Головна статті
Смолоскип України №4(93), квітень 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Олександр Кривенко: «Найбільшим проектом є люди»" />

Олександр Кривенко: «Найбільшим проектом є люди»

Цей матеріал надійшов до редакції електронною поштою 14 квітня з пропозицією помістити його на шпальтах бюлетеня. У супровідному листі автор висловив бажання залишитися невідомим.

Редакція бюлетеня та видавництво «Смолоскип» висловлюють свої щирі співчуття рідним та близьким журналіста...

Друкуємо цей матеріал замість звичного у таких випадках некролога, бо слова Олександра Кривенка якнайкраще ілюструють і його непересічну постать, і трагічну загибель.

Учора загинув Олександр Кривенко. Будь-які коментарі зайві.

Кілька годин перед тим він був у Києво-Могилянській академії. Прийшов разом із В. Морозовим на наше запрошення, хоч зовсім не мав часу. Власне, забіг на годинку, але не відмовив.

То була розмова про те, «як українське стає кращим і чому воно стає гіршим?».

«Як українське стає кращим? – сказав О. Кривенко. – Воно краще а пріорі. Бо воно є живим, автентичним. А як воно стає гіршим? Немає такої людини, у якої б вдалися всі задумані проекти. Навіть 70% проектів. Якщо комусь вдається зреалізувати бодай половину задуманого, то він уже геній».

«Головне у проекті – це стиль. Елементом стилю є зробити те, чого не робив раніше. Правда, за це можна отримати».

«Найбільшим проектом є люди. З них усе починається. Проекти будуть, допоки живі люди, що будуть їх вигадувати і втілювати. Найгірше, що може статися, – це коли такі люди вмирають».

«Маємо свою українську драбину. Піднімаєшся нею, а потім раптом бачиш, що ще щабель вгору – і ти обов’язково вдаришся головою. Або муситимеш спускатися з драбини іншим її боком. Нам, українцям, взагалі пощастило – в сенсі випробувань. [...] після сказаного залишається хіба виїхати або повіситися – якби не люди».

«Проблема українських проектів, – сказав В. Морозов, – криється, мабуть, у нашому характері. Ми надто емоційні. Нам бракує прагматичності. Це як у Пауло Коельо: початківцям завжди фортить. Але потім стикаємося з труднощами, губимося і втрачаємо».

«Не знаю, чи можна говорити про львівський феномен. Про нього ніхто не писав, як писали про станіславський. Але те, що він згас, – теж наслідок нашої емоційності і невміння довести діла до кінця».

«Не журись» прийшовся до часу. Люди боялися. Ми ж звільняли людей сміхом. Я бачив на перших концертах, як люди сиділи, втискаючи голови в плечі. Опісля підходили до нас і казали: «Хлопці, що ви робите, вас же заберуть!». Але сміялись. Відтак, звільнялись від того тиску. У цьому сенсі театр виконав свою місію».

«Чи можна повторити в Києві те, що було свого часу у Львові? Може не в таких формах. Але чому ж ні? Я згідний з Сашком.
Є люди – будуть проекти».



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.