Головна статті
Смолоскип України №7(108), липень 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки
Олег Соловей. Солодке ґетто (суб’єктивні нотатки з приводу мистецької частини Х Ірпінського семінару)" />

 

Олег Соловей. Солодке ґетто (суб’єктивні нотатки з приводу мистецької частини Х Ірпінського семінару)

Я упeрше дописую до редакції з приводу Семінару, тому дозволю почати з якихось рефлексій, можливо, не надто притомних, але актуальних особисто для мене. Ніколи не був присутнім на політологічній частині Семінару, але зі слів своїх друзів знаю, що там також буває цікаво. Водночас, не зовсім розумію подібну конотацію «політолог» – «творча людина». Бо свого часу в Донецьку чимало спілкувався із політологами, але нічого творчого в них не відчув. Вони існують переважно у двох варіантах: це теоретики і практики-технологи, творчість яких прямо пропорційно залежить від кинутих у їх діяльність грошей. Але менше з тим, поготів, якщо пам’ятати про чудесне перевтілення політика О. Донія в редактори літературного журналу (на який, щоправда, не надто елегантно наїжджають у газетці Грабовича саме за політику). Щодо мене, то я вшосте був присутній саме на мистецькій частині Семінару, про яку надалі ще кілька слів.
... Ювілейний (десятий!) Ірпінський семінар творчої молоді, на мою думку, був помітно цікавішим, ніж року минулого (незважаючи навіть на те, що минулого року у Ірпені можна було побачити, почути і навіть поспілкуватися (випити, зокрема) з Андрієм Середою; між іншим, саме таких гостей традиційно бракує на Семінарі, особливо ввечері). Пов’язую цей втішний факт, по-перше, з тим, що «молода команда» Семінару на чолі з Андрієм Раднюком потрохи набуває досвід, а по-друге, з досить активною участю в роботі сьогорічного Семінару команди «старих», які року минулого були фактично усунені від керування засіданнями, вечорами тощо. Цілком зрозуміло, що на зміну Дністровому, Нозі, Пантюку, Андрусяку мають прийти інші й молодші люди. Але навряд чи доцільно аж так різко усувати старих і досвідчених від активної участі у Семінарі.
Я пригадую вечори поезії зразка 1999 – 2001 років, які проводили Пантюк, Маринка Брацило або Андрусяк... З тих вечорів народ доводилося виганяти в ґвалтовний спосіб, але ні перші, ні другі залишати залу засідань не поспішали, незважаючи на пізню (власне, нічну) годину. Поетичні тексти наймолодших учасників самі по собі здатні навіювати лише розчарування й нудьгу (у кращому разі). Коли ж вони розведені, хоча б мінімально, читанням тих, кого називають «старими», тоді направду буває цікаво. Можу лише поспівчувати тим теперішнім учасникам Семінару, які ніколи не чули (і вже не почують?), як читають поезію І. Андрусяк чи С. Пантюк... Бо то було, друзі, не просто читання. То була поезія у її чистій субстанції, енергетика й патос, які уносиш з собою назавше і які ніколи уже не забудеш. Але досить, мабуть, мемуарів, – їх час іще не прийшов.
Х Семінар проходив під загальним гаслом «Молодь як вимір культурної та історіотворчої діяльності». Подібне гасло спровокувало оргкомітет на утворення круглих столів: «День попередньої команди Ірпеня» (з наступним «жорстким» брифінгом «Молоді проти молодих»); «Молодіжна культура: офіційна, суб- та контркультура» (з наступною зустріччю із представниками колишньої контркультури – шістдесятниками); «Образ молодої людини: стереотипи і моделювання»; «Культурні молодіжні організації (доцільність існування)». Перший з круглих столів виглядав певним продовженням Вступу до Семінару та відзначався відвертим сумбуром та імпровізаціями на задану тему. Але, попри це, саме він і запам’ятався передусім. Виступи Івана Андрусяка, Анатолія Дністрового, Максима Розумного, Сергія Пантюка, Юрія В. Ноги – мали на меті підвести певну риску під попередніми семінарами і задати якийсь імпульс ювілейному Х Семінару. Як на мене, в тих виступах прозвучало невиправдано багато суперлятивів на адресу так званих молодих. Я не знаю, про що саме це має свідчити. Чи мої друзі таки вже направду старіють і стають сантиментальними, чи навпаки, – залишаються на диво молодими? У будь-якому разі, – вони були кращими і на цьому Семінарі. Ну а молодим слід би негайно впорядкувати і запропонувати пану Осипу Зінкевичу до видання свою – для початку – поетичну антологію. Аби якимось чином репрезентувати себе «старим» і всій іншій Україні. Як це зробили свого часу дев’яностники, видавши аж три таких антології, і про яких заговорили всерйоз літературні критики та професори від літератури саме після виходу в світ підсумкової антології «Іменник».
«Жорсткого» брифінгу між «молодими» та «старими», ведучими якого були Сергій Пантюк і Сашко Ушкалов, як і слід було очікувати, не вийшло. То для чого він був запланований оргкомітетом, дозвольте спитати? Власне, треба було конкретніше окреслити проблематику такого брифінгу, тоді, можливо, була б, хай не жорстка, але хоч якась розмова. І справа не в тому, що Сашко Ушкалов має неабиякий пієтет до С. Пантюка та інших «старих», а в тому, що жорстко брифінгувати не було про що. Бо Семінар, в ідеалі, – одна велика родина, об’єднана на чотири дні межами солодкого ґетта. Думка про Семінар, як про приємне ґетто, прийшла до мене ще року, мабуть, 2000-го. На семінарах (як і сього року) традиційно вистачає випадкових і зайвих людей (які, навіть чавкаючи на шару в їдальні, ботають при тому москальською); які невідомо про що втикають (скажімо, про російських військових російською-таки мовою); ставлять тупі питання, що не мають жодного сенсу, доповідачам; ті, в свою чергу, невідомо про що говорять (скажімо, про субкультури, ніби це сьогодні направду актуально або хоча би цікаво), наганяючи на присутніх нудьгу і бажання вийти покурити або взагалі звалити до місцевого супермаркету за пивом і чіпсами.
І все-таки, попри часто непродуманий темаріюм круглих столів і їх непритомних ведучих (які, щонайменше, дратують), наголошую, що Ірпінський Семінар від МБФ «Смолоскип» для мене особисто – солодке короткочасне ґетто, в якому буду з’являтися стільки, скільки мене там будуть терпіти. Бо це ґетто направду солодке. І для мене подібне слововживання не є, власне, оксюмороном, як на будь-чиє стороннє вухо. Воно солодке зовсім не своєю україномовністю (хоча, й це приємно, коли упродовж цілої доби або й трьох не чуєш, скажімо, мови Філіпа Кіркорова); воно солодке своїм духом, атмосферою, яку створюють деякі яскраві непересічні учасники – причому – як з числа «старих», так і «молодих». Не випадково, найяскравіші представники останньої літературної генерації майже всі пройшли крізь, говорячи патосно, гарт «Смолоскипу», а коли говорити просто й по-людськи, – крізь дні, вечори та незабутні ночі Семінару. Шкода, між іншим, що на Семінарі так і не з’явилися заплановані оргкомітетом

Жадан, Кокотюха, Баран, Галета... Як на мене, подібна розбіжність між програмою заходів і їх реальним перебігом є суттєвим проколом у праці оргкомітету. Життя, звичайно, вносить свої корективи, але не настільки ж! Те саме стосується й ватри, яку лише анонсують у програмі. Вже кілька років поспіль їй заважає дощ, який неодмінно пускається в останню добу семінару. То, можливо, краще влаштувати ватру якогось іншого вечора, не чекаючи вперто на вечір останній, коли неодмінно знову випаде дощ?
Підбиваючи певні підсумки сьогорічного Семінару, зауважу, що помітна криза, яка була спричинена минулого року зміною генерацій, мабуть, не така вже й страшна, як здається. І вона має тенденцію до проминання. Єдине, про що хотілося б просити теперішніх і майбутніх смолоскипівців – не нехтувати досвідом колишніх семінарів. Це зрозуміло, що час і країна (відповідно – й люди) змінилися, але щось має лишатись незмінним у своїй ірраціонально - метафізичній привабливості. Те щось,

що й перетворює Семінар творчої молоді ув Ірпені на неможливо солодке ґетто, на яке, без перебільшення (займаючись чимось іншим, роблячи свою роботу і проживаючи якось своє життя), чекаєш кожного нового року.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.