Головна статті
Смолоскип України №2(103), лютий 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Петро ВОЗНЮК. НЕСПОДІВАНИЙ ПОВОРОТ" />

Петро ВОЗНЮК. НЕСПОДІВАНИЙ ПОВОРОТ

Видаючи позаторік розпорядження про відзначення 350-ї річниці т. зв. «Переяславської ради» на «загальнодержавному рівні», київські можновладці навряд чи могли передбачити подальший розвиток подій. А він, між тим, виявився цілком несподіваним. Захід, запланований як завершальний і кульмінаційний акорд «року Росії в Україні», насправді дав українській громадськості зручну нагоду для давно назрілої «переоцінки цінностей». Ініціювала цей процес група відомих діячів культури, науки, мистецтва і політики (серед яких і МБФ «Смолоскип»), котрі утворили організаційний комітет конференції «Переяславська рада 1654 року». Ще до проведення самої конференції її організатори під час численних зустрічей із представниками мас-медіа та молоддю чітко окреслили свою позицію: Переяслав – не символічна і «вікопомна», а конкретна історична подія із певними причинами й далекосяжними наслідками.

Думки, висловлені учасниками дискусій, що відбулися протягом 2003 року в кількох містах України, не лише підтвердили, а й розвинули таку точку зору. Особливого оптимізму і ще якоїсь непереборної впевненості у невідворотності «пробудження» українського суспільства надавала участь в обговоренні, здавалося б, давно минулих колізій великої кількості молодих науковців. Окрема дяка за це знаним меценатам подружжю Соколиків. Зафундований ними конкурс серед української юні на найкраще висвітлення уроків Переяслава, безумовно долучив до дискусії багато нових дослідників. Зрештою, саме нове покоління творчих особистостей, не обтяжене стереотипами тоталітарного мислення, покликане нарешті звільнити події 1654 року від обох найпоширеніших міфів – великодержавницького і націоналістичного. Перший з них, який і намагалася на догоду Москві відтворити нинішня українська влада, полягає у погляді на Переяслав як на всезагальний акт злуки із «братнім російським народом». Другий, що його плекала частина патріотів у протистоянні поневолювачеві, – в обґрунтуванні «зрадницького» (чи, принаймні, недалекоглядного) характеру дій Богдана Хмельницького й козацької верхівки. Тим часом, не було ні того, ні того, ні «возз’єднання», ні «зради». І завданням кожного українського історика-фахівця є цілковито деміфологізувати цей епізод нашого минулого, позбавити його зайвих нашарувань символічності, «знаковості», сакральності чи то пак «вікопомності», поставити в один ряд з іншими історичними фактами. Пересічна подія із непересічними наслідками – саме так можна означити головну ідею як більшості виступів на конференціях, так і багатьох досліджень, вміщених у чудовому збірнику «Переяславська рада 1654 року» видавництва «Смолоскип». Тільки такий підхід здатен убезпечити нас від повторення старих помилок, від поширення горезвісного «комплексу меншовартості».

Отже, новітніх провідників схиляння перед «північним сусідом» було випереджено майже у всьому: у створенні суспільного резонансу, у започаткуванні наукової дискусії і навіть у виданні ґрунтовної дослідницької збірки. Що ж лишилося владі? Усвідомивши всю незручність становища, в якому вони опинилися, керівники держави помітно зменшили свій дотеперішній пафос і змушені були обмежитися офіціозним закриттям «року Росії» у ході візиту до Києва президента Путіна.


 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.