Головна статті
Смолоскип України №8(97), серпень 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки


Петро Вознюк. Геть від стереотипів!" />

Петро Вознюк. Геть від стереотипів!

 

Саме таке перефразування відомого заклику Миколи Хвильового «Геть від Москви!» напрошується в сучасних умовах. Адже попри весь декларований «прагматизм» стратегічного партнерства українське суспільство і навіть політичне керівництво продовжує перебувати у полоні низки шаблонних уявлень про північного сусіда.

Міфи і реалії

Насамперед як прихильники, так і опоненти зближення із Росією здебільшого розглядають її як єдиний державний організм, здатний централізовано проводити якусь певну – дружню чи ворожу – політику стосовно решти країн світу. При цьому перші можуть серйозно сприймати похмільну маячню Єльцина, «стурбованого» особистим внеском у розбудову нашої державності. Другі ж ладні безперестанно цитувати дугінський підручник з геополітики, де дійсно чорним по білому написано, що існування незалежної України в теперішніх кордонах є загрозою національній безпеці РФ, співставною із безпосереднім втручанням на російську територію.

Тим часом єдиного імперського осередку вже фактично не існує. Нинішня Московія – це країна, цілком підпорядкована й експлуатована транснаціональним капіталом. Тамтешні правлячі кола давно звикли дивитися на навколишній світ (у тому числі й на Україну) крізь призму суто економічних, а не абстрактно-геополітичних міркувань. Причому тактичні, а часом навіть стратегічні цілі різних фінансово-промислових угруповань у зовнішній політиці можуть і не збігатися. Для українців це було особливо помітно на прикладі нюансів у ставленні російського політикуму до наразі найперспективнішого нашого лідера – Віктора Ющенка. Коли спектр дій стосовно ймовірного майбутнього президента сусідньої держави, важливого зовнішньополітичного партнера Кремля коливається в діапазоні від інформаційного кіллерства до медіа-підтримки та входження до виборчого списку «Нашої України» – це, погодьтеся, про щось таки свідчить.

На сьогодні можна назвати лише декілька стратегічних пунктів, щодо яких Росія має більш-менш консолідовану позицію, а отже, можливість чинити серйозний тиск на Київ. По-перше, це забезпечення безперешкодного постачання російських енергоносіїв до Західної Європи. По-друге, синхронізація темпів вступу України та РФ до Світової організації торгівлі (СОТ). Нарешті, навряд чи хто з теперішніх фінансових спонсорів путінської команди заперечуватиме проти необхідності жорсткого захисту внутрішнього ринку від української продукції і, навпаки, протегування російського експорту в нашу країну. До речі, останнє об’єктивно тільки відштовхуватиме Україну від Москви і сприятиме диверсифікації наших економічних зв’язків. Зокрема, запроваджені Росією обмеження на постачання низки українських товарів (бензину, електроламп, карамелі та деяких інших виробів харчової промисловості тощо) ще минулого, 2002 року, вперше за десятиліття незалежності зробили наш товарообіг з РФ меншим, ніж з державами ЄС. Цікаво, що дехто з націонал-шовіністів і євразійців старого штибу активно критикує «орлів Путіна» за надто прагматичну позицію у відносинах із близьким зарубіжжям. Не можна, мовляв, розглядати «наших молодших братів» виключно як придаток газової труби.

Ще б пак! Адже ця сама труба, якою прагматичні олігархи ладні викачати з Росії все пальне до останньої краплини, геть знімає з порядку денного можливість будь-якого реального протистояння Білокам’яної Заходові. Цим самим цілковито втрачає сенс ще один такий привабливий для багатьох ретроградів як у Москві, так і в Києві міф про одвічне суперництво «євроатлантичної» та «євразійської» цивілізацій. Нині росіяни як ніхто повинні бути зацікавлені у стабільності західноєвропейських покупців їхньої сировини. З Америкою, щоправда, причини для конфронтації зберігаються, але сил у «Верхньої Вольти з іржавими ракетами» явно недостатньо. І наші північні сусіди усвідомлюють ці нові реалії все чіткіше.

Наслідки будуть сумними

Натомість українська влада, схоже, не встигає (або не бажає встигати) за подіями. Зайвим свідченням цього була й тональність парламентських слухань про виконання Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною і Російською Федерацією, що відбулися в рамках Дня уряду 10 червня. Засідання, проігнороване, між іншим, усіма чільними урядовцями, перетворилося на чергову виставу демагогії, де спроби тверезої оцінки ситуації часто поступалися місцем відверто популістському романтизмові – від таврування Москви як «визискувача українського народу» до закликів іти у «братні обійми». Лідер КПУ П. Симоненко навіть розходження з Росією щодо іракського конфлікту (які диктувалися виключно відмінністю наших національних інтересів – на відміну від росіян ми маємо нафтозалежну, а не нафтовидобувну державу) розцінив як порушення Договору і зраду Києвом свого стратегічного партнера… Залишається тільки сподіватися, що заплановані на осінь слухання з усього комплексу україно-російських відносин не перетворяться на черговий пропагандистський фарс.

Останнім часом в якості позитивної альтернативи з претензією на статус офіційного курсу подається висунута А. Деркачем концепція т. зв. «достатнього ізоляціонізму». Вона передбачає тристороннє партнерство України, Росії та ЄС (вісь Париж – Берлін – Варшава – Київ – Москва «з включенням православного пояса на Балканах») в межах єдиного «євразійського континентального блоку». Автор постійно наголошує, що лише в рамках такого об’єднання Київ може стати дійсно впливовим гравцем на світовій арені, справжнім суб’єктом міжнародної політики. Водночас надмірне (цікаво, а хто визначає «міру»? – П.В.) зміцнення партнерських відносин зі США обережно, проте однозначно трактується як «чужі геополітичні ігри».

Однак при глибшому ознайомленні з теоретичними напрацюваннями Деркача закономірно постає запитання: чи Москва та Брюсель зацікавлені в набутті Україною такої «суб’єктності» і взагалі у реальному піднесенні нашої країни більше за Вашингтон? Навряд чи. Але зовсім не тому, що вони є недоброзичливцями чи взагалі «споконвічними визискувачами і гнобителями». Просто, як влучно зауважив М. Княжицький («Дзеркало тижня», 24.08.2002 р.), «бідним населенням дешевше керувати, а дешева робоча сила потребує менших капіталовкладень». Залізна логіка, чи не так? І взагалі будь-які тези на кшталт «до Європи (СОТ, ЄС, НАТО) – з Росією» мають бути сприйняті критично. Невипадково перший президент Чехословаччини Томаш Масарик свого часу зауважив, що росіяни дуже полюбляють все російське називати слов’янським – аби згодом усе слов’янське назвати російським. Тому хай нікого не дивує, якщо одного разу нам запропонують цілком зворотній напрямок інтеграції.

У світлі сказаного українське видання неоєвразійства виглядає звичайним виправданням «здачі» нашої газотранспортної системи міжнародному консорціумові. Причому як теоретичне підгрунтя використовується далеко не першої свіжості ідея «континентального союзу» одного з міністрів імператора Миколи ІІ – Петра Дурново (Див. «Кіевскій телеграфъ», 21.04.2003 р.).

Отже, в той час як російське суспільство, а надто влада активно переглядають своє ставлення до України у бік жорсткого прагматизму, вітчизняні еліти здебільшого продовжують демонструвати застарілі підходи до взаємин із Москвою. Позитивні це стереотипи чи негативні, власні це переконання чи робота на замовлення – їх наслідки можуть виявитися однаково сумними. Принаймні нам буде надзвичайно важко досягти національного консенсусу у питанні відносин з Росією, про необхідність якого все частіше говорять українські політики і який, очевидно, мав би грунтуватися якраз на цілком прагматичному сприйнятті колишньої «старшої сестри». Qui prodest?


ПРЕЗЕНТАЦІЯ СПОГАДІВ МАРІЇ САВЧИН («МАРІЧКИ») «ТИСЯЧА ДОРІГ»" />

ПРЕЗЕНТАЦІЯ СПОГАДІВ МАРІЇ САВЧИН («МАРІЧКИ») «ТИСЯЧА ДОРІГ»

2 вересня 2003 року в будинку Центральної Ради в Києві відбулася презентація нової книжки видавництва «Смолоскип» – спогади учасниці національно-визвольної боротьби 40-х – 50-х років минулого століття Марії Савчин («Марічки»), дружини одного з провідників ОУН Василя Галаси «Орлана», – «Тисяча доріг». За відгуками фахівців, спомини «Марічки» є однією з найкращих мемуарів про підпільну боротьбу УПА проти московських окупантів.

Презентація викликала живий суспільний інтерес. Місця у молодіжній залі Будинку вчителя вистачило не всім. Були присутні понад триста людей. У президії поруч з головою МБФ «Смолоскип» Осипом Зінкевичем, який був ведучим вечора, сиділа легендарна «Марічка» – авторка спогадів та останній головнокомандувач УПА, генерал-хорунжий Василь Кук (полковник Леміш, Коваль). Про нього є багато згадок у книзі Марії Савчин.

Бажаючих виступити було чимало. Виступали: останній головнокомандуючий УПА, генерал-хорунжий Василь Кук, кандидат історичних наук Ігор Гирич, письменник, редактор журналу «Зона» Юрій Хорунжий, молоді дослідники й історики – голова СУМу Олександр Задорожний, Петро Вознюк, Віталій Михайловський, Олег Яценко, гості зі США – Наталя Даниленко, проф. Марта Богачевська-Хом’як, Людмила Вусик, проф. Тарас Гунчак.

Уривки зі спогадів Марічки читала народна артистка України Галина Яблонська. Колишня стипендіатка «Смолоскипа» Мирослава Дебелюк прочитала вірш теперішньої стипендіатки зі Львова Наталі Петрів, присвячений воїнам УПА «Ціна любові» і Ліни Костенко «Руен». Віталій і Роман Мороз та Стефанія Заставська виконали декілька стрілецьких і патріотичних пісень.

Незвичний вечір завершено виступом автора спогадів Марії Савчин, яку присутні оваційно вітали, після чого відбулася гостина для всіх присутніх з українськими патріотичними піснями.

В організації презентації активну участь брали співробітники «Смолоскипа» Катерина Козелецька, Наталя Астаф’єва, Дмитро Туркевич і Андрій Могиленко.


Олесь Обертас. Українські Соловки" />

Олесь Обертас. Українські Соловки 

Вже стало доброю традицією щороку на Соловках вшановувати пам’ять жертв політичних репресій

1920–30–х років. Вже стало нормою, що на Соловках під час Днів пам’яті з 5 по 9 серпня чути більше української мови, ніж російської, оскільки щороку все більше і більше українців приїздить вшанувати пам’ять тисяч відомих і невідомих земляків.

Цього року завдяки сприянню блоку ВІктора Ющенка «Наша Україна», завдяки титанічній організаційній роботі колишнього політв’язня Василя Овсієнка, Соловки на декілька днів знову стали українськими: в кожному кутку острова, як і в Петербурзі, Петрозаводську, Сандормосі, Медвєжегорську, Кємі і загалом по Карелії було чути українську молитву і українську пісню, скрізь майорів український прапор.

З-поміж росіян, фінів, естонців, латишів, литовців, поляків українська делегація з 47 осіб була наймасовіша і найкраще організована. Серед нас були внуки і правнуки загиблих на Соловках і в Сандормосі; колишні політв’язні Надія Світлична, Богдан Чорномаз, Микола Матусевич, Василь Овсієнко; біля 20 теле- і радіожурналістів; представники «Меморіалу», «Смолоскипу» та інших організацій. Також з нами були отець Володимир Черпак, настоятель Покровської церкви м. Києва, архітектор і син відомого художника-шістдесятника Іван Кушнір, який розробив проект каплички на місці загибелі українців, а також кобзар з молодшої генерації Тарас Компаніченко.

Під час соловецької прощі за 9 діб з 2 по 11 серпня ми проїхали автобусом біля 5000 км, побувавши і в Петербурзі, де мали зустріч в українському консульстві з дипломатами, і в місті Петрозаводську на березі Онезького озера, де знайомилися з українською громадою Карелїї.

Але безумовно найбільш пам’ятними була спільна молитва і трагічний мітинг в урочищі Сандормох, що поблизу міста Медвєжегорськ, на півдні Кареліїї, де протягом 1–4 листопада 1937 р. було розстріляно 1111 в’язнів Соловецького табору особливого призначення (СТОН–СЛОН), серед яких біля трьохсот з України: поет-неокласик Микола Зеров, режисер Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, письменники Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Валер’ян Поліщук, Павло Филипович, Григорій Епік, Михайло Яловий, Валер’ян Підмогильний, Марко Вороний та багато інших кращих представників української нації, багато з яких могли б дожити і до сьогодні…

Незабутніми були також жалобні процесії і на Соловецьких островах… Одним з перших українців, що знайшов тут своє останнє пристанище, був останній кошовий Січі Запорозької Петро Калнишевський, що відбув тут 27 років у напівпідземній келії розміром два на два метри, і який виходив на світ Божий лише двічі-тричі на рік на великі свята. На жаль, цього року під час офіційної екскурсії музейні працівники українській делегації так і не показали келії Калнишевського, тому декому з нас довелося шукати це стражденне і святе місце для кожного українця за допомогою ліхтариків і свічок. І все ж знайшли, помолилися, поставили іконку і калину, заспівали козацьких пісень… Цього ж дня 7 серпня молебнем вшанували всіх жертв Соловків на місці розстрілу 200 в’язнів у 1929 році біля дерев’яного хреста із надписом «Соловецким узникам». Далі – екскурсії у Музеї-заповіднику, на Секірну гору, на острів Муксальма, до Свято-Вознесенського скиту, на Заяцькі острови, на Біломорканал. Найсміливіші з нас спробували скупатися в Білому морі при температурі повітря + 10, а води + 6–8О.

На жаль, під час нашої прощі траплялися і не дуже приємні зустрічі і розмови, переважно з представниками російської влади і власне росіянами. Чого тільки варте 7-годинне очікування на кордоні Україна-Росія, арешт 6 представників (зокрема і автора цього нарису) нашої делегації в Петербурзі під час огляду Літнього саду, заборону відправити панахиду українською мовою під час офіційних жалобних подій, постійні дражливі претензії росіян стосовно українських прапорів і української мови…

Але нас це лише духовно зміцнювало і єднало, нам це було на користь. Кожен з нас віз додому якісь потаємні символи: чи то земля з могил українців в Петербурзі, Сандормосі, чи на Соловках, чи камінчики або каменюки з Білого моря та Онезького озера. Подібного «подарунка» на завершення нашої подорожі ми вручили вже в Києві представнику Віктора Ющенка – соловецького каменя як символа всіх загиблих українців в тому далекому краї.



«Українській книзі» у Чернівцях – три роки !" />

«Українській книзі» у Чернівцях – три роки !

1 вересня виповнилося рівно три роки з дня започаткування проекту «Українська книга» у м. Чернівці. З цієї нагоди керівник проекту Олег ХАВИЧ запросив до затишного приміщення Культурно-мистецького центру «Українська книга» журналістів та читачів. Крім традиційної прес-конференції (в ній, крім О. ХАВИЧА, взяли участь директор КМЦ «Українська книга» Тетяна ЗАДЬОРНА та виконавчий директор Міжнародного благодійного фонду і видавництва «Смолоскип» Олег Проценко), відбулася не менш традиційна презентація нових літературних творів. Цього разу – нового часопису «Молода Україна», який представляв особисто шеф-редактор Олесь ДОНІЙ.

Учасники прес-конференції згадали історію розвитку проекту «Українська книга», який з маленького відділу в крамниці «Дитячий Світ» переріс в один з осередків культурного життя міста. Але більше говорили про майбутнє. Олег ХАВИЧ – про нові напрямки діяльності центру, Тетяна ЗАДЬОРНА – про розширення асортименту, на який всі сподіваються після Х-го Форуму видавців у Львові (до речі, центр бере в ньому участь з 2000-го року). Олег ПРОЦЕНКО особливо відзначив той факт, що фонд «Смолоскип» вважає чернівецьку «Українську книгу» одним із найвдаліших своїх проектів і саме на її базі розвиватиме свою діяльність у західному регіоні України.

А після невеликої перерви відомий своїми провокаційними проектами Олесь ДОНІЙ (один лише клуб «Остання барикада» чого вартий!) презентував два перші числа нового літературно-мистецького часопису «Молода Україна». Головною тезою Олеся були слова: «Українська культура може бути або аґресивною, або мертвою». «Молода Україна», на відміну від інших україномовних часописів, виходить щомісяця – і вже у першому числі опублікувала цілу низку творів (до речі, письменників), які відмовлялися друкуватися в усіх інших журналах. Так що цензури в «Молодій Україні» дійсно жодної немає (зокрема, і щодо т.зв. ненормативної лексики). А оскільки часопис шукає нових авторів, то вже в найближчих числах ми цілком можемо побачити знайомі молодій чернівецькій літературній тусовці прізвища. Тим більше, що гонорари у «Молодій Україні» цілком дорослі.

Культурно-мистецький центр «Українська книга» створено спільними зусиллями Чернівецької міської ради (міський голова – Микола ФЕДОРУК) та Міжнародного благодійного фонду «Смолоскип» (голова – Осип ЗІНКЕВИЧ). Міська рада вчетверо знизила ставку єдиного податку на торгівлю україномовною друкованою продукцією та на пільгових умовах надала приміщення колишньої книгарні «Дружба» на Центральній площі, а «Смолоскип» профінансував ремонт та обладнання цього приміщення. Відкриття центру відбулося на початку квітня 2002 року. У серпні того ж року «Українська книга» стала одним із осередків неформального спілкування учасників Конгресу Міжнародної асоціації україністів. КМЦ «Українська книга» – єдина книгарня у м. Чернівці, яка торгує виключно україномовною літературою. Крім того, завдяки співпраці із зацікавленими підприємцями, у книгарні можна придбати традиційні українські сувеніри (вишивки, кераміку, різьбу і т.п.) та канцелярські товари, більшість із яких – теж українського виробництва.


Нові видання „Смолоскипа”" />

Нові видання „Смолоскипа”

Савчин Марія. Тисяча доріг. Спогади жінки учасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни. – К.: Смолоскип, 2003. – 546 с.: портр.

Авторка цієї мемуарної книжки – Марія Савчин («Марічка») – з 1944 по 1953 рр. перебувала в підпіллі на Львівщині, в Закерзонні, Польщі, Карпатах, на Поділлі, Волині та Поліссі. Будучи дружиною Василя Галаси («Орлана») – заступника провідника ОУН Закерзонського краю, а з 1948 р. провідника ОУН Волині й Полісся – вона зустрічалася з багатьма повстанцями, виконувала відповідальні доручення, не раз потрапляла в трагічні ситуації, коли вирішувалася не тільки її доля, але й доля товаришів по боротьбі.

Про бачене та пережите і розповідає на сторінках своєї книжки учасниця підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни Марія
Савчин.

 

Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933. Поезія – Проза – Драма – Есей. 2-ге вид. / Упорядкув., передм., післямова Ю. Лавріненка; Післямова Є. Сверстюка. – К.: Смолоскип, 2003. – 984 с.

Таємниця «літературного злочину», за який ліквідовано українських радянських письменників 30-х років, тривожила багатьох.

Офіційне пояснення «терористи» від самого початку сприймалося, як крик злодія: «ловіть злодія!».

Реабілітація 50-х років і видання їхніх «вибраних творів» не прояснювали нічого, а ще більше завуальовували таєм-ницю.

Аж ось у Парижі 1959 року виходить антологія творів розстріляних, «перевихованих» і пропалих безвісти. З неї видно їхню головну вину перед сталінським режимом: вони прагнули зберегти письменницьку честь і національну гідність.

Тут зібрано справді найкращі твори.

Дивовижна книга «Розстріляне відродження» народилася в просвітленій уяві Юрія Лавріненка, якому пощастило вийти живим із сталінських концлагерів, на хвилі війни пробратися на Захід і винести живу пам’ять про всіх змушених замовкнути. Про закатованих і стероризованих, взятих в комуністичний полон.

Але з ласки Божої цей твір сміливої уяви вдалося реалізувати. Це була вдала спроба зібрати все найкраще – визбирати на руїнах, після погрому. Це була також перша спроба по-людськи написати біографії авторів, перекручувані і засекречені, і дати кваліфіковане висвітлення творчості сорока авторів з належної філософської висоти.

Отже, 1959 рік виданням книги «Розстріляне відродження» оповістив свято нового відродження – шістдесятників.

Мабуть, тоді збувся щасливий сон Ю. Лавріненка та багатьох українців, причетних до духовної творчості і покликаних в суворих умовах еміґрації продовжувати традицію.

То було їхнє зерно, кинуте в український ґрунт. Воно буде проростати в кожному поколінні.

Друге видання антології «Розстріляне відродження» Юрія Лавріненка появляється за згодою родини упорядника.

Молода нація: Альманах. – № 1 (26). – К.: Смолоскип, 2003. – 288 с.

Побачило денне світло чергове число альманаху-журналу «Молода нація».

У рубриці «Історія ідей» уміщено два великих матеріали чернігівських дослідників Т. Демченка й І. Кураса про життя і діяльність батька і сина Шрагів – видатних представників української громади Чернігова. Батько Ілля Людвигович – адвокат, близько 30 років був найавторитетнішою людиною міста, співробітничав з київською Старою Громадою, у роки першої революції очолював українську фракцію в Державній Думі. Син Микола – визначний економіст, член Центральної Ради, співробітник Соціологічного інституту М. Грушевського у Відні, один з небагатьох соратників М. Грушевського, що пережив часи репресій і професорував в 60-х роках у Львові.

Другий матеріал належить перу львівського історика І. Чорновола. В ньому йдеться про стосунки між О. Барвінським і І. Франком. На підставі невиданих спогадів першого, автор доходить думки про неправильність усталеної опінії науковців, які звинувачували саме О. Барвінського у недопущенні І. Франка на кафедру літератури у львівському університеті.

У рубриці «Політична філософія. Політичні науки» друкується об’ємне дослідження молодого київського автора, випускника магістерської програми Йоркського університету Ю. Мельника «Толерантність як нав’язана чеснота у сучасних західних ліберально-демократичних суспільствах».

В «Архіві» друкується продовження спогадів – VIII розділ – Сергія Єфремова, розпочатих у № 1–2 «Молодої нації» за 2002 рік з коментарями В. Плачинди.

Відділ «Рецензії, огляди, бібліографія» уміщує рецензії на збірник документів «Український національно-визвольний рух» (березень–листопад 1917 р.), «Покажчик змісту журналу «Листи до приятелів»», а також бібліографічний покажчик праць О. Лотоцького.

Завершує журнал «Хроніка. Інформація», де друкується продовження матеріалу А. Кулакова про діяльність семінару «Українські гуманітарні переклади», подається «Хроніка клубу «Літописець» при будинку письменників.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.