Головна статті
Смолоскип України №10(99), жовтень 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Петро Вознюк. НЕСПОКУТУВАНА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ" />

Петро Вознюк. НЕСПОКУТУВАНА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога.
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.

Тарас Шевченко

Поставши перед необхідністю написатиредакційний матеріал з нагоди дванадцятої річниці незалежності, відразу розумієш, що це не так просто зробити. Адже за дванадцять років з’явилося безліч серйозних наукових досліджень, публіцистичних статей та просто опусів-медитацій «на задану тему», і сказати щось нове з цього приводу насправді дуже нелегко. Тому замість чергового відтворення штампів краще «послухати» наш інформаційний простір, аби спробувати з’ясувати, хто, що та, головне, навіщо говорить про державну незалежність України.

Манна локшина на наші вуха

Пригадується, політолог В. Полохало на сторінках однієї олігархічної газети («2000», 23.08.2002 р.) охрестив події серпня 1991 року «манною революцією», вочевидь натякаючи, що незалежність дісталася нам «на халяву», буквально як пустельний харч – народові Мойсея. «Ми триста років сиділи в центрі Європи і чекали «самостійності». Господь не витримав цього знущання і здійснив диво» – в унісон йому твердить автор статті «Україна – батьківщина замріяних ангелів», мабуть, лише за суто випадковим збігом обставин уміщеної на сторінках відомого своєю «повагою» до всього українського тижневика «Бульвар»
(№ 373, 12.2002 р.), так і патріотично-елітарного «Переходу-IV» (№ 2 (4), 2000 р.). Ба більше: «диво» це сталося «…как-то нєзамєтно» («Власть и политика», 22.08.2003 р.) і віддати йому належне вийшло на київські вулиці 1991-го «…всєго нєсколько тисяч чєловєк, прієхавших прєімущєствєнно із западних областєй Украіни»
(В. Малинкович, там само).

Тих, хто наповнює медіа-простір подібними сентенціями, не зупиняє навіть невідповідність їхніх «велемудрих» висновків «генеральній лінії», творці якої таки змушені були визнати, що усамостійнення явилося «…не наслідком якогось збігу обставин, не щедрим дарунком долі» (Леонід Кучма, з промови напередодні 8-ї річниці незалежності, 23.08.1999 р.). Але спробуйте порівняти розміри аудиторії президентських виступів з кількістю читачів того ж «Бульвару», а тим більше – глядачів провідних телеканалів, переповнених переважно тими самими «жовтими» побрехеньками, у тому числі й стосовно нашої новітньої історії… (Приємним винятком став хіба що проект екс-ведучого задушеної можновладними гомосовєтікусами «Післямови» О. Ткаченка «Незалежність. Український варіант», показаний на «Новому каналі» 24–25 серпня ц. р.). То яку ж «лінію» слід вважати генеральною? Чи, може,
за чотири роки «бульварний» курс став офіційним?

Якщо ж говорити серйозно, то всілякі спекуляції стосовно «халявності» суверенітету, незалежно від реальних намірів мовця, можуть мати тільки один наслідок: приниження статусу суверенної України, знецінення самої її ідеї в суспільній свідомості. Адже наразі виходить так, що домінантою всієї цієї демократично-плюралістичної какофонії є якраз теза про «незаслуженість» власної державності, що, мовляв, ледь не зненацька звалилася на
українців. Принаймні на теперішнє їх покоління.

Назад у «світле майбутнє»

Відповідні розмірковування нерідко супроводжуються спогадами про «сите» совєтське минуле УРСР і про нещодавні очікування «самостійницького раю», які (і це повсякчас підкреслюється) не справдилися. Ну а далі – далі і до закономірного розчарування недалеко. Мовляв, жили – не тужили, і тут ось на тобі – незалежність! Втім, зрештою, нічого, може й минеться, як страшний сон, як дріб’язкова недуга, може як у тому «бородатому» анекдоті про тюремно-окопних комах-паразитів: «у мєня тоже билі – прошлі». Одним словом, легко отримали – легко і віддати мусите «в случає чєво». Причому, зауважу, це не комуністи нас зомбують, які на такій пропаганді вже собаку з’їли і, маю підозру, неабияку копійку заробили. Не опозиція з-поза меж владних кабінетів і лав парламентської «більшості» зловтішається. Ні, це ті, що зараз державну (?) політику роблять. Наприклад, експерти Центру оцінки політичних ризиків «нічтоже сумняшеся» стверджують: «Для України ... питання реального суверенітету в будь-якій сфері ... становлять інтерес лише в ракурсі: допомагає чи заважає (виділено мною – П. В.) суверенітет економічному зростанню» («Кіевскій телеграфъ», 14.01.2002 р.).

А хто ж конкретно «заважає зростанню»? За вищенаведеною логікою, ймовірно, ті, що не схильні розглядати найвищі національні цінності в запропонованому «ракурсі». От, приміром, нинішній міністр економіки та євроінтеграції В. Хорошковський в бутність свою лідером виборчого об’єднання «Команда озимого покоління» «нє мудрствуя лукаво» називав винуватцями ледь не всіх наших проблем «консерваторів-націоналістів, які висувають гасла навіть не десяти-, а дев’яностолітньої давності про незалежність, націоналізм та ін.» (див., зокр., його відкритий лист від 25.02.2002 р.). Дивно, адже навіть де-юре Україна є незалежною всього лише трохи більше десяти років. Не кажучи вже про де-факто… Характерно, що при цьому в якості позитивної альтернативи висувався не хто інший, як В. Путін, що «…за кілька місяців подолав шлях від мало кому відомого офіцера до правого політика». Мабуть, невипадково журнал «ПіК» (2001, № 47) влучно назвав цей проект «п’ятою колоною», зазначивши, що його адресатом є потенційна бізнес-еліта країни, яку кремлівські замовники Щедровицького бажали би бачити орієнтованою на Москву.

P. S. Невже нам потрібен Вуковар?

Після всього почутого часом здається, що сучасне населення України дійсно сплатило замалу ціну за національне визволення. Адже, приміром, у Хорватії, де ще свіжі в народній пам’яті жертви визвольних змагань, навряд чи була би можливою така словесна вакханалія навколо питання державної незалежності. Як і високі заяви на кшталт «національна ідея не спрацювала». І систематичні ворожі вибрики на власній території представників сусідньої держави. І демонстрація центральними телеканалами якихось сербських відповідників кінодилогії «Брат», якщо б такі існували. І ще багато-багато чого, про що не хочеться навіть згадувати. Невже, щоб поважати себе і свою державу, нам обов’язково треба було пережити свій Вуковар (це хорватське місто, нагадаю, було практично знищене під час війни в екс-Югославії і стало символом сучасного варварства)? Сподіваюсь, ні, але в будь-якому разі не забуваймо, що занадто економний платить двічі…



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.