Головна статті
Смолоскип України №11(100), листопад 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Сторінка 11
Сторінка 12
Сторінка 13
Сторінка 14
Сторінка 15
Всі сторінки
Юрій Кисельов. Геософічні аспекти наслідків Переяславської Ради 1654 року" />

Юрій Кисельов. Геософічні аспекти наслідків Переяславської Ради 1654 року

Геософія є філософією людського (географічного) простору, галуззю знання на межі географії та філософії. Незважаючи на порівняно недавнє впровадження терміну «геософія» (Banse, 1924; Piskozub, 1994 тощо), причому вживаного лише в Західному світі, саме поняття, точніше, проблема філософського осмислення геопросторових явищ, у т. ч. геополітичних, існувала вже у стародавні часи. Поняття «геософія» є аналогічним поняттю «історіософія», під яким розуміється галузь знання на межі історії та філософії. Однією з найважливіших подій української минувшини, що потребує географічної й водночас філософської інтерпретації, є Хмельниччина й, зокрема, її кульмінаційний епізод – Переяславська рада 1654 p., яка багато в чому стала визначальною в долі нашої Батьківщини.

Говорячи про геополітичну ситуацію в Центрально-Східній Європі напередодні національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, слід зауважити, що ворожі Україні потуги розташовувалися в той час головним чином на захід і на південь від неї. Оттоманська Порта й Кримське ханство від початку становили небезпеку для українських земель через постійні набіги підлеглих султанові татар та работоргівлю українками на невільничих ринках. Власне, ці явища й зумовили появу наприкінці XV ст. українського козацтва. Річ Посполита своїм брутальним ставленням до українства дедалі більше робила з нього свого ворога. Епізодичний характер контактів козаків із Москвою до XVII ст. не давав чіткого уявлення про можливий рівень добросусідства у їхніх взаєминах, але Московщина залишалася можливим «запасним аеродромом» для України при появі певних зовнішньополітичних обставин. Отже, можна зробити висновок про переважно південно-західний геополітичний «вектор спротиву» Козацької держави іноземній експансії перед 1648 p.

Перебіг подій під час національно-визвольної війни суттєво змінив цей вектор. По-перше, Богдан Хмельницький систематично підтримував стосунки з Портою, яка також була зацікавлена в ослабленні Польщі. Союзниками козаків певний час були й кримські татари. По-друге, наш гетьман значно активізував контакти з московським царем, із яким, врешті-решт, і уклав на початку 1654 p. Переяславську угоду щодо протекторату Московщини над Україною.

Як відомо, Б. Хмельницький дуже швидко побачив згубні для українського народу наслідки Переяславської ради, після чого вступив у переговори зі Швецією та Семигородом. «Вектор спротиву» Козацької держави став іншим. Починаючи з 1654 p., головна небезпека для українства стала насуватися з північного сходу. Саме тоді набувала могуті Московська держава, що за півстоліття стала Російською імперією. У той же час Оттоманська Порта й Річ Посполита поступово занепадали, причому остання наприкінці XVIII ст. взагалі втратила незалежність і територіальну цілісність. Позаяк найвигідніше мати за союзників держави достатньо сильні, але такі, чия потуга повільно зменшується, то цим можна пояснити приязні стосунки з Польщею І. Виговського, а з Туреччиною – П. Дорошенка й П. Орлика.

Треба відзначити, що між гетьмануванням І. Виговського, з одного боку, та П. Дорошенка, з іншого, сталася важлива подія, що на кілька десятиріч унеможливила військово-політичне блокування України з Польщею. Йдеться про Андрусівське перемир’я Польщі з Московщиною (1667 p.), внаслідок якого і східний, і західний напрямки стали для Козацької держави однаковою мірою «векторами спротиву». Іншого виходу, крім орієнтації на Порту, в Дорошенка та Орлика не було. «Вектором партнерства» для України в останній третині XVII – на початку XVIII ст. став південний, а за І. Мазепи (при наближенні шведів) – і північно-західний.

Таким чином, можна твердити, що загалом після Переяславської ради «вектор спротиву» України став північно-східним, а «вектор партнерства» – південно-західним. «Північ», «Схід» як сторони горизонту стали відтоді символами уярмлення нашого народу.

Ведучи мову про геософічні аспекти сучасного геополітичного положення України, слід зазначити, що за три з половиною сторіччя ситуація мало змінилася. Попри падіння Російської імперії (1917 p.) та Совєтського Союзу (1991 p.), сьогоднішня Російська Федерація не лише не позбулася своєї кількасотлітньої агресивної зовнішньої політики, але й виявляє тенденції до відновлення становища наддержави. З іншого боку, тепер як із півдня (через Чорне море), так і з заходу нашими сусідами є держави-члени НАТО – потенційні союзники України. Готовність же Польщі, Туреччини, Угорщини вбачати в нашій державі рівноправного партнера залежить насамперед від політичної волі української влади.

Отже, виходить, що й у наш час, коли нависла небезпека повторення Переяслава, знову «вектором спротиву» України має стати північно-східний, а «вектором партнерства» – південно-західний. Проголошене понад 70 років тому Миколою Хвильовим гасло «Геть від Москви! До психологічної Європи!» можна перефразувати на теософічний кшталт: «Зі сходу – небезпека, на заході – захист!».

У цілому можна зробити висновок, що Переяславська рада 1654 p. великою мірою поділила історію України, починаючи від козацької доби, на «до» і «після». Це підтверджують і теософічні аспекти, пов’язані зі сторонами горизонту, а саме – зміна головних «векторів спротиву» з південного та західного на північно-східний, а також перетворення південно-західного напрямку з «вектора спротиву» на «вектор партнерства».


 


Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.