Головна статті
Смолоскип України №6(95), червень 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Марина Бесарабова. Політика – мистецтво: спроба компаративного аналізу, або про декаду самоврядування в Ірпені" />

Марина Бесарабова. Політика – мистецтво: спроба компаративного аналізу, або про декаду самоврядування в Ірпені

Хотілося б запропонувати погляд на ірпінське «дійство» рядового учасника обох частин семінару, погляд свідомо суб’єктивний (а іншого в природі і не існує), але без будь-яких претензій на об’єктивність і всезагальність. Це всього-на-всього особисте бачення, яке ні в якому разі не заперечує інших точок зору на той самий факт. Задум був знайти середню лінію між пафосом ура-захоплення і фу-звинувачення, а як вийшло – судіть самі.

Сподіваємося, що учасники сьогорічного ірпінського семінару вже збагнули, що назва є жартом і відбиває не намагання осягнути неосягненне, а лише намір висловити найяскравіші враження, що не потьмарилися навіть сірістю робочих буднів, які заслонили собою яскравість святково-квітучо-травневого Ірпеня, враження суб’єктивно-авторські, що не претендують на роль універсальної істини.

Передювілейний Ірпінь позначився, по-перше, тим, що скасував щойно народжену новацію інтегрувати тематичні настанови політологічної та мистецької частин і повернувся до традиції розмежування (принаймні в назві) зацікавлень політологів та митців. Проте, незважаючи на тематичну диференціацію, де-факто не відбулося різкого стрибка від політики до мистецтва, оскільки більш теоретична частина плавно перетекла у більш практичну. Діалектична єдність цих двох царин духовної діяльності людини проявилася під час зустрічі з шістдесятниками. По-друге, дух мистецтва витав на цей раз і над політологами, про що промовисто говорить передусім сама назва першої частини семінару («Політика – мистецтво»), яка, до речі, відкриває широкі обрії для інтерпретаційної діяльності, бо ж варіанти тлумачення уможливлюють встановлення як синонімічних (політика — це мистецтво), так і антонімічних (політика – антипод мистецтва) відношень між заявленими концептами. Але більш уважний погляд вже навіть тільки на одну програмку заходів зупиняв занадто вільну роботу фантазії і розшифровував ідейну настанову організаторів – намагання не розвести, а саме зблизити дві, на перший погляд, діаметрально протилежні сфери людської діяльності, спробу прикласти категорії мистецького дискурсу на площину політичну. Спроба була майже геніальною: розглянути політику під нетрадиційним кутом зору, осягнути її глибинну сутність, встановити фундаментальні передумови і чинники, піднятися над емпіричним рівнем (політика тут і зараз, в особі таких-то постатей і партій) на рівень суто теоретичний, умоглядний (політика як така, політика взагалі поза часом і ситуацією). Судячи із заявленої проблематики круглих столів, усі винесені на обговорення теми мали становити органічну єдність і працювати на єдину загальну ідею, втілену в назві політологічної частини. Інколи, замість нетрадиційного бачення традиційних тем, доводилося брати участь у заняттях з політологічного лікнепу. Хоча, можливо, так і було заплановано, адже таке тренування дуже доречне для студентів-політологів напередодні екзаменаційної сесії, до того ж неоціненна користь від такої інформації і для учасників семінару, що не мають базової політологічної освіти. Але слід зауважити, що саме під час повторення, здавалось би, хрестоматійного матеріалу, поданого в ігровій формі із залученням усієї аудиторії, і відбувалося найбільше пожвавлення серед учасників, сплеск уваги і зацікавлення (чи не підтвердження це факту, що інколи більше важить форма, ніж зміст?). Отже, усі віддали належне педагогічно-методичним здібностям однієї з ведучих – Оксани Дащаківської (це було відзначено і місцевими спецкорами у підсумковій стіннівці «Фіговий листочок»). Спроби ж інших ведучих (Віталія Мороза і Олега Коляси) заглибитися в філософські основи політичного не увінчалися успіхом. Народ не звик мислити метафорично, сприймати політику як феномен, розглядати народних обранців як проекцію підсвідомих прагнень електорату, і бажаючи змінити зовнішній світ, спочатку «вбити Кучму в собі» (цей геніальний метафоричний вислів належить Ю. Шелязенкові), а тому полегшено зітхав, коли мова заходила не про захмарний світ феноменів і чистих сутностей, а про цей дольний грішний світ з конкретними постатями і подіями: традиційне мислення потребувало наочності і конкретності.

За регулярне ситне харчування окреме спасибі організаторам: якщо часом учасникам і бракувало інтелектуальної їжі, то цей недолік вповні компенсувався звичайною). Тому в чомусь має переваги минулорічна форма проведення круглих столів – експромтом, коли запрошені ведучі через певні причини не змогли приїхати на визначений час і новоспечені їх замісники на ходу скеровували розмову; до того ж менша кількість доповідачів, а то й повна їх відсутність відкривала простір для полілогу, коли присутні на круглому столі спілкувалися між собою. Натомість цього року мали схему жорсткого діалогу, тобто «доповідач – питання до нього», та й то їх кількість була обмежена – знову ж таки через брак часу. Отже, у цьому випадку маємо приклад практики звичайнісінької конференції, тоді як заходи мали назву круглих столів, і доречніше в цьому контексті виглядала би перша схема, коли доповідь не є кінцевою метою, а лише поштовхом до «всенародного обговорення». Ведучі ж мистецької частини, а зокрема перших двох столів Богдан Стороха і Микола Леонович, відзначилися стовідсотковою толерантністю – відмовившись від намагань керувати обговоренням, не підкидаючи провокаційних думок, не втручаючись у хід розмови. Їхня владність позначилася на відборі доповідей та у виконуваній функції «наглядачів за регламентом». З одного боку, це зовсім непогано, а з іншого, все ж бракувало багатоголосної розмови, майстерно керованої режисером-ведучим, натомість круглі столи набирали форму низки монологів-доповідей.

Тільки той, хто має всевидяче око, міг би описати все різноманіття дозвілля творчої молоді: від читання поезії, співів під гітару до наукових і просто веселих розмов у численних альтанках «нового дому» Ірпеня. До речі, зміна дислокації – одна з рис новизни ірпінських семінарів. Нейтральні до творчості «Дубки» поступилися місцем топосу з промовистою назвою «Будинок творчості письменників». Саме місце налаштовувало на відповідний лад. А може, це справа рук муз, які колись відвідували більш маститих письменників та й забарилися, дочекалися молодих ірпінців, заблукавши в алеях? Як би там не було, їхній вплив незаперечний: навіть політологи не тільки теоретично (у доповідях), але й практично долучалися до мистецтва – створивши дві (нехай і аматорські) театральні трупи і за короткий термін за власноруч написаними сценаріями підготували і влаштували прем’єрний показ двох вистав про актуальні проблеми сучасного політичного життя (хоча б у тематиці вони все ж залишилися політологами).

«Новий Ірпінь» започаткував і нову традицію – найактивнішими учасниками круглих столів виявилися офіційно не запрошені особи. Так найактивнішим політологом став ... чорненький місцевий песик невизначеної статі, невідомого господаря, без сталого імення. Він стовідсотково відвідував усі заходи семінару (перепоною не стала навіть необхідність підйому на другий поверх, де розташовувався зал засідань) і в найгостріші моменти дискусій долучав і свій, доволі-таки специфічний голос. Під час зборів митців цю естафету підхопила зовсім далека від повноліття Андрусякова дочка.

Усього бюлетеня «Смолоскипа» не вистачить, аби вмістити опис усіх цікавинок «Ірпеня-2003» та своїх вражень і бачення перспектив. Та й невдячна це справа! У пам’яті кожного учасника залишився свій Ірпінь. Має рацію народна мудрість: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Можна її перефразувати: краще привезти власні враження, ніж вдовольнитися чужими. Тому приїжджайте наступного року – і ви самі все побачите! Але це вже буде Ірпінь-2004.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.