Головна статті
Смолоскип України №11(100), листопад 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Сторінка 11
Сторінка 12
Сторінка 13
Сторінка 14
Сторінка 15
Всі сторінки
Нана Куликова. Прощання з імперією: у книзі й у залі" />

Нана Куликова. Прощання з імперією: у книзі й у залі

«Прощання з імперією» – це книга про динаміку інтелектуального життя, про драму спільноти, в якій нуртують основоположні питання і чия загрожена ідентичність є предметом суперечок» (анотація до книги).

Презентована 17 жовтня у Будинку вчителя книга «Прощання з імперією» (Pozegnanie z imperium. Ukrainskie dyskusje o tozsamosci) належить українській дослідниці з Польщі Олі Гнатюк. (Не плутати з Ольгою, сказав М. Рябчук на презентації, Оля стоїть тут замість Олександра!). Як студентці, мені ім’я Олі Гнатюк було невідоме, тому йшла я на презентацію виключно через те, що тема її дотична до теми моєї дипломної. Але, налаштовуючись на терпець вислухати годинну нудну хвалу авторці, я жорстоко помилилася.

За якихось п’ятнадцять хвилин зала була повною. М. Коцюбинська, М. Богачевська-Хом’як, Т. Гундорова, Н. Яковенко, Ю. Прохасько, М. Рябчук (модератор), М. Стріха – здається, давно не було такої події, щоб зібрала усіх цих людей в одній залі.

Прикметно, що всі ці люди неодноразово писали чи виступали з приводу проблеми української самоідентифікації, проблем постколоніального (питання – чи ПОСТ- ?) дискурсу в Україні. І всі вони мають доволі різні, часом майже відверто антагоністичні позиції, від постколоніальних та феміністичних студій до «чергової історії українського націоналізму».

Власне, про різні позиції йдеться і в книзі О. Гнатюк, що присвячена українським інтелектуальним дискусіям останніх десятиліть з питань самоідентифікації. І дуже прикметно, що й сама книга, як це зауважила Т. Гундорова, стала реплікою в дискусії, яку досліджує.

Книга Гнатюк ще раз довела, що так званого «українського ґетто» не існує. Що натомість існує динамічне утворення, яке внутрішньо доповнювальне і часто дуже суперечливе. Втім, з огляду на тенденції останнього часу, коли шириться розчарування, для цього утворення виникла загроза закриття в самому собі, власне, перетворення на таке собі ґетто. Оля називає це посиленням нативістської думки. Ю. Прохасько називає це «поправішанням української інтелігенції» і формулює питання, дещо інакше розставляючи наголоси: «А що стане з ліберальним проєктом в Україні?».

Марта Богачевська-Хом’як задає на розсуд авдиторії питання, наскільки автентизм доводить до аутизму. Михайлина Коцюбинська півжартома (але в кожному жарті є доля жарту!) говорить про «одноклітинних» авторів, у яких є вроджена ксенофобія.

Жарти жартами, але така увага дослідників до нативізму, до поверхневості (або й відсутності) західного проєкту та відкладання питання європейськості української культури в темну шухляду, вказує на дуже і дуже загрозливу тенденцію до закриття нашої інтелігенції самої в собі, від перспективних (увага! – лише у співдії з ідеєю відкритості до світу навколо!) надій «на власні сили» і «традицію» до нав’язлого в зубах копирсання у власних ранах і повного аутизму.

Мусимо відірватися нарешті від роз’ятрювання своїх власних ран, каже М. Коцюбинська.

Як би тут не ставилися до писання О. Забужко, вона, кажучи про національний наш характер, ще кілька років перед цим зауважила, що українці люблять розповідати, як, скільки і де їх били. Михайлина Коцюбинська, на свій кшталт, назвала подібні больові точки Сциллою і Харибдою. Єдиний вихід із ситуації, що склалася, лежить між цими скелями. І щоб справді рухатися вперед, треба на ці точки, на ці, як хтось колись сказав, національні граблі не наступати.

Олі Гнатюк це зробити було, безперечно, простіше, адже перспектива її зору, хоч-не-хоч, відкривається збоку, чого в Україні ми не маємо. Тому її праця є дещо відмінною від писань, скажімо, М. Рябчука, на якого вона часто й охоче посилається, чи, тим більше, О. Гриценка.

В цьому контексті Ю. Прохасько назвав книгу О. Гнатюк «книгою з пограниччя».

Є ще один аспект різниці перспективи Олі, на якому наголосив М. Стріха: наших дослідників, як і всіх нас, відхід імперії заскочив зненацька. І ми мусимо шукати нашого місця в системі координат наново. Якими «підкутими» не були б наші дослідники, втрата орієнтації в інтелектуальному просторі – це шок, відійти від якого досить тяжко. З цієї точки зору, Оля Гнатюк мала перевагу в умовах своєї праці. Як вона її використала, — судячи з дискусії, питання спірне. Суперечки викликав відбір дослідницею матеріалу. Гриценка, зокрема, непокоїло, чому Гнатюк докладно розглядає Андруховича, але не згадує Діброву.

Але, власне, причини цього вказує сама авторка вже в передмові. Наталя Яковенко, рецензент книги, а також незмінний викладач Києво-Могилянської академії, одразу приміряючи книжку для студентів (і не тільки), наголосила на чіткості методології, якої не лише студентам варто повчитися. Чітка методологічна база полягає також і в тому, що авторка насамперед зазначає, про що буде писати, як буде про це писати, і про що писати НЕ буде. Авторка ніде не виходить за межі накресленого русла роботи, ніде не береться писати про те, що залишила за рамками дослідження. «Кожне необережне слово, згадка, ремінісценція тягне за собою величезний хвіст матеріалу, який за цим словом стоїть, породжуючи таким чином купу запитань і непорозумінь і розмиваючи саму книгу», – сказала Оля Гнатюк.

Відтак, те, що не написано в Олі Гнатюк, не є вадою її тексту, а автоматично перетворюється на запрошення ДО-писати цю книгу, задає поле для подальших студій над українською самоідентичністю, концепціями інтелектуалів як такими, вписуванням їх в європейський (і не лише євроепейський!, позаяк це постколоніяльні писання) контекст, взаємодією цих концепцій з концепціями російських інтелектуалів і не дуже.

Все це становить величезний обшир матеріалу і чекає на своїх дослідників. Лише з певним застереженням. Як сказала Марта Богачевська, дослідниця із величезним досвідом залучення провідних наукових методологій, «треба писати про НАС так, щоб можна було це прикласти до пакистанців, індійців, єгиптян. От тоді, і тільки тоді, матимемо свої постколоніальні студії, які стануть словом-внеском до світових постколоніальних студій». І не важить, що перший крок до цього зроблено дослідницею з Польщі, а не з України. Важить, що перші кроки вже є.

P.S. Переклад книги Олі Гатюк, який здійснить А. Бондар, буде видано в «Критиці» десь за 1.5 роки. На закиди щодо такого тривалого часу Мокроусов відповів, що, якщо до перекладу ставитися серйозно, то це величезна робота.


 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.