Головна статті
Смолоскип України №11(100), листопад 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Сторінка 11
Сторінка 12
Сторінка 13
Сторінка 14
Сторінка 15
Всі сторінки


Петро Вознюк. ПЕРЕЯСЛАВ: ЗВОРОТНІЙ ВІДЛІК?" />

Петро Вознюк. ПЕРЕЯСЛАВ: ЗВОРОТНІЙ ВІДЛІК?

Прив’язаність до різного роду ювілеїв, «круглих дат» і вшанувань є питомою й дуже характерною рисою радянської масової свідомості. Якщо на Заході загальновживаним штампом стали хіба що «сто днів» (за тривалістю повторного правління Наполеона І у 1815 році), причому це суто ділова, а не урочиста дата, то у нас ладні святкувати все – від чергових роковин заснування якого-небудь КСП до річниць укладення окремих міжнародних договорів. Інакше, впевнений, навіть далеко не кожен інтелектуал мусив би згадати про наближення 350-ліття Переяславської ради 1654 року. Одначе наші керманичі настільки завчасно заворушилися з цього приводу, щосили намагаючись потрафити «стратегічному партнерові», що, самі того не бажаючи, започаткували активну суспільну дискусію щодо наслідків згаданої історичної події для України.

Звісно, детальний аналіз нехай проводять фахівці, у межах же редакційної колонки варто зосередитися на найочевидніших речах. Отже, за останні майже три з половиною століття (термін фактичної чинності Переяславських домовленостей з усіма пізнішими додатками) ми втратили політичну державність, національну державницьку еліту, десятки (а потенційно, можливо, сотні) мільйонів населення, а також, значною мірою, національну духовність та зв’язок із європейською культурно-політичною традицією. Натомість отримали Валуєвський та Емський укази, репресії, голодомори, чужі війни, «залізну заслону» та Чорнобиль. І це лише поверхово-емоційний перелік. Чи не єдиним позитивом є об’єднання більшості українських етнічних земель, яке дійсно відбулося в рамках Російської імперії та СРСР. Дехто з сучасних москвофілів використовує цей факт як останній аргумент виправдання постпереяславських подій. Не слід, утім, забувати, що спочатку Москва зробила все для дезінтеграції українських земель, розділивши їх по Дніпру із Польщею (Андрусівська угода 1667 р.). Хто тепер скаже, наскільки той поділ уповільнив національну консолідацію? Адже колишні московські кордони, як ми бачимо, навіть в єдиній державі продовжують розмежовувати українців – і по Дніпру, і по Збручу…

А між тим назріває новий Переяслав – той самий «ЄЕП», що його вже самі російські політики встигли охрестити «ліберальною імперією». Дефініція, до речі, не нова і вочевидь запозичена в іншого імперського загарбника – Британії. Тамтешній прем’єр А. Розбері ще наприкінці позаминулого століття сформулював п’ять засад «ліберального» (або «раціонального») імперіалізму, серед яких насамперед розвиток колоніальної торгівлі (дуже нагадує зовнішньоекономічну політику Кремля) та місіонерської ініціативи (згадаймо діяльність Московського патріархату в Україні і взагалі російську культурну експансію). Тож будьмо пильніші! Двічі потрапляти в ту саму пастку – привілей, м’яко кажучи, недалекоглядних людей.


 
Юрій Кисельов. Геософічні аспекти наслідків Переяславської Ради 1654 року" />

Юрій Кисельов. Геософічні аспекти наслідків Переяславської Ради 1654 року

Геософія є філософією людського (географічного) простору, галуззю знання на межі географії та філософії. Незважаючи на порівняно недавнє впровадження терміну «геософія» (Banse, 1924; Piskozub, 1994 тощо), причому вживаного лише в Західному світі, саме поняття, точніше, проблема філософського осмислення геопросторових явищ, у т. ч. геополітичних, існувала вже у стародавні часи. Поняття «геософія» є аналогічним поняттю «історіософія», під яким розуміється галузь знання на межі історії та філософії. Однією з найважливіших подій української минувшини, що потребує географічної й водночас філософської інтерпретації, є Хмельниччина й, зокрема, її кульмінаційний епізод – Переяславська рада 1654 p., яка багато в чому стала визначальною в долі нашої Батьківщини.

Говорячи про геополітичну ситуацію в Центрально-Східній Європі напередодні національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, слід зауважити, що ворожі Україні потуги розташовувалися в той час головним чином на захід і на південь від неї. Оттоманська Порта й Кримське ханство від початку становили небезпеку для українських земель через постійні набіги підлеглих султанові татар та работоргівлю українками на невільничих ринках. Власне, ці явища й зумовили появу наприкінці XV ст. українського козацтва. Річ Посполита своїм брутальним ставленням до українства дедалі більше робила з нього свого ворога. Епізодичний характер контактів козаків із Москвою до XVII ст. не давав чіткого уявлення про можливий рівень добросусідства у їхніх взаєминах, але Московщина залишалася можливим «запасним аеродромом» для України при появі певних зовнішньополітичних обставин. Отже, можна зробити висновок про переважно південно-західний геополітичний «вектор спротиву» Козацької держави іноземній експансії перед 1648 p.

Перебіг подій під час національно-визвольної війни суттєво змінив цей вектор. По-перше, Богдан Хмельницький систематично підтримував стосунки з Портою, яка також була зацікавлена в ослабленні Польщі. Союзниками козаків певний час були й кримські татари. По-друге, наш гетьман значно активізував контакти з московським царем, із яким, врешті-решт, і уклав на початку 1654 p. Переяславську угоду щодо протекторату Московщини над Україною.

Як відомо, Б. Хмельницький дуже швидко побачив згубні для українського народу наслідки Переяславської ради, після чого вступив у переговори зі Швецією та Семигородом. «Вектор спротиву» Козацької держави став іншим. Починаючи з 1654 p., головна небезпека для українства стала насуватися з північного сходу. Саме тоді набувала могуті Московська держава, що за півстоліття стала Російською імперією. У той же час Оттоманська Порта й Річ Посполита поступово занепадали, причому остання наприкінці XVIII ст. взагалі втратила незалежність і територіальну цілісність. Позаяк найвигідніше мати за союзників держави достатньо сильні, але такі, чия потуга повільно зменшується, то цим можна пояснити приязні стосунки з Польщею І. Виговського, а з Туреччиною – П. Дорошенка й П. Орлика.

Треба відзначити, що між гетьмануванням І. Виговського, з одного боку, та П. Дорошенка, з іншого, сталася важлива подія, що на кілька десятиріч унеможливила військово-політичне блокування України з Польщею. Йдеться про Андрусівське перемир’я Польщі з Московщиною (1667 p.), внаслідок якого і східний, і західний напрямки стали для Козацької держави однаковою мірою «векторами спротиву». Іншого виходу, крім орієнтації на Порту, в Дорошенка та Орлика не було. «Вектором партнерства» для України в останній третині XVII – на початку XVIII ст. став південний, а за І. Мазепи (при наближенні шведів) – і північно-західний.

Таким чином, можна твердити, що загалом після Переяславської ради «вектор спротиву» України став північно-східним, а «вектор партнерства» – південно-західним. «Північ», «Схід» як сторони горизонту стали відтоді символами уярмлення нашого народу.

Ведучи мову про геософічні аспекти сучасного геополітичного положення України, слід зазначити, що за три з половиною сторіччя ситуація мало змінилася. Попри падіння Російської імперії (1917 p.) та Совєтського Союзу (1991 p.), сьогоднішня Російська Федерація не лише не позбулася своєї кількасотлітньої агресивної зовнішньої політики, але й виявляє тенденції до відновлення становища наддержави. З іншого боку, тепер як із півдня (через Чорне море), так і з заходу нашими сусідами є держави-члени НАТО – потенційні союзники України. Готовність же Польщі, Туреччини, Угорщини вбачати в нашій державі рівноправного партнера залежить насамперед від політичної волі української влади.

Отже, виходить, що й у наш час, коли нависла небезпека повторення Переяслава, знову «вектором спротиву» України має стати північно-східний, а «вектором партнерства» – південно-західний. Проголошене понад 70 років тому Миколою Хвильовим гасло «Геть від Москви! До психологічної Європи!» можна перефразувати на теософічний кшталт: «Зі сходу – небезпека, на заході – захист!».

У цілому можна зробити висновок, що Переяславська рада 1654 p. великою мірою поділила історію України, починаючи від козацької доби, на «до» і «після». Це підтверджують і теософічні аспекти, пов’язані зі сторонами горизонту, а саме – зміна головних «векторів спротиву» з південного та західного на північно-східний, а також перетворення південно-західного напрямку з «вектора спротиву» на «вектор партнерства».


 
ПЕРЕМОЖЦІ КОНКУРСУ «ЩО ПРИНЕСЛА ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА УКРАЇНІ?»" />

ПЕРЕМОЖЦІ КОНКУРСУ «ЩО ПРИНЕСЛА ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА УКРАЇНІ?»


 ВСЕУКРАЇНСЬКОГО МОЛОДІЖНОГО КОНКУРСУ
ІМЕНІ ОКСАНИ І ЯРОСЛАВА СОКОЛИКІВ
«ЩО ПРИНЕСЛА ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА УКРАЇНІ?»

(політика, економіка, релігія, розвиток української мови і культури)

Лауреати ІІ премії

Яніна Давиденко

17 років, народилася 1986 р. у Полтаві, учениця Полтавської середньої загальноосвітньої школи №19 у Полтаві. Лауреат ІІ премії за дослідження «Переяславська Рада 1654 року та її наслідки для України в останніх 350 роках».

 

Андрій Сидорчук

20 років, народився 1983 р. в Краматорську Донецької області, живе у Києві. Переможець міських олімпіад і конкурсів з правознавства. Студент третього курсу юридичного факультету Київського університету ім. Т. Шевченка. Лауреат ІІ премії за дослідження «Переяславська Рада 1654 року: передумови, зміст, наслідки» у співавторстві з братом Олексієм.

Олексій Сидорчук

14 років, народився 1989 р. у Києві. Переможець районних і міських Олімпіад з історії, української мови й літератури. Учень українського гуманітарного ліцею при Київському університеті ім.
Т. Шевченка. Лауреат ІІ премії за дослідження «Переяславська Рада 1654 року: передумови, зміст, наслідки» у співавторстві з братом Андрієм.

 

Віталій Паздрій

16 років, народився 1987 року у м. Тернопіль. Учень середньої загальноосвітньої школи № 23 у
м. Тернополі, заступник старости 11-А класу, брав участь у міських і обласних олімпіадах з історії, географії, хімії, математики. Лауреат ІІ премії за популярно-наукове дослідження «Переяслав: що він дав Україні?»

 

Олександр Портнов

21 рік, народився 1982 року у с. Петрівка Миколаївської обл.

У 2000 році закінчив «Українську школу лідерів», бере активну участь у громадсько-політичній діяльності, студент історичного факультету Миколаївського педагогічного університету. Лауреат ІІ премії за науково-популярне дослідження «Що дала Україні Переяславська Рада?»

Лауреати ІІІ премії 

 

Людмила Гузевата

25 років, народилася 1978 р. у с. Кленове Харківської обл., пошукач кафедри цивільно-правових дисциплін Харківського педагогічного університету ім. Г. Сковороди. Лауреат ІІІ премії за науково-популярне дослідження «Що принесла Переяславська Рада Україні?»

 

Леонід Крадажан

16 років, народився 1987 року в с. Світле в Криму, учень 11-А класу НВК «Українська школа-гімназія» в Сімферополі, був обраний прем’єр-міністром Гімназійної республіки і президентом
учнівського самоврядування гімназії. Лауреат ІІІ премії за науково-популярне дослідження «Переяславська Рада 1654 року».

 

Надія Луців

24 роки, народилася 1979 у м. Надвірна Івано-Франківської області. 1999 року закінчила Івано-Франківський автотранспортний технікум і здобула кваліфікацію юриста. Лауреат ІІІ премії за науково-популярне дослідження «Що принесла Україні Переяславська Рада?».

 

Неллі Холтобіна

15 років, народилася 1988 року у Харкові, учениця Української гімназії № 6 у Харкові. Лауреат ІІІ премії за спільне дослідження «Що принесла Переяславська Рада Україні за 350 років у політиці, економіці, релігії, українській мові і культурі?» у співавторстві з братом Миколою.

 

Микола Холтобін

14 років, народився 1989 року у Харкові, учень
Загальноосвітньої школи №18 у Харкові. Лауреат ІІІ премії за спільне дослідження «Що принесла Переяславська Рада Україні за 350 років у політиці, економіці, релігії, українській мові і культурі?» у співавторстві з сестрою Неллі.

Лауреати ІV премії 

Діана Литвиненко

24 роки, народилася 1979 р. в с. Вирішальному Полтавської області. 2002 року закінчила філологічний факультет Полтавського педагогічного університету. Лауреат ІV премії за науково-популярне дослідження «Переяславська Угода як спроба створення західної моделі інтердержавних стосунків між Україною і Росією. Шляхи подальшого розвитку держав».

 

Марина Усова

16 років, народилася 1987 року в м. Кам’янці-Подільському Хмельницької області, учениця Кам’янець-Подільської гімназії. Лауреат IV премії за науково-популярне дослідження «Що принесла Переяславська Рада Україні?».

 


Ярослава Музиченко. Презентація книги «Переяславська рада 1964 року»" />

Ярослава Музиченко. Презентація книги «Переяславська рада 1964 року»

6 листопада у столичному Будинку вчених відбулася урочиста церемонія нагородження переможців конкурсу школярських та студентських робіт на тему «Що принесла Переяславська рада Україні», організованого видавництвом «Смолоскип» за підтримки подружжя Соколиків з Канади. Першої премії не отримав ніхто, зате Других премій було чотири – у Яніни Давиденко з Полтави, Віталія Паздрія з Тернополя, Олександра Портнова з Миколаєва та Андрія й Олексія Сидоруків з Києва. Третіх премій присудили також чотири: Людмилі Гузеватій з Харкова, Леоніду Крадажану з Сімферополя, Надії Луців з Надвірної, Миколі та Неллі Холтобіним з Харкова. Четверті премії дісталися Діані Литвиненко з Полтави та Марині Усовій з Кам’янця-Подільського. До складу журі конкурсу увійшли відомі дослідники – Ігор Гирич, Ярослав Федорук, Олег Проценко. Кандидат історичних наук Ігор Гирич зазначив, що усі роботи були написані на доволі високому рівні, і при їх оцінюванні журі враховувало і віковий ценз, і навіть місцевість, де конкурсант проживає, адже не всюди доступ до джерел є однаковим. Важливою була самостійність мислення. Твори переможців будуть опубліковані окремою книжкою і, можливо, побачать світ ще до кінця цього року.

Окрім нагороджень, відбувся студентський круглий стіл та презентація в молодіжному середовищі книги «Переяславська рада 1654 року». Презентації цього видання «Смолоскипу» та Інституту української археографії та джерелознавства НАНУ, організовані відомими вченими та громадськими діячами, як і наукові та молодіжні конференції на цю тему в багатьох областях України, що поширюють правдиву інформацію про обставини підписання угоди та її наслідки, – підтримує блок Віктора Ющенка «Наша Україна». За словами голови Оргкомітету конференцій «Переяславська рада 1654» академіка Миколи Жулинського, прозріння наших політиків відбувається надто повільно, і обов’язком дослідників є відкривати розуміння того, які уроки слід винести з події, яка має назву Переяславської угоди.

На «круглому столі» молоді дослідники відзначали, передусім, брак у країні правдивої інформації та громадських обговорень актуальних суспільних проблем. І зазначали, що видання таких книг, як «Переяславська рада 1654 року» (Осип Зінкевич вручив її кожному учасникові «круглого столу»), допоможе молоді у пізнанні історичних джерел. Молодше покоління дослідників в особі студента Педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова – Сергія Василюка, поставило питання «руба»: «Нам треба визначитися, чи ми зможемо побудувати справжню Українську державу, чи не зможемо. Якщо вирішимо, що не зможемо – то немає сенсу і братися за цю справу. Якщо зможемо – то давайте осмислимо історичні й сьогоденні питання. У мене все ж є сподівання, що ми збудуємо Українську державу, виправимо історичні помилки і знайдемо свій шлях у майбутнє». Сергій запропонував учасникам «круглого столу» висловити своє бачення – яким чином можна це зробити. Зійшлися на тому, що слід змінювати систему освіти та інформаційну політику в країні. Віра і впевненість у своїх силах і можливостях переважала у молоді. «Я вірю, що прийде час, коли щороку на початку січня, у переддень Переяславської угоди, ми проводитимемо історичні семінари, а після цього ставитимемо у церкві свічку за упокій мільйонів людей, які загинули від наслідків цього акту», – сказав один з переможців конкурсу, студент із Миколаєва Олександр Портнов.

Наступного дня учасники «смолоскипівських» заходів відвідали Переяслав-Хмельницький, оглянули площу, де 1654 року відбулася злопам’ятна Переяславська Рада, та взяли участь у конференції в Педагогічному університеті.

 


Міфи та герої" />

Міфи та герої

Презентації книги «Переяславська Рада 1654 року (історіографія та дослідження)», що відбувалися протягом осені в регіонах України, засвідчили головну деталь, без якої не може жити жодне видання, – живу, зацікавлену реакцію людей, те, що звично зветься наявністю зворотнього зв’язку з потенційним читачем. Що пояснюється просто – чи не вперше випадає нагода вільно говорити про подію, яка так вплинула на хід української історії. Вільно не лише від імперських цензорів, які залишилися вже в минулому, але й від цензорів сучасних – тих представників влади, в яких міцно сидить туга за «старшим братом», простіше – за нянькою, і які збираються «відзначати» річницю переяславських подій. Грунт для такої розмови надзвичайно вдалий – запропоновані як фахівцям, так і широкій громадськості зібрані під однією обкладинкою роботи українських вчених та публіцистів, які, власне, і є вістрям української наукової та суспільно-політичної думки з означеної проблематики.

11 та 12 листопада подібні заходи, що проводяться спільно Науковим товариством «Гуманітарна Колегія», «Смолоскипом», Інститутом української археографії та джерелознавства НАН України за сприяння блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», відбулися в Одесі та Миколаєві відповідно.

Одеса приємно вразила зануренням у фахову історичну атмосферу, позаяк більшість запитань до упорядників презентованої книги стосувалися уточнень, роз’яснень викладеного в ній матеріалу. Академізм зустрічі на історичному факультеті Одеського державного універсітету порушували хіба що сновигання журналістів та присутність чорноморських козаків. В аудиторіях Миколаївського гуманітарного універсітету імені Петра Могили та Миколаївського державного університету більшість виступів було присвячено суспільно-політичним аспектам запропонованої теми: від «чи є майбутнє без минулого?» і аж до сакраментального українського «що таке національна ідея?».

Останнє запитання, треба відзначити, також не залишилося без відповіді з боку упорядників та авторів «Переяславської Ради 1654 року». Що залишає надію на його розв’язання і в більш ширшому масштабі.

В цілому ж таке поєднання суто наукової та громадсько-політичної проблематики видається цілком виправданим. Адже проект «Переяславська Рада – подія і наслідки» і покликаний вивести на рівень відкритої дискусії наболілі історичні питання, так би мовити, витягнути їх «з під ковдри», дати їм об’єктивну оцінку та довести думки науковців до широкого загалу. Як зазначив у своєму виступі в Одесі відповідальний секретар видання Ярослав Федорук, фальшування переяславських подій і вкладеного в них змісту, створення так званої «переяславської легенди» почалося одразу по смерті Богдана Хмельницького. І в полоні нав’язуваних більш ніж три сотні років стереотипів сьогодні перебуває не лише більшість населення, але й питома частина сучасної української еліти.

 


Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження)" />

Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) 

Переяславська рада 8 (18) січня 1654 р. була однією з ключових подій української та східноєвропейської історії середини XVII ст. Основна причина цього полягає не так у самому факті укладання українсько-московського союзу, як у тій ролі, яку Росія відіграла в історії України XVII–ХХ ст. З часом у російській суспільно-політичній думці витворилася т. зв. переяславська легенда, згідно з якою український народ у Національно-визвольній війні середини XVII ст. боровся не за свою свободу, а за «возз’єднання» України з Росією. Як відомо, найвищого апогею таке формулювання сягнуло у 1954 р. під час помпезних святкувань 300-ліття Переяславської ради в усіх прошарках тодішнього суспільства і мало великий вплив на радянську історіографію. Дослідження українських істориків від кінця 80-х років ХХ ст. ще раз спростували безпідставність цієї легенди, її ненауковий характер, однак в сьогоднішніх умовах суспільно-політичного життя України існує реальна загроза її реанімації у зв’язку з близьким 350-річчям.

Збірник статей «Переяславська рада 1654 року: (Історіографія та дослідження)» вийшов у видавництві «Смолоскип» як видання Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці і Канадського Інституту Українських Студій. Головна мета збірника – привернути увагу дослідників і широкого загалу до тих аргументів, які доводять безпідставність переяславської легенди, а також утвердити сучасний стан вивчення цієї проблематики на основі української історіографічної традиції, основи якої були закладені М. Грушевським.

Збірник представляє дослідження та історіографію цієї проблеми. За своєю структурою він складається з двох частин, кожна з яких, у свою чергу, з двох розділів. Перша частина – це передруки наукових досліджень і суспільно-політичних творів кінця ХІХ – 70-х років ХХ ст. До другої частини увійшли праці сучасних істориків – історіографія і дослідження про Переяславську раду, її причини та наслідки.

Передруки праць Михайла Грушевського, Вячеслава Липинського, Ростислава Лащенка, Андрія Яковліва та Олександра Оглоблина, що, хоч стали вже класичними, але й досі зберігають злободенність, найкраще розкривають історико-правничий зміст Переяславської ради. На тему характеру українсько-московського союзу можна вести довгі дискусії, але в одному твердженні українські історики одностайні: Богдан Хмельницький приймав протекцію московського царя заради залучення Росії до війни з Річчю Посполитою, щоб перешкодити укладанню московсько-польської ліги.

Науково-публіцистичні твори – це передруки праць Михайла Драгоманова, Дмитра Донцова, Романа Бжеського і Зиновія Книша. На особливу увагу заслуговують маловідомі раніше публікації машинописів Михайла Брайчевського з його домашнього архіву – конспект обговорення у 1974 р. в Інституті історії АН УРСР його відомої книжки «Приєднання чи возз’єднання?» і відповіді історика на це обговорення, яка за своїм обсягом перевищує саму друковану брошуру. Треба відзначити високий громадянський вчинок Брайчевського, який був одиноким голосом у радянській науці, що відкрито йшов проти офіційної схеми про «возз’єднання» України з Росією. Свою відповідь він писав у 1974 р. під загрозою ув’язнення після хвилі арештів, що прокотилася над українською інтелігенцією у 1972 р.

Друкуючи статті й розвідки кінця ХІХ – 70-х років ХХ ст., редколегія і автори збірника демонструють свою належність до багатолітньої історичної традиції в українській науці й суспільно-політичній думці. У другій частині подано статті про українсько-російські відносини кінця XVI ст. до 1654 р., про польсько-московські переговори 1656 р. під Вільном і т. п., а також історіографічний блок досліджень – українська, російська, польська та англомовна історіографії проблеми.

 


Переяславська прес-конференція в УНІAН" />

Переяславська прес-конференція в УНІAН

Узв’язку з виходом книжки і створенням Оргкомітету конференцій «Переяславська Рада 1654 року» в інформаційному агентстві України УНІАН відбулася прес-конференція. На прес-конференції виступали голова Оргкомітету Микола Жулинський, заступник голови Павло Сохань, академік Іван Дзюба, голова видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич, упорядники збірника – доктор історичних наук Віктор Брехуненко і кандидат історичник наук Ігор Гирич.

М. Жулинський у своєму виступі наголосив на небезпеці для української незалежності тверджень, які містяться у президентському указі з березня 2002 року про святкування 350-річчя Переяславської Ради, що дуже нагадує сумнозвісні тези ЦК КПРС до 300-річчя Переяслава, які п’ятдесят останніх років були підгрунтям посиленої русифікації України. Він висловив занепокоєння з приводу недостатньої обізнаності пересічних українців з подіями ХVІІ століття, про необхідність проведення наукових конференцій, у яких ішлося б про розкриття правдивих наслідків Переяслава для України.

П. Сохань розповів про книжку

«Переяславська Рада 1654 року», її значення для формування національного погляду на українські відносини в добу Гетьманської козацької держави. О. Зінкевич інформував присутніх про молодіжний конкурс імені Оксани і Ярослава Соколиків «Що принесла Переяславська Рада для України?». І. Дзюба відзначив негативний вплив переяславської легенди на формування малоросійської свідомості українців у ХІХ–ХХ століттях. В. Брехуненко і І. Гирич розказали про структуру презентованої книжки, принципи відбору праць. Вони відзначили необхідність відрізнення правди про дійсні історичні події 350-річної давнини від російського переяславського міфу про «віковічне бажання українського народу» об’єднатися з Росією.

Виступаючі відповідали на численні питання журналістів. Після прес-конференції її обширне висвітлення було на телевізійних каналах 1+1 і СТБ, одночасно про Переяславську Раду появилися статті майже в усіх українських газетах Києва.



Євген Булавка. На Покрову – до Харкова" />

Євген Булавка. На Покрову – до Харкова

Вже традиційно заходи, що їх спільно проводять МБФ «Смолоскип» та Наукове товариство «Гуманітарна колегія», в Харкові відбуваються саме на Покрову. Як і попередні, круглий стіл на тему «Переяславська Рада – подія і наслідки» 14 жовтня проходив у Харківському державному педагогічному університеті. Втім, організатори залучили до участі в круглому столі й фахівців з інших вищих навчальних закладів обласного центру, що дало можливість ширше познайомитися з науковою історичною палітрою регіону. Наступного дня аналогічний захід відбувся і в Харківському національному університеті ім. Каразіна.

Багатьох учасників зазначених круглих столів цікавило таке питання – якою є реакція на вихід книги «Переяславська Рада 1654 року (історіографія та дослідження)», що була цього разу презентована на Слобожанщині, зарубіжних істориків, зокрема російських. Один з упорядників та авторів цього видання, доктор історичних наук Віктор Брехуненко відзначає декілька умовних рівнів у сучасній російській історичній науці стосовно «українського питання» загалом і Переяславської Ради зокрема – від помірковано-ліберального до відверто реакційного.

Промовисто ілюструє лінію поведінки російської сторони напередодні ювілею переяславських подій і наступна інформація: на адресу українського уряду нібито вже надійшло запрошення для українських вчених взяти участь у заходах, що їх російські наукові кола планують проводити... в Україні! Розібратися в цій ситуації, здається, вже можуть тільки медики.

Поїздка до Харкова дала підстави ще раз замислитися і над внутрішніми українськими питаннями, причому, під доволі своєрідним кутом зору. Як це нерідко буває, дискусії з історичних, та й будь яких інших суспільно-важливих проблем зводяться до оцінки ситуації, у якій Україна перебуває сьогодні. Розуміння ж цієї ситуації у кожного, що природньо, власне. Під час круглого столу у ХДПУ пролунала, зокрема, й така теза – Київ зобов’язаний звертати особливу увагу на східні регіони, адже українці тут продовжують залишатися в оточенні російської мови та совкової культури, дослівно: «ми тут в облозі». Ніде правди діти – українці частенько почувають себе «в облозі» навіть у столиці. Та чи не маємо ми тут справу із народженням нового типу нашого земляка, що паразитує на труднощах, замість того, щоб долучитися до справи. То, можливо, вийти з облоги тим, хто в ній ще перебуває, заважає звичайна лінь?


Тетяна Печончик. «Хліб» тридцять третього" />

Тетяна Печончик. «Хліб» тридцять третього

Що значить хвилина в житті людини?.. Коротка мить, яка збігає і непомітно стає минулим. А чи знаємо, чи пам’ятаємо ми про те, що за одну хвилину в 1933-му помирало 17 громадян України?

29 листопада позначене чорним кольором на календарі нашої країни. В останню суботу листопада виповнюється сімдесята річниця найбільшої трагедії українського народу – штучного голодомору тридцять третього.

Тривалі роки замовчувань масштабів цього лиха притуплюють його належну оцінку: адже у 1933 році Україна зазнала найбільших втрат за свою історію – загинув кожен четвертий. Від голоду люди були доведені до крайнощів: документально зафіксовані десятки випадків людожерства.

Перша кількісна оцінка полеглих від голоду в Україні з’явилася в зарубіжній пресі у серпні 1933 року. Одна з нью-йоркських газет опублікувала матеріал, у якому йшлося про те, що від голоду в Україні померло близько мільйона осіб. У двох наступних матеріалах цієї газети йшла мова вже про 2, потім про 4 мільйони. У сучасних підручниках з історії фігурують цифри від 8 до 10 мільйонів загиблих. Та хіба справа в цифрах?

У ці дні скорботи українській громадськості, журналістам була надана можливість скуштувати «хліб», випечений за точними «рецептами» тридцять третього, і хоча б на тисячну долю відчути, як тоді люди рятувалися від голодної смерті. «Хліб» із лободи, щавлю та просових висівок спекла Пелагея Яківна Карацюба, яка пережила голодомор і зараз мешкає в селі Базалієвка Чугуївського району Харківської області. Пелагея Яківна говорить, що тоді їй було 8 років, проте «рецепт» «голодного хліба» вона запам’ятала на все життя.

Символічна акція скорботи «Хліб тридцять третього» була проведена учасниками Об’єднання гуманістів України одночасно у Києві, Львові, Харкові, Миколаєві, Івано-Франківську.

Яким бачать голодомор 1933-го сучасники? За результатами соціологічного опитування, проведеного інформаційним агентством УНІАН, основною причиною трагедії кияни вважають зумисне нищення українського народу (27,5% опитаних), грубу помилку сталінської адміністрації (21,1%), помилки місцевих чиновників, які перевиконували план (9,8% респондентів), те, що Сталін був маніяком-людиноненависником (5,5%), бажання налякати селян і загнати їх до колгоспів (4,8%), природній неврожай (2,5%), простий збіг обставин (2,2%). Вражає те, що кожен десятий опитуваний не має певної думки з цього приводу.

Дві третини опитаних вважають, що сімдесяту річницю голодомору треба відзначати жалобними службами у всіх храмах всіх конфесій (27,6% опитаних), хвилиною мовчання на всіх робочих місцях (18,8%), науково-історичними конференціями, виданнями книг (12%), показовим судом над Сталіним та його ідеологією (4,3%), спеціальним засіданням Верховної Ради і місцевих рад (0,5%). 16,6% киян вважають, що потрібно встановити щорічний загальнонаціональний день жалоби. Такої думки притримується і голова Об’єднання України Валерій Нечипоренко. Він вважає, що таким днем має бути не остання субота листопада (як це є зараз), а конкретно визначена дата. А от яка? – це вже запитання до істориків. Хоча кожен четвертий киянин, як свідчить опитування, не вважає за потрібне встановлювати такий день взагалі.

 


Андрій Карпенко. ЗАХІДНІ МАНДРИ ДРАМАТУРГІЧНОЇ АНТОЛОГІЇ" />

Андрій Карпенко. ЗАХІДНІ МАНДРИ ДРАМАТУРГІЧНОЇ АНТОЛОГІЇ  

Після презентації у Києві Антології молодої драматургії «У пошуку театру» розпочала свої мандри по Україні. Першою територією «захоплення» стала Західна Україна, а саме Чернівці, Рівне та Львів. Перші два міста зумовлені походженням авторів антології, а обминути західну столицю України було просто неможливо.

4 листопада маленька делегація у складі упорядника та автора антології Неди Нежданої, автора, члена літгурту «Бурсаки» Андрія Малюка та представника видавництва «Смолоскип» Андрія Раднюка прибула до Чернівців. Здається, в Україні є міста, що традиційно дають драматургів – можливо, особлива енергетика? Серед таких міст і Чернівці – Василь Фольварочний, Анатолій Крим (нещодавно у театрі ім. Кобилянської була прем’єра його нової п’єси), і от тепер в антологію увійшла чернівчанка Світлана Новицька, вона ж завліт театру. Світлана вже має чималий доробок не лише написаного, а втіленого на сцені. Тож і на презентації книги «У пошуку театру», яка відбувалася в приміщенні Чернівецького Палацу культури, після «розмовної» частини був показаний фрагмент з вистави Григорія Агєєва за її п’єсою «Крейзі» . Ця п’єса про проблеми підлітків вже об’їздила весь чернівецький район і мала значний резонанс серед молоді. У постановочних планах місцевих театралів ще один твір з антології – перша чернівецька антреприза, яка розпочала свою діяльність п’єсою сучасного українського драматурга Родіона Феденьова «Жіночі ігри», хоче втілити моноп’єсу Неди Нежданої «Мільйон парашутиків». Познайомились кияни і з «потенційним партнером» – кафе-театром «Голос» – унікальним камерним театром-студією, дуже популярним у місті.

Драматургічний бум відмітив ще одне місто західного регіону – Рівне. Саме звідси походить відомий поет, прозаїк та драматург, член журі конкурсу «Смолоскип» Олександр Ірванець, і тут же мешкають, пишуть і втілюють свої тексти двоє представників антології – Артем Вишневський та Юрій Паскар. Презентація антології збіглася зі святкуванням у місті ювілею – 25-ліття театру-студії «Від ліхтаря» ПДМ, художній керівник якої – Юрко Паскар. Саме в цьому театрі побачили світ п’єси трьох авторів антології. Презентація відбулася 5-го листопада на малій сцені Рівненського муз-драм театру, гостей привітав художній керівник Володимир Петрів (приємно відмітити, що наша антологія виявилася сьогодні його «настільною книгою»). Після традиційної частини глядачі побачили оригінальну сценічну інтерпретацію п’єси Юрія Паскара «Людина» – спільний проект «Від ліхтаря» ПДМ і ансамблю сучасної хореографії «Neo dance» рівненського РДГУ (режисер-постановник Корній Демидюк, хореограф-постановник Роксана Горбачук). До речі, ця постановка одержала приз за «експеримент» на цьогорічному театральному фестивалі у Харкові. На жаль, зал не зміг вмістити всіх бажаючих навіть після тривалого процесу доставляння стільців. Серед публіки було чимало представників місцевих мас-медіа. Особливо багато було молоді, зокрема студентів. У Рівному вже ставили п’єси з минулої антології «У чеканні театру» – «Одинадцяту заповідь, або Ніч блазнів» та «І все-таки я тебе зраджу» Неди Нежданої. Живий інтерес до нової антології дає надію на нові постановки.

Останнім містом подорожі 6-го листопада став Львів. Допомогу в організації презентації надав Богдан Козак – актор Львівського театру ім. М. Заньковецької, який очолює акторський курс Львівського університету та театральний журнал «Просценіум» (що планує публікацію про книгу). Презентація відбулася в приміщенні студентського клубу університету. Один затертий примірник антології встиг помандрувати з рук в руки серед студентів-театрознавців, тому частина публіки уже була підготовлена до зустрічі. Львів’яни – люди допитливі, тож гостей засипали питаннями – і про діяльність «Смолоскипа», і про саму антологію, і про життя сучасної драматургії. «Мистецькою» частиною вечора став виступ місцевого барда Андрія Гавура – на жаль, у Львові ще немає постановок за творами антології. Проте, до упорядника підходила акторська молодь театру Заньковецької, яка просила дозвіл на постановку п’єси ще з минулої антології «Смолоскипа». От тільки чи дасть згоду на постановку керівник театру Федір Стригун? Сподіватимемось, що таки погодиться, адже останнім часом у театрі з’явилося чимало вистав за сучасними українськими п’єсами, а один з творів нової антології «Химерна Мессаліна» подавався театром на президентський грант для молодих митців. Щоправда, наш президент не поспішає підтримувати молодих драматургів, на відміну від видавництва «Смолоскип»...

Єдина прикрість поїздки: примірників антологій знову не вистачило – буде наука для подальших презентацій, які, напевно, продовжаться навесні.

 


Нові видання „Смолоскипа”" />

Нові видання „Смолоскипа”

Балей Петро. Обезвласнене суспільство. Марксизм: утопія в теорії і терор у практиці. Друге видання. – К.: Смолоскип, 2003. – 730 с.: портр.

У своїй ґрунтовній праці американський учений Петро Балей детально досліджує автентичний і «ортодоксальний» марксизм, зокрема зупиняється на проблемі політичної тактики марксистів, відповідає на питання, чи необхідна диктатура пролетаріату, чи можлива демократія в обезвласненому суспільстві, аналізує критерії національної політики та етики в марксизмі, переконливо доводить, що націоналізація землі неодмінно веде до обезвласнення суспільства.

Автор розповідає про вплив Маркса в Росії другої половини ХІХ ст. і виступ Леніна на політичну арену, а також про те, у кого й як навчився Ленін «ленінізму».

Книжка перевидана без жодних змін у авторському тексті і в перекладі цитат, порівняно з виданням Українського Культурного Осередку в Лос-Анджелесі 1981 року, але відредагована, в основному, згідно з нині діючим в Україні правописом.



Нана Куликова. Прощання з імперією: у книзі й у залі" />

Нана Куликова. Прощання з імперією: у книзі й у залі

«Прощання з імперією» – це книга про динаміку інтелектуального життя, про драму спільноти, в якій нуртують основоположні питання і чия загрожена ідентичність є предметом суперечок» (анотація до книги).

Презентована 17 жовтня у Будинку вчителя книга «Прощання з імперією» (Pozegnanie z imperium. Ukrainskie dyskusje o tozsamosci) належить українській дослідниці з Польщі Олі Гнатюк. (Не плутати з Ольгою, сказав М. Рябчук на презентації, Оля стоїть тут замість Олександра!). Як студентці, мені ім’я Олі Гнатюк було невідоме, тому йшла я на презентацію виключно через те, що тема її дотична до теми моєї дипломної. Але, налаштовуючись на терпець вислухати годинну нудну хвалу авторці, я жорстоко помилилася.

За якихось п’ятнадцять хвилин зала була повною. М. Коцюбинська, М. Богачевська-Хом’як, Т. Гундорова, Н. Яковенко, Ю. Прохасько, М. Рябчук (модератор), М. Стріха – здається, давно не було такої події, щоб зібрала усіх цих людей в одній залі.

Прикметно, що всі ці люди неодноразово писали чи виступали з приводу проблеми української самоідентифікації, проблем постколоніального (питання – чи ПОСТ- ?) дискурсу в Україні. І всі вони мають доволі різні, часом майже відверто антагоністичні позиції, від постколоніальних та феміністичних студій до «чергової історії українського націоналізму».

Власне, про різні позиції йдеться і в книзі О. Гнатюк, що присвячена українським інтелектуальним дискусіям останніх десятиліть з питань самоідентифікації. І дуже прикметно, що й сама книга, як це зауважила Т. Гундорова, стала реплікою в дискусії, яку досліджує.

Книга Гнатюк ще раз довела, що так званого «українського ґетто» не існує. Що натомість існує динамічне утворення, яке внутрішньо доповнювальне і часто дуже суперечливе. Втім, з огляду на тенденції останнього часу, коли шириться розчарування, для цього утворення виникла загроза закриття в самому собі, власне, перетворення на таке собі ґетто. Оля називає це посиленням нативістської думки. Ю. Прохасько називає це «поправішанням української інтелігенції» і формулює питання, дещо інакше розставляючи наголоси: «А що стане з ліберальним проєктом в Україні?».

Марта Богачевська-Хом’як задає на розсуд авдиторії питання, наскільки автентизм доводить до аутизму. Михайлина Коцюбинська півжартома (але в кожному жарті є доля жарту!) говорить про «одноклітинних» авторів, у яких є вроджена ксенофобія.

Жарти жартами, але така увага дослідників до нативізму, до поверхневості (або й відсутності) західного проєкту та відкладання питання європейськості української культури в темну шухляду, вказує на дуже і дуже загрозливу тенденцію до закриття нашої інтелігенції самої в собі, від перспективних (увага! – лише у співдії з ідеєю відкритості до світу навколо!) надій «на власні сили» і «традицію» до нав’язлого в зубах копирсання у власних ранах і повного аутизму.

Мусимо відірватися нарешті від роз’ятрювання своїх власних ран, каже М. Коцюбинська.

Як би тут не ставилися до писання О. Забужко, вона, кажучи про національний наш характер, ще кілька років перед цим зауважила, що українці люблять розповідати, як, скільки і де їх били. Михайлина Коцюбинська, на свій кшталт, назвала подібні больові точки Сциллою і Харибдою. Єдиний вихід із ситуації, що склалася, лежить між цими скелями. І щоб справді рухатися вперед, треба на ці точки, на ці, як хтось колись сказав, національні граблі не наступати.

Олі Гнатюк це зробити було, безперечно, простіше, адже перспектива її зору, хоч-не-хоч, відкривається збоку, чого в Україні ми не маємо. Тому її праця є дещо відмінною від писань, скажімо, М. Рябчука, на якого вона часто й охоче посилається, чи, тим більше, О. Гриценка.

В цьому контексті Ю. Прохасько назвав книгу О. Гнатюк «книгою з пограниччя».

Є ще один аспект різниці перспективи Олі, на якому наголосив М. Стріха: наших дослідників, як і всіх нас, відхід імперії заскочив зненацька. І ми мусимо шукати нашого місця в системі координат наново. Якими «підкутими» не були б наші дослідники, втрата орієнтації в інтелектуальному просторі – це шок, відійти від якого досить тяжко. З цієї точки зору, Оля Гнатюк мала перевагу в умовах своєї праці. Як вона її використала, — судячи з дискусії, питання спірне. Суперечки викликав відбір дослідницею матеріалу. Гриценка, зокрема, непокоїло, чому Гнатюк докладно розглядає Андруховича, але не згадує Діброву.

Але, власне, причини цього вказує сама авторка вже в передмові. Наталя Яковенко, рецензент книги, а також незмінний викладач Києво-Могилянської академії, одразу приміряючи книжку для студентів (і не тільки), наголосила на чіткості методології, якої не лише студентам варто повчитися. Чітка методологічна база полягає також і в тому, що авторка насамперед зазначає, про що буде писати, як буде про це писати, і про що писати НЕ буде. Авторка ніде не виходить за межі накресленого русла роботи, ніде не береться писати про те, що залишила за рамками дослідження. «Кожне необережне слово, згадка, ремінісценція тягне за собою величезний хвіст матеріалу, який за цим словом стоїть, породжуючи таким чином купу запитань і непорозумінь і розмиваючи саму книгу», – сказала Оля Гнатюк.

Відтак, те, що не написано в Олі Гнатюк, не є вадою її тексту, а автоматично перетворюється на запрошення ДО-писати цю книгу, задає поле для подальших студій над українською самоідентичністю, концепціями інтелектуалів як такими, вписуванням їх в європейський (і не лише євроепейський!, позаяк це постколоніяльні писання) контекст, взаємодією цих концепцій з концепціями російських інтелектуалів і не дуже.

Все це становить величезний обшир матеріалу і чекає на своїх дослідників. Лише з певним застереженням. Як сказала Марта Богачевська, дослідниця із величезним досвідом залучення провідних наукових методологій, «треба писати про НАС так, щоб можна було це прикласти до пакистанців, індійців, єгиптян. От тоді, і тільки тоді, матимемо свої постколоніальні студії, які стануть словом-внеском до світових постколоніальних студій». І не важить, що перший крок до цього зроблено дослідницею з Польщі, а не з України. Важить, що перші кроки вже є.

P.S. Переклад книги Олі Гатюк, який здійснить А. Бондар, буде видано в «Критиці» десь за 1.5 роки. На закиди щодо такого тривалого часу Мокроусов відповів, що, якщо до перекладу ставитися серйозно, то це величезна робота.


 


Оксана Почапська. ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ УНІВЕРСИТЕТУ" />


Оксана Почапська. ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ УНІВЕРСИТЕТУ

21–23 жовтня 2003 року Кам’янець-Подільський університет відсвяткував своє 85-річчя.

На святкування цієї знаменної події прибули почесні гості: голова Верховної Ради Володимир Литвин, міністр освіти і науки Василь Кремінь, голова секретаріату Верховної Ради Валентин Зайчик, радник Президента України, директор Інституту історії України НАНУ Валерій Смолій, народні депутати Хмельницької області та ін.

Святкування продовжувалося протягом трьох днів.

21 жовтня відбулося урочисте відкриття барельєфу фундатора та першого ректора університету Огієнка.

22 жовтня делегація відвідала головний корпус університету, де її зустріли мер міста О. Мазурчак, голова райдержадміністрації С. Тимчук та ректор К-ПДУ О. Завальнюк.

Голову Верховної Ради було обрано почесним членом університету. Він вручив членам колективу грамоти та цінні подарунки. В свою чергу О. М. Завальнюк подарував ікону Казанської Божої Матері, якій вже понад сто років.

Цього ж таки дня було відкрито музей історії Кам’янець-Подільського державного університету.

23 жовтня свято продовжилось презентацією двотомника газети «День» – «Дві Руси».

На презентації були присутні головний редактор газети «День» Лариса Івашина, редактор відділу «Історія і «Я» Сергій Махун, власний кореспондент газети в Хмельницькій області Михайло Василевс.

Презентацію розпочав О. Завальнюк, який представив присутнім мегазірку українських ЗМІ Ларису Івашину. Далі, після невеличкої презентації, на Ларису Івашину буквально навалилася лавина запитань від присутніх в залі студентів. І запитання були найрізноманітнішими: від нещодавно виданої книги Леоніда Кучми до подій навколо острова Тузла.

А на завершення відбулося вручення подарунків. Двотомник вручили не лише студенту, чиє запитання сподобалось Ларисі Івашині найбільше, але і бібліотекам (міській, дитячій, а також бібліотекам навчальних закладів).


 
X СЕМІНАР ТВОРЧОЇ МОЛОДІ В ІРПЕНІ" />


X СЕМІНАР ТВОРЧОЇ МОЛОДІ В ІРПЕНІ

Міжнародний благодійний фонд «Смолоскип» оголошує Х семінар творчої молоді в м. Ірпені. Семінар традиційно відбудеться на початку травня. У наступному числі бюлетеня буде надрукована програма семінару та Реєстраційна картка учасника. Охочі мають вирізати та заповнити цю картку і разом з нею надіслати на адресу «Смолоскипа» тези своєї доповіді на одну з поданих тем. Особам, які пройдуть відбір, буде надіслане спеціальне запрошення.

«Молодь як вимір культурної та історіотворчої діяльності»

Політологічна частина

Круглі столи:

1. «Молодіжні покоління у світовій та українській історії».

2. «Шістдесятники: виклик молодих?».

3. «Молодь як суб’єкт політики. Молодь та ідеологія».

4. «Молодь як об’єкт політтехнологів». 

Мистецька частина

Круглі столи:

1. «Молоді проти молодих: автори перших років Ірпеня та нинішні: розвиток, деградація, нудьга чи жевріння?».

2. «Молодіжна культура: офіційна, суб- та контркультура».

3. «Форми існування контркультури (самвидав)».

4. «Образ молодої людини: стереотипи і моделювання».

5. «Культурні молодіжні організації (доцільність існування)».

Докладніша інформація у наступних числах бюлетеня

Голова оргкомітету Х семінару творчої молоді – Андрій Раднюк

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.