Головна статті
Смолоскип України №1(102), січень 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки


Міжнародна наукова конференція про Переяславську Раду 1654 року" />

Міжнародна наукова конференція про Переяславську Раду 1654 року

15–16 січня 2004 року в Кловському палаці у Києві відбулася міжнародна наукова конференція «Переяславська Рада 1654 року». Ця зустріч науковців, організаторами якої виступили Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України, НаУКМА, Наукове товариство ім. Шевченка в Америці, Канадський інститут українознавчих студій та видавництво «Смолоскип», стала своєрідним завершальним акордом низки заходів, зініційованих Оргкомітетом конференцій «Переяславська Рада 1654 року».

Створюючи альтернативу до державного відзначення 350-річчя Оргкомітет на чолі з народним депутатом України, академіком НАН України Миколою Жулинським та «Переяславський проект» ставили за мету стимулювати утвердження в історичній свідомості сучасного українства погляд на 1654 рік, сформульований в українській суспільно-політичній думці ще з середини XVII ст., а в історичній академічній науці – з кінця ХІХ ст., тобто у руслі української національної історіографічної традиції. Ось чому наукові конференції, а також проведений видавництвом «Смолоскип» молодіжний дослідницький конкурс (що став можливим завдяки подружжю Соколиків з Канади) орієнтувалися передусім на молодіжну аудиторію.

Натомість на конференції 15–16 січня своє слово мали можливість сказати найкращі історики і фахівці з 7 країн. Вони обговорили Переяславську подію передусім з академічної наукової точки зору. Проте, слід сподіватися, що саме результати їхньої дискусії і досліджень стануть основою для осуспільнення та утвердження саме української національної інтерпритації подій 1654 року.

Головував на зібранні в Кловському палаці історик Ярослав Дашкевич. З привітанням до учасників конференції виступили Микола Жулинський та директор видавництва «Смолоскип» Олег Проценко.

Перед початком дискусії сталася ще одна урочиста подія. Оскільки зустріч відбувалася у приміщенні Музею Михайла Грушевського (де, до речі, на час конференції була зорганізована виставка «Михайло Грушевський про Переяславську Раду 1654 року») від членів Оргкомітету – Ярослава Федорука та Ігоря Гирича – до фондів Музею було передано дві книжки з особистої бібліотеки Михайла Сергійовича, які зовсім припадково були віднайдені Гиричем та Федоруком в одному з Львівських букіністичних магазинів.

З доповідями на конференції виступили, окрім українських учених (Я. Дашкевич, З. Когут, Т. Гунчак, В. Брехуненко, Ю. Мицик та ін.), з польського боку Мірослав Нагельський, Даріуш Колоджейчик, з білоруського – Генадзь Саганович, з російського – Вера Ченцова, Тетяна Яковлева.

 


ІРПІНЬ-2004" />

ІРПІНЬ-2004

Бажаючі взяти участь в Ірпінському семінарі мають вирізати та заповнити Реєстраційну карту і разом з нею надіслати на адресу «Смолоскипа» (01001, Київ-1, а/с 25, з поміткою «Для участі в Ірпінському семінарі») тези своєї доповіді на одну з поданих тем. Тези приймаються до 1 березня 2004 р. Особам, які пройдуть відбір, буде надіслане спеціальне запрошення.

Молодь як вимір культурної та історіотворчої діяльності

Політологічна частина

1. Молодіжні покоління у світовій та українській історії.

2. Шістдесятники: виклик молодих?

       3. Молодь як суб’єкт політики. Молодь та ідеологія. 

4. Молодь як об’єкт політтехнологів.

5. Ірпінь для молодих.

Мистецька частина

1. Молоді проти молодих: автори перших років Ірпеня та нинішні: розвиток, деградація, нудьга чи жевріння надії?

2. Молодіжна культура: офіційна, суб- та контркультура.

3. Образ молодої людини: стереотипи і моделювання.

       4. Культурні молодіжні організації (доцільність існування). 

 


Андрій Смирнов. Камо грядеши, Україно?" />

Андрій Смирнов. Камо грядеши, Україно?

Наближення президентських виборів актуалізує питання перспектив розвитку Української держави у XXI ст., спонукає шукати відповідь на одвічне запитання інтелігента: «Хто винен і що робити?».

Нова державницька візія історії України, започаткована у працях В. Липинського як логічне продовження схеми Грушевського, у різних модифікаціях залишається домінуючою у сучасній українській історіографії. На мою думку, основним критерієм оцінки подій, фактів, явищ в історії України мають стати національні інтереси. Необхідно враховувати, наскільки діяльність того чи того історичного діяча відповідала українським державним інтересам. Зрозуміло, що такий підхід тісно пов’язаний із націоналістичною ідеологією. Під здоровим патріотичним націоналізмом я розумію захист національних інтересів, що характерно для політики більшості західних урядів. Демократичний націоналізм задовольняє здорову потребу людини й суспільства у національній самосвідомості як важливій складовій самоіндентифікації в історії. Поява Школи «Аннали» започаткувала новий напрямок історичних досліджень в сфері ментальності (невідрефлектованих уявлень людини про дійсність), який залишається найперспективнішим для наукових студій. Одна із найголовніших ментальних особливостей української національної свідомості – відсутність пріоритету національних інтересів над індивідуальними чи корпоративними. Ця гіпертрофована форма соціального індивідуалізму українців зафіксована у сакраментальній фразі: «Моя хата з краю – нічого не знаю». Хуторянська свідомість українця рідко переймалася проблемами загальнонаціонального масштабу. Саме в цьому вбачаю причину націє- та державотворчих невдач. Українцям завжди було легше думати про проблеми своєї сім’ї, господарства, і їх мало обходило те, що діялось у сусідньому селі. Історичних прикладів чимало: від руху болехівців проти Данила Галицького, до махновців, що не бажали воювати далеко від своїх домівок.

Тільки лінивий не говорить про те, що у 1991 р. Україні незалежність впала, як сніг на голову, хоч об’єктивно вона стала закономірним результатом багатовікової боротьби українського народу. Разом із тим, слід відмітити, що українці більше цінували б свою самостійність, проливши за неї кров. Що ж нам заважає мати повноцінну незалежну, заможну, авторитетну державу? Відразу відкидаю закиди про меншовартість українського народу як не наукові. Специфіка українського менталітету яскраво проявляється на прикладі владної верхівки. Адже народ тільки теоретично є джерелом влади. Насправді, народ ніколи не вирішував свою долю. Для цього існує еліта. Кажуть, що народ має ту владу, на яку заслуговує. Неправда! Цей міф створили недолугі політики, в такий спосіб виправдовуючи свою політичну імпотенцію. Народ завжди заслуговує на краще життя. Однак всім відома максима громадянського суспільства, що держава для народу, а не народ для держави, в Україні читається іззаду наперед. Представники української політичної еліти в першу чергу дбають про забезпечення своїх егоїстичних потреб (кар’єра, влада, слава, багатство). Чого тільки варті спроби позбавити народ безпосередньо обирати президента. Так, людська природа гріховна. Гарно жити не заборониш. Але західні політики роблять усе з точністю до навпаки: спочатку державні, а потім особисті вигоди. Пріоритет загальнонаціональних потреб над індивідуальними цілком очевидний. Протягом століть мільйони людей жертвували своїм життям заради Вітчизни.

Можна зробити висновок, що годі шукати корінь зла у своїх зовнішніх ворогах. Причини всіх бід криються в самих українцях. По-друге, пристосований до сучасних умов націоналізм має стати концептуальною основою політики української влади. Гасло «здобудеш українську державу або згинеш в боротьбі за неї» – вже не актуальне. Україна стала незалежною. Тепер головне – захист державних інтересів у політичній, економічній та міжнародній сферах. Інша справа, що пріоритети українських національних інтересів у внутрішній і зовнішній політиці чітко не розставлені. А коли немає що захищати, то кому потрібні національні інтереси?

І найголовніше. Єдиний спосіб вплинути на психологію нації – це духовне відродження України, розмови про яке у нас насправді означають глибоку кризу і моральну деградацію в суспільстві. Рівень духовності не можна вимірювати кубометрами бетону, з якого будуються храми. Це внутрішні зміни в душі кожної людини. Я глибоко переконаний, що є тільки одна духовність – любов до Бога. Вона має стати фундаментом націєтворення і державного будівництва. Християнська релігія має величезний потенціал для того, щоб відіграти вирішальну роль у кристалізації української національної свідомості. Бог і Україна мають стати стовпами української національної ідеї. Тоді влада буде проукраїнською, стабільною і прогнозованою. Завершення формування української політичної нації не можливе без змін ментальних структур суспільної свідомості, виховання такої генерації українців, яка витворить якісно нову патріотичну еліту. Всім нам необхідно починати працювати на капітальному будівництві Української держави.



Ганна Гриценко. Вертеп-2004, або Нотатки про розвиток громадянського суспільства в давній Іудеї" />

Ганна Гриценко. Вертеп-2004, або Нотатки про розвиток громадянського суспільства в давній Іудеї

Ой зійшла, зійшла правда на небі
Та й поселилась поміж людьми,
Всім розказала, як треба людям,
Як треба жити, як Бог велить.

Колядка 

Традиція могилянської вертепної драми тягнеться ще від «старої» Академії. Ще тоді, у XVIII столітті, спудеї у своїх вертепах додавали до канонічного сюжету також невелику сатирично-побутову інтермедію. Зрештою, дотепність та легкий суспільно-політичний відтінок ніколи виставі не шкодили.

Сучасні могилянці відродили та підтримують гарну традицію. На цей рік Спудейське Братство НаУКМА вже вкотре запропонувало свій варіант вертепу. Начебто й за всіма канонами, але й не без підморгування до публіки – чим не актуальна фраза «народ наш мовчить або тоне в дебатах»? І якщо раніше суспільство колядників займалося переважно обранням собі провідника, то тепер маємо сміливий крок вперед – цьогорічний вертеп прагнув, за словами Ірода, «до розвитку громадянського суспільства в давній Іудеї».

Епізод перший. Ангел сповіщає громаді радісну новину – Діва Сина породила. В народі – моментальний резонанс: одразу починаються розмови, дискусії, дебати… Дехто моментально знаходить в цьому вигоду: «Це ж великі будуть гроші й наклади газєт хароші!». Для іншого, навпаки, це якась чергова чи позачергова напасть. А когось це взагалі мало хвилює – йому що, він просто хоче, щоб усе було гаразд, всього потроху, кожному побільше… За полемікою, потираючи руки, спостерігає чорт. Йому добре – у нього інституційний інтерес.

Епізод другий. Три царі зі Сходу сперечаються щодо того, як вивести суспільство на правильний шлях. Перший цар зневірений: народ живе абсолютно пасивно, і з цим нічого не можна вдіяти. Для іншого проблему можна елементарно вирішити – «скличем з’їзд, зженем людей, виберем творця ідей, оберем провідника, щоб відвів нас від гріха». Третій і це заперечує: «Нащо з’їзд, як є зоря?». Але зрештою, дебати вони залишають на потім, а зараз мають спільну мету – привітати Сина Божого.

Епізод третій. Ірод. Невисокий, непоказний, проте, як і належиться, абсолютно самозакоханий, у пілотці з червоними зубцями, що мала би символізувати корону. Ірод крутиться перед люстерком, розглядає себе з різних боків. Дізнавшись про трьох східних царів, він одразу ж намагається залучити їх на свій бік. Асортимент спокус – на будь-який смак: горілка, гарні дівки, влада, гроші: «Весь бюджет вам на оброк, лиш пустіть на третій строк!!!». На що царі цілком резонно іронізують: «Хм, ми для тебе тут – той Конституційний Суд…» і залишаються непохитними у своєму рішенні вітати Божого Сина. Ірод, природно, дратується і хапається за булаву – небезпечно полемізувати із владикою! Зрештою, роль арбітра ситуації бере на себе Смерть. Місце для гаранта конституції давньої Іудеї в пеклі, а не на землі, – у вертепі традиційно має тріумфувати справедливість.

Та хоч би як там було у виставі, а в реальному житті доля суспільства залежить не лише від тих, хто при владі. Треба тільки схотіти, і свою лепту може внести кожен. Питання тільки – яку? Саме тому дійство завершується полемікою Спудея, що вірить в силу знання та переконання, із Козаком, для якого все вирішується просто. Треба лише стати, «як предки, до бою й різні». Згоди між ними немає. І чи буде колись? У могилянського вертепу кінцівка відкрита…

 


Нові видання „Смолоскип”" />

Нові видання „Смолоскип”

Вячеслав Чорновіл. Твори: У 10-ти т. – Т. 2. «Правосуддя чи рецидиви терору?». «Лихо з розуму». Матеріали та документи 1966–1969 рр. / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. Лесь Танюк. – К.: Смолоскип, 2003. – 906 с.: іл.

До другого тому ввійшли праці «Правосуддя чи рецидиви терору?» та «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»)», які Вячеслав Чорновіл написав на захист української інтелігенції, заарештованої 1965 року радянською владою. Цими творами автор викривав антилюдяну радянську систему, зробив ґрунтовний аналіз несправедливого арешту, а потім засудження двадцяти інтелігентів.

У томі подано інші матеріали В. Чорновола 1966–1969 років – заяви, скарги, листи.

У Додатках уміщено статті та заяви, що стосуються суду над Вячеславом Чорноволом 1966 р. та першого ув’язнення 1967–1969 рр., як радянські, так і на його захист.

Окремий розділ – це іноземні відгуки про Вячеслава Чорновола в 60-х роках.

 


«Смолоскип» на криворізькому ТБ" />

«Смолоскип» на криворізькому ТБ

... «прописався» вже досить впевнено, адже чи не щомісяця на криворізькому телеканалі «Рудана» у програмі «Книжкова полиця» представляються останні новодруки «Смолоскипа», а наприкінці літа була окрема мова про «смолоскипівський» літературний конкурс. Аж от наприкінці зими, якщо точніше – ввечері 19-го грудня, в ефірі «Рудани» була розгорнута розповідь про всі види діяльності фонду і видавництва «Смолоскип» плюс мало не десятихвилинне інтерв’ю з Осипом Зінкевичем. Все це глядачі «Рудани» почули і побачили у межах згаданої вже телепрограми «Книжкова полиця».

Автор і ведуча програми Ольга Хвостова розповіла, що в межах «Книжкової полиці» представляються винятково книжки вітчизняних видавництв. Зараз неможливо підрахувати, скільки українських книжок було оглянуто в програмі протягом восьми років її існування і зі скількома письменниками і видавцями проведено інтерв’ю. Серед імен, які авторка програми згадала відразу, були, Валерій Шевчук, Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Олександра Коваль, Григорій Грабович та інші знакові постаті.

 


Петро Вознюк. ВБИТИ «УХОДНИКА»" />

Петро Вознюк. ВБИТИ «УХОДНИКА»

Спостерігаючи картинки ситого європейського життя, ми часто замислюємося: чому не живемо як європейці, хоча географічний центр континенту, якщо вірити фахівцям, знаходиться саме в Україні? Втім, гострота переживань часто підштовхує до спрощеного бачення причин виникнення і рецептів подолання наявного розриву. Погодьтеся, легше за все звинуватити в теперішніх «негараздах» тоталітарне минуле (чи, навпаки, «кляті реформи»), дві світові війни й об’єктивні труднощі перехідного періоду. І як вихід запропонувати змінити Конституцію або президента… Однак, приміром, Німеччина у ХХ столітті зазнала не менше лиха. Тому для віднайдення коріння наших злиднів вочевидь доведеться здійснити дещо глибший екскурс в історію.

Mappa Mundi

Кинувши навіть дуже побіжний погляд на географічну мапу Європи, не можна не помітити одного вражаючого контрасту між східною та західною її частинами. На заході бачимо країни, межі яких здебільшого дбайливо окреслено горами, морями, затоками та протоками. На сході ж перед нашими очима постає майже суцільна рівнина, що ніби кличе всіх охочих до мандрів своїми величезними обширами. Охочих, певна річ, завжди було чимало. Тим паче, причин для добровільних чи вимушених подорожей ніколи в історії не бракувало. Йшли подалі від неродючих земель, від чужоземних наїзників, від поганого начальства й тяжких податків і просто від туги – благо, йти було куди. Так з’явилися в наших степах різноманітні «бродники» та «уходники», з яких пізніше постало козацтво.

Натомість замкнені в тісняві природних кордонів середньовічні європейці часто не мали можливості уникнути несприятливих обставин. Вони мусили боротися: вдосконалювати систему господарювання, відстоювати свої права перед деспотичними володарями, вимагати кращих законів. Це сприяло розвиткові працелюбства, підприємливості, порядності, взаємодопомоги, соціальної солідарності та законослухняності. Відтак не дивно, що з усіма цими рисами, особливо з останньою, у нас виникли значні проблеми. Адже в наших умовах простіше було елементарно не виконувати поганого закону, піти від нього світ за очі, аніж домагатися його покращення. Наступне вільне життя в Дикому Полі теж не передбачало великої поваги до тих законів, від яких, власне, й тікали. Систематичні правопорушення, грабунок «бусурманів», а іноді навіть своїх співвітчизників ставали ледь не нормою, принаймні ознакою мужності і сміливості. Підпорядкування ж державі асоціювалося переважно зі слабкістю та маргінесом. Вироблявся певний стереотип: якщо ти «справжній чоловік» – ризикуй, іди в «уход», хоч би й силою, хоч би й коштом ближнього свого здобувай собі добробут. При цьому зовсім не обов’язково було аж надто перейматися такими «дрібницями», як дотримання «чинного законодавства». Чи не тому нам і сьогодні переступити межу закону психологічно порівняно легше, ніж мешканцям Західної Європи?

Дике Поле витворило і той сумнозвісний тип магнатів-землевласників, які не визнавали авторитету закону та вищої влади, шануючи тільки одне право – право сили. Доходило до непристойного: відомий ворог Хмельницького Ярема Вишневецький під час якихось дебатів у сеймі наказав власній охороні порубати парламентаріїв, якщо ті не приймуть потрібного князеві рішення. Наявність поляків та литовців у славному переліку цих «олігархів» середньовічної України зайвий раз доводить географічну, а не генетичну зумовленість «уходництва». Проте попри всю свою самовладність, ці феодальні напівкоролі, незалежно від походження, здебільшого утверджували зверхність чужинської (польської) культури і, за невеликим винятком, були її активними адептами. Та й значна частина козацької верхівки прагнула наслідувати неприродні для українців ідеали польського, а згодом московського шляхетства. Чи не занадто це нагадує духовне яничарство наших теперішніх «русскоязичних» скоробагатьків? Отже, поряд із правовим нігілізмом характерною рисою «уходників» часто стає також нігілізм національний.

Дехто, мабуть, і досі в захваті від «уходницького» способу життя, тільки безкраї степи Дикого Поля нині замінили далекі «бананові» оффшори. Інакше важко зрозуміти, чому й зараз, за інформацією деяких соціологів, вагомий відсоток наших співгромадян вважає здатність до незаконного збагачення ледь не позитивною якістю, залюбки підтримуючи на виборах відповідних кандидатів. А Павла Лазаренка сприймає або як бажаного нареченого (опитування тижневика «Бульвар»), або взагалі як живе втілення образу сучасного українця (опитування «Комсомольской правды в Украине»).

А як у них?

Певна річ, Західна Європа теж мала своїх «уходників» – тих, що шукали щастя в заморських країнах та колоніях. Але вони внаслідок головне географічної віддаленості, як правило, не брали активної участі в громадському житті метрополій, у формуванні їх політичного середовища. Флібустьєри з’являються на державній сцені Британії чи Франції незрівнянно рідше, ніж козаки – України (Речі Посполитої) й Московщини.

Терени ж переважної активності західноєвропейських «уходників»-авантюристів також зазнали згубного впливу. Щоправда, Сполученим Штатам у силу низки сприятливих обставин вдалося не захлинутися «уходницьким» деструктивом, навіть попри наявність свого «Дикого Поля» – Дикого Заходу і закономірну за таких умов вестернізацію суспільства. Однак тут варто звернути увагу на один вельми промовистий показник – різницю у рівні грошових доходів між найбагатшими й найбіднішими верствами населення. Статистика свідчить, що найрозвиненіші європейські держави пишаються насамперед порівняно невеликим розривом – у 6–7 разів, тоді як ліберально-вестернізовані США, незважаючи на циклопічні цифри ВВП й бюджетного профіциту, мають диференціацію у 10–12 разів. А в багатьох країнах колишнього СРСР та Латинської Америки, які являють собою хрестоматійні приклади апофеозу «уходницьких» (тобто побудованих на відповідній етиці) суспільств, різниця сягає 15–20(!) разів. Причому будь-яке економічне зростання тут, на відміну від Європи, наразі лише посилює нерівність. Це найкраще свідчення того, наскільки свідомості «уходника» притаманний соціальний (а вірніше, антисоціальний) егоїзм, зверхнє, а подекуди й відверто зневажливе ставлення до своїх менш «спритних» співвітчизників.

Тому краще все ж таки думати, як виправляти становище – поки каламутна хвиля соціального невдоволення не винесла нагору якого-небудь українського лукашенка з програмою репресій і тотальної «зрівняйлівки». Можливо, нам потрібні нові … казки. Так-так, саме казки. Оновлення такого потужного чинника впливу на суспільну свідомість, як фольклор, здатне сприяти становленню правильних стереотипів поведінки. Слід з дитинства прищеплювати людям ідеали законослухняності та поваги до ближнього. «Уход» же від закону у будь-якій формі, всі можливі дії за принципом «сам собі пан» або «хто сильніший, той і правий» недвозначно затаврувати як небезпечне відхилення, що підлягає безумовному осудові. Принагідно згадаймо, скільки кпинів і глузувань викликала свого часу поширювана з ініціативи ДПА «Казка про податки». А, між іншим, даремно. Адже це був хоч і незграбний (хотіли як краще, а вийшло самі знаєте як), але крок у вірному напрямку.

Так чи інакше, головне для нас – перестати вбачати причини ледь не всіх своїх бід виключно у зовнішніх чинниках («важка спадщина тоталітарного режиму», «московське колоніальне ярмо» etc., etc.). Необхідно відверто назвати внутрішньонаціональні джерела кризи й спробувати викорінити їх. Шлях духовної модернізації важкий, але іншого не існує, що підтверджується досвідом багатьох країн.

…Після ганебної поразки Іспанії 1898 року від США визначний філософ Мігель де Унамуно закликав заподіяти смерть Дон Кіхотові, тобто викорінити все хибне і шкідливе в психотипі шляхетного християнина Алонсо Кіхано – символа іспанського національного духу. Нація мала одужати від багатосотлітнього затьмарення своєї свідомості, інакше нові поразки були неминучі. Невтішний для нас підсумок «холодної війни» також вимагає чимшвидше знищити в козакові «уходника», звільнивши себе від мефістофелевої спокуси втечі від закону.


В. Кшевецький.Світло «Смолоскипа» у древньому Кам’янці" />

 В. Кшевецький.Світло «Смолоскипа» у древньому Кам’янці

Чомусь складається таке враження, що за роки незалежності наше славне місто, яке відігравало важливу роль у житті держави в минулому, поступово перетворюється на звичайнісіньку аморфну провінцію, із сірими вуличками, маленькими віконцями та купкою талановитих людей, які змушені приглушувати власні творчі потенції у чотирьох стінах приватної оселі, беручи участь максимум у локальних регіональних конкурсах, проведених заради галочки у звітному документі, без можливості працювати, досягати чогось та бути почутим у всій Україні.

На щастя, це лише хибне враження... Але на жаль, кам’янецька молодь, безперечно творча, талановита, не знає, як себе реалізувати повністю. А такий шанс знайти себе існує.

Уже другий рік у нашому місті діє (наголошую, діє, а не існує) громадська організація «Центр освітньої політики» (голова О. Демчук), яка плідно співпрацює з потужною київською організацією Міжнародний благодійний фонд «Смолоскип».

Окрім різноманітних акцій, тренінгів, конференцій, презентацій, МБФ «Смолоскип» заохочує активну та творчу молодь, якій не байдужа доля держави, її культури та історії, річними стипендіями. Стипендія призначається за досягнення та творчі здобутки у гуманітарній та суспільствознавчій сферах. Цього навчального року 5 студентів Кам’янець-Подільського університету – Витрикуш Г., Кшевецький В., Мельниченко С., Почапська О., Свирида О. – стали стипендіатами «Смолоскипа». Окрім безпосередньої матеріальної допомоги, завдяки фонду студенти матимуть змогу безкоштовно передплатити низку періодичних видань на 1 рік, замовити навчальну літературу, отримати кошти на лікування тощо.

Отож, стимул до праці існує. Потрібно лише працювати, творити, бути активним, цікавитись життям, бути впевненим у своїх силах та досягати поставлених цілей.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.