Головна статті
Смолоскип України №2(103), лютий 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки


V Всеукраїнська рейтингова акція «Книжка року – 2003»: дипломи «Смолоскипа» за перше місце у двох номінаціях" />

V Всеукраїнська рейтингова акція «Книжка року – 2003»: дипломи «Смолоскипа» за перше місце у двох номінаціях

26 лютого в концертному залі Національної філармонії України відбулося вручення нагород переможцям V Всеукраїнської рейтингової акції «Книжка року – 2003», організованої журналом «Книжник Review», Фондом сприяння розвитку мистецтв та Центром рейтингових досліджень «Еліт-Профі».

Видавництво «Смолоскип» цього року отримало за фундаментальні видання два дипломи. У номінації «Минувшина» (підномінація – давня історія) – за збірник «Переяславська рада 1654 року» та у номінації «Постаті» (публікації, біографії, мемуари новітніх часів) за перший том «Листування» В. Липинського.

Слід зазначити, що обидві книги минулого року вже нагороджувалися на інших конкурсах. Зокрема, у вересні на Форумі видавців у Львові було відзначено «Листування» Липинського, а «Переяславська рада» отримала диплом і приз «Срібного Нестора-літописця» на V Київській міжнародній виставці-ярмарку «Книжковий світ – 2003». Одже, одностайність не одного журі лише підтверджує актуальність і важливість цих двох книжок. До того ж, «Переяславська рада» згідно експертного голосування за ґран-прі посіла друге місце. Збірник поступився місцем класичній праці українського мовознавця Юрія Шевельова «Історична фонологія української мови», що вийшла друком у харківському видавництві «Акта». У своїй же підномінації книга змагалася з такими виданням як «Універсали Івана Мазепи»; «Історія Польщі» Леоніда Зашкільняка та Миколи Крикуна; «Російські історичні міти» Едварда Кінана; альманах соціальної історії «Соціум»; «Цигани» Анґуса Фрейзера; «Історія Києво-Могилянської академії» З. І. Хижняк, В. К. Маньківського. У підномінації з Липинським йшли не менш солідні й важливі видання, як-от «Митрополит Андрій Шептицький. Документи і матеріли 1941–1944»; «Петро Шелест “Справжній суд історії ще попереду”. Спогади, щоденники, документи, матеріали»; М. Слабошпицький. «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)»; Лесь Танюк. «Слово. Театр. Життя». Вибране в 3-х томах; «Нецензурний Стус»; Віктор Неборак «Введення у Бу-Ба-Бу».

 


Петро ВОЗНЮК. НЕСПОДІВАНИЙ ПОВОРОТ" />

Петро ВОЗНЮК. НЕСПОДІВАНИЙ ПОВОРОТ

Видаючи позаторік розпорядження про відзначення 350-ї річниці т. зв. «Переяславської ради» на «загальнодержавному рівні», київські можновладці навряд чи могли передбачити подальший розвиток подій. А він, між тим, виявився цілком несподіваним. Захід, запланований як завершальний і кульмінаційний акорд «року Росії в Україні», насправді дав українській громадськості зручну нагоду для давно назрілої «переоцінки цінностей». Ініціювала цей процес група відомих діячів культури, науки, мистецтва і політики (серед яких і МБФ «Смолоскип»), котрі утворили організаційний комітет конференції «Переяславська рада 1654 року». Ще до проведення самої конференції її організатори під час численних зустрічей із представниками мас-медіа та молоддю чітко окреслили свою позицію: Переяслав – не символічна і «вікопомна», а конкретна історична подія із певними причинами й далекосяжними наслідками.

Думки, висловлені учасниками дискусій, що відбулися протягом 2003 року в кількох містах України, не лише підтвердили, а й розвинули таку точку зору. Особливого оптимізму і ще якоїсь непереборної впевненості у невідворотності «пробудження» українського суспільства надавала участь в обговоренні, здавалося б, давно минулих колізій великої кількості молодих науковців. Окрема дяка за це знаним меценатам подружжю Соколиків. Зафундований ними конкурс серед української юні на найкраще висвітлення уроків Переяслава, безумовно долучив до дискусії багато нових дослідників. Зрештою, саме нове покоління творчих особистостей, не обтяжене стереотипами тоталітарного мислення, покликане нарешті звільнити події 1654 року від обох найпоширеніших міфів – великодержавницького і націоналістичного. Перший з них, який і намагалася на догоду Москві відтворити нинішня українська влада, полягає у погляді на Переяслав як на всезагальний акт злуки із «братнім російським народом». Другий, що його плекала частина патріотів у протистоянні поневолювачеві, – в обґрунтуванні «зрадницького» (чи, принаймні, недалекоглядного) характеру дій Богдана Хмельницького й козацької верхівки. Тим часом, не було ні того, ні того, ні «возз’єднання», ні «зради». І завданням кожного українського історика-фахівця є цілковито деміфологізувати цей епізод нашого минулого, позбавити його зайвих нашарувань символічності, «знаковості», сакральності чи то пак «вікопомності», поставити в один ряд з іншими історичними фактами. Пересічна подія із непересічними наслідками – саме так можна означити головну ідею як більшості виступів на конференціях, так і багатьох досліджень, вміщених у чудовому збірнику «Переяславська рада 1654 року» видавництва «Смолоскип». Тільки такий підхід здатен убезпечити нас від повторення старих помилок, від поширення горезвісного «комплексу меншовартості».

Отже, новітніх провідників схиляння перед «північним сусідом» було випереджено майже у всьому: у створенні суспільного резонансу, у започаткуванні наукової дискусії і навіть у виданні ґрунтовної дослідницької збірки. Що ж лишилося владі? Усвідомивши всю незручність становища, в якому вони опинилися, керівники держави помітно зменшили свій дотеперішній пафос і змушені були обмежитися офіціозним закриттям «року Росії» у ході візиту до Києва президента Путіна.


 


Олексій Сидорчук. Економіка і молодь" />

Олексій Сидорчук. Економіка і молодь

На сучасному етапі розвитку України одним із найважливіших завдань для неї є зростання економіки та встановлення економічної стабільності, а також долучення на правах партнера до світового ринку із можливим входженням до різноманітних міжнародних економічних організацій. Для вирішення цих проблем дуже важливим є проведення різноманітних конференцій, форумів, круглих столів тощо із цих питань і не лише на державному рівні. Ініціатива з боку наукових, громадських, освітніх установ зможе сприяти здійсненню ефективних заходів у галузі української економіки. Підтвердженням цього стало проведення Всеукраїнського економічного симпозіуму 2–5 лютого цього року на базі Українського гуманітарного ліцею та Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

До участі в симпозіумі були запрошені науковці-економісти, фахівці з даної галузі, представники педагогічних закладів міста Києва, гості із-за кордону (вчителі та учні закладів-партнерів із Росії, Латвії, Польщі, Казахстану, Придністров’я), а також старшокласники та студенти, переможці та призери ІІІ–IV етапів Всеукраїнських олімпіад. У роботі симпозіуму активну участь брали учні Українського гуманітарного ліцею. Для ведення симпозіуму був сформований організаційний комітет, очолюваний ректором Київського національного університету Скопенком В. В., журі на чолі з деканом економічного факультету Київського національного університету Базилевичем В. Д. і апеляційна комісія, яку очолила доктор економічних наук Радіонова І. Ф. Під час проведення симпозіуму були обговорені проблеми формування економічної свободи як одного із чинників зростання української економіки, сучасні тенденції світової та регіональної економіки для визначення шляхів подолання нестабільності вітчизняної економіки, перспективи інтеграції України до світових ринкових відносин та визначення її інтересів у контексті глобалізаційних процесів. Важлива увага надавалася проблемам та перспективам української економічної освіти з метою впровадження фундаментальної економічної підготовки молоді та виховання у ній лідерських якостей, здорового прагматизму та гуманізму. В обговоренні вищезазначених питань брали участь як науковці та фахівці з цієї сфери, так і молодь, що бажає долучитися до вирішення проблем економіки нашої держави. В рамках симпозіуму були проведені олімпіади, захисти наукових ідей та колективних проектів, наукові діалоги для старшокласників та студентів.

Український гуманітарний ліцей уже має досвід проведення подібних заходів: у кінці 2002 року на його базі відбувся Всеукраїнський гуманітарний симпозіум, що був присвячений викладанню української мови та історії в середніх навчальних закладах. Від інших подібних заходів проведені симпозіуми відрізнялися акцентом на пошук нових методів вирішення певних задач, в основному завдяки удосконаленню учбового процесу. Основною заслугою, зокрема, економічного симпозіуму була можливість активної участі у ньому молоді та вироблення шляхів впровадження економічної освіти у навчальних закладах. Важливим є також те, що завдяки симпозіуму старшокласники та студенти можуть не лише дізнатися і навчитися новому, а й сформувати власну думку та вільно висловити її. Практика проведення таких заходів дозволяє долучити молодь до обговорення та вирішення проблем сучасної української економіки. Таким чином, можливе формування нового покоління, що усвідомлює справжній стан речей в економічній сфері та зможе пропонувати і втілювати в життя власні заходи з урахуванням світових та українських тенденцій у цій сфері.

 


Наталя Рудніченко. Жити значить померти: «Крути. Концерт для ангелів»" />

 Наталя Рудніченко. Жити значить померти: «Крути. Концерт для ангелів»

На Аскольдовій могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

Павло Тичина,
«Пам’яті тридцяти»

Центральна Рада УНР 25 січня 1918 року в Києві четвертим Універсалом проголосила Незалежну Українську Народну Республіку. Уряд більшовицької Росії, після відхилення Центральною Радою його ультиматуму посилає на непокірний Київ війська. Московська армія очолювана Муравйовим розпочала наступ. Захищати столицю від шеститисячної армії московського агресора вирушили 300 київських студентів. 29 січня 1918 року біля станції Крути відбувся нерівний бій, у якому майже всі студенти загинули смертю героїв. «От у цю хвилину, коли провозять їх домовини перед Центральної Ради, де протягом року кувалась Українська державність, з фронтону її будинку зривають російського орла, ганебний знак російської влади над Україною, символ неволі, в якій вона прожила 250 з верхом літ. Видно можливість здерти його не давалась даремно, видно вона не могла пройти без жертв. Її треба було купити кров’ю» (Президент Центральної Ради Української Народної Республіки Михайло Грушевський).

«Крути. Концерт для ангелів» – не просто чергове відзначення трагічної річниці. Камерний акустичний концерт, дуже спокійний – без зайвої тужливості і пафосної риторики – музичне вшанування свідомих молодих людей, які за свободу Батьківщини заплатили у далекому 1918 своїм життям. Заплатили у жорстокому нерівному бою, ставши заручниками помилок історії – напевне по-іншому не передати трагізму їх жертовності.

Цього року переповнений зал Оперети приймав музикантів, кожен з яких, напевно, вийшов на цю сцену, насамперед, за покликом серця. Перелік учасників говорить сам за себе – «Мертвий півень», Едуард Драч, «Кому вниз», Марія Бурмака, Тарас Петриненко і Тетяна Горобець. А ще – з вуст ведучого Михайла Барбари («Мертвий півень») поезії в прозі харківського поета Сергія Жадана в перерві між виступами:

Жити значить померти.
Померши одного разу, ти продовжуєш шлях
через нічні двори і помічаєш як
смерть тримає в руках м’ятні цукерки
і роздає дітям на привокзальних пустощах

Сергій Жадан,
«Історія культури початку століття»

Молодь не повинна оплакувати долю України та помилки її керманичів. Але – пам’ятати. Саме з цією метою Київська міська рада, Головне управління у справах сім’ї та молоді КЕДА та Громадська організація «Арт Екзистенція» вже не один рік поспіль організовують цей меморіальний концерт. Пам’ятати і бути сильними та відповідальними, аби не було соромно перед ангелами, які дивляться на нас з неба...

 


Нові видання „Смолоскипу”" />

Нові видання „Смолоскипу”
 

Молода нація. Альманах. – № 4(29). – К., Смолоскип, 2003. – 200 с.

Упорядник – кандидат філософських наук Максим Розумний (голова наукового товариства «Гуманітарна колегія»). До збірника увійшли матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Інтеграційна модель для України: історичний досвід і перспектива» (Київ, 6–7 листопада 2003 р.). Дослідження та розвідки молодих науковців структуровано у таких рубриках:

Уроки історії – вибір сучасності

Сергій Бондар (Полтава), Роман Чупрін (Миколаїв), Дмитро Сепетий (Запоріжжя), Юрій Щур (Запоріжжя), Євген Булавка (Київ).

Європейська інтеграція: українська перспектива

Олександр Хоруженко (Суми), Марія Юнко (Львів), Ірина Цапліна (Запоріжжя), Володимир Дубина (Чернігів), Микола Холод (Суми), Алла Кураєва (Київ), Андрій Гачкевич (Львів), Антоніна Шаблій (Кривий Ріг), Станіслав Куценко (Київ).

Інформаційні виклики сучасності

Лариса Жеребцова (Дніпропетровськ), Оксана Макух (Львів), Маріанна Войцицька (Київ), Христина Поліщук (Львів), Віталій Корнєєв (Кіровоград), Олег Коцарев (Харків), Наталія Рудніченко (Київ), Олександр Козлов (Полтава), Валерія Осипова (Харків).

Постмодерн і доля національних культур

Марія Павлюк (Львів), Володимир Пилипенко (Чернігів), Богдан Стороха (Полтава), Віталій Бохняк (Львів), Микола Леонович (Полтава), Тетяна Даренська (Луганськ), Юрій Ганошенко (Запоріжжя), Тетяна Саяпіна (Запоріжжя), Олена Сирінська (Київ), Дмитро Очеретін (Запоріжжя), Анна Жорняк (Полтава).

 


Ірина Осадча «Коротке то любов і довге то любов»" />

Ірина Осадча «Коротке то любов і довге то любов»

10 лютого у приміщенні Староакадемічного корпусу НАУКМА відбулася презентація дебютної поетичної збірки харків’янина Олега Коцарева «Коротке і довге», що вийшла друком 2003 року у видавництві «Смолоскип».

Презентована збірка «Коротке і довге» являє собою поезії у 5 розділах із оригінальним епіграфом (див. назву статті) та епілогом. За власними словами, поет є учасником харківського літературного гурту «Весло Слова», став лавреатом мистецького конкурсу видавництва «Смолоскип» у 2002 році, віддає перевагу верлібрам і тяжіє до авангарду й постмодернізму. Презентація, що відбулася, – перша із шести запланованих: на черзі презентація в Харкові (14 лютого), Львові, Тернополі, Запоріжжі та Дніпропетровську.

Народу зібралося немало, але й небагато – як раз усім вистачило місця, хоча тим, хто підійшов пізніше, довелося стояти. Харківський дискурс почав свій наступ з оформлення: за міцною статурою поета можна було побачити кілька фотографій Держпрому, хрестоматійного шедевру конструктивізму 20-х років. Усі, хто прийшов, також мали нагоду почути музику харківського пост-авангардного композитора Олександра Щетинського і послухати вірші харківської ж поетеси Тетяни Дерюги. Власне, вустами автора «Харків одноголосно оголошує себе/ Найкращим містом у світі».

Автор ретельно структурував як свою збірку, так і презентацію, хоча розділи першої не повторювалися «відділеннями» другої, та й прочитані тексти не всі увійшли до збірки. Вірші свої Олег Коцарев виголошував, як завжди, гучно й експресивно. «Довгі» вірші то приголомшували слухачів потоками образів («жінка великих розмірів/ водить руками з ганчіркою/ в рамі вікна прозорого», «корабель Пенелопи/ Розбився об першу ж зустрічну скелю/ Зламав і ребра і стебло/ Вигнувся ніби побачив ворожу лисицю», «біг із ребра до комети що випускає білі троянди»), то заплутували їх «у нескінченних Верещаківках», Карачівках, Новожаново та інших нерозвіданих навіть харків’янами куточках Харкова і передмістя, а то вражали революційним пафосом («В Ріо-Куарте/ Перерізають горло/ Всім військовим,/ Агентам,/ Власникам залізниць,/ І бачать, що це – добре,/ Так.»). «Короткі» ж вражали своєю загадковістю, як-от, наприклад, вірш «Двоє-два» (цитую повністю): «Життя і комахи з боків/ – і досить – лишаться з вами/ А двоє чоловіків/ Стали двома жінками». Щоправда, автор явив свою доброту і зачитав «якісь необхідні пояснення» до тих текстів, які, на його думку, цього потребували.

Під кінець Олег вирішив трохи «розгрузити» аудиторію і явив себе слухачам як прозаїк, прочитавши оповідання «Подорож», герой якого впродовж оповіді кілька разів змінив ім’я, чим вельми розвеселив слухачів. Завершилося усе придбанням книжок з автографами і дружнім спілкуванням. Загалом, презентація вийшла оригінальна й цікава.

 


«Fedirko Gallery» у «смолоскипівській» книгарні в Чернівцях" />

«Fedirko Gallery» у «смолоскипівській» книгарні в Чернівцях

Культурно-мистецький центр «Українська книга», створений спільними зусиллями фонду «Смолоскип» та Чернівецької міської ради, цього разу спільно з відомим українським художником Анатолієм Федірком відкрив першу в Чернівцях арт-галерею. Галерея відкрилася виставкою відомої не лише у Чернівцях художниці Ірини Каленик під претензійною назвою «Євро-арт. Вибране».

Причому назва була цілком виправданою – всі картини, виставлені в Чернівцях, уже брали участь у різноманітних виставках в Центральній і Західній Європі та навіть за океаном. Це підтверджував стосик каталогів, серед яких одним з найпрестижніших був каталог минулорічного Міжнародного трієнале графіки у Кракові. Проте одне з головних місць у цьому каталозі займала робота самого Анатолія Федірка, який отримав першу премію трієнале за проект Dependence.UA. Хоча сам художник, відомий своїми публічними проектами «Face-to-Face», «Ранок Батьківщини», «Таємна вечеря», не збирається обмежуватися лише однією галереєю. «Глобалістичні тенденції впевнено і безповоротно

трансформують не тільки політику та економіку, а в першу чергу – культуру, і її більш елітарний елемент – мистецтво», – говорить Федірко і обіцяє вже найближчим часом відкрити цілу мережу уніфікованих галерей в різних регіонах України, зокрема у Запоріжжі, Києві, Львові, Рівному. А в Чернівецькій «Fedirko Gallery» вже наприкінці квітня в рамках Року Польщі в Україні відбудеться виставка відомого польського художника Павла Хавінського.

Керівник КМЦ «Українська книга» Олег Хавич, виступаючи перед журналістською та мистецькою «тусівкою» на відкритті галереї, не приховував своє радості: «Нарешті наш центр повністю відповідає своїй назві. Тепер у нас не лише можна придбати найширший у Чернівцях асортимент української книги і традиційні українські сувеніри, але й познайомитися зі справжнім високим мистецтвом. Сподіваюся, що галерея і книгарня вигідно доповнюватимуть діяльність одне одної, адже письменство й малярство завжди були тісно пов’язані». І справді – видавництво Івана Малковича А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, книжки якого просто неможливо уявити без творчості художників Лавра і Єрка, на початку травня погодилося виставити в галереї низку оригіналів обкладинок та ілюстрацій до своїх легендарних «Снігової королеви», «Казок туманного Альбіону» і звичайно – «Гаррі Поттера». Так що до зустрічі у казці!


 


Олександр Кривобок. Відгук на статтю Андрія Смирнова «Камо грядеши, Україно»" />

Олександр Кривобок. Відгук на статтю Андрія Смирнова «Камо грядеши, Україно»

Пишу, надіючись і боючись водночас. Стаття мене зворушила. Але враження вона справляє двояке. Надію вселяє те, що у центрі національної ідеї автор поставив слова Бог і Україна. Але водночас цей допис нагадує черговий трагічний сплеск почуттів ідейної української інтелігенції.

Майже всі закиди автора на адресу української ментальності справедливі. Але завершальна частина підштовхує до підозріло простого висновку: варто лише провести «хірургію на свідомості» молодого українця – і все, результат готовий, мрія втілена. Звичайно, підхід до вивчення ментальності народу і взагалі соціальних груп свіжий, дуже актуальний і потрібний. Ментальність акумулює в собі коріння нашої своєрідності, нашого характеру, наших душ. І все ж простота висновку автора оманлива. Тут я мушу піднести голос у якійсь мірі за «скраєхатівство» українців. Чи хочу я його виправдати? Ні. Хочу нагадати, звідки воно походить. Нагадати, що одне з головних джерел його – обман і спекуляція на головних людських цінностях. «Ковбасність» нашого народу або, як завуальовано на це вказує автор, свідоме обмеження своєї діяльності проблемами сім’ї та власного господарства є реакцією на цей обман. Історія XX століття – величезна серія прикладів, коли люди, які думали, що вони знають вирішення проблем, формували свідомість людей, які не знали, а тих хто дійсно знав, переслідували або зацитькували.

Я готовий обома руками підтримати фразу Андрія по заперечення меншовартості українського народу. Однак правильних фраз може бути багато, а висновок – невірним. Це це типова і ефективна схема обману. Хоча я вірю, що Андрій не обманював, він писав те, що йому боліло, у що він вірить.

Згадаймо наше минуле. Тисячолітя тому на землі наших предків прийшла Істина. Вони в Неї повірили, прийняли і понесли. Змінились покоління, і тепер цей тягар лежить на наших плечах.

Те, що пропонує Андрій – зміну ментальних структур суспільної свідомості, – це не просто серйозна справа. Це справа, для виконання людині непосильна, навіть соціальній структурі, якою є держава. Можливо, мені будуть заперечувати, наведуть приклад, скажімо, Німеччини після Другої світової війни. Ні, у таких справах людські зусилля становлять лише невелику частку. Решта здійснюється самими людьми під впливом обставин, які самі по собі змушують до переоцінки цінностей. І це слід запам’ятати усім, хто на таке зважується. Саме тому і уникає велика частина нашого народу всякої ідеалістичності, всяких «ізмів», у якій би привабливій формі вони не приходили, бо за минуле століття їх було багато, а результат напрочуд схожий.

Мені хочеться порадити «свідомим інтелектуалам» почитати і задуматись над рядками з щоденника В. Винниченка 1942 року: «Кожне політичне вчення обіцяє повернути на землю «загублений рай». Обіцяння, може, й щирі. А чи можна вірити, що в їхніх авторів є сила виконати. Вернути загублений рай на ділі? Насамперед, чи був коли-небудь той рай? Коли був, то в чому саме була його райськість. Коли його загублено, то де, коли, через що? Не маючи відповіді на ці питання, чи можна вернути? А всі без винятку політичні вчення не мають ніякісінької відповіді на них. Отже, вернути загублений рай вони ніяк не можуть». Біда нашої інтелігенції в тому, що вона любить лише частину істини – такий собі зручний, змонтований людською свідомістю ідеал. Чого хоче Андрій Смирнов? Того ж, чого і переважна частина нашої національно свідомої еліти – повноцінної, незалежної, заможної, авторитетної держави. Але ж держава існує для народу. Хіба може я хочу неповноцінної, залежної і бідної держави? Не хочу. Але нагадую, що коли я спрощую логіку, то цей процес не піддається контролю при передачі від однієї людини до іншої. Якщо я хочу багатої незалежної держави, то мій сусід прагне заможного життя для себе і своїх дітей. Ми скажемо: як можна забезпечити майбутнє дітей без незалежної держави. На це в нього готова відповідь: де гарантія, що за мої зусилля, покладені задля неї, мені хтось віддячить реально, а не символічною пам’яттю. А може, річ не лише в заможності. Може, незалежна держава сама по собі є цінністю? Але хіба незалежна держава є абсолютною цінністю?

Абсолютна цінніть властива лише абсолютній істині. Ціль і завдання будь-якої держави – забезпечити (по можливості, допомогти, але розуміючи всю умовність такої допомоги) умови для пізнання її громадянами Істини і влаштування життя за її вимогами. Так, є лише одна духовність – Бог. Але християнська релігія покликана учити людей жити, як того хоче Бог, а не кристалізувати національну свідомість.

Справа побудови ефективної держави є справою політиків. Так, ми всі зараз трошки мусимо бути політиками, хоча б на виборах. Проте коли з одного боку проходять політики, котрі явно будують владу на грошах і задля грошей, а з іншого – ті, що користуються святим іменем Божим для побудови української національної ідеї у власному розумінні, та ще й хочуть виховувати нове покоління, щоб воно жило для їхньої України – чи є тут альтернатива кращого вибору?.. Нехай останні дадуть відповідь самі собі – Україна знаходиться на землі чи на небесах? Якщо на землі, то християни не повинні жити для минущого земного світу, а якщо на небі, то це вже взагалі не християнство, а РУН-віра. Державними справами мусить займатися політик, інші люди маюь власні справи та свої інтереси. Вище цього – лише потреби людського духу. Життя ж із Богом потребує служіння йому, а не національній ідеї. Це лише в пісні красиво звучить, що Україна прихилить небо до наших могил. Реально ж молиться людина за людину, абстрактний ідеал лише спокушає, але ні за кого не молиться. Тому замість трансформації людської свідомості краще взяти на себе терпіння молитись Богу за тих людей, яких ми хочемо побачити у незалежній багатій державі. Якщо ж хочемо, щоб Бог нас послухав, мусимо перш за все самі жити за його заповідями і пам’ятати, що наш сусід із ненависною нам свідомістю скраєхатівства може мати таке ж моральне право виховувати нас, як і
ми його.

Давайте нарешті задумаємось, чому Володимир Мономах, знаючи не з теорій, а з практики життя, як будувати міцну державу, говорив не про формування національної ідеї, а про те, щоб людина жила по правді перед Богом. Може, тому, що цей твір нащадкам він писав, як він сам виразився, «сидячи на санях», тобто перед смертю на схилі літ, виживши з розуму?.. А він недарма поставив цей вислів на початку свого повчання.

P.S. Смолоскип пише не для політиків, а для інтелектуалів. Тому спробую майже безнадійну затію: заохотити їх замислитись над питаннями, яких вони уникають.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.