Головна статті
Смолоскип України №1(102), січень 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Петро Вознюк. ВБИТИ «УХОДНИКА»" />

Петро Вознюк. ВБИТИ «УХОДНИКА»

Спостерігаючи картинки ситого європейського життя, ми часто замислюємося: чому не живемо як європейці, хоча географічний центр континенту, якщо вірити фахівцям, знаходиться саме в Україні? Втім, гострота переживань часто підштовхує до спрощеного бачення причин виникнення і рецептів подолання наявного розриву. Погодьтеся, легше за все звинуватити в теперішніх «негараздах» тоталітарне минуле (чи, навпаки, «кляті реформи»), дві світові війни й об’єктивні труднощі перехідного періоду. І як вихід запропонувати змінити Конституцію або президента… Однак, приміром, Німеччина у ХХ столітті зазнала не менше лиха. Тому для віднайдення коріння наших злиднів вочевидь доведеться здійснити дещо глибший екскурс в історію.

Mappa Mundi

Кинувши навіть дуже побіжний погляд на географічну мапу Європи, не можна не помітити одного вражаючого контрасту між східною та західною її частинами. На заході бачимо країни, межі яких здебільшого дбайливо окреслено горами, морями, затоками та протоками. На сході ж перед нашими очима постає майже суцільна рівнина, що ніби кличе всіх охочих до мандрів своїми величезними обширами. Охочих, певна річ, завжди було чимало. Тим паче, причин для добровільних чи вимушених подорожей ніколи в історії не бракувало. Йшли подалі від неродючих земель, від чужоземних наїзників, від поганого начальства й тяжких податків і просто від туги – благо, йти було куди. Так з’явилися в наших степах різноманітні «бродники» та «уходники», з яких пізніше постало козацтво.

Натомість замкнені в тісняві природних кордонів середньовічні європейці часто не мали можливості уникнути несприятливих обставин. Вони мусили боротися: вдосконалювати систему господарювання, відстоювати свої права перед деспотичними володарями, вимагати кращих законів. Це сприяло розвиткові працелюбства, підприємливості, порядності, взаємодопомоги, соціальної солідарності та законослухняності. Відтак не дивно, що з усіма цими рисами, особливо з останньою, у нас виникли значні проблеми. Адже в наших умовах простіше було елементарно не виконувати поганого закону, піти від нього світ за очі, аніж домагатися його покращення. Наступне вільне життя в Дикому Полі теж не передбачало великої поваги до тих законів, від яких, власне, й тікали. Систематичні правопорушення, грабунок «бусурманів», а іноді навіть своїх співвітчизників ставали ледь не нормою, принаймні ознакою мужності і сміливості. Підпорядкування ж державі асоціювалося переважно зі слабкістю та маргінесом. Вироблявся певний стереотип: якщо ти «справжній чоловік» – ризикуй, іди в «уход», хоч би й силою, хоч би й коштом ближнього свого здобувай собі добробут. При цьому зовсім не обов’язково було аж надто перейматися такими «дрібницями», як дотримання «чинного законодавства». Чи не тому нам і сьогодні переступити межу закону психологічно порівняно легше, ніж мешканцям Західної Європи?

Дике Поле витворило і той сумнозвісний тип магнатів-землевласників, які не визнавали авторитету закону та вищої влади, шануючи тільки одне право – право сили. Доходило до непристойного: відомий ворог Хмельницького Ярема Вишневецький під час якихось дебатів у сеймі наказав власній охороні порубати парламентаріїв, якщо ті не приймуть потрібного князеві рішення. Наявність поляків та литовців у славному переліку цих «олігархів» середньовічної України зайвий раз доводить географічну, а не генетичну зумовленість «уходництва». Проте попри всю свою самовладність, ці феодальні напівкоролі, незалежно від походження, здебільшого утверджували зверхність чужинської (польської) культури і, за невеликим винятком, були її активними адептами. Та й значна частина козацької верхівки прагнула наслідувати неприродні для українців ідеали польського, а згодом московського шляхетства. Чи не занадто це нагадує духовне яничарство наших теперішніх «русскоязичних» скоробагатьків? Отже, поряд із правовим нігілізмом характерною рисою «уходників» часто стає також нігілізм національний.

Дехто, мабуть, і досі в захваті від «уходницького» способу життя, тільки безкраї степи Дикого Поля нині замінили далекі «бананові» оффшори. Інакше важко зрозуміти, чому й зараз, за інформацією деяких соціологів, вагомий відсоток наших співгромадян вважає здатність до незаконного збагачення ледь не позитивною якістю, залюбки підтримуючи на виборах відповідних кандидатів. А Павла Лазаренка сприймає або як бажаного нареченого (опитування тижневика «Бульвар»), або взагалі як живе втілення образу сучасного українця (опитування «Комсомольской правды в Украине»).

А як у них?

Певна річ, Західна Європа теж мала своїх «уходників» – тих, що шукали щастя в заморських країнах та колоніях. Але вони внаслідок головне географічної віддаленості, як правило, не брали активної участі в громадському житті метрополій, у формуванні їх політичного середовища. Флібустьєри з’являються на державній сцені Британії чи Франції незрівнянно рідше, ніж козаки – України (Речі Посполитої) й Московщини.

Терени ж переважної активності західноєвропейських «уходників»-авантюристів також зазнали згубного впливу. Щоправда, Сполученим Штатам у силу низки сприятливих обставин вдалося не захлинутися «уходницьким» деструктивом, навіть попри наявність свого «Дикого Поля» – Дикого Заходу і закономірну за таких умов вестернізацію суспільства. Однак тут варто звернути увагу на один вельми промовистий показник – різницю у рівні грошових доходів між найбагатшими й найбіднішими верствами населення. Статистика свідчить, що найрозвиненіші європейські держави пишаються насамперед порівняно невеликим розривом – у 6–7 разів, тоді як ліберально-вестернізовані США, незважаючи на циклопічні цифри ВВП й бюджетного профіциту, мають диференціацію у 10–12 разів. А в багатьох країнах колишнього СРСР та Латинської Америки, які являють собою хрестоматійні приклади апофеозу «уходницьких» (тобто побудованих на відповідній етиці) суспільств, різниця сягає 15–20(!) разів. Причому будь-яке економічне зростання тут, на відміну від Європи, наразі лише посилює нерівність. Це найкраще свідчення того, наскільки свідомості «уходника» притаманний соціальний (а вірніше, антисоціальний) егоїзм, зверхнє, а подекуди й відверто зневажливе ставлення до своїх менш «спритних» співвітчизників.

Тому краще все ж таки думати, як виправляти становище – поки каламутна хвиля соціального невдоволення не винесла нагору якого-небудь українського лукашенка з програмою репресій і тотальної «зрівняйлівки». Можливо, нам потрібні нові … казки. Так-так, саме казки. Оновлення такого потужного чинника впливу на суспільну свідомість, як фольклор, здатне сприяти становленню правильних стереотипів поведінки. Слід з дитинства прищеплювати людям ідеали законослухняності та поваги до ближнього. «Уход» же від закону у будь-якій формі, всі можливі дії за принципом «сам собі пан» або «хто сильніший, той і правий» недвозначно затаврувати як небезпечне відхилення, що підлягає безумовному осудові. Принагідно згадаймо, скільки кпинів і глузувань викликала свого часу поширювана з ініціативи ДПА «Казка про податки». А, між іншим, даремно. Адже це був хоч і незграбний (хотіли як краще, а вийшло самі знаєте як), але крок у вірному напрямку.

Так чи інакше, головне для нас – перестати вбачати причини ледь не всіх своїх бід виключно у зовнішніх чинниках («важка спадщина тоталітарного режиму», «московське колоніальне ярмо» etc., etc.). Необхідно відверто назвати внутрішньонаціональні джерела кризи й спробувати викорінити їх. Шлях духовної модернізації важкий, але іншого не існує, що підтверджується досвідом багатьох країн.

…Після ганебної поразки Іспанії 1898 року від США визначний філософ Мігель де Унамуно закликав заподіяти смерть Дон Кіхотові, тобто викорінити все хибне і шкідливе в психотипі шляхетного християнина Алонсо Кіхано – символа іспанського національного духу. Нація мала одужати від багатосотлітнього затьмарення своєї свідомості, інакше нові поразки були неминучі. Невтішний для нас підсумок «холодної війни» також вимагає чимшвидше знищити в козакові «уходника», звільнивши себе від мефістофелевої спокуси втечі від закону.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.