Головна статті
Смолоскип України №2(103), лютий 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Олександр Кривобок. Відгук на статтю Андрія Смирнова «Камо грядеши, Україно»" />

Олександр Кривобок. Відгук на статтю Андрія Смирнова «Камо грядеши, Україно»

Пишу, надіючись і боючись водночас. Стаття мене зворушила. Але враження вона справляє двояке. Надію вселяє те, що у центрі національної ідеї автор поставив слова Бог і Україна. Але водночас цей допис нагадує черговий трагічний сплеск почуттів ідейної української інтелігенції.

Майже всі закиди автора на адресу української ментальності справедливі. Але завершальна частина підштовхує до підозріло простого висновку: варто лише провести «хірургію на свідомості» молодого українця – і все, результат готовий, мрія втілена. Звичайно, підхід до вивчення ментальності народу і взагалі соціальних груп свіжий, дуже актуальний і потрібний. Ментальність акумулює в собі коріння нашої своєрідності, нашого характеру, наших душ. І все ж простота висновку автора оманлива. Тут я мушу піднести голос у якійсь мірі за «скраєхатівство» українців. Чи хочу я його виправдати? Ні. Хочу нагадати, звідки воно походить. Нагадати, що одне з головних джерел його – обман і спекуляція на головних людських цінностях. «Ковбасність» нашого народу або, як завуальовано на це вказує автор, свідоме обмеження своєї діяльності проблемами сім’ї та власного господарства є реакцією на цей обман. Історія XX століття – величезна серія прикладів, коли люди, які думали, що вони знають вирішення проблем, формували свідомість людей, які не знали, а тих хто дійсно знав, переслідували або зацитькували.

Я готовий обома руками підтримати фразу Андрія по заперечення меншовартості українського народу. Однак правильних фраз може бути багато, а висновок – невірним. Це це типова і ефективна схема обману. Хоча я вірю, що Андрій не обманював, він писав те, що йому боліло, у що він вірить.

Згадаймо наше минуле. Тисячолітя тому на землі наших предків прийшла Істина. Вони в Неї повірили, прийняли і понесли. Змінились покоління, і тепер цей тягар лежить на наших плечах.

Те, що пропонує Андрій – зміну ментальних структур суспільної свідомості, – це не просто серйозна справа. Це справа, для виконання людині непосильна, навіть соціальній структурі, якою є держава. Можливо, мені будуть заперечувати, наведуть приклад, скажімо, Німеччини після Другої світової війни. Ні, у таких справах людські зусилля становлять лише невелику частку. Решта здійснюється самими людьми під впливом обставин, які самі по собі змушують до переоцінки цінностей. І це слід запам’ятати усім, хто на таке зважується. Саме тому і уникає велика частина нашого народу всякої ідеалістичності, всяких «ізмів», у якій би привабливій формі вони не приходили, бо за минуле століття їх було багато, а результат напрочуд схожий.

Мені хочеться порадити «свідомим інтелектуалам» почитати і задуматись над рядками з щоденника В. Винниченка 1942 року: «Кожне політичне вчення обіцяє повернути на землю «загублений рай». Обіцяння, може, й щирі. А чи можна вірити, що в їхніх авторів є сила виконати. Вернути загублений рай на ділі? Насамперед, чи був коли-небудь той рай? Коли був, то в чому саме була його райськість. Коли його загублено, то де, коли, через що? Не маючи відповіді на ці питання, чи можна вернути? А всі без винятку політичні вчення не мають ніякісінької відповіді на них. Отже, вернути загублений рай вони ніяк не можуть». Біда нашої інтелігенції в тому, що вона любить лише частину істини – такий собі зручний, змонтований людською свідомістю ідеал. Чого хоче Андрій Смирнов? Того ж, чого і переважна частина нашої національно свідомої еліти – повноцінної, незалежної, заможної, авторитетної держави. Але ж держава існує для народу. Хіба може я хочу неповноцінної, залежної і бідної держави? Не хочу. Але нагадую, що коли я спрощую логіку, то цей процес не піддається контролю при передачі від однієї людини до іншої. Якщо я хочу багатої незалежної держави, то мій сусід прагне заможного життя для себе і своїх дітей. Ми скажемо: як можна забезпечити майбутнє дітей без незалежної держави. На це в нього готова відповідь: де гарантія, що за мої зусилля, покладені задля неї, мені хтось віддячить реально, а не символічною пам’яттю. А може, річ не лише в заможності. Може, незалежна держава сама по собі є цінністю? Але хіба незалежна держава є абсолютною цінністю?

Абсолютна цінніть властива лише абсолютній істині. Ціль і завдання будь-якої держави – забезпечити (по можливості, допомогти, але розуміючи всю умовність такої допомоги) умови для пізнання її громадянами Істини і влаштування життя за її вимогами. Так, є лише одна духовність – Бог. Але християнська релігія покликана учити людей жити, як того хоче Бог, а не кристалізувати національну свідомість.

Справа побудови ефективної держави є справою політиків. Так, ми всі зараз трошки мусимо бути політиками, хоча б на виборах. Проте коли з одного боку проходять політики, котрі явно будують владу на грошах і задля грошей, а з іншого – ті, що користуються святим іменем Божим для побудови української національної ідеї у власному розумінні, та ще й хочуть виховувати нове покоління, щоб воно жило для їхньої України – чи є тут альтернатива кращого вибору?.. Нехай останні дадуть відповідь самі собі – Україна знаходиться на землі чи на небесах? Якщо на землі, то християни не повинні жити для минущого земного світу, а якщо на небі, то це вже взагалі не християнство, а РУН-віра. Державними справами мусить займатися політик, інші люди маюь власні справи та свої інтереси. Вище цього – лише потреби людського духу. Життя ж із Богом потребує служіння йому, а не національній ідеї. Це лише в пісні красиво звучить, що Україна прихилить небо до наших могил. Реально ж молиться людина за людину, абстрактний ідеал лише спокушає, але ні за кого не молиться. Тому замість трансформації людської свідомості краще взяти на себе терпіння молитись Богу за тих людей, яких ми хочемо побачити у незалежній багатій державі. Якщо ж хочемо, щоб Бог нас послухав, мусимо перш за все самі жити за його заповідями і пам’ятати, що наш сусід із ненависною нам свідомістю скраєхатівства може мати таке ж моральне право виховувати нас, як і
ми його.

Давайте нарешті задумаємось, чому Володимир Мономах, знаючи не з теорій, а з практики життя, як будувати міцну державу, говорив не про формування національної ідеї, а про те, щоб людина жила по правді перед Богом. Може, тому, що цей твір нащадкам він писав, як він сам виразився, «сидячи на санях», тобто перед смертю на схилі літ, виживши з розуму?.. А він недарма поставив цей вислів на початку свого повчання.

P.S. Смолоскип пише не для політиків, а для інтелектуалів. Тому спробую майже безнадійну затію: заохотити їх замислитись над питаннями, яких вони уникають.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.