Головна статті
Смолоскип України №4(93), квітень 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Петро Вознюк. БЛЮЗНІРСТВО" />

Петро Вознюк. БЛЮЗНІРСТВО

Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!

Тарас Шевченко

Карколомні зміни міжнародного становища, пов’язані з іракським конфліктом, не могли не позначитися на політичній ситуації всередині України. Реалії глобалізованого світу залишають нам усе менше шансів відсидітися в своїй архетипно омріяній «хаті з краю» під час великих планетарних струсів. Тому було би вкрай легковажно не помічати деяких очевидних тенденцій, які цілком імовірно стануть визначальними для нашого майбутнього…

Маленька інформаційна війна

У тому, що українці, навіть перебуваючи на периферії конфлікту, знайшли привід посперечатися за чужі інтереси, зрештою, нічого дивного немає. Адже кожному амбітному політикові було би безглуздо проігнорувати чудову нагоду зайвий раз засвітитися перед «електоратом». Тим-то розбіжності у ставленні до війни різних політичних сил надмірно гіперболізуються в усіх, хоч би й найвіддаленіших від епіцентру подій країнах. Але у нас наближаються президентські вибори, підсумки яких можуть вирішити геополітичну долю України на багато десятиріч. Звідси і зайвий пафос багатьох мовців, і стрімка розбудова барикад інформаційної ворожнечі навколо останніх міжнародних подій, що вже встигли помережати вітчизняний політикум майже як у моменти найзапекліших внутрішньополітичних протистоянь.

Зокрема, попри порівняно лояльну позицію офіційного Києва, місцеві проросійські ЗМІ, користаючись моментом, розгорнули черговий наступ на США, а надто – на вітчизняних «американофілів». Звісно, піку антизахідної медіа-істерії, який спостерігався два роки тому під час «касетного скандалу», наразі не досягнуто (і навряд чи це станеться). Декому нинішня ситуація може нагадати й початок 1998 року. Тоді несподівано жорстка реакція РФ на антиіракські дії Вашингтона також викликала в політичних колах та деяких українських виданнях («ВВ», «Киевские ведомости», «День», «Столиця») жваві дискусії щодо перспектив позиціонування Києва у дипломатичному і, якщо доведеться, військовому протистоянні. Однак нинішня інформаційна кампанія відрізняється від попередніх насамперед чітким розподілом Заходу на «добру» Європу та «погану» Америку.

Приміром, вартувало лише представникові «Нашої України» Романові Зваричу в промові на сесії ПАРЄ торкнутися шляхів вирішення іракської кризи, як олігархічні ЗМІ (особливо з партійного холдингу СДПУ(о)), не розібравшись навіть що до чого, поспішили звинуватити його ледь не у посібництві американському імперіалізмові, а заразом і «змішати з брудом» весь блок Ющенка. (Згодом це, однак, не завадило фракції есдеків у повному складі солідаризуватися із тим же Р. Зваричем та ще 43-ма депутатами від «НУ», підтримавши направлення українського військового підрозділу до Кувейту.)

Натомість цілком протилежний резонанс викликали антивоєнні демарші Франції, Німеччини, Бельгії та Росії і лютневі домовленості про т. зв. «єдиний економічний простір» (ЄЕП) між чотирма найбільшими пострадянськими країнами. Ці події надали всім, хто прагне повести нас «в Європу з Росією», чудову можливість вдало поєднати європейські та промосковські орієнтації українців.

«Допомогти зберегти своє власне обличчя, національну самоідентифікацію може якраз Європа, котра все очевидніше починає протистояти глобалізмові в американському варіанті», – розмірковує один експерт на шпальтах української версії найтиражнішого видання СНД «Комсомольская правда» (13.02.2003). Як тут не згадати, що в одному із перших маніфестів вітчизняного євразійства (Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее. Украина: четыре года пути. – К., 1995) «європеїзація» поряд із «американізацією» розглядається як ворожий експансіоністський тип культурно-цивілізаційного впливу. Сьогодні, з огляду на останні перипетії навколо Іраку, Москва вочевидь таки дозволила нам називатися «європейцями»…

І ось уже «Кіевскій телеграфъ» (3.03.2003) оперативно повідомляє, що 39% наших співгромадян не виключає «змін у політичній географії світу» внаслідок суперечностей між США та європейськими державами, а у 79% (з тих 59%, що виявили вражаючу обізнаність у цьому питанні) позиція Франції, Німеччини та Бельгії «викликає симпатію». Більше того, 69% (а чи не забагато дев’яток? – Авт.) впевнені, що Київ «повинен бути активнішим у питанні формування нових міжнародних союзів» («КТ», 31.03.2003).

А як же нам потрапити до цієї самої Європи? Ясна річ, «через Схід» («КП в Україні», 26.02.2003), звідки саме Леонід Кучма «повів своїх колег європейською дорогою». Спробував нашоукраїнець Б. Тарасюк поставити під сумнів відповідність домовленостей про ЄЕП національним інтересам України – ату його! І так буде з кожним, хто не вписуватиметься у новий зовнішньополітичний мейнстрім.

Кучма як «венчурний» проект

Нещодавно популярний серед інтелектуалів журнал «Перехід IV» (№9 за 2002 р.) опублікував статтю під назвою «Хто «перепроектує» український проект?». Автор
В. Лупацій проводить різницю між двома видами електоральних проектів Москви в українських виборчих змаганнях. Перші – «капітальні» – передбачають досягнення гарантованого результату у вигляді представництва кремлівських інтересів в органах влади. Призначенням других – «венчурних» (тобто ризикових) – є головним чином зондаж громадської думки, виявлення ціннісних пріоритетів суспільства з метою подальшого планування російської стратегії в сусідній країні.

Нещодавно популярний серед інтелектуалів журнал «Перехід IV» (№9 за 2002 р.) опублікував статтю під назвою «Хто «перепроектує» український проект?». Автор В. Лупацій проводить різницю між двома видами електоральних проектів Москви в українських виборчих змаганнях. Перші – «капітальні» – передбачають досягнення гарантованого результату у вигляді представництва кремлівських інтересів в органах влади. Призначенням других – «венчурних» (тобто ризикових) – є головним чином зондаж громадської думки, виявлення ціннісних пріоритетів суспільства з метою подальшого планування російської стратегії в сусідній країні.

Враховуючи це, наявне посилення псевдоєвропейської фразеології у дискурсі глави держави та союзних йому політструктур і мас-медіа цілком може бути черговим «венчуром». Оскільки напередодні старту кампанії-2004 вкрай важливо з’ясувати ступінь впливу певних геополітичних гасел на українське суспільство. Якщо нинішній Президент не піде на третій термін, то прапор «інтеграції Євразії в Європу» має підхопити інший висуванець партії влади. Коли ж девіз «До Європи – з Росією!» взагалі не спрацює належним чином (скажімо, буде девальвований неоднозначним особистим іміджем Л. Кучми), креатура Кремля послуговуватиметься іншим співвідношенням зовнішніх пріоритетів у передвиборній програмі.

В будь-якому разі наступні президентські вибори є чи не найзручнішою для Москви нагодою закріпити успіхи в економічному опануванні України та не допустити її участі у непідконтрольних східноєвропейських конструкціях (наприклад, проамериканській «новій Європі»). Заради цього має сенс вчасно «пропіарити» кон’юнктурний альянс Росії з країнами-локомотивами євроінтеграції та взагалі замінити євразійську риторику «європейською», а непопулярний бренд «ЄврАзЕС» – нейтральним евфемізмом «ЄЕП».

Замість P. S.

Можливо втім, що для Києва все вже визначено наперед. Варто ознайомитися лише із відомим опусом «Слон та Ведмідь» (Michael Emerson. The Elephant and the Bear. The European Union, Russia and their Near Abroads. – Brussels, 2001), який відбиває погляди частини євростратегів на майбутнє нашого континенту. У цій книзі по суті реанімується ідея розподілу Європи між московським «Ведмедем» і брюсельським «Слоном». Решта зацікавлених сторін мусять, умовно кажучи, лише «накривати стіл для чаювання», де велетні вирішуватимуть їхню долю. Отже, принаймні найближчі років десять без посередництва «Ведмедя» з нами в «старій добрій Європі» навіть не розмовлятимуть?..

Можливо втім, що для Києва все вже визначено наперед. Варто ознайомитися лише із відомим опусом «Слон та Ведмідь» ( The Elephant and the Bear. The European Union, Russia and their Near Abroads. – Brussels, 2001), який відбиває погляди частини євростратегів на майбутнє нашого континенту. У цій книзі по суті реанімується ідея розподілу Європи між московським «Ведмедем» і брюсельським «Слоном». Решта зацікавлених сторін мусять, умовно кажучи, лише «накривати стіл для чаювання», де велетні вирішуватимуть їхню долю. Отже, принаймні найближчі років десять без посередництва «Ведмедя» з нами в «старій добрій Європі» навіть не розмовлятимуть?..



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.