Головна статті
Смолоскип України №1(90), січень 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Всі сторінки


Олесь Обертас. Поетичний концерт «Маскульт» у Києві " />

Олесь Обертас. Поетичний концерт «Маскульт» у Києві

В залі «Молодого театру» 21 січня ц. р. пройшла мистецька акція «Маскульт», представлена трьома знаними українськими літераторами Юрієм Андруховичем, Сергієм Жаданом та Андрієм Бондарем. Організаторами акції виступили Польський інститут у Києві, часопис «Критика» та Громадське радіо. Назва заходу – «Маскульт» – доволі провокативна, як і сама творчість поетів, що була представлена на акції. «Маскульт», як відомо, означає «масова культура», але автори акції стверджують, що їхню творчість важко назвати популярною. Навпаки, це виклик маскульту та його безликості й бездуховності.

Стиль, що його на акції презентували Андрухович, Бондар та Жадан, має назву «жорсткий урбаністичний верлібр», не опанований досі в Україні літературний стиль, який, щоправда, давно відомий на Заході і є доволі поширеним у таких країнах, як США чи Польща. Більш докладне визначення стилю подає один з учасників акції Андрій Бондар: «Акція має на меті заснувати нову традицію в українській поезії. І те, що нас об’єднало, мене – Андрія Бондаря, Сергія Жадана та Юрія Андруховича – це те, що ми пропагуємо, як я це означую, жорсткий урбаністичний верлібр, верлібр, який має на читача пряму дію, а отже мусить виголошуватись зі сцени, мусить бути прямовисловлений тут і тепер. Верлібр – це поезія, максимально наближена за своєю структурою до прозового мовлення».

Всі троє поетів, що за останній час створили низку творів у цьому стилі, поставили собі за мету познайомити з ним українського слухача і читача. Як результат – охочих долучитися до нового літературного стилю виявилось більше, ніж сподівались організатори заходу. У залі «Молодого театру» не було вільного місця навіть у проходах, і це незважаючи на те, що до зали не потрапили всі бажаючі, а багато хто стояв навіть у коридорах та на сходах театру.

Юрій Андрухович після завершення заходу, насамперед, відзначив підтримку публіки: «Справді зворушений публікою. Така підтримка була фантастична, потужна, що відразу все якось пішло легко і цікаво. Тобто насправді все залежить від того, як наставлена публіка. І сьогодні просто ідеально це було».

Якщо до початку акції, попри пояснення всіх трьох поетів, так до кінця і не було зрозуміло, що ж таке «жорсткий урбаністичний верлібр», то акція дала можливість принаймні це відчути. Фактично прозові твори без рими і позбавлені ритміки звучали напрочуд поетично.

За словами Андрія Бондаря, вдалося правильно побудувати програму акції і весь час тримати інтерес публіки: «Ми, чесно кажучи, взагалі не сподівалися ні на що. Тим більше ми не мали особливо великих і потужних важелів розкрутки цієї акції. Тому повідомили тільки тим, хто був зацікавлений в поширенні цієї інформації, тобто це сайти, це деякі газети. Громадське радіо якби не дало кілька ефірів з нами, то, мабуть, би не прийшло стільки людей. Люди якось реагували на це в природній спосіб, реакція була природньою, не було тиску з боку публіки. По-друге, ми старалися зробити це якомога живішим і водночас, щоб це не перетворилося на забавку, а звучало з такими перетіканнями – синкопованість джазова. Думаю, що нам вдалось витримати цей ритм».

Окрім Жадана, Бондаря та Андруховича, четвертою складовою акції був польський джазовий гурт «Олесь/Тшаска/Олесь», участь якого стала можливою завдяки Польському інститутові у Києві. На думку Сергія Жадана, польським музикантам вдалося відчути атмосферу акції й гармонійно злитися з поетичним словом: «Польські джазмени перевершили всі сподівання, дуже добре, мені дуже сподобалося. Вони навіть грали більше, ніж планувалося, бо ми боялися, що це буде такий от не контакт, не синхрон, а виявилося, що все добре».

У видавництві «Критика» до заходу виданий спеціальний буклет накладом 500 примірників із текстами Юрія Андруховича, Сергія Жадана та Андрія Бондаря. Як зазначають видавці, цей буклет буде розповсюджуватись виключно на акціях «Маскульту» у Києві та Харкові.

У 2003 році поетична трійка планує видати свої нові книжки. Сергій Жадан збирається надрукувати свої верлібри та книжку прози. Андрій Бондар наприкінці літа або на початку осені планує видати збірку «Цвинтар для ангелів», а Юрій Андрухович запланував на цей рік опублікувати збірку верлібрів під назвою «Пісні для мертвого півня».

23 січня акція «Маскульт» із невеличкими корективами відбулася у Харкові в приміщенні Харківського державного академічного драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка.


Герої Крут " />

Герої Крут

У цьому році Україна відзначила 85-річчя битви українського студентського куреня з більшовицькими військами під Крутами. Героїчна смерть наших гімназистів і студентів стала за образним визначенням Людмили Старицької-Черняхівської «Новим Заповітом» національного буття у ХХ столітті. На прикладі цього подвигу протягом десятиріч спочатку в Західній Україні, а згодом – в еміграції виховувалися молоді покоління патріотів Вітчизни.

Вони могли лишитися в теплих домівках, як це зробила переважна більшість мешканців майже півмільйонного Києва, одержавши за це муравйовський морд інтелігенції. Вони могли обрати такий звичний для свідомості нашої пересічної людини вихід, як «моя хата з краю». А якби таких небайдужих на берегах Дніпра-Славути було б ну хоч у 10 разів більше, й у патріотичному пориві вийшли назустріч ворогові, як за два роки по тому поляки на берегах Вісли спинили червону кінноту Будьонного, то не мала б Україна багатьох тих проблем, з якими не можемо дати раду собі й понині.

На підрадянській Україні ця подія всіляко замовчувалася. Святкування річниць Крутів стало доброю традицією лише від часу здобуття Україною незалежності у 1991 році. Стоїть хрест над героями на Аскольдовій могилі в Києві, на Замковій горі, що над Андріївським узвозом, на самій залізничній станції в Крутах, що неподалік від Ніжина.

Цього року на державному рівні цей день проголошено Днем патріота України.


ІРПІНЬ-2003" />

ІРПІНЬ-2003

Бажаючі взяти участь в Ірпінському семінарі мають вирізати та заповнити Реєстраційну карту  і разом з нею надіслати на адресу «Смолоскипа» (01001, Київ-1, а/с 25, з поміткою «Для участі в Ірпінському семінарі») тези своєї доповіді на одну з поданих тем. Тези приймаються до 31 березня 2003 р. Особам, які пройдуть відбір, буде надіслане спеціальне запрошення.

Політологічна частина
«Політика – мистецтво»

1.   Мистецтво владарювання
2.   Культура і політичне
3.   Феномени політики

Мистецька частина
«Іно- та самоідентичність: пошук естетичної домінанти»

1. Літературна естетична парадигма Сходу і Заходу: вибір України
2. Комплекс артефактів як моделювання знаків національної приналежності (гомо- та гетерогенність)
3. Музична автентичність: під знаком питання


Нана Куликова. Вертеп із тисячею облич" />

Нана Куликова. Вертеп із тисячею облич

Хто ніколи не бачив вертепу, той і не знає, чим цікавий вертеп відрізняється від нецікавого. Нецікавий вертеп – це вертеп без родзинки. З «легкої» руки класної керівнички збираються зразкові учні і виступають на сцені рідної школи. Або, не приведи, Господи, без жодної легкої руки збираються сиві самодіяльні дядечки у вишиванках і заводять «Нову радість» з безкорисною метою вхопити слухача за печінки, даруйте, за саме серце. Не ходіть на такий вертеп! 

Корені справжнього вертепу не в пласкій радянщині. Корені глибше. Київськоруські скоморохи ще в ХІ–ХІІ ст. створили сильну карнавальну культуру – з масками, з ролями. В Західній Європі, для порівняння, карнавал пішов із літургійної драми, яка вийшла на вулицю і стала яскравим дійством у XIII–XIV ст. Далі була традиція київських
(і не лише) напівголодних спудеїв, що читали різдвяні вірші на вакаціях і ставили драми в період навчання. Додати до цього ще культ померлих предків, що наклався на дійство у народному середовищі, особливо в Карпатах, – і маємо уже доволі цікаву, хоч ще не надто актуальну суміш. Почекайте. Ще є зовсім сучасні політичні проблеми і сучасний (добряче карнавальний!) гумор. Інтригує? Тоді запрошую до різдвяного Львова на вертеп. 

Як і попередні роки, того року мудрі галичани знали, чого йдуть на проспект Свободи. Новий вертеп дев’яностих бавив глядачів, розгулюючи у центрі, скільки хотів сам і скільки того хотіла публіка, а вже на публіку скаржитися не доводилось. Принаймні, театрові «Нова мета», що між інших вертепів виступав на проспекті. 

«Ой, бабо, як прийшов Ірод до влади, наша Коза зовсім доїтися перестала, а тепер він ще й на третій термін збирається. Що то буде?»– нарікав увечері 7 січня Дід у червоних шароварах під пам’ятником Шевченкові. Нарікав під невмирущу «Аїшу», що линула з динаміка навпроти. Інколи круту музичку змінювали радянські, а вряди-годи навіть пострадянські колядки. Голос діда пробивався слабо, але люди обступали вертеп колом і дослухалися.  

«То нічо, то такий час, то терпіти треба, – казала Баба. – Як тій Козі доїтися, як таке надворі? Ти б доївся у таку погоду?! От оберуть Ірода на третій термін, і все піде на краще. Послухай лиш, шо у телевізорі говориться – мудро говориться!». 

З телевізора пнулися Ірод з Піарщиком. «Урядова реформа нашої політичної системи з парламентсько-президентської в президентсько-парламентську, – репетував Жид-Піарщик, – неодмінно призведе до того, що надої вашої Кози збільшаться в два рази! В три рази! В чотири!» – «О! Всьо поняв?» – питала Баба. 

«Ага! Ото що вона давала, – витягував Дід дулю з кишені, – а ото що вона давати буде», – складав він другу. Із динаміка полинув милозвучний голос Брайана Адамса. «Та нє, Бабо, то вже нічого нам не поможе, от лиш берімо Козу та й тікаємо куди за кордон, у Зімбабве, чи що. Нагодуємо її бананами, буде нам доїтися кокосовим молоком». Коза під тужливе «Unbreak my heart» втрачала свідомість.  

«Вклєкла!» – не своїм голосом кричала Баба, поки Тоні Брекстон плакалася на долю, а глядачі весело реготали. «То ти винен!» – «А, я? То бери Козу і неси до Ірода, нехай полікує!» – «Ой, полікує!» 

Галичани – веселий народ, великий любитель вставити п’ять новеньких копійок. Глядачі «розкачуються» вже на п’ятій хвилині вистави і починають втручатися у хід вертепу, закидають часом фразочки гірші, як ті славнозвісні копійки, а часом навіть силують акторів, тому актор мусить ще напередодні вертепу сісти собі вдома перед дзеркалом і усвідомити жертовність своєї професії. Кілька сцен, як правило, задумуються спеціально власне для інтеракції з глядачами.. 

«А зараз зустріч нашого шановного претендента в кандидати пана Ірода з виборцями!» – репетував Жид-Піарщик, виходячи з Іродом в народ просто з картонного телевізора. «Здравствуйте, шановні грамадяни, з празнічком вас, з празнічком», – потискав руки глядачам Ірод. В натовпі, до речі, знайшовся вусатий дядько напідпитку, який навідріз відмовився подати йому руку.  

«Стабільно все у моїм, тоєсть нашім, царстві, грашей нема, але й війни нема, щадня зрастає вміст жирів у маслі, то ж, грамадяни, ви хвилюєтесь дарма!» «Кажіть, які у вас проблеми, все запишемо, все вирішимо!» – заходився Піарщик. Баба енергійно відсувала його клюкою: «Пане Ірод, як то є? Наша Коза була така стабільна, стабільна, вже навчилася була зовсім не їсти. Аж тут їй настала повна деструкція!» 

«Спакійно, грамадяни! В світі бували ще й гірші трагедії, що там ваша Каза!» Баба уважно слухала, Дід не витримував: «То що ж нам з нею робити?» «Та-ак! Шкіру здерти й приватизувати, м’ясо в Росію продати, а роги... роги віддати пану Іроду за мудре і чуйне керівництво!» Коза слухала-слухала, а відтак підривалася і втікала від чуйного керівництва у співчутливий народ, який тут же заступав її своїми широкими народними плечима, пробиратися з-за яких назад в коло було не так уже й просто. 

Дід голосно прирікався з Іродом, Піарщик фальцетом пояснював народу, що їхня Коза здохла тому, що вони «забагато кричали», а «будете багато кричати, самі здохнете». 

Коза, яка раптом виявлялася національно свідомою, прибічницею Дідових поглядів, виривалася з-за широких народних плечей і кидалася в бій, вертеп співав, глядачі підтупували, дійство продовжувалося: Коза гнала Ірода, щоб не сказати, під три чорти.  

Того року львів’яни вкотре мали нагоду розпружитися за цілий рік, сміючися до неможу, втім, не забуваючи, що за все треба платити: 

«Я маленький хлопчик, виліз на стовпчик, каляду співаю, падатки збираю...» – сказав Ірод, обходячи свій народ із шапкою. 

Сусідній вертеп, проходячи повз, співав «Добрий вечір тобі», динамік розводився з черговим хітиком «Tatoo», в небі бив по-справжньому красивий різдвяний фейєрверк, головним проспектом Львова світилися жовтогарячі гірлянди, а люди розходилися не скоро: розпитували новометівців, фотографувалися з ними (от уже зробили ж конкуренцію заморським цяцькам перед Оперним), колядували... 

Свято продовжувалося по-справжньому... 


Дмитро Губенко. Мої новорічні вакації" />

Дмитро Губенко. Мої новорічні вакації

Раніше я ніяк не міг зрозуміти, як американці та західні європейці можуть зустрічати Різдво або Новий рік без таких обов’язкових атрибутів, як сніг та мороз! Це ж просто нонсенс якийсь – бачити першого січня з вікна зелену травичку та чути спів пташок!

Втім, саме це я чув і бачив вранці 1 січня 2003 року. І був я не за далекими південними морями, а приблизно на широті Умані – тільки ось набагато західніше – у передмісті Парижа. І, знаєте, насправді все це виглядає дуже органічно...

 Епізод І: Україна 

Починалося ж усе, звичайно, у Києві. Ще пару місяців тому, коли я дізнався про можливість зустріти Новий рік у Франції, то без жодних вагань пристав на цю пропозицію. Не злякав мене і засіб пересування – автобус, і перспектива провести у ньому по три ночі дорогою туди та назад. Тим більше, що вдень передбачалися зупинки у європейських містах. Зрештою, заради Парижа було варто пожертвувати на певний час здоровим сном! 

Тому, закупивши харчі та сувеніри та спакувавши речі, у переддень католицького Різдва я бадьоро вирушив у напрямку Шенґенської зони... 

Епізод ІІ: Німеччина 

Дрезден мене з друзями зустрів більш ніж непривітно: місто ще святкувало Різдво, не звертаючи особливої уваги на гостей, – практично все, крім всюдисущих МакДональдзів, було зачинене. Колючий вітер кидав в обличчя краплі дощу, який дивним чином перетворювався вже на одязі на кригу. Погодні умови ж ніяк не сприяли прогулянкам містом, однак ми таки здолали обійти історичний центр та деякі прилеглі квартали. 

Відвідали ми також Дрезденську картинну галерею, яка постраждала від катастрофічної повені у серпні минулого року. Експозицію ще й досі цілком не відновлено, тому кожен відвідувач долучається до реставраційних робіт, купуючи разом із вхідним квитком листівку із зображенням залитих водою витворів мистецтва. Сподіваюся, надалі стихія буде добрішою до Дрездена, тому що втекти від неї може людина, але аж ніяк не місто... 

А нам втекти вдалося. На наступний день вранці наш автобус був уже під Аахеном – поруч із бельгійським кордоном. А навколо було просто тепло... 

Епізод ІІІ: Бельгія 

Перша ж думка на бельгійській землі (хоча, може, ще й на німецькій – перетину кордону я не помітив) – про взаємозв’язок кліматичних умов та енергетики: нам би їхній клімат, то, може, й ніяких газових боргів перед сусідами не мали б! Адже коли температура на Заході Європи падає нижче п’яти градусів за Цельсієм, то це стає надзвичайною подією: європеєць вдягає на себе все, що має в гардеробі, замотується у кілька шаликів і чекає припинення «жахливих холодів». Звичайно, останніми роками природа-жартівниця підкидає цілому світу не завжди приємні сюрпризи, але звикнути до снігу та морозів Західна Європа ще не встигла. 

Натомість звикла до стабільності та затишку, одним з еталонів яких можна назвати якраз Бельгію. Маленька країна, що виникла внаслідок незрозумілої революції 1830 року та об’єднала під одним дахом франко-, німецько- та голландськомовну громади, відома у світі як осідок численних євроустанов. 

Фактично Брюсель – це столиця не лише Бельгії, але й цілої Об’єднаної Європи. Однак не варто чекати від цього міста шалених ритмів та масштабів світових столиць – тут ви цього не знайдете. Порівняно невеликому Брюселю вдалося уникнути цього божевілля. Недаремно ж його символом є Манекен – хлопчик, що безтурботно дзюрить на одній з вулиць міста, не звертаючи уваги на надокучливих туристів. 

Справді, не варто намагатися присоромити цього бешкетника – хлопак явно без комплексів і справно робить свою справу вже котрий рік. Натомість можна відвідати один з численних брюсельських музеїв. Я, наприклад, побував у Музеї династії, де побачив дуже миле зібрання реліквій кількох поколінь королівської родини. Особливо цікаво було у залах, присвячених вихованню малих бельгійських монархів, де можна було побачити їхні дитячі зошити та двомовний (франко-голландський) розпорядок дня. 

Слід зауважити, однак, що Брюсель – це франкомовне місто. Хоч усі таблички та вказівники є двомовними, голландську мову я чув лише пару разів за цілий день – день, проведений на межі германського та романського світів...  

Епізод IV: Франція 

«Свято, яке завжди з тобою», «Місто кохання»... Кожен з нас знає про той романтичний ореол, який супроводжує будь-яку згадку про столицю Франції. І кожен, мабуть, побоюється, що це лише міраж, який зникне при реальному знайомстві з Парижем. Мене навіть попереджали, що це неминуче... 

На щастя мені вдалося уникнути цього. Цей красивий міф ожив у мені, і відома пісня Джо Дасена Les Champs-Elysees («Єлисейські поля») стала моїм походним гімном на п’ять коротких паризьких днів. 

Але як описати міф? Як точно передати словами те відчуття, яке охоплює, коли промінь з Ейфелевої вежі прорізає небо та досягає тебе на Монмартрі, під базилікою Сакре-Кьор? Або захоплення від панорами версальських парків? Чи просто прогулянки Єлисейськими полями? 

Напевно, у кожного може бути тільки свій Париж. І в тому місті, про яке я намагаюся вам розповісти, не буде нічого спільного з тим, яке відкриється вам. І це недивно, адже кожен тлумачить цей міф по-своєму... 

Мушу лише попередити, що ви маєте бути готовими до навали туристів, яка штурмує музеї та історичні пам’ятки міста. На жаль, безліч часу втрачається у чергах до Лувру, Версалю, Нотр-Даму чи Ейфелевої вежі. Втім, можу висловити припущення, що у дні, коли Париж не готується до свят та не приймає молодих людей, які приїхали (як і я) на європейську зустріч Taize (це тема окремої статті), потрапити до цих достовидів значно легше. 

Та як на мене, туристи лише додають Парижеві шарму. Різномовний веселий та гамірний натовп нагадував кольоровий серпантин на витонченій ялинці. Справжніх парижан можна було визначити за ледь помітною іронічною посмішкою, з якою вони охоче відповідали на розпитування «гостей столиці». До речі, англофобія французів дуже гіперболізована. Принаймні мені стикатися з ігноруванням моєї англійської не довелося. Втім, знання кількох фраз та слів ввічливості ніколи не завадить. 

Хоча цілком можливо, що звертатися по допомогу вам і не доведеться. На кожному розі у центрі міста можна побачити великі мапи з обов’язковою позначкою «Ви є тут». Система громадського транспорту, яку складають лише автобуси, метро та RER (комбінація метрополітену та приміської електрички), буде вашим надійним помічником у мандрах містом та його околицями. Раджу більше пересуватися автобусами, оскільки так можна зайвий раз побачити місто та зекономити час – метро досить повільне через малі відстані між станціями. Це не стосується, однак, найновішої чотирнадцятої лінії, де потяги їздять досить швидко, та ще й «на автопілоті». 

Ще одна особливість всіх без винятку видів громадського транспорту: двері як з внутрішнього, так і з зовнішнього боку відчиняються лише за вимогою. Так що на зупинці не чекайте, а смикайте за важіль чи натискайте на кнопку на дверях. 

Ну, а решту дізнаєтеся на місці. Адже все і кожному розказати про Париж неможливо! Комусь цікавіше відвідати «Мулен Руж» та «Лідо», повештатися Єлисейськими полями, а хтось весь свій час ладен провести у Луврі (до речі, щоб присвятити хоч по 30 секунд кожному витвору мистецтва з луврських експозицій, потрібно принаймні три місяці). Кожен знайде у Парижі щось своє... 

Можна, наприклад, спробувати вступити у діалог з іншими цивілізаціями: скуштувати у японському ресторанчику суші, запивши його китайським пивом, або прогулятися арабським районом, де можна відчути себе просто як у Африці чи на Близькому Сході. Відзначу, однак, що не-білого населення у Парижі менше, ніж у Лондоні, а у передмісті, де я мешкав, не-європейців взагалі було не помітно. 

І ще кілька слів – про француженок. Вони справді дуже особливі – стильні і непересічні. Як висловилася одна з моїх супутниць, «вони естетичні». І це визначення мені здається досить влучним. Не знаю лише, чи цей шарм вроджений, чи здобувається у процесі соціалізації. Спробую розгадати цю загадку наступного разу, коли, сподіваюся, матиму більше часу у столиці Франції. 

Адже за один раз зрозуміти Париж просто неможливо...  

Епізод V: Знову Німеччина 

Поверталися через Мюнхен та Лейпціґ. Цього разу мене вразив той факт, що мою німецьку розуміли!!! Значить, недаремно я вже понад три роки роблю вигляд, що вивчаю німецьку мову! Хоч розумів я далеко не все, але навіть загальне знання певної мови робило перебування у країні, де нею розмовляють, набагато комфортнішим. 

У Мюнхені ми з друзями відвідали цвинтар, де похований Степан Бандера (на наступний день після дня народження Провідника українських націоналістів), і на цьому практично вичерпали обов’язкову програму. Всі були втомлені, і тому вже не йшлося про інтенсивний sightseeing. Не сприяло цьому й похмуре небо, яке постійно поливало нас дощем. 

Після невдалих спроб знайти ту історичну пивну, де фюрер німецької нації розпочинав 1925 року свою політичну кар’єру, ми посідали пити пиво з сардельками у найстарішому мюнхенському ресторанчику, який (якщо вірити господарям) існує з 1440 року. 

На півдні заклично блищали далекі Альпи, але наш шлях лежав далі на схід... Після нетривалої зупинки у Лейпціґу (який виглядав порівняно із Мюнхеном досить непривабливо – дається взнаки розрив між Заходом та Сходом Німеччини) ми залишили Шенґенщину – прийшов час вертатися додому. 

Епізод VІ: І знову Україна 

А вдома було сніжно та холодно. Просто за нашим автобусом на Європу сипалися природні катаклізми – бурі, повені, снігопади... А в Україні було тихо та спокійно, тільки потихеньку насувалися десь зі сходу різдвяні морози... 

Їдучи поліськими лісами, я міркував: що ж нам заважає стати такими, як вони? Історія? Ментальність? Сусіди? Чим завинили ми перед Богом?  

Минулого року Україні натякнули, що її місце... поза межами Європейського Союзу. Назавжди чи поки що?  

До речі, ви помітили, що на мапі Європи на звороті євро для цілої України вже не лишається місця – лише для її частини?.. 


Ярослав Мартинюк.  «Український правничий альманах» – ініціатива молодих" />

Ярослав Мартинюк.  «Український правничий альманах» – ініціатива молодих

Нещодавно побачив світ «Український правничий альманах» – юридичний науковий щорічник, виданий Київським правничим товариством разом із Київським університетом права та Національною академією внутрішніх справ України, за загальною редакцією академіка НАН України Юрія Шемшученка. Співупорядниками та фундаторами відродженого товариства стали стипендіати МБФ «Смолоскип»: аспірант Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Юрій Дорошенко та студент Київського університету права Володимир Державін.

Видання заслуговує на увагу читачів (і не лише професійних юристів, а й усіх, хто цікавиться проблемами розвитку української правової думки) принаймні з кількох причин. По-перше, тут ми маємо приклад того, що ініціатива патріотичної молоді здатна згуртувати для доброї справи навіть поважних і дуже авторитетних представників юридичної науки, по-друге, перший номер альманаху присвячений славному ювілею – 125-річчю з часу заснування Київського правничого (юридичного) товариства (проіснувало до 1919 року, а відроджене – 2000 року), по-третє, за оцінками спеціалістів, щорічник кардинально відрізняється від усіх нині вже існуючих наукових правничих видань, як за формою, так і за методикою подачі матеріалів (за відправну точку взятий річних хронологічний календар ювілейних і святкових дат із історії держави та права України). Упорядники запевняють у тому, що збірник розрахований на широкі верстви юридичної громадськості, від старшокласників, які поглиблено студіюють правознавство, до юристів-практиків. Серед авторів збірника академіки, доктори, кандидати наук, народні депутати, судді, аспіранти, студенти.

В альманасі багато статей, присвячених видатним українським юристам, громадським і політичним діячам минулого. Зі шпальт видання повертаються до нас незаслужено забуті імена юристів, твори яких можуть бути окрасою антології правової думки будь-якої європейської нації. Вміщено матеріали про проблеми реалізації вітчизняного законодавства, подається його аналіз, є пропозиції по вдосконаленню законів. Основною статтею є перший в Україні ґрунтовний історичний нарис про 125-річну історію Київського правничого товариства, діяльність якого пов’язана з іменами професорів Університету Св. Володимира: Олександра Кістяківського, Василя та Григорія Демченків, Михайла Владимирського-Буданова, Миколи Василенка, Василя Сінайського, Отто Ейхельмана й інших. Щорічник має такі рубрики: «На міжнародно-правові теми», «З історії держави та права», «Державники, компетентна думка», «Об’єднання юристів у світі», «Законодавство України: історія, проблематика» та інші.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.