культурно і економічно розвиненої країни, набути досвіду життя в західному суспільстві та застосувати його на користь своєї Батьківщини та громади.

 


Нові видання „Смолоскипа”" />

Нові видання „Смолоскипа”

Кравченко В. Синьо-жовтиий прапор над Києвом 1 травня 1966 року/ Передмова В. Овсієнка. – К.: Смолоскип, 2004. – 56 с.
ISBN 966-8499-06-9

Автор книжки Валерій Кравченко розповідає про те, як в ніч на 1 травня 1966 року на будинку КІНГу (Київський інститут народного господарства, нині Київський національний економічний університет, КНЕУ) відважні кияни Георгій Москаленко та Віктор Кукса встановили український національний синьо-жовтий прапор, за що згодом були засуджені.

 

Наслідки Переяславської ради 1654 року. Збірник статей. – К.: Смолоскип, 2004. – 606 с.
ISBN 966-8499-08-5

Нещодавно у видавництві «Смолоскип» з’явилася друком збірка статей «Наслідки Переяславської ради 1654 року», до якої увійшли дослідження переможців Всеукраїнського молодіжного конкурсу імені Оксани і Ярослава Соколиків (Канада).
Перед молодими учасниками конкурсу не ставилося надзавдання з дослідження усіх перипетій укладання і наслідків угоди 1654 року. Журі конкурсу, до якого входили Ігор Гирич, Олег Проценко і Ярослав Федорук, хотіло одержати самостійно змальовану візію історичного процесу на українських землях від Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького до наших днів. Важливо було знати, як молодь сьогодні дивиться на подію, яка у багатьох моментах визначила не лише долю України на далеку перспективу, але й майбутнє східноєвропейського регіону від другої половини ХVII до початку ХХІ ст. Переяславський міф (нібито добровільне «возз’єднання» «молодшого брата» з росіянами в єдиній державі) слугував від царських часів до часів радянських ідеологічним засобом продукування малоросійської самосвідомості серед широкого українського загалу.
Приємно, що всі учасники конкурсу основну увагу в своїх працях якраз і приділили цьому важливому моментові одного з ментальнісних наслідків Переяслава. Усі показали вміння працювати з історичною літературою, друкованими джерелами, використали у своїх дослідженнях найкращі твори української історіографії.
До збірника увійшли статті Яніни Давиденко (м. Полтава), Віталія Паздрія (м. Тернопіль), Олександра Портнова (с. Петрівка Миколаївської обл.), Андрія Сидорчука (м. Краматорськ) та Олексія Сидорчука (м. Київ) (у співавторстві), Людмили Гузеватої (с. Кленове Харківська обл.), Леоніда Крадажана (с. Світле АРК), Надії Луців (м. Надвірна Івано-Франківської обл.), Неллі Холтобіної (м. Харків) та Миколи Холтобіна (м. Харків) (у співавторстві).

 

Одарченко П. Мені сто років. Автобіографія. Спогади. Листи. Ювілей / Передмова А. Дністрового. – К.: Смолоскип, 2004. – 176 с.
ISBN 966-7332-98-5

Всесвітньо відомому вченому-філологу Петрові Васильовичу Одарченку, який народився в с. Римарівці Гадяцького району на Полтавщині, 20 серпня 2003 p. виповнилося сто років.
У статтях, що ввійшли до цього ювілейного збірника, П. Одарченко оглядає свій нелегкий життєвий та творчий шлях (“Автобіографія”), розповідає про навчання та працю в Ніжинському інституті народної освіти в 1923–1929 pp., про період заслання (“Українізація в Казахстані”), поневіряння дорогами Другої світової війни, про діяльність у США.
В книжці вміщено листування, зокрема із родичами та земляками, промова Григорія Костюка з нагоди 90-річчя Петра Одарченка, а також ґрунтовні статті різних дослідників (Олександра Астаф’єва, Миколи Вірного та ін.), в яких мовиться про невтомну всебічну діяльність Ювіляра, передусім наукові дослідження

 

 


Олександр Ушкалов. ХАРКІВ FOREVER" />

Олександр Ушкалов. ХАРКІВ FOREVER

Саме так називається антологія молодої поезії, яка нещодавно побачила світ у Харкові й присвячена 350-річчю столиці Слобідського краю. До цієї книги увійшли тексти одинадцяти вже досить знаних молодих харківських поетів – Сашка Ушкалова, Тетяни Дерюги, Олега Коцарева, Ярослави Івченко, Сергія Лапка, Оксани Веліт, Сашка Яіцького, Ольги Лисенко, Данила Махна, Ганни Яновської та Романа

Трифонова. Переважна більшість учасників проекту належить до двох університетських літературних формацій – “Zacharpolis MM” і “Весло Слова”. Прикметно й те, що майже всі автори антології свого часу побували на Ірпінських семінарах творчої молоді.
“...Це справді харківська поезія, природньо харківська, без патетики і соплів”, – пише у своїй ліричній післямові Сергій Жадан, а професор Леонід Ушкалов у передньому слові зазначив, що поезія харківської університетської молоді є “вибагливим урбаністичним світом, створеним не лише примхливою фантазією талановитих філологів та журналістів, але й тим досвідом української, американської, німецької, російської чи польської літератури, який вони фахово опанували”.
Презентація проекту відбулася 18 червня в залі Харківського обласного центру народної творчості, чиїми заходами ця антологія власне й з’явилася. Наразі планується ще кілька презентацій, одну з яких хотілося б провести під час наступного Ірпінського семінару творчої молоді.

Аби отримати докладнішу
інформацію про книгу,
пишіть на адресу Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 


Анатолій Дністровий. ГРУПА “СКАЙ”: КОХАННЯ, ПОБУТ І ГЕОПОЛІТИКА" />

Анатолій Дністровий. ГРУПА “СКАЙ”: КОХАННЯ, ПОБУТ І ГЕОПОЛІТИКА

Шанувальникам молодої, а проте вже й досить авторитетної в західних регіонах нашої країни тернопільської рок-команди СКАЙ представляти особливо непотрібно. З початку власної кар’єри (весна 2001 року) ця група перебуває в інтенсивному творчому зростанні, щорічно бере участь у провідних всеукраїнських фестивалях (“Червона рута”, “Перлини сезону”, “Таврійські ігри”), робить успішні десантні вилазки до Києва, Чернівців, Хмельницького, Івано-Франківська і багатьох інших міст. Остання поважна експансія команди відбулася до Києва на День міста (2003), де вони засвідчили своє пошанування столиці перед численною публікою на Європейській площі, а згодом стали музичною візиткою київського “Клубу 44”.
Творчий прорив, який здійснив СКАЙ за останні три роки, просто вражаючий. У бойовому порядку команди є 7 “стабільних” композицій, а загальний репертуар, який також враховує й окрему акустичну програму, налічує 22 композиції, не кажучи про ті речі, над якими група інтенсивно працює на даному етапі. Особисто для мене найбільш вражаючим є те, що віковий склад групи коливається між 17-23 роками; іншими словами – це молоді, перспективні люди, а не якісь підтоптані й зневірені обласні музики, що в порожніх мріях про сцену, аудиторію й успіх згаяли власну юність і молодість.
Склад команди як для рок-групи можна вважати класичним – четвірка: вокал, гітара, тексти – Олег Собчук, соло, бек-вокал – Саша Грищук (Папа), бас-гітара – Юра Рудницький, барабани – Сергій Недашковський (до речі, наймолодший барабанщик, якого я коли-небудь бачив). Власний шлях СКАЙ пов’язує з рок-поп, звісно ж, із широкою експериментальною роботою та вилазками у вільний джаз, баладний рок та інше.
Тематичний діапазон композицій СКАЙ орієнтовно охоплює кілька ліній, серед яких найбільш відчутними є інтимна (любовна й філософська) лірика, а також дискурс епохального, сказати б, злободенного риторизму (абстрактний етос війни й іракських проблем, такий популярний серед українських виконавців). Дещо меншою, а проте цілком оригінальною та симпатичною лінією у творчості юних тернопільських грандів вирізняється іронічний вектор, що базується на побутовому, життєвому матеріалі (композиція “Вечері нема”).
Серед найбільших (приголомшуючих!) здобутків СКАЙ необхідно відзначити участь у хіт-параді на рівненському радіо “Трек FM”: композиція “Тебе це може вбити” побила всі рекорди перебування українських виконавців в ефірі – протрималася 32 тижні. Також пісні СКАЙ активно крутяться в Києві на POWER FM. Більш повну інформацію про групу можна отримати на сайті www.FDR.com.ua.
СКАЙ сміливо може похвалитися власним “золотим фондом”, до якого крім пісень “Тебе це може вбити”, “Вечері нема”, входять також “Ва-ха-ха”, “Те, що треба”, “Зникаю” та інші. На запитання “чому така назва – СКАЙ?” команда таємниче посміхається й відповідає, що це загадка на перспективу.
До речі – про перспективу. Серед завдань на найближчі роки СКАЙ бачить запис великого матеріалу, його аранжування й власну презентацію вже в новій якості, а ще – активне завоювання великої сцени, відвідування різних регіонів України, вилазки до сусідів (Польща, Росія), розробка власного сайту і запис першого диску. О, СКАЙ, покажи нам небо!

 


Переможці конкурсу “МОВА ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ І ВПЛИВ НА СВІДОМІСТЬ”" />

Переможці конкурсу “МОВА ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ І ВПЛИВ НА СВІДОМІСТЬ”

Товариство української мови Київського національного університету імені Тараса Шевченка
визначило переможців 2004 року в 9-му конкурсі студентських наукових робіт, проведеному спільно з МБФ “Смолоскип” на тему
“МОВА ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ І ВПЛИВ НА СВІДОМІСТЬ”,

і повідомляє, що лауреатів прийнято до Товариства.

Перше місце (премію 400 гривень) журі присудило
Ірині Федорченко, студентці 5-го курсу соціально-гуманітарного факультету Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова. Тема: “Мова українських ЗМІ та її вплив на свідомість громадян України”.

Другі місця (премії по 200 гривень) здобули:
Ніна Павлюк, студентка 3-го курсу факультету гуманітарних наук Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Тема: “Мовна ситуація в телевізійних програмах для молоді”
Оксана Сенишин, студентка 4 курсу факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка. Тема: “Телепрограми і проблеми екології українського слова”

Третіх місць журі ухвалило цього року не присвоювати, закликаючи майбутніх конкурсантів строго дотримуватись умов конкурсу.

Урочисте вручення лауреатам премій, грамот, книжок відбулося 23 червня в кабінеті Товариства української мови.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.