Головна статті
Смолоскип України №6(95), червень 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки


Марина Бесарабова. Політика – мистецтво: спроба компаративного аналізу, або про декаду самоврядування в Ірпені" />

Марина Бесарабова. Політика – мистецтво: спроба компаративного аналізу, або про декаду самоврядування в Ірпені

Хотілося б запропонувати погляд на ірпінське «дійство» рядового учасника обох частин семінару, погляд свідомо суб’єктивний (а іншого в природі і не існує), але без будь-яких претензій на об’єктивність і всезагальність. Це всього-на-всього особисте бачення, яке ні в якому разі не заперечує інших точок зору на той самий факт. Задум був знайти середню лінію між пафосом ура-захоплення і фу-звинувачення, а як вийшло – судіть самі.

Сподіваємося, що учасники сьогорічного ірпінського семінару вже збагнули, що назва є жартом і відбиває не намагання осягнути неосягненне, а лише намір висловити найяскравіші враження, що не потьмарилися навіть сірістю робочих буднів, які заслонили собою яскравість святково-квітучо-травневого Ірпеня, враження суб’єктивно-авторські, що не претендують на роль універсальної істини.

Передювілейний Ірпінь позначився, по-перше, тим, що скасував щойно народжену новацію інтегрувати тематичні настанови політологічної та мистецької частин і повернувся до традиції розмежування (принаймні в назві) зацікавлень політологів та митців. Проте, незважаючи на тематичну диференціацію, де-факто не відбулося різкого стрибка від політики до мистецтва, оскільки більш теоретична частина плавно перетекла у більш практичну. Діалектична єдність цих двох царин духовної діяльності людини проявилася під час зустрічі з шістдесятниками. По-друге, дух мистецтва витав на цей раз і над політологами, про що промовисто говорить передусім сама назва першої частини семінару («Політика – мистецтво»), яка, до речі, відкриває широкі обрії для інтерпретаційної діяльності, бо ж варіанти тлумачення уможливлюють встановлення як синонімічних (політика — це мистецтво), так і антонімічних (політика – антипод мистецтва) відношень між заявленими концептами. Але більш уважний погляд вже навіть тільки на одну програмку заходів зупиняв занадто вільну роботу фантазії і розшифровував ідейну настанову організаторів – намагання не розвести, а саме зблизити дві, на перший погляд, діаметрально протилежні сфери людської діяльності, спробу прикласти категорії мистецького дискурсу на площину політичну. Спроба була майже геніальною: розглянути політику під нетрадиційним кутом зору, осягнути її глибинну сутність, встановити фундаментальні передумови і чинники, піднятися над емпіричним рівнем (політика тут і зараз, в особі таких-то постатей і партій) на рівень суто теоретичний, умоглядний (політика як така, політика взагалі поза часом і ситуацією). Судячи із заявленої проблематики круглих столів, усі винесені на обговорення теми мали становити органічну єдність і працювати на єдину загальну ідею, втілену в назві політологічної частини. Інколи, замість нетрадиційного бачення традиційних тем, доводилося брати участь у заняттях з політологічного лікнепу. Хоча, можливо, так і було заплановано, адже таке тренування дуже доречне для студентів-політологів напередодні екзаменаційної сесії, до того ж неоціненна користь від такої інформації і для учасників семінару, що не мають базової політологічної освіти. Але слід зауважити, що саме під час повторення, здавалось би, хрестоматійного матеріалу, поданого в ігровій формі із залученням усієї аудиторії, і відбувалося найбільше пожвавлення серед учасників, сплеск уваги і зацікавлення (чи не підтвердження це факту, що інколи більше важить форма, ніж зміст?). Отже, усі віддали належне педагогічно-методичним здібностям однієї з ведучих – Оксани Дащаківської (це було відзначено і місцевими спецкорами у підсумковій стіннівці «Фіговий листочок»). Спроби ж інших ведучих (Віталія Мороза і Олега Коляси) заглибитися в філософські основи політичного не увінчалися успіхом. Народ не звик мислити метафорично, сприймати політику як феномен, розглядати народних обранців як проекцію підсвідомих прагнень електорату, і бажаючи змінити зовнішній світ, спочатку «вбити Кучму в собі» (цей геніальний метафоричний вислів належить Ю. Шелязенкові), а тому полегшено зітхав, коли мова заходила не про захмарний світ феноменів і чистих сутностей, а про цей дольний грішний світ з конкретними постатями і подіями: традиційне мислення потребувало наочності і конкретності.

За регулярне ситне харчування окреме спасибі організаторам: якщо часом учасникам і бракувало інтелектуальної їжі, то цей недолік вповні компенсувався звичайною). Тому в чомусь має переваги минулорічна форма проведення круглих столів – експромтом, коли запрошені ведучі через певні причини не змогли приїхати на визначений час і новоспечені їх замісники на ходу скеровували розмову; до того ж менша кількість доповідачів, а то й повна їх відсутність відкривала простір для полілогу, коли присутні на круглому столі спілкувалися між собою. Натомість цього року мали схему жорсткого діалогу, тобто «доповідач – питання до нього», та й то їх кількість була обмежена – знову ж таки через брак часу. Отже, у цьому випадку маємо приклад практики звичайнісінької конференції, тоді як заходи мали назву круглих столів, і доречніше в цьому контексті виглядала би перша схема, коли доповідь не є кінцевою метою, а лише поштовхом до «всенародного обговорення». Ведучі ж мистецької частини, а зокрема перших двох столів Богдан Стороха і Микола Леонович, відзначилися стовідсотковою толерантністю – відмовившись від намагань керувати обговоренням, не підкидаючи провокаційних думок, не втручаючись у хід розмови. Їхня владність позначилася на відборі доповідей та у виконуваній функції «наглядачів за регламентом». З одного боку, це зовсім непогано, а з іншого, все ж бракувало багатоголосної розмови, майстерно керованої режисером-ведучим, натомість круглі столи набирали форму низки монологів-доповідей.

Тільки той, хто має всевидяче око, міг би описати все різноманіття дозвілля творчої молоді: від читання поезії, співів під гітару до наукових і просто веселих розмов у численних альтанках «нового дому» Ірпеня. До речі, зміна дислокації – одна з рис новизни ірпінських семінарів. Нейтральні до творчості «Дубки» поступилися місцем топосу з промовистою назвою «Будинок творчості письменників». Саме місце налаштовувало на відповідний лад. А може, це справа рук муз, які колись відвідували більш маститих письменників та й забарилися, дочекалися молодих ірпінців, заблукавши в алеях? Як би там не було, їхній вплив незаперечний: навіть політологи не тільки теоретично (у доповідях), але й практично долучалися до мистецтва – створивши дві (нехай і аматорські) театральні трупи і за короткий термін за власноруч написаними сценаріями підготували і влаштували прем’єрний показ двох вистав про актуальні проблеми сучасного політичного життя (хоча б у тематиці вони все ж залишилися політологами).

«Новий Ірпінь» започаткував і нову традицію – найактивнішими учасниками круглих столів виявилися офіційно не запрошені особи. Так найактивнішим політологом став ... чорненький місцевий песик невизначеної статі, невідомого господаря, без сталого імення. Він стовідсотково відвідував усі заходи семінару (перепоною не стала навіть необхідність підйому на другий поверх, де розташовувався зал засідань) і в найгостріші моменти дискусій долучав і свій, доволі-таки специфічний голос. Під час зборів митців цю естафету підхопила зовсім далека від повноліття Андрусякова дочка.

Усього бюлетеня «Смолоскипа» не вистачить, аби вмістити опис усіх цікавинок «Ірпеня-2003» та своїх вражень і бачення перспектив. Та й невдячна це справа! У пам’яті кожного учасника залишився свій Ірпінь. Має рацію народна мудрість: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Можна її перефразувати: краще привезти власні враження, ніж вдовольнитися чужими. Тому приїжджайте наступного року – і ви самі все побачите! Але це вже буде Ірпінь-2004.

 


Андрій Раднюк. Без кордонів!" />

Андрій Раднюк. Без кордонів!

Гадаю, саме під таким гаслом пройшла мистецька частина Всеукраїнського семінару творчої молоді «Ірпінь-2003». Мистецтво чистої води та й не менш високої якості наскрізно наситило душі молодих учасників семінару. Саме без кордонів і без жодного ліміту кожен міг присвятитися чи то теоретичним дискусіям, де пристрасті закипали просто навколо питань іно- та само- ідентичності, чи то музично-автентичного дискурсу.

Окремо хочеться наголосити на події, яка вважається безпрецедентною в рамках Ірпеня – художньої експозиції молодої перспективної художниці-авангардистки Олени Карасюк. Вишукано і надзвичайно естетично виглядав хол Будинку творчості Спілки письменників України, прикрашений екстравагантними роботами юного обдарування. Приємно, що роботи не залишили байдужими учасників семінару, а навпаки, максимально активізували увагу до такої надзвичайної імпрези в рамках «Ірпеня». Такі події мають стати, на мій погляд, традиційними. Саме через такі акти «мистецької волі» мають можливість знайти одне одного ті представники мистецьких кіл творчої молоді, які, можливо, давно шукали одне одного.

Якщо ми заговорили про симбіоз культурних течій, то варто не забути ще одне культурне явище, яке також мало статус культурно-новаційного – це презентація проекту візуально-акустичного мистецтва «Тулумбаss». Акустичний проект «Тулумбаss» спрямований на підтримку молодіжної акустичної музики в Україні. Проект розпочався з ініціативи трьох музичних гуртів («Пропала грамота», «Ворождень» та «Самі свої»). В рамках «Тулумбаssу» вперше взяв участь новий гурт з Кіровограду «Ексампей» (Ірина й Тамара Бутко). Більшість учасників є студентами Києво-Могилянської Академії. Саме в цьому полягає ідея проекту, його відкритість пояснюється тим, що учасники причетні до середовища, належать йому, складають його. Властиво, студент отримує свою музику «з рук в руки». Таким чином, учасники проекту сподіваються здобути відгук своєї ж аудиторії, наситити комунікацію, зробити її інтерактивною, чого і було досягнуто разом із вдячною ірпінською аудиторією!

Інтерактивність проекту означає і зорієнтованість на пошук «однодумців», гадаю, що всі учасники семінару такими і стали.

Одним словом, все вийшло: була і музика, і пензлі, і гарна поетична компанія. Будемо вірити і сподіватися, що це лише початок... А що далі – це вже тема іншої історії, яку, сподіваємося, як Бог дасть, ми наступного року дочекаємося!


Богдан Стороха. Літературна естетична парадигма Заходу і Сходу: вибір України" />

Богдан Стороха. Літературна естетична парадигма Заходу і Сходу: вибір України

Темою круглого столу першого дня стала «Літературна естетична парадигма Сходу і Заходу: вибір України». Ще до початку круглого столу та по ньому звучали дещо незадоволені чи просто розгублені репліки стосовно термінологічної розмитості формулювання теми, затемненості тлумачень категорій «Захід» та «Схід» etc. Враховуючи те, що пояснювальна записка стосовно круглого столу з’явилася вже потому, як скінчився строк надсилання тез потенційних учасників, перед ведучим стояло доволі складне питання відбору людей, тези яких: а) варті уваги; б) хоч вузькоаспектно, але стосуються теми; в) не викликають відвертого обурення недолугістю; г) намагаються як мінімум симулювати потуги на науковість.

За темою були подані тези від 41 людини; регіони були представлені достатньо широко, але не відбулося прориву нових міст: Харків, Київ, Запоріжжя, Миколаїв, Ніжин, Львів, Донецьк, Полтава, Дрогобич, Луганськ. Як і на попередніх семінарах беззаперечним лідером по кількості робіт став Харків, чий корпоративний дух
виявляється не тільки в кількості, але в у якості; кількісний розподіл між іншими містами рівномірний (3-4 чоловіки), за винятком Дрогобича (1 людина) та Луганська (1 людина).

Наступним доповідачем став Тарас Шмігер, чий виступ «Парадигми Заходу і Сходу в Україні» відзначався конкретністю як стилю, так і тривалості: доповідач оцінив належною мірою необхідність збереження часу для дискусії. Заявлена ним тема була розглянута крізь призму мови як культуротворчого елемента на трьох рівнях: мовомислення, літератури та ідеології.

Концепцією даного круглого столу було передбачено певне звуження теми та перехід від питань загальних до більш часткових – це відбулося шляхом визначення та обговорення доповіді Володимира Хізниченка «Літературна естетична парадигма Сходу і Заходу: вибір України». Виступ скоріше мав загальнокультурологічний відтінок, проте заторкнув питання співвідношення культурних ареалів у протиставленні Україна-Росія, а також співвідношення активності у культуротворенні всередині самої України. Певні спірні фрагменти виступу знайшли відображення у численних питаннях до доповідача, проте консолідація аудиторії стала миттєво помітна, коли безапеляційно з уст доповідача прозвучала теза про «культурну слабкість Києва» та його занепад у функції центруючого пункту на культурній мапі України та про перехід на позиції лідерства регіонів, достатньо віддалених від столиці.

На жаль, була відсутня на семінарі Ольга Шевченко, котра власними тезами під заголовком «Україна – між» поставила під питання правомірність уміщення України в диспозицію «Захід – Схід» та закцентувала увагу на зумисній відмові від «Півночі» і «Півдня». На жаль, за відсутності Ольги це питання не стало предметом обговорення семінарського загалу. Так само, як і вищезгадана доповідь Анни Білої, котра мала бути поворотним моментом у обговоренні й одночасно викликала б значне зацікавлення.

Наступною стала доповідь і виступ Олександри Григоренко про два твори «жіночої літератури»: багато раз всує і не тільки згаданий роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» та роман «Піаністка» австрійської письменниці Ельфріди Єлінек. Досліджуючи на матеріалі двох романів – двох історій особливості екзистенції жінки як носія культури, Олександра виявила розлогу відмінність «східного» і «західного» писання жіночих текстів: свобода у користуванні мовою та вокабуляром, приступна для Заходу та табуйована для Сходу. Кульмінацією стала майже хрестоматійна (для фахівців) фраза Е.Єлінек: «Я не люблю чоловіків, але сексуально від них залежна», після чого доповідачка поставила логічне питання про реакцію чоловіків-письменників та чоловіків-критиків у випадку, коли б якась з українських жінок-авторів дозволила собі повторити хоча б: «Я не люблю чоловіків».

Останньою виголошеною доповіддю стала «Апологія антиплатонізму» Марини Бесарабової; доповідач спробувала поглянути на питання написання текстів та критики під нетривіальним кутом зору, коли будь-який текст сприймається лише релятивно та концептуально як свідчення епохи та як частковий об’єкт у відношенні до загальнокультурної тенденції. Виступ викликав неабиякий інтерес та неоднозначну реакцію, спонукаючи до необхідності обмізковування та обговорення, а також, окрім власної суто наукової цінності, допоміг перейти до другої частини круглого столу.

Кожна культура як присутність «другої природи» у контексті природи першої визначає свої власні стосунки з Ніщо у свій специфічний спосіб: ставлення до смерті є однією з характеристик тої чи іншої культури. Діапазон надзвичайно широкий: від страху, проклинання чи сприйняття її так, як це знайшло відображення у чайній церемонії туарегів, коли «перша чашка чаю гірка, як життя, друга – солодка, ніби кохання, а третя – ніжна, як смерть».

Друга частина круглого столу тривала дві години, але не було доповідачів, бо єдиним свідченням, а потім і предметом обговорення став фільм німецького режисера Dorris Dorie «Keiner liebt mich» («Ніхто не любить мене»), 1994 року, у головних ролях Maria Schrader (у ролі Фанні Фінк) та Pierre Sanoussi-Bliss (у ролі Орфея де Альтамара). Фільм-кліп, фільм-притча, фільм-кітч, в котрому обігрується міф про Орфея, п’єса Ж. Кокто «Орфей сходить у пекло», проблеми сучасної Німеччини, штампи поп-культури та кіно-культури, знову і знову піднімає питання життя і смерті, кохання і його відсутності: легко, ненав’язливо, у ритмі «сміх-плач». Фільм балансує на межі розуміння і повної нісенітниці: життя є смерть, смерть є життя і кохання, кохання можливе тільки в смерті, котра і є справжнім життям. Це кружляння навколо одного й того самого, яскраво відображене у фільмі, стало гарним приводом для обговорення та для визначення орієнтованості такого тлумачення смерті чи на Схід, чи на іншу сторону світу.

Як можна було передбачити, на самому початку робота учасників ІХ Ірпінського семінару творчої молоді стала (протягом даного круглого столу) певною мірою інтродукцією до теми співвідношення Заходу і Сходу у плані естетики, що може бути розвинутим далі чи забутим з причин неактуальності чи нецікавості теми


З виступів на круглому столі «Музична автентичність: під знаком питання»" />

З виступів на круглому столі «Музична автентичність: під знаком питання»

Володимир Хізниченко (Миколаїв): «ЛІТЕРАТУРНА ЕСТЕТИЧНА ПАРАДИГМА СХОДУ І ЗАХОДУ: ВИБІР УКРАЇНИ»

 

(Миколаїв): Культурне поле України розмите і неоднорідне. Те, що ми розуміємо під українською культурою? зовсім не переважає в сучасному українському суспільстві (обкресленому теперішніми геогра-фічними кордонами України). Під українською культурою розуміється щоденні практики – як масові (групові), так і елітарні (індивідуальні), – українців у всіх областях життя. До українців варто віднести тих, хто практикує – думає і говорить – українською мовою, де б це не відбувалося.

Сучасна філософія і культурологія ще раз підтвердили те, що ще наприкінці ХVІІІ ст. висловив Іоганн-Готфрід Гердер: «Чи має нація що-небудь дорожче мови її батьків? У мові утілені всі надбання її думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, усе її серце і душа. Позбавити народ мови – означає позбавити його єдиного вічного добра».

От чому таку гіркоту і біль викликає в багатьох українців позиція тих, хто зневажає українську мову. І це тоді, коли вона під пером поетів, прозаїків, публіцистів, науковців, особливо в ХХ ст., досягла такого рівня і досконалості, що може виразити будь-які висоти і будь-які нюанси людської думки і почуття.

Ольга Шевченко (Київ): «УКРАЇНА – МІЖ?»

 

(Київ): Українська культура належить до тих унікальних історичних утворень, коріння яких сягає у тися-чоліття прадавньої історії. Сам феномен безпосереднього підключення до джерел етногенезу праукраїнців прадавніх культур інших народів є незаперечним.

Культура не підлягає лінійному розгортанню в часі. Від початку з’являються обриси цілого, а подальший розвиток лише актуалізує окремі його ланки. Для того, щоб хоч спробувати стати на шлях з’ясування істинного вибору України: Схід чи Захід (і взагалі, чи був вибір), слід, передусім, ретельно дослідити культурні архетипи, тобто тенденції, які в різні епохи реалізуються образами і можуть бути реконструйовані як прототипи.

Через культуру можна чіткіше усвідомити місце України в сучасному світі. Україна, поза всяким сумнівом, не «транзит», не «порубіжна», чи «межова», а органічна у своїй основі західна частина Православно-східнослов’янської цивілізації.


Микола Леонович. Комплекс артефактів як моделювання знаків національної приналежності: гомо- та гетерогенність" />

Микола Леонович. Комплекс артефактів як моделювання знаків національної приналежності: гомо- та гетерогенність

Я гадав, що час допоможе мені якось систематизувати враження від ІХ семінару творчої молоді, натомість вони отримали лише поширення і доповнення, що не сприяє людинолюбній лаконічності.

Загальне враження, незважаючи ні на що (а було таки на що зважити), було і залишається позитивним. Я впевнений у тому, що ми, провадячи роботу, досягли своєї мети, збагативши людей напрямками для розвитку та ідеями, котрі об’єднують спеціалістів різних галузей та різних регіонів, що, безумовно, іде на користь науці як такій, зокрема, науці в
Україні.

Але, як виявилося (класична ситуація «практика contra теорія»), весь той здійснений і планований поступ було спрямовано не зовсім у тому напрямку, точніше, не у тому напрямку, який міг би бути найбільш продуктивним. За словами Богдана Тихолоза (Львів), якого я вельми сподіваюся побачити серед учасників організаційного комітету наступного разу, можливо, ми невірно (зокрема, історично невірно) обрали саму стилістику наукового семінару, котра вимагає виголошення і обговорення доповідей, зрештою, власне науковості.

Друга секція мала бути присвячена виголошенню тих повідомлень, які увійшли до більшості надісланих (оскільки ліміт відбору перевищував кількість робіт, які якісно відповідали темі, включаючи як безграмотно укладені, так і написані професійно, але абсолютно з інших тем і міркувань). Тут я отримав наступний (далеко вже не другий) шок, пов’язаний з тим, що люди, котрі нібито надсилали нібито свої тези нібито своїх потенційних доповідей, відмовлялися доповідати, та й взагалі не з’явилися на другий круглий стіл.

Проте серед тих, кому таки довелось ректи своє слово народові, хочу особливо згадати Олександра Козлова, Ганну Яновську, котрі були включені до числа доповідачів, попереджені мною заздалегідь (на жаль, функцією запрошень не було передбачено повідомляти надсилачів тез про те, що їм, можливо, доведеться доповідати), і абсолютно підтвердили моє упереджене до них ставлення, надісланими тезами.

Також я був ощасливлений честю включити до складу доповідачів Олега Коцарева та Ксенію Бородін (Ахекян), котрі не тільки виконали, а й «перевиконали» поставлене перед ними завдання, за що я дуже їм вдячний.

Хочу іще раз зазначити, що, на мою думку, круглий стіл, мною керований, та і семінар в цілому, досягли своєї мети.


З ІРПІНСЬКИХ ПЛІВОК НЕВІДОМОГО МАЙОРА" />

З ІРПІНСЬКИХ ПЛІВОК НЕВІДОМОГО МАЙОРА

Частина ІІ: мистецька

Нижче подаються цікаві й банальні думки з виступів деяких молодих митців, учасників мистецької частини ІХ семінару творчої молоді.

Микола Леонович (Полтава): «Ми не приїхали сюди, щоб вчитися. Ми хочемо обмінятися ідеями. Тут відбувається певний рух від теорії до практики. Артефакт – не один, їх більше, ми можемо говорити про комплекс артефактів. Ми втрачаємо час на роботу».

 

Богдан Стороха (Полтава): «Я покличу до слова людину, яка вас не образить, яка не образить науку. Східна естетика обожнювала державу, Західна естетика більш бунтівнича, наш бунт був протиімперський. Прошу мати пошану до виступаючого, веду-чого і всіх нас».

Станіслав Федорчук (Донецьк): «Не кожний митець є генієм. Для нас головне – збурити публіку. Діалог потрібний, щоб показати, ким ми є, а не ким ми не є. Несмак має право на життя».

Володимир Яворівський (голова НСПУ): «Тримайтеся, хто за що може».

Василь Фольварочний (директор будинку НСПУ): «...він не тільки член Спілки письменників, він ще й письменник».

Тарас Шмігер (Львів): «Як парадигма Заходу і Сходу може впливати на Україну? Рим – теза, Москва – антитеза, Київ – синтеза, чи не так?»

(директор будинку НСПУ): «...він не тільки член Спілки письменників, він ще й письменник». (Львів): «Як парадигма Заходу і Сходу може впливати на Україну? Рим – теза, Москва – антитеза, Київ – синтеза, чи не так?»

Роман Трифонов (Харків): «Я закликаю Тараса у спільники».

Віталій Мороз (Київ): «Я хотів би захистити доповідача, бо ви мене майже вбили. Ви багато сказали, а чого ви ще не сказали?»

Богдан Тихолоз (Львів): «Я не хочу завдавати шкоди доповідачу, тому знімаю своє питання. У вас ніщо інше, як крик жіночої душі. Ми є творцями сутності, і нам не треба на когось орієнтуватися. Я буду говорити про одну мудру людину, не думайте, що я буду говорити про себе».

Таня Білонога (Донецьк): «Тут у нас є собака, яка відвідує всі наші заходи. Коли все відбувається спокійно, вона спить, а коли атмосфера стає нетолерантною – вона починає гавкати».

Марина Бесарабова (Харків): «На цьому семінарі треба бути толерантним. Всі наші справи просякнуті платонізмом: хто, що повинен і чому? Всі ми з вами є платоніками».

Соломія Бук (Львів): «Чи естетична парадигма зумовлюється мовою?»

Володимир Хізниченко (Миколаїв): «Київ не зумів виробити метод впливу на регіони».

Тетяна Дерюга (Харків): «А я відповіді на моє питання так і не почула. Патріальхальна традиція трактувала жінку як артефакт. Страх чоловіка перед жінкою перетворюється у його бажання підкорити її».

Максим Розумний (Київ): «Виглядає зі сказаного, що у нас відбувається піаризація української культури Росією?».

Олександр Ушкалов (Харків): «Я геть тут заплутався… Я буду говорити про Україну, як про центральноєвропейську, а не як про східноєвропейску країну. Українець може бути щасливим не лише на своїй землі. Наш шлях веде не через російську літературу. Пошлім їх всіх... і творім свою власну ідентичність».

Н.Н.: «Моя мама казала, що людей треба любити, тому свою поезію читати не буду».

Роман Скиба (Львів): «Ми з тобою – нерозлийкава».

Н.Н.: «Благословенний ірпінський пес, що відвідує всі круглі столи».

Юрій Ганошенко (Запоріжжя): «Я вибачився на минулорічному семінарі, мушу вибачитися ще й сьогодні…пробачте, я мушу ще раз вибачитися…Криза мистецтва поставала весь час існування мистецтва. Дякую за питання, я…трошки не зрозумів, вибачте».

Ярослав Гадзінський (Ніжин): «Кароокі – це українці, голубоокі – це всі інші. Постмодернізм – це мистецтво, яке атакує модернізм».

Данило Махно (Харків): «Скажіть, куди бідному митцю податися? Російський імперіалізм відкрив собі вікно на Захід і закрив таке вікно для України».

Олександр Козлов (Полтава): «Гончар – це гон–чар – чарівник вогню. Виходить так: мати – це макітра, батько – макогон, діти – зерна».

Олег Коцарев (Харків): «Наш страх перед буржуазними стилями вже позаду. Це мова про ту церкву у Суботові, що на п’яти гривнях».

Артем Захарченко (Чернігів): «Людей перестає турбувати питання, будувати їм чи руйнувати. Молоді люди терпіли, терпіли і… приходимо ми – покоління 2-тисячників, як заздрісно нас називають наші попередники».

Питання до Артема Захарченка. Валерія Осипова (Харків): «Скажіть, будь ласка, про що була ваша доповідь?».

Леся Мамчич (Київ): «На цю тему я більш по-науковому скажу».

Богдан Стороха (Полтава): «Чи не прирікаєте ви себе на самознищення у такому молодому віці?»

Ксеня Ахекян (Львів): « Моя тема не феміністична, вона жінкостверджуюча».

Питання до Ксені: «Хто був перший – жінка чи чоловік?». Відповідь: «Мені без мого чоловіка було б дуже важко, тому я не хотіла б бути першою».

Сергій Буланий (Полтава): «Ваше питання дуже цікаве, а відповідь? Хто його знає».

Андрій Раднюк (Київ): «Викладачі тут вдало виступили, грубо кажучи. А він сварився до крові.Тут питання музики не буде звучати в якомусь ракурсному дискурсі. Тут на цьому Ірпінському семінарі з’явився міфічний пан Х, він зареєструвався, був там і там, а обличчя його ніхто не може описати. Тут, на цьому круглому столі, ми будемо говорити, як звук прийшов до нас і як він нас мучить».

Ірина Бутко (Кіровоград): «У нас є слово, є музика, є відчуття».

Тамара Бутко (Кіровоград): «Ця пісня, яку ми виконуємо, – це оте, що народилося у нас на скіфському кургані в Кіровограді».

Микола Антофійчук (Чернівці): «Є групи неякісні, які заставляють нас слухати їхні українські пісні, а це не якість, а сміття, а сміття в українській музиці нам не потрібне».


ЧИСТИЙ МИСТЕЦЬ..." />ЧИСТИЙ МИСТЕЦЬ...

В містечку Сірі Пантюки живуть собі ірпіністи, кур’яти, доброносові білі ноги та подкоритові білоноги. Там під традиційний крик жіночої душі зацвітають соломієві буки та яновські реви; крутими обертасами шугають розумні білочки й дрозди. Усі хізничуються, поки працюють Енки – усім їм за це грозить трифонація. (Ще б пак – майор Григоренко збиткується над буланим Морозом у тихолозах). Тим часом дрозди виляховують зінкевичів: віть-віть-віть, лях-лях-лях... Під сторохами нечитають леоновичі, захарченки колясують пантюками й дерюгами, Мачухи шмігерують тонкими скибами хліб.

А в середу прийде буланий раднюк (вхід – пляшка як ціна писаного слова), поки бесарабові брацили в дерюгах мариняться. І несподівано з’явиться О! Ірп’янець, кажучи: «Люблю я вас (та дивною любов’ю)» – тільки в нього любов інша!

Коцарі на деревах роздніструвалися – цілі гурини угринястих коцарів, разом із чорною Настусею (Монікою Левінскі, Кондолізою Райс).

«Це мій чоловічий крик душі!» – промукав соловей, ловлячи цапліну білочку! Чути розбещені крики славних запорожців – «Отак ми втрачаємо час на роботу».

To be кінець.

«Ірп’янські Wisti»

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.