Головна статті
Смолоскип України №1(90), січень 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Всі сторінки
Дмитро Губенко. Мої новорічні вакації" />

Дмитро Губенко. Мої новорічні вакації

Раніше я ніяк не міг зрозуміти, як американці та західні європейці можуть зустрічати Різдво або Новий рік без таких обов’язкових атрибутів, як сніг та мороз! Це ж просто нонсенс якийсь – бачити першого січня з вікна зелену травичку та чути спів пташок!

Втім, саме це я чув і бачив вранці 1 січня 2003 року. І був я не за далекими південними морями, а приблизно на широті Умані – тільки ось набагато західніше – у передмісті Парижа. І, знаєте, насправді все це виглядає дуже органічно...

 Епізод І: Україна 

Починалося ж усе, звичайно, у Києві. Ще пару місяців тому, коли я дізнався про можливість зустріти Новий рік у Франції, то без жодних вагань пристав на цю пропозицію. Не злякав мене і засіб пересування – автобус, і перспектива провести у ньому по три ночі дорогою туди та назад. Тим більше, що вдень передбачалися зупинки у європейських містах. Зрештою, заради Парижа було варто пожертвувати на певний час здоровим сном! 

Тому, закупивши харчі та сувеніри та спакувавши речі, у переддень католицького Різдва я бадьоро вирушив у напрямку Шенґенської зони... 

Епізод ІІ: Німеччина 

Дрезден мене з друзями зустрів більш ніж непривітно: місто ще святкувало Різдво, не звертаючи особливої уваги на гостей, – практично все, крім всюдисущих МакДональдзів, було зачинене. Колючий вітер кидав в обличчя краплі дощу, який дивним чином перетворювався вже на одязі на кригу. Погодні умови ж ніяк не сприяли прогулянкам містом, однак ми таки здолали обійти історичний центр та деякі прилеглі квартали. 

Відвідали ми також Дрезденську картинну галерею, яка постраждала від катастрофічної повені у серпні минулого року. Експозицію ще й досі цілком не відновлено, тому кожен відвідувач долучається до реставраційних робіт, купуючи разом із вхідним квитком листівку із зображенням залитих водою витворів мистецтва. Сподіваюся, надалі стихія буде добрішою до Дрездена, тому що втекти від неї може людина, але аж ніяк не місто... 

А нам втекти вдалося. На наступний день вранці наш автобус був уже під Аахеном – поруч із бельгійським кордоном. А навколо було просто тепло... 

Епізод ІІІ: Бельгія 

Перша ж думка на бельгійській землі (хоча, може, ще й на німецькій – перетину кордону я не помітив) – про взаємозв’язок кліматичних умов та енергетики: нам би їхній клімат, то, може, й ніяких газових боргів перед сусідами не мали б! Адже коли температура на Заході Європи падає нижче п’яти градусів за Цельсієм, то це стає надзвичайною подією: європеєць вдягає на себе все, що має в гардеробі, замотується у кілька шаликів і чекає припинення «жахливих холодів». Звичайно, останніми роками природа-жартівниця підкидає цілому світу не завжди приємні сюрпризи, але звикнути до снігу та морозів Західна Європа ще не встигла. 

Натомість звикла до стабільності та затишку, одним з еталонів яких можна назвати якраз Бельгію. Маленька країна, що виникла внаслідок незрозумілої революції 1830 року та об’єднала під одним дахом франко-, німецько- та голландськомовну громади, відома у світі як осідок численних євроустанов. 

Фактично Брюсель – це столиця не лише Бельгії, але й цілої Об’єднаної Європи. Однак не варто чекати від цього міста шалених ритмів та масштабів світових столиць – тут ви цього не знайдете. Порівняно невеликому Брюселю вдалося уникнути цього божевілля. Недаремно ж його символом є Манекен – хлопчик, що безтурботно дзюрить на одній з вулиць міста, не звертаючи уваги на надокучливих туристів. 

Справді, не варто намагатися присоромити цього бешкетника – хлопак явно без комплексів і справно робить свою справу вже котрий рік. Натомість можна відвідати один з численних брюсельських музеїв. Я, наприклад, побував у Музеї династії, де побачив дуже миле зібрання реліквій кількох поколінь королівської родини. Особливо цікаво було у залах, присвячених вихованню малих бельгійських монархів, де можна було побачити їхні дитячі зошити та двомовний (франко-голландський) розпорядок дня. 

Слід зауважити, однак, що Брюсель – це франкомовне місто. Хоч усі таблички та вказівники є двомовними, голландську мову я чув лише пару разів за цілий день – день, проведений на межі германського та романського світів...  

Епізод IV: Франція 

«Свято, яке завжди з тобою», «Місто кохання»... Кожен з нас знає про той романтичний ореол, який супроводжує будь-яку згадку про столицю Франції. І кожен, мабуть, побоюється, що це лише міраж, який зникне при реальному знайомстві з Парижем. Мене навіть попереджали, що це неминуче... 

На щастя мені вдалося уникнути цього. Цей красивий міф ожив у мені, і відома пісня Джо Дасена Les Champs-Elysees («Єлисейські поля») стала моїм походним гімном на п’ять коротких паризьких днів. 

Але як описати міф? Як точно передати словами те відчуття, яке охоплює, коли промінь з Ейфелевої вежі прорізає небо та досягає тебе на Монмартрі, під базилікою Сакре-Кьор? Або захоплення від панорами версальських парків? Чи просто прогулянки Єлисейськими полями? 

Напевно, у кожного може бути тільки свій Париж. І в тому місті, про яке я намагаюся вам розповісти, не буде нічого спільного з тим, яке відкриється вам. І це недивно, адже кожен тлумачить цей міф по-своєму... 

Мушу лише попередити, що ви маєте бути готовими до навали туристів, яка штурмує музеї та історичні пам’ятки міста. На жаль, безліч часу втрачається у чергах до Лувру, Версалю, Нотр-Даму чи Ейфелевої вежі. Втім, можу висловити припущення, що у дні, коли Париж не готується до свят та не приймає молодих людей, які приїхали (як і я) на європейську зустріч Taize (це тема окремої статті), потрапити до цих достовидів значно легше. 

Та як на мене, туристи лише додають Парижеві шарму. Різномовний веселий та гамірний натовп нагадував кольоровий серпантин на витонченій ялинці. Справжніх парижан можна було визначити за ледь помітною іронічною посмішкою, з якою вони охоче відповідали на розпитування «гостей столиці». До речі, англофобія французів дуже гіперболізована. Принаймні мені стикатися з ігноруванням моєї англійської не довелося. Втім, знання кількох фраз та слів ввічливості ніколи не завадить. 

Хоча цілком можливо, що звертатися по допомогу вам і не доведеться. На кожному розі у центрі міста можна побачити великі мапи з обов’язковою позначкою «Ви є тут». Система громадського транспорту, яку складають лише автобуси, метро та RER (комбінація метрополітену та приміської електрички), буде вашим надійним помічником у мандрах містом та його околицями. Раджу більше пересуватися автобусами, оскільки так можна зайвий раз побачити місто та зекономити час – метро досить повільне через малі відстані між станціями. Це не стосується, однак, найновішої чотирнадцятої лінії, де потяги їздять досить швидко, та ще й «на автопілоті». 

Ще одна особливість всіх без винятку видів громадського транспорту: двері як з внутрішнього, так і з зовнішнього боку відчиняються лише за вимогою. Так що на зупинці не чекайте, а смикайте за важіль чи натискайте на кнопку на дверях. 

Ну, а решту дізнаєтеся на місці. Адже все і кожному розказати про Париж неможливо! Комусь цікавіше відвідати «Мулен Руж» та «Лідо», повештатися Єлисейськими полями, а хтось весь свій час ладен провести у Луврі (до речі, щоб присвятити хоч по 30 секунд кожному витвору мистецтва з луврських експозицій, потрібно принаймні три місяці). Кожен знайде у Парижі щось своє... 

Можна, наприклад, спробувати вступити у діалог з іншими цивілізаціями: скуштувати у японському ресторанчику суші, запивши його китайським пивом, або прогулятися арабським районом, де можна відчути себе просто як у Африці чи на Близькому Сході. Відзначу, однак, що не-білого населення у Парижі менше, ніж у Лондоні, а у передмісті, де я мешкав, не-європейців взагалі було не помітно. 

І ще кілька слів – про француженок. Вони справді дуже особливі – стильні і непересічні. Як висловилася одна з моїх супутниць, «вони естетичні». І це визначення мені здається досить влучним. Не знаю лише, чи цей шарм вроджений, чи здобувається у процесі соціалізації. Спробую розгадати цю загадку наступного разу, коли, сподіваюся, матиму більше часу у столиці Франції. 

Адже за один раз зрозуміти Париж просто неможливо...  

Епізод V: Знову Німеччина 

Поверталися через Мюнхен та Лейпціґ. Цього разу мене вразив той факт, що мою німецьку розуміли!!! Значить, недаремно я вже понад три роки роблю вигляд, що вивчаю німецьку мову! Хоч розумів я далеко не все, але навіть загальне знання певної мови робило перебування у країні, де нею розмовляють, набагато комфортнішим. 

У Мюнхені ми з друзями відвідали цвинтар, де похований Степан Бандера (на наступний день після дня народження Провідника українських націоналістів), і на цьому практично вичерпали обов’язкову програму. Всі були втомлені, і тому вже не йшлося про інтенсивний sightseeing. Не сприяло цьому й похмуре небо, яке постійно поливало нас дощем. 

Після невдалих спроб знайти ту історичну пивну, де фюрер німецької нації розпочинав 1925 року свою політичну кар’єру, ми посідали пити пиво з сардельками у найстарішому мюнхенському ресторанчику, який (якщо вірити господарям) існує з 1440 року. 

На півдні заклично блищали далекі Альпи, але наш шлях лежав далі на схід... Після нетривалої зупинки у Лейпціґу (який виглядав порівняно із Мюнхеном досить непривабливо – дається взнаки розрив між Заходом та Сходом Німеччини) ми залишили Шенґенщину – прийшов час вертатися додому. 

Епізод VІ: І знову Україна 

А вдома було сніжно та холодно. Просто за нашим автобусом на Європу сипалися природні катаклізми – бурі, повені, снігопади... А в Україні було тихо та спокійно, тільки потихеньку насувалися десь зі сходу різдвяні морози... 

Їдучи поліськими лісами, я міркував: що ж нам заважає стати такими, як вони? Історія? Ментальність? Сусіди? Чим завинили ми перед Богом?  

Минулого року Україні натякнули, що її місце... поза межами Європейського Союзу. Назавжди чи поки що?  

До речі, ви помітили, що на мапі Європи на звороті євро для цілої України вже не лишається місця – лише для її частини?.. 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.