Головна статті
Смолоскип України №4(93), квітень 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки


Олександр Кривенко: «Найбільшим проектом є люди»" />

Олександр Кривенко: «Найбільшим проектом є люди»

Цей матеріал надійшов до редакції електронною поштою 14 квітня з пропозицією помістити його на шпальтах бюлетеня. У супровідному листі автор висловив бажання залишитися невідомим.

Редакція бюлетеня та видавництво «Смолоскип» висловлюють свої щирі співчуття рідним та близьким журналіста...

Друкуємо цей матеріал замість звичного у таких випадках некролога, бо слова Олександра Кривенка якнайкраще ілюструють і його непересічну постать, і трагічну загибель.

Учора загинув Олександр Кривенко. Будь-які коментарі зайві.

Кілька годин перед тим він був у Києво-Могилянській академії. Прийшов разом із В. Морозовим на наше запрошення, хоч зовсім не мав часу. Власне, забіг на годинку, але не відмовив.

То була розмова про те, «як українське стає кращим і чому воно стає гіршим?».

«Як українське стає кращим? – сказав О. Кривенко. – Воно краще а пріорі. Бо воно є живим, автентичним. А як воно стає гіршим? Немає такої людини, у якої б вдалися всі задумані проекти. Навіть 70% проектів. Якщо комусь вдається зреалізувати бодай половину задуманого, то він уже геній».

«Головне у проекті – це стиль. Елементом стилю є зробити те, чого не робив раніше. Правда, за це можна отримати».

«Найбільшим проектом є люди. З них усе починається. Проекти будуть, допоки живі люди, що будуть їх вигадувати і втілювати. Найгірше, що може статися, – це коли такі люди вмирають».

«Маємо свою українську драбину. Піднімаєшся нею, а потім раптом бачиш, що ще щабель вгору – і ти обов’язково вдаришся головою. Або муситимеш спускатися з драбини іншим її боком. Нам, українцям, взагалі пощастило – в сенсі випробувань. [...] після сказаного залишається хіба виїхати або повіситися – якби не люди».

«Проблема українських проектів, – сказав В. Морозов, – криється, мабуть, у нашому характері. Ми надто емоційні. Нам бракує прагматичності. Це як у Пауло Коельо: початківцям завжди фортить. Але потім стикаємося з труднощами, губимося і втрачаємо».

«Не знаю, чи можна говорити про львівський феномен. Про нього ніхто не писав, як писали про станіславський. Але те, що він згас, – теж наслідок нашої емоційності і невміння довести діла до кінця».

«Не журись» прийшовся до часу. Люди боялися. Ми ж звільняли людей сміхом. Я бачив на перших концертах, як люди сиділи, втискаючи голови в плечі. Опісля підходили до нас і казали: «Хлопці, що ви робите, вас же заберуть!». Але сміялись. Відтак, звільнялись від того тиску. У цьому сенсі театр виконав свою місію».

«Чи можна повторити в Києві те, що було свого часу у Львові? Може не в таких формах. Але чому ж ні? Я згідний з Сашком.
Є люди – будуть проекти».


Павло Щириця. Література підземелля, або як очистити свідомість від біо-туалетів" />

Павло Щириця. Література підземелля, або як очистити свідомість від біо-туалетів

Відповідь проста. Час читати. Але і час змінювати доморощені стереотипи. Яким робом? Та хоч би й читанням у «підземці» в години пік. А що, запитаєте ви, коли під тиском юрби почуваєшся оселедцем, притиснутим до скла? Тоді вихід один – рекламні постери. Але ж нудить, знаєте, адже читацьке травлення – теж не безмежне. У такому разі – насолоджуйтесь поезією. І то неабиякою, а винятково добірною українською класикою. І відсутність книги – не перешкода. Ви можете вбирати поетичні вітаміни на «звичних» стінах вагонів метрополітену.

Щоправда сам культзахід «Поезія в метро» презентувався чомусь не на станції метро, а у кав’ярні «Бабуїн» – не продумали. Ініційований Програмою «Культура» Міжнародного фонду «Відродження» та підтриманий Мінкультури, цей проект має на меті поєднати високий літературний жанр і популярний транспортний засіб великих міст. І виник він не на порожньому місці, адже спирається на успішний досвід проведення схожих культурних ініціатив у таких європейських країнах як Англія, Франція, Швеція… От і ми, нарешті. І як тут не пригадати корисну «господарську» пораду: хочете змінити домашню атмосферу – замініть ваші шпалери.

Власне, класика мусить бути «добірною» – зрозуміло. Цікаво хто був прискіпливим селекціонером. Обирали 1000 експертів: представники красного письменства, критики та літературознавці, від яких було отримано понад 600 відповідей-пропозицій з іменами і творами найдостойніших. Як результат: визначено 50 творів 20 авторів кінця ХІХ – початку ХХ ст., котрі стали або мають стати частиною нашої читацької свідомості.

«Ідея народилася зі світлих заздрощів, а зарубіжний досвід підштовхнув нас до її реалізації, – зауважує член ради Програми «Культура» Олександр Войтенко (до якої входять Анна Бернацька, Оксана Забужко, Сергій Васильєв і Оксана Чепелик). – Це зовсім не нав’язування певних вимог, радше – перший крок до творення певного естетичного середовища». Декому й досі невтямки, що «афішується наша ідентичність», – констатує Володимир Цибулько. І годі вже, мовляв, свідомісних маніпуляцій – не цураймося власної вартості.

Тож наразі маємо три обрані «метрошні» міста: Київ, Дніпропетровськ і Харків. Містам, котрі не мають підземного транспорту, рекомендовано метро хутенько викопати. А взагалі, «підземка» – річ багатофункціональна: хтось стомився розповсюджувати «пресу», хтось – її купувати, а хтось просто натомлений пісенним талантом жебраків і рекламною піснятиною. То кого ж вони гуртом читатимуть? За рейтингом експертів, беззаперечним лідером став Тарас Шевченко (230 пропозицій), Іван Франко отримав 186, чоловікам поступилася Леся Українка, а за нею в чергу вишикувались Плужник, Драй-Хмара та решта
авторів.

Певна річ, не обійшлося і без курйозів, за словами координатора проекту Олександри Коваль, траплялися листи на кшталт: «Надсилаю вам 4 вірші: 1 класичний і 3 мої – вибачте, більше не влізло». Доходило навіть до «серйозних» баталій довкола імен та їх можливої репрезентації: «Звісно ж “битва” велася за те, аби були присутні нехрестоматійні тексти, – зазначає Сергій Васильєв. – Крім того експерти наполягали на оприлюдненні поезії 20-х – 30-х років: передовсім – Плужника, Семенка і Богдана-Ігора Антонича». А Олесь, той взагалі ніби під замовлення проекту писав: «Лови летючу мить життя / Чаруйсь, хмелій впивайся». Решта – стане сюрпризом, як і те, що акція для Фонду «Відродження» коштувала біля «15 тисяч у. о.» (цитата Цибулька) – і це з благородними знижками метрополітену. Але, певно, почуття прекрасного таки дорожче.

Хтозна, можливо, деякі із пропонованих творів, що складуть тимчасову конкуренцію рекламі, відкриють новий погляд на знайомі імена, а деякі – взагалі зроблять «метрівців», які користатимуться послугами «підземки» у квітні – травні, спраглими першовідкривачами.

Проте це лише початок задуму. Позаяк за наявності коштів ІІ етапом має стати зарубіжна поезія в українських перекладах,
а ІІІ – сучасна українська поезія. І хоч «свобідний» поет Андрій Охрімович порівняв «Поезію в метро» з японською церемонією чаювання у привокзальному сортирі, та, погодьтеся, це незмірно ліпше, аніж біо-туалети у метрі і в свідомості.


Павло Нечитайло, Андрій Раднюк. Музична автентичність?" />Павло Нечитайло, Андрій Раднюк. Музична автентичність?


Пропагована засобами масової інформації сучасна українська музична культура наразі перебуває в доволі болючому й неприємному стані боротьби за ринки збуту. В ситуації, що склалась, не доводиться (у більшості випадків) вести мову про естетичну довершеність та мистецьку цінність пропонованого продукту, адже свідома орієнтація на середнього споживача, що є одним з основних аспектів шоу-бізнесу, призводить до інтелектуального зубожіння сучасної української музичної культури. Ситуація, що склалась, нагадує «бенкет під час чуми» – на фоні жорсткої соціальної депресії зі сцен лунає весела масова істерія, з зомбуючою установкою на стовідсотковий оптимізм.

Складається враження, що така ситуація є аспектом урядової політики.

Починаючи з 1995 року ніби самі по собі з ефіру вилучаються «небезпечні та незрозумілі» виконавці «Кому Вниз», «Вій», «Плач Єремії», наші славні українські барди. Гору бере «музика для ніг».

Це недаремно, адже на відміну від друкованого слова, пісня має масовий, одночасний вплив на людську свідомість. Агонія СРСР відбувалась під акомпанемент російського року, народження незалежної України з піснями переможців «Червоної Рути-89». Справжня музика є гаслом, прапором, оберегом та іншою патетичною символікою (даруйте за штампи). Тому будь-яка експериментальна інтелектуальна музика автоматично стає «неформатом», адже спонукання народних мас до розумової й аналітичної діяльності може призвести до інцидентів на кшталт 9 березня.Нам, проте, видається, що саме музика такого гатунку має право називатись мистецьким твором і бути предметом наукового дослідження. Попередні мистецькі частини ірпінських семінарів мали виключно літературознавчий характер – музика, як один з аспектів української культури, знаходилась поза лаштунками, їй відводився маленький куточок біля прощальної ватри, однак там до неї вже не сягала рука суворого наукового аналізу. Вважаємо, що до вищевисловленого можна додати ще безліч аргументів на користь того, що з пані Евтерпою вчинили незаслужено суворо. Маємо гарну змогу для реабілітації.

Автори та ведучий, зважаючи на специфіку ірпінської аудиторії, чільним завданням круглого столу ставлять прослідкувати відображення архетипу (трансміфу) України в сучасній музичній творчості. Таке звуження теми водночас конкретизує її та розширює аудиторію семінара, адже в цьому аспекті її можна розглядати в культурологічному, літературознавчому й історичному. Звернення авторів до цієї тематики не є архаїзмом, в світлі культурно-мистецьких подій, що відбуваються на Європейських теренах (модернізація автентичної свідомості). В контексті пошуків ідеї та формування української національної свідомості такий напрямок роботи є виправданим та актуальним. У рамках проведення імпрези планується запросити компетентних у даній проблематиці діячів культури і мистецтва, а також провести презентацію кількох мистецьких проектів, що є прямо дотичними до його теми. Цілком ймовірно, що організатори відмовляться від усталеної традиції заслуховування «кращих» тез і псевдонаукових інтелектуальних ігрищ! Апелюючи до вищевикладеного ми схилялися б до максимальної відкритості й мобільності серед зацікавлених учасників.


Фундація «Допомога Україні» ім. Михайла і Ярослави Шафранюків" />

Фундація «Допомога Україні» ім. Михайла і Ярослави Шафранюків

Міжнародний благодійний фонд, Видавництво і Допомоговий фонд «Смолоскипа» можуть проводити свою працю і діяльність в Україні завдяки пожертвам української громади США й Канади. Меценатом «Смолоскипа» є Фундація «Допомога Україні» ім. Михайла і Ярослави Шафранюків у Торонто (Канада) під керівництвом дирекції Фундації, до якої входять Ірина і Роман Вжесневські,
Борис Вжесневський (виконавчий директор), Ярослав Соколик і Остап Винницький. Нижче публікуємо розповідь про життя і діяльність родини Шафранюків.

Михайло Шафранюк народився в с. Ходиївці Борщівського повіту в Західній Україні. Помер у Торонто 30 грудня 1991 р.

Ярослава Шафранюк народилася 1905 року в Тернополі в родині відомих громадських діячів Ігнатія і Тетяни Завадовичів. Померла 16 серпня 1996 р.

1936 року Михайло одружився з Ярославою. Від молодості він мав нахил до підприємництва. Довгі роки працював у «Союзі кооперативів», був членом керівництва «Союзу купців і промисловців», співзасновником пекарень «Поділля» у Тернополі й Коломиї.

Ярослава Завадович навчалася в Українській жіночій семінарії, активно працювала в Дорошівській парафії. Її брат Петро і сестра Тетяна загинули, як вояки Українських Січових Стрільців. Сестра Меланія була заарештована під час совєтської окупації, перебувала в Тернопільській тюрмі, звідки була етапована в Сибір, звідки втекла, мандруючи розлогими сибірськими просторами цілий рік.

Друга Світова Війна розлучила молоде подружжя. Віднайшли себе аж 1945 р. в Інсбруці (Австрія), звідти емігрували спочатку до Аргентіни, а згодом до Канади.

В Торонто подружжя Шафранюків відкрили мебельний магазин «Альфа Фурнічер». 1975 р. стали засновниками Канадсько-Української Мистецької Фундації (КУМФ), яку згодом передали українській громаді Торонто. 1982 р. влаштували світову виставку образотворчих картин і скульптур українських митців діаспори з нагоди 1000-ліття Хрещення Руси-України. Уфундували пам’ятник св. Володимира в Торонто, закупили комп’ютерну систему для університету «Києво-Могилянська Академія», 1991 р. заснували Фундацію «Поміч Україні», безкоштовно влаштували Консульство України в Торонто, передали 37 картин Національному музеєві в Києві. Фундація «Поміч Україні» за життя Михайла і Ярослави Шафранюків і після їхньої смерті виділяла кошти на культурно-освітні потреби в Україні і Канаді, на проект «Приятелі дітей», на Стипендійний фонд і діяльність «Смолоскипа» в Україні.

Родина Михайла і Ярослави Шафранюків – незвична родина, коли ходить про патріотизм, відданість українській справі, добродійність, жертвенність, громадську працю. Племінниця Ярослави Шафранюк – Ірина Вжесневська – активний учасник українського жіночого руху в Канаді, її чоловік Роман – директор Канадсько-Української Мистецької Фундації, син Борис – співзасновник Товариства Прихильників Руху в Торонто, активний учасник акцій за незалежність на початку 1990-их в Україні, виконавчий директор фундації «Поміч Україні», їхня донька Руслана – засновниця товариства допомоги дітям-сиротам в Україні «Приятелі дітей».

Михайло і Ярослава Шафранюки належали до виняткових особистостей. Все своє життя працювали не словом, а ділом, продовжили традицію українського меценатства, серед українських меценатів зайняли одне з найчільніших місць.


Петро Вознюк. БЛЮЗНІРСТВО" />

Петро Вознюк. БЛЮЗНІРСТВО

Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!

Тарас Шевченко

Карколомні зміни міжнародного становища, пов’язані з іракським конфліктом, не могли не позначитися на політичній ситуації всередині України. Реалії глобалізованого світу залишають нам усе менше шансів відсидітися в своїй архетипно омріяній «хаті з краю» під час великих планетарних струсів. Тому було би вкрай легковажно не помічати деяких очевидних тенденцій, які цілком імовірно стануть визначальними для нашого майбутнього…

Маленька інформаційна війна

У тому, що українці, навіть перебуваючи на периферії конфлікту, знайшли привід посперечатися за чужі інтереси, зрештою, нічого дивного немає. Адже кожному амбітному політикові було би безглуздо проігнорувати чудову нагоду зайвий раз засвітитися перед «електоратом». Тим-то розбіжності у ставленні до війни різних політичних сил надмірно гіперболізуються в усіх, хоч би й найвіддаленіших від епіцентру подій країнах. Але у нас наближаються президентські вибори, підсумки яких можуть вирішити геополітичну долю України на багато десятиріч. Звідси і зайвий пафос багатьох мовців, і стрімка розбудова барикад інформаційної ворожнечі навколо останніх міжнародних подій, що вже встигли помережати вітчизняний політикум майже як у моменти найзапекліших внутрішньополітичних протистоянь.

Зокрема, попри порівняно лояльну позицію офіційного Києва, місцеві проросійські ЗМІ, користаючись моментом, розгорнули черговий наступ на США, а надто – на вітчизняних «американофілів». Звісно, піку антизахідної медіа-істерії, який спостерігався два роки тому під час «касетного скандалу», наразі не досягнуто (і навряд чи це станеться). Декому нинішня ситуація може нагадати й початок 1998 року. Тоді несподівано жорстка реакція РФ на антиіракські дії Вашингтона також викликала в політичних колах та деяких українських виданнях («ВВ», «Киевские ведомости», «День», «Столиця») жваві дискусії щодо перспектив позиціонування Києва у дипломатичному і, якщо доведеться, військовому протистоянні. Однак нинішня інформаційна кампанія відрізняється від попередніх насамперед чітким розподілом Заходу на «добру» Європу та «погану» Америку.

Приміром, вартувало лише представникові «Нашої України» Романові Зваричу в промові на сесії ПАРЄ торкнутися шляхів вирішення іракської кризи, як олігархічні ЗМІ (особливо з партійного холдингу СДПУ(о)), не розібравшись навіть що до чого, поспішили звинуватити його ледь не у посібництві американському імперіалізмові, а заразом і «змішати з брудом» весь блок Ющенка. (Згодом це, однак, не завадило фракції есдеків у повному складі солідаризуватися із тим же Р. Зваричем та ще 43-ма депутатами від «НУ», підтримавши направлення українського військового підрозділу до Кувейту.)

Натомість цілком протилежний резонанс викликали антивоєнні демарші Франції, Німеччини, Бельгії та Росії і лютневі домовленості про т. зв. «єдиний економічний простір» (ЄЕП) між чотирма найбільшими пострадянськими країнами. Ці події надали всім, хто прагне повести нас «в Європу з Росією», чудову можливість вдало поєднати європейські та промосковські орієнтації українців.

«Допомогти зберегти своє власне обличчя, національну самоідентифікацію може якраз Європа, котра все очевидніше починає протистояти глобалізмові в американському варіанті», – розмірковує один експерт на шпальтах української версії найтиражнішого видання СНД «Комсомольская правда» (13.02.2003). Як тут не згадати, що в одному із перших маніфестів вітчизняного євразійства (Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее. Украина: четыре года пути. – К., 1995) «європеїзація» поряд із «американізацією» розглядається як ворожий експансіоністський тип культурно-цивілізаційного впливу. Сьогодні, з огляду на останні перипетії навколо Іраку, Москва вочевидь таки дозволила нам називатися «європейцями»…

І ось уже «Кіевскій телеграфъ» (3.03.2003) оперативно повідомляє, що 39% наших співгромадян не виключає «змін у політичній географії світу» внаслідок суперечностей між США та європейськими державами, а у 79% (з тих 59%, що виявили вражаючу обізнаність у цьому питанні) позиція Франції, Німеччини та Бельгії «викликає симпатію». Більше того, 69% (а чи не забагато дев’яток? – Авт.) впевнені, що Київ «повинен бути активнішим у питанні формування нових міжнародних союзів» («КТ», 31.03.2003).

А як же нам потрапити до цієї самої Європи? Ясна річ, «через Схід» («КП в Україні», 26.02.2003), звідки саме Леонід Кучма «повів своїх колег європейською дорогою». Спробував нашоукраїнець Б. Тарасюк поставити під сумнів відповідність домовленостей про ЄЕП національним інтересам України – ату його! І так буде з кожним, хто не вписуватиметься у новий зовнішньополітичний мейнстрім.

Кучма як «венчурний» проект

Нещодавно популярний серед інтелектуалів журнал «Перехід IV» (№9 за 2002 р.) опублікував статтю під назвою «Хто «перепроектує» український проект?». Автор
В. Лупацій проводить різницю між двома видами електоральних проектів Москви в українських виборчих змаганнях. Перші – «капітальні» – передбачають досягнення гарантованого результату у вигляді представництва кремлівських інтересів в органах влади. Призначенням других – «венчурних» (тобто ризикових) – є головним чином зондаж громадської думки, виявлення ціннісних пріоритетів суспільства з метою подальшого планування російської стратегії в сусідній країні.

Нещодавно популярний серед інтелектуалів журнал «Перехід IV» (№9 за 2002 р.) опублікував статтю під назвою «Хто «перепроектує» український проект?». Автор В. Лупацій проводить різницю між двома видами електоральних проектів Москви в українських виборчих змаганнях. Перші – «капітальні» – передбачають досягнення гарантованого результату у вигляді представництва кремлівських інтересів в органах влади. Призначенням других – «венчурних» (тобто ризикових) – є головним чином зондаж громадської думки, виявлення ціннісних пріоритетів суспільства з метою подальшого планування російської стратегії в сусідній країні.

Враховуючи це, наявне посилення псевдоєвропейської фразеології у дискурсі глави держави та союзних йому політструктур і мас-медіа цілком може бути черговим «венчуром». Оскільки напередодні старту кампанії-2004 вкрай важливо з’ясувати ступінь впливу певних геополітичних гасел на українське суспільство. Якщо нинішній Президент не піде на третій термін, то прапор «інтеграції Євразії в Європу» має підхопити інший висуванець партії влади. Коли ж девіз «До Європи – з Росією!» взагалі не спрацює належним чином (скажімо, буде девальвований неоднозначним особистим іміджем Л. Кучми), креатура Кремля послуговуватиметься іншим співвідношенням зовнішніх пріоритетів у передвиборній програмі.

В будь-якому разі наступні президентські вибори є чи не найзручнішою для Москви нагодою закріпити успіхи в економічному опануванні України та не допустити її участі у непідконтрольних східноєвропейських конструкціях (наприклад, проамериканській «новій Європі»). Заради цього має сенс вчасно «пропіарити» кон’юнктурний альянс Росії з країнами-локомотивами євроінтеграції та взагалі замінити євразійську риторику «європейською», а непопулярний бренд «ЄврАзЕС» – нейтральним евфемізмом «ЄЕП».

Замість P. S.

Можливо втім, що для Києва все вже визначено наперед. Варто ознайомитися лише із відомим опусом «Слон та Ведмідь» (Michael Emerson. The Elephant and the Bear. The European Union, Russia and their Near Abroads. – Brussels, 2001), який відбиває погляди частини євростратегів на майбутнє нашого континенту. У цій книзі по суті реанімується ідея розподілу Європи між московським «Ведмедем» і брюсельським «Слоном». Решта зацікавлених сторін мусять, умовно кажучи, лише «накривати стіл для чаювання», де велетні вирішуватимуть їхню долю. Отже, принаймні найближчі років десять без посередництва «Ведмедя» з нами в «старій добрій Європі» навіть не розмовлятимуть?..

Можливо втім, що для Києва все вже визначено наперед. Варто ознайомитися лише із відомим опусом «Слон та Ведмідь» ( The Elephant and the Bear. The European Union, Russia and their Near Abroads. – Brussels, 2001), який відбиває погляди частини євростратегів на майбутнє нашого континенту. У цій книзі по суті реанімується ідея розподілу Європи між московським «Ведмедем» і брюсельським «Слоном». Решта зацікавлених сторін мусять, умовно кажучи, лише «накривати стіл для чаювання», де велетні вирішуватимуть їхню долю. Отже, принаймні найближчі років десять без посередництва «Ведмедя» з нами в «старій добрій Європі» навіть не розмовлятимуть?..


Молодіжні програми «Смолоскипа»" />

Молодіжні програми «Смолоскипа»

10–11 березня 2003 р. (Чернівці):
«Українська література між Сходом і Заходом»

10–11 березня 2003 р. (Чернівці): 

На конференції були заслухані такі доповіді:

1.Раднюк Андрій (НаУКМА, Київ) – «Сучасна українська поезія – тінь минулого».
2.Передрій Іван (Чернівецький національний університет) – «Сучасна українська література в контексті реалій».
3.Бойченко Олександр (ЧНУ) – «Архетипи самості в постмодерній літературі».
4.Мельник Вікторія (ЧНУ) – «Постмодернізм: явище чи феномен?».
5.Пелех Вадим (журналіст, Чернівці) – «Постмодерністичні мотиви у творчості Ю. Андруховича».
6.Кравців Мар’яна (ЧНУ) – «“Потяг-76” – потяг до актуальної літератури».
7.Олійник Іван (ЧНУ) – «Василь Кожелянко – сільська західна проза».
8.Розумний Максим (Інститут журналістики, Київ) – «Лірика дев’яностих».
9.Кравців Ігор (ЧНУ) – «Інтеграція української літератури в європейську».

20–21 березня 2003 р. (Львів):
«Зовнішня політика України і розширення ЄС на схід»

На конференції були заслухані такі доповіді:

1.Чайковський Ян (Львівський національний університет ім. І. Франка) – «Зовнішньополітична стратегія України: шаховий аналіз».
2.Величко Олександр (ЛНУ) – «Україна – стратегія багатовекторності чи захист національних інтересів».
3.Розумний Максим (Київський національний університет ім. Т. Шевченка) – «Третій вибір України».
4.Щодра Ольга (ЛНУ) – «Розширення ЄС: вступ України до НАТО і СОТ як аспекти зовнішньополітичної стратегії України».
5.Демченко Вероніка (Східноукраїнський державний університет ім. В. Даля, Луганськ) – «Газотранспортна система України на міжнародному енергетичному ринку».
6.Сиротюк Юрій (журналіст, Київ) – «Східний кордон Європи. Проблема українського вибору».
7.Андрусів Віктор (ЛНУ) – «Європейський вибір України».
8.Трикоза Назар (ЛНУ) – «Раціональність вступу України в ЄС».
9.Олійник Євген (Львівський інститут ВС) – «Позитивні і негативні сторони інтеграції».
10.Федина Софія (ЛНУ) – «Майбутнє України: quo vadis?».
11.Гачкевич Андрій (ЛНУ) – «Гармонізація законодавства України з правовими стандартами ЄС у сфері інтелектуальної власності».


Михайло Брайчевський. Часу круговерть. – К.: Смолоскип, 2003. – 176 с." />Михайло Брайчевський. Часу круговерть. – К.: Смолоскип, 2003. – 176 с.

Ім’я Михайла Брайчевського – видатного історика, культуролога, філософа і громадського діяча – широко знане в Україні та за її межами. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого художника й поета.

Майже всі представлені в збірці поетичні твори друкуються вперше.

Видання здійснено коштом Ірини Мельник та Любові Колотилової.

В оформленні обкладинки використано художні роботи Михайла Брайчевського:
«Фауст і Вагнер» та «Автопортрет».

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.