Головна статті
Смолоскип України №8(97), серпень 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки
Петро Вознюк. Геть від стереотипів!" />

Петро Вознюк. Геть від стереотипів!

 

Саме таке перефразування відомого заклику Миколи Хвильового «Геть від Москви!» напрошується в сучасних умовах. Адже попри весь декларований «прагматизм» стратегічного партнерства українське суспільство і навіть політичне керівництво продовжує перебувати у полоні низки шаблонних уявлень про північного сусіда.

Міфи і реалії

Насамперед як прихильники, так і опоненти зближення із Росією здебільшого розглядають її як єдиний державний організм, здатний централізовано проводити якусь певну – дружню чи ворожу – політику стосовно решти країн світу. При цьому перші можуть серйозно сприймати похмільну маячню Єльцина, «стурбованого» особистим внеском у розбудову нашої державності. Другі ж ладні безперестанно цитувати дугінський підручник з геополітики, де дійсно чорним по білому написано, що існування незалежної України в теперішніх кордонах є загрозою національній безпеці РФ, співставною із безпосереднім втручанням на російську територію.

Тим часом єдиного імперського осередку вже фактично не існує. Нинішня Московія – це країна, цілком підпорядкована й експлуатована транснаціональним капіталом. Тамтешні правлячі кола давно звикли дивитися на навколишній світ (у тому числі й на Україну) крізь призму суто економічних, а не абстрактно-геополітичних міркувань. Причому тактичні, а часом навіть стратегічні цілі різних фінансово-промислових угруповань у зовнішній політиці можуть і не збігатися. Для українців це було особливо помітно на прикладі нюансів у ставленні російського політикуму до наразі найперспективнішого нашого лідера – Віктора Ющенка. Коли спектр дій стосовно ймовірного майбутнього президента сусідньої держави, важливого зовнішньополітичного партнера Кремля коливається в діапазоні від інформаційного кіллерства до медіа-підтримки та входження до виборчого списку «Нашої України» – це, погодьтеся, про щось таки свідчить.

На сьогодні можна назвати лише декілька стратегічних пунктів, щодо яких Росія має більш-менш консолідовану позицію, а отже, можливість чинити серйозний тиск на Київ. По-перше, це забезпечення безперешкодного постачання російських енергоносіїв до Західної Європи. По-друге, синхронізація темпів вступу України та РФ до Світової організації торгівлі (СОТ). Нарешті, навряд чи хто з теперішніх фінансових спонсорів путінської команди заперечуватиме проти необхідності жорсткого захисту внутрішнього ринку від української продукції і, навпаки, протегування російського експорту в нашу країну. До речі, останнє об’єктивно тільки відштовхуватиме Україну від Москви і сприятиме диверсифікації наших економічних зв’язків. Зокрема, запроваджені Росією обмеження на постачання низки українських товарів (бензину, електроламп, карамелі та деяких інших виробів харчової промисловості тощо) ще минулого, 2002 року, вперше за десятиліття незалежності зробили наш товарообіг з РФ меншим, ніж з державами ЄС. Цікаво, що дехто з націонал-шовіністів і євразійців старого штибу активно критикує «орлів Путіна» за надто прагматичну позицію у відносинах із близьким зарубіжжям. Не можна, мовляв, розглядати «наших молодших братів» виключно як придаток газової труби.

Ще б пак! Адже ця сама труба, якою прагматичні олігархи ладні викачати з Росії все пальне до останньої краплини, геть знімає з порядку денного можливість будь-якого реального протистояння Білокам’яної Заходові. Цим самим цілковито втрачає сенс ще один такий привабливий для багатьох ретроградів як у Москві, так і в Києві міф про одвічне суперництво «євроатлантичної» та «євразійської» цивілізацій. Нині росіяни як ніхто повинні бути зацікавлені у стабільності західноєвропейських покупців їхньої сировини. З Америкою, щоправда, причини для конфронтації зберігаються, але сил у «Верхньої Вольти з іржавими ракетами» явно недостатньо. І наші північні сусіди усвідомлюють ці нові реалії все чіткіше.

Наслідки будуть сумними

Натомість українська влада, схоже, не встигає (або не бажає встигати) за подіями. Зайвим свідченням цього була й тональність парламентських слухань про виконання Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною і Російською Федерацією, що відбулися в рамках Дня уряду 10 червня. Засідання, проігнороване, між іншим, усіма чільними урядовцями, перетворилося на чергову виставу демагогії, де спроби тверезої оцінки ситуації часто поступалися місцем відверто популістському романтизмові – від таврування Москви як «визискувача українського народу» до закликів іти у «братні обійми». Лідер КПУ П. Симоненко навіть розходження з Росією щодо іракського конфлікту (які диктувалися виключно відмінністю наших національних інтересів – на відміну від росіян ми маємо нафтозалежну, а не нафтовидобувну державу) розцінив як порушення Договору і зраду Києвом свого стратегічного партнера… Залишається тільки сподіватися, що заплановані на осінь слухання з усього комплексу україно-російських відносин не перетворяться на черговий пропагандистський фарс.

Останнім часом в якості позитивної альтернативи з претензією на статус офіційного курсу подається висунута А. Деркачем концепція т. зв. «достатнього ізоляціонізму». Вона передбачає тристороннє партнерство України, Росії та ЄС (вісь Париж – Берлін – Варшава – Київ – Москва «з включенням православного пояса на Балканах») в межах єдиного «євразійського континентального блоку». Автор постійно наголошує, що лише в рамках такого об’єднання Київ може стати дійсно впливовим гравцем на світовій арені, справжнім суб’єктом міжнародної політики. Водночас надмірне (цікаво, а хто визначає «міру»? – П.В.) зміцнення партнерських відносин зі США обережно, проте однозначно трактується як «чужі геополітичні ігри».

Однак при глибшому ознайомленні з теоретичними напрацюваннями Деркача закономірно постає запитання: чи Москва та Брюсель зацікавлені в набутті Україною такої «суб’єктності» і взагалі у реальному піднесенні нашої країни більше за Вашингтон? Навряд чи. Але зовсім не тому, що вони є недоброзичливцями чи взагалі «споконвічними визискувачами і гнобителями». Просто, як влучно зауважив М. Княжицький («Дзеркало тижня», 24.08.2002 р.), «бідним населенням дешевше керувати, а дешева робоча сила потребує менших капіталовкладень». Залізна логіка, чи не так? І взагалі будь-які тези на кшталт «до Європи (СОТ, ЄС, НАТО) – з Росією» мають бути сприйняті критично. Невипадково перший президент Чехословаччини Томаш Масарик свого часу зауважив, що росіяни дуже полюбляють все російське називати слов’янським – аби згодом усе слов’янське назвати російським. Тому хай нікого не дивує, якщо одного разу нам запропонують цілком зворотній напрямок інтеграції.

У світлі сказаного українське видання неоєвразійства виглядає звичайним виправданням «здачі» нашої газотранспортної системи міжнародному консорціумові. Причому як теоретичне підгрунтя використовується далеко не першої свіжості ідея «континентального союзу» одного з міністрів імператора Миколи ІІ – Петра Дурново (Див. «Кіевскій телеграфъ», 21.04.2003 р.).

Отже, в той час як російське суспільство, а надто влада активно переглядають своє ставлення до України у бік жорсткого прагматизму, вітчизняні еліти здебільшого продовжують демонструвати застарілі підходи до взаємин із Москвою. Позитивні це стереотипи чи негативні, власні це переконання чи робота на замовлення – їх наслідки можуть виявитися однаково сумними. Принаймні нам буде надзвичайно важко досягти національного консенсусу у питанні відносин з Росією, про необхідність якого все частіше говорять українські політики і який, очевидно, мав би грунтуватися якраз на цілком прагматичному сприйнятті колишньої «старшої сестри». Qui prodest?



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.