Головна статті
Смолоскип України №10(99), жовтень 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки


І словом, і ділом. Конференція до річниці Переяславської Ради в Херсоні" />

І словом, і ділом. Конференція до річниці Переяславської Ради в Херсоні

2-3 жовтня у м. Херсоні відбулися чергові заходи під загальною назвою «Інтеграційна модель для України: історичний досвід та перспектива», присвячені 350-ій річниці Переяславської Ради. Головною їх особливістю стала перша презентація книги «Переяславська Рада 1654 року (історіографія та дослідження)», що напередодні вийшла друком у видавництві «Смолоскип». Так сталося, що саме у Херсоні ця робота українських вчених та видавців отримала і перші схвальні відгуки, і першу критику, хоч очевидним є те, що справжня оцінка книги як фахівцями, так і широким колом читачів, ще попереду.

У Херсонському державному технічному університеті та Регіональному інституті післядипломної освіти, що стали місцем проведення науково-практичних конференцій, відбулися дискусії дещо різні за своєю спрямованістю. У першому випадку і доповідачі, і присутні зосередили свою увагу на правових аспектах інтеграційних процесів та дотриманні зовнішньополітичними партнерами України взятих на себе зобов’язань відносно нашої держави.

Наступного дня у РІПО більш відчутним було звернення до історичних витоків питання, дана оцінка Переяславській Раді як історико-політичному міфові, що був нав’язаний українському народу. Разом з тим учасники конференції намагалися розглянути проблему і під іншим кутом зору. А саме – у деяких виступах був зроблений наголос на внутрішній дезінтеграції, яку спостерігаємо в Україні, на тому, що невидимі бар’єри сьогодні відгородили владу від людей, заможних від бідних і, нерідко, всіх нас один від одного. А без взаємопорозуміння, без відчуття цілісності у суспільстві неможлива ані об’єктивна оцінка минулого, ані погляд у майбутнє.

Херсон зустрів привітною погодою учасників конференції, що дало можливість відчути переваги «бабиного літа» у багатому на врожай Таврійському краї. В іншому ж, особливо це стосується громадсько-політичного життя, в області спостерігається картина, типова для більшості регіонів України.

Втім, Херсон залишив по собі й інші спогади. Вже дорогою до вокзалу, у наповненому людьми тролейбусі, довелося стати свідком розмови молодих людей, як виявилося пізніше – студентів місцевих вузів. Власне, одну з учасниць цієї бесіди обурювало те, що у переддень Дня вчителя знайти святкову листівку українською мовою в обласному центрі виявилося неможливо. Вирішення цієї проблеми залишимо поштовикам. Наталі ж, так, як виявилося, звати нашу нову знайому, запропоновано проявити свою наполегливість в захисті української мови через участь у заходах, що їх проводить МБФ «Смолоскип».


Листи сумлінного державника. Презентація першого тому епістолярної спадщини Вячеслава Липинського" />

Листи сумлінного державника. Презентація першого тому епістолярної спадщини Вячеслава Липинського

23 вересня ц. р. в Будинку вчених Національної Академії наук України відбулася презентація першого тому епістолярної спадщини Вячеслава Казимировича Липинського – одного з небагатьох системних політичних мислителів України, талановитого історика, філософа, соціолога, блискучого публіциста, політичного діяча та дипломата. Перший том «Листування» належить до однієї з трьох серій («Архів»), на які поділяється проект повного зібрання творів і архіву В. Липинського та студій про нього.

Книга з’явилася в рік подвійного ювілею: 40-ої річниці від заснування Східноєвропейського дослідного інституту ім. В. К. Липинського (Філадельфія, США) та 10-ої річниці (1963–2003) Інституту східноєвропейських досліджень Національної Академії наук України (з 2001 р. – Інститут європейських досліджень НАНУ) (1993–2003).

Довгоочікуваний у колах науковців том листування Липинського, який появився у видавництві «Смолоскип», вперше був оприлюднений 12 вересня у Львові. Презентація книги відбулася в Палаці Потоцьких у рамках Х Форуму видавців у Львові. На час презентації було відомо, що книга стала переможцем щорічного конкурсу «Книга Форуму–2003» у номінації «Публіцистика, есеїстика та мемуарна література».

Як у Львові, так і в Києві головував на зібраннях професор Ярослав Пеленський – головний редактор повного зібрання творів В. К. Липинського та директор двох вищезгаданих наукових установ.

Публікація епістолярної спадщини Липинського на обох заходах зібрала не лише прихильників (зокрема, ідеологічних) його творчості. І це свідчило про великий інтерес інтелектуалів до його постаті, його думок і діяльності.

На Львівській презентації виступали Степан Гелей, Ярослав Грицак, Наталя Яковенко, Ярослав Дашкевич, Галина Сварник, Ігор Гирич, Осип Зінкевич і Олег Проценко.

У Києві виступили зі словом Іван Дзюба, Олексій Онищенко, Мирослав Попович, Микола Жулинський, Павло Сохань, Ігор Гирич, Олег Проценко та інші.

Лейтмотиви виступів на обох презентаціях були вельми подібними: усі виступаючі щиро дякували організаторам за здійснену роботу, висловлювали побажання активнішої праці над наступними томами епістолярії і творів Липинського. З вуст багатьох науковців видання отримало високу оцінку за науковий рівень і академізм.

З нагоди ювілею Ярослав Пеленський і очолюваний ним Інститут європейських досліджень (ІЄД) отримав подяку від Президії Національної Академії наук України, яку публічно зачитав і вручив на презентації О. Онищенко.

Видавництво «Смолоскип» та ІЄД не збираються зупинятися на досягнутих рубіжах. Уже наступного року планується видати перший том повного зібрання В. Липинського в серії суспільно-політичні праці.


Наталя Рудніченко. «Світло і сповідь» Тараса Чубая в палаці «Україна»" />

Наталя Рудніченко. «Світло і сповідь» Тараса Чубая в палаці «Україна» 

Повний успіх – саме так можна охарактеризувати концерт Тараса Чубая «Світло і сповідь», який відбувся 11 вересня у палаці «Україна» в рамках проекту «Зворотній зв’язок». Втім, це був не просто гарний концерт. Він став тією подією, що кинула серйозний виклик багатьом стереотипам, які, на жаль, ще існують в українському суспільстві щодо, як це не парадоксально звучить, української музики. А ще концерт Чубая вкотре переконливо довів, що престижна столична сцена аж ніяк не є прерогативою зарубіжних виконавців, зокрема «розкручених» російських зірок. На ній абсолютно успішно можуть і повинні (!) виступати саме українські музиканти.

«Світло і сповідь» Тарас присвятив пам’яті свого батька – поета-дисидента Грицька Чубая. Тому концерт складався з двох відділень: у першому були представлені композиції Тараса на вірші батька, а до другого увійшли пісні композиторів Володимира Івасюка, Ігоря Білозіра та самого Тараса Чубая на вірші сучасних українських поетів.

На сцені Чубай виглядав як завжди шляхетно і стильно. Але цього разу притаманний йому досить суворий і стриманий стиль виконання змінився на дружню розслаблену манеру спілкування з залом. Чубай не просто співав – він дійсно налагоджував той «зворотній зв’язок», який був заявлений лейтмотивом концерту. Зв’язок між поколінням свого батька, поета Грицька Чубая, композиторів
70-х – 80-х (Володимира Івасюка та Ігоря Білозіра) і поколінням сьогоднішнім, більшість якого виросла у зросійщеному Києві і апріорі має не так багато сентиментів до україномовної музики. (Та і як вони, власне, можуть з’явитися навіть зараз, коли більшість ЗМІ контролюється російським капіталом або проросійськи налаштованими бізнесменами і політиками, що, на жаль, дають зелене світло насамперед виконавцям сусідньої держави, яким часто бракує не те що професійності, а елементарного смаку...)

І здається, кожна складова концерту витворювала цю дивовижну атмосферу єднання – і камерний оркестр «Віртуози Львова», розташований довільним напівколом ліворуч музиканта, і популярна музична формація «Пікардійська терція», що здійснювала бек-вокал, і, звичайно ж, гурт «Плач Єремії», вокалістом якого є Тарас. Декорації були дуже умовними – просто зоряне небо...Та іншого і не було потрібно.

Безперечно, концерт Чубая подолав чимало стереотипів щодо української музики. Наприклад той, що українські виконавці неспроможні збирати великі зали. Квитки на концерт Чубая були розкуплені ще задовго до концерту, і це при тому, що традиційних безкоштовних запрошень майже не було. Як і не було традиційного для великих концертів безсвідомого лементу фанатів, що виникає лише від однієї з’яви їхнього кумира. Глядачі Чубая насолоджувалися кожною миттю концерту – вокалом, музикою, сценічним оформленням, і їхні аплодисменти і захоплені вигуки були дещо іншої якості – це було свідоме поцінування високої мистецької якості. І так упродовж всього концерту. Звичайно, що основну частину аудиторії складали прихильники музики Чубая, але та частина, яка прийшла на концерт з цікавості, без сумніву, стала ними.

Львів’янин Тарас Чубай відомий у музичних колах як вокаліст рок-гурту «Плач Єремії», проте останнім часом він все частіше виступає у сольних проектах. Саме Чубай став ініціатором серії «Наше» – «Наші партизани», «Наше Різдво» і «Наш Івасюк», у якій він разом з іншими музикантами подав сучасну версію українських народних і популярних пісень минулого століття. Чубая важко назвати тусовочним музикантом, його не часто зустрінеш на популярних нині гала-концертах або акціях, присвячених різним офіційним святам. Більш охоче він бере участь у рок-концертах, а взагалі, як людина внутрішня, тяжіє до усамітнення. Останній свій альбом «Світло і сповідь» Чубай з колегами записував у Карпатах.

Витончена поезія і якісна музика зробили «Світло і сповідь» однією з родзинок цього музичного року в Україні. Також варто відзначити високий професійний рівень режисури концерту і оформлення сцени, яка в чудовому освітленні виглядала сучасно та елегантно. Та й самого виконавця не можна не назвати професіоналом – у кожній частині концерту він співав без перерви понад годину, створюючи неповторну атмосферу музичного та інтелектуального єднання митця з аудиторією. Наразі Чубай повезе свою програму до Праги, а далі, сподіваємось, покаже її всій Україні.

Концерт Тараса Чубая ще раз довів, наскільки українській аудиторії потрібні гарні цікаві концерти наших українських виконавців. На жаль, на сьогоднішній день популярні українські музиканти чомусь оминають створення серйозних шоу концертного формату, виступаючи у кращому разі у вщент забитому Палаці Спорту або у нічних клубах у форматі для обраних чи тих, кому пощастить проштовхнутись на імпрезу. Тому, напевне, частині потенційної аудиторії не залишається нічого іншого як спостерігати на найпрестижнішій столичній сцені шоу заїжджих «зірок», які дуже часто збирають зали на хвилі колишньої популярності або престижності, пропонуючи натомість не завжди найкращу якість, а то і відверту фанеру.



Євген Булавка. Вибір цивілізації – завжди актуально" />

Євген Булавка. Вибір цивілізації – завжди актуально

конференція до річниці Переяславської Ради в Кіровограді

За відомим принципом – крок вперед, два кроки назад, діють сьогодні вищі посадові особи України. Ще не вистигають згаснути емоції від чергових декларацій відданості «європейському курсу інтеграції», а керівники держави вже опиняються в обіймах східних сусідів, боючись, напевне, «втратити горобця».

Події вересня 2003 року додали переконаності в тому, що суперечливість є найбільш характерною рисою «епохи Леоніда Кучми», як позначив останнє десятиліття один з творців цієї епохи, голова Верховної Ради Володимир Литвин. І справа не лише у факті підписання президентом України угоди про створення єдиного економічного простору з Росією, Казахстаном та Білоруссю, що, зрозуміло, відіб’ється на наших стосунках з ЄС. Саме по собі це новоутворення видається доволі сумнівним, адже надто очевидним є те, що кожна зі сторін-учасниць розуміє його завдання по- своєму, і ці розбіжності настількі суттєві, що, фактично, зводять зусилля організаторів акції нанівець.

Таким було загальне тло, на якому 10 вересня у м. Кіровограді відбувся круглий стіл на тему: «Інтеграційна модель для України, історичний досвід і перспектива». Цей круглий стіл став першим у низці заходів, присвячених 350-й річниці Переяславської Ради, що протягом найближчого часу спільно проводитимуть Міжнародний благодійний фонд «Смолоскип» та Наукове товариство «Гуманітарна Колегія».

Обласна бібліотека для юнацтва ім. Бойченка, що гостинно прийняла учасників круглого столу, стала місцем доволі жвавої дискусії. Вдалу постановку питання у підході до оцінки ролі Переяславської Ради в історії України запропонував у своєму виступі Олександр Циценко. Ярослава Музиченко підняла проблему повернення до України культурних цінностей, що в різні часи були вивезені до зібрань та колекцій в Росії. Але, треба зазначити, поточна політична ситуація, зокрема перспектива входження України до ЄЕП, відбилася на обговоренні. Більшість спроб зосередитись на розгляді наслідків для України подій 1654 року розбивалися об позицію присутніх: чи не готується, часом, для України Переяслав-2?

Взаємовиключність одночасного входження України до ЄЕП та вступу до Світової організації торгівлі у своїй доповіді спробував довести Микола Акімов. Були розглянуті й інші аспекти майбутньої, а тепер вже укладеної угоди. Олексій Хмара підкреслив той факт, що остаточно визначитись із напрямком інтеграції для України можливо за умови знайдення порозуміння стосовно зовнішньополітичних пріоритетів всередині держави. В продовження цієї тези пролунали під час круглого столу і заклики відійти від традиційних фобій та обговорити не менш актуальні питання внутрішнього життя, що на загальному фоні виглядало трохи провокативно.

В цілому ж учасники дискусії зійшлися на тому, що вибір 2003 року, як і вибір Україною своєї долі у році 1654-ім, це, насамперед, вибір цивілізаційний. А наслідки цього вибору постійно присутні на вулицях українських міст і зараз. Ленін чи Кіров у центрі того ж таки Кіровограду не єдині і, мабуть, не найстрашніші елементи такої присутності. Для прикладу – у перейменуванні вулиць, процесі, який потроху торкається цього обласного центру, чи у назвах деяких місцевих газет помітним є апелювання не до вітчизняної, а до російської імперської спадщини. Що характерно сьогодні і для інших міст Центру, Сходу чи Півдня України.

Втім, є у Кіровограда й інші, більш привабливі, риси. Насамперед, – це діяльність осередків українства, зокрема кафедри українознавства Кіровоградського державного технічного університету, завдячуючи колективові якої і стало можливим за два неповних дні провести, окрім круглого столу, ще відбірковий тур чергового фестивалю поезії «Молоде вино» та низку зустрічей у студентських аудиторіях. Мудрі люди вчать, що добрий початок – це вже половина справи. Якщо брати цю тезу за основу, то ставка на Кіровоград як на відправний пункт у пошуках «інтеграційної моделі для України» себе цілком виправдала.



Андрій Карпенко. Нова антологія «У пошуку театру» розпочинає свій пошук..." />

Андрій Карпенко. Нова антологія «У пошуку театру» розпочинає свій пошук...

10 жовтня у Києві відбулася презентація нового видання – антології молодої драматургії «У пошуку театру». Це вже друге видання збірника п’єс молодих авторів. Перша книга «У чеканні театру» побачила світ у 1998 році і вже за кілька місяців стала раритетом. Деякі п’єси були поставлені до появи книги, а деякі помандрували по сценах театрів і театральних вузів України вже завдяки антології – Київ, Луганськ, Луцьк, Рівне, Львів, Херсон... Саме успіх першої книги спричинив те, що директор видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич підтримав ідею проведення конкурсу та видання нової антології (ініціатор і упорядник обох книг Надія Мірошниченко, вона ж Неда Неждана).

Поява такого потужного збірника – неабияка подія в мистецькому житті України. Приємно відмітити, що нова антологія «У пошуку театру» більша і за обсягом, і за кількістю назв (16 п’єс), і за векторами пошуків молодими авторами нових стилів, жанрів та тем. І за географією походження авторів – Київ, Рівне, Чернівці, Харків, Донецьк, Вінниччина, Луганщина. Пасивна роль «людини в чеканні» просто на очах змінюється на роль «шукача». І пошук театру – це не лише буквальний пошук коретної будівлі, а насамперед пошук внутрішнього театру, нового драматургічного простору. Під однією обкладинкою зібралися й історична драма, і драма абсурду, і фентезі, і жорсткий сучасний реалізм, і міфологічна казка, і бурлеск. По суті, антологія об’єднала два покоління: тридцятилітніх – тих, хто вже має не одну постановку і численні публікації, і студентів-початківців, які роблять перші кроки на драматургічному шляху. Ось їхні імена: Анна Багряна, Артем Вишневський, Ігор Бондар-Терещенко, Олег Миколайчук-Низовець, Неда Неждана, Світлана Новицька, Юрій Паскар, Олександра Погребінська, Олексій Росич, Надія Симчич, «Бурсаки» – Гурт ЛТВ. П’єси були відібрані серед творів, надісланих на спеціальний драматургічний конкурс. В журі, що очолив відомий драматург, прозаїк та кіносценарист Богдан Жолдак, увійшли літературознавець, кандидат філологічних наук Мар’яна Шаповал та режисер, професор, заслужений діяч мистецтв України Володимир Судьїн.

Дійство презентації відбува-лося, як і годиться для театральної книги, у приміщенні Будинку актора. Щоправда, великий зал поки що на ремонті, а затишне фойє ломилося від публіки – прихильників драматургічної антології виявилося чимало. Презентація мала традиційну офіційну частину, де виступали всі причетні до виходу книги, названі вище, а також голова Гільдії Драматургів Ярослав Верещак та голова об’єднання драматургів НСПУ Василь Фольварочний. Найбільш дискусійною тезою стало твердження Мар’яни Шаповал про те, що розквіт драматургії символізує майбутній розквіт держави: серед публіки були й песимісти, й оптимісти. Але вечір мав ще й розважальну програму – виступ акустичного рок-гурту «Пропала грамота». Родзинкою ж презентації стало комічне театральне дійство «Повість со-врем’яних літ» у виконанні «бурсаків» – студентів курсу «літературна творчість» Київського університету ім. Т. Шевченка.

Особливо ж варто відзначити, що ситуація з розпродажем антологій 2003-го року на презентації повторила аналогічну у 1998-му – бажаючих придбати книгу виявилося значно більше, ніж узятих для презентації видавництвом «Смолоскип», яке планує презентації книги «У пошуку театру» в інших містах України.


 
Нові видання „Смолоскипа”" />

Нові видання „Смолоскипа”

Переяславська Рада 1654 року
(Історіографія та дослідження)

/ Ред. кол. П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. –
К.: Смолоскип, 2003. – ХХ + 890 с.

В останніх числах вересня видавництво «Смолоскип» спільно з Інститутом української археографії та джерелознавства
НАН України, Науковим товариством ім. Шевченка в Америці і Канадським інститутом українських студій видало книжку
«Переяславська рада 1654 р.» – унікальний збірник, який, напевно, ще на багато десятиріч буде найдокладнішим джерелом наукової інформації про українсько-московську угоду між гетьманом Богданом Хмельницьким і царем Олексієм Михайловичем.

Збірник статей «Переяславська рада 1654 р.» уміщує в першій частині передрук праць української історіографії та публіцистики останньої чверті ХІХ–70-х років ХХ ст. До другої частини увійшли наукові дослідження сучасних істориків – огляд української, польської та англомовної історіографії, статті про Переяславську раду, її причини і наслідки. Науковою аргументацією ще раз спростовується т. зв. переяславська легенда про добровільне входження України до складу Московської держави як вияв «споконвічної мрії» українського народу до возз’єднання з московським народом. У друкованих тут працях класиків національної історіографії М. Грушевського, В. Липинського, А. Яковліва, Р. Лященка та ін. підкреслюється, що північно-східний напрям дипломатії Богдана Хмельницького мав такий самий зміст, як і турецько-кримський, шведський, семигородський, що основним завданням української політики того часу був пошук сильного військового союзника у боротьбі з Польщею за об’єднання усіх етнічних земель у державно-адміністративному устрої Війська Запорозького.


Петро Вознюк. НЕСПОКУТУВАНА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ" />

Петро Вознюк. НЕСПОКУТУВАНА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога.
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.

Тарас Шевченко

Поставши перед необхідністю написатиредакційний матеріал з нагоди дванадцятої річниці незалежності, відразу розумієш, що це не так просто зробити. Адже за дванадцять років з’явилося безліч серйозних наукових досліджень, публіцистичних статей та просто опусів-медитацій «на задану тему», і сказати щось нове з цього приводу насправді дуже нелегко. Тому замість чергового відтворення штампів краще «послухати» наш інформаційний простір, аби спробувати з’ясувати, хто, що та, головне, навіщо говорить про державну незалежність України.

Манна локшина на наші вуха

Пригадується, політолог В. Полохало на сторінках однієї олігархічної газети («2000», 23.08.2002 р.) охрестив події серпня 1991 року «манною революцією», вочевидь натякаючи, що незалежність дісталася нам «на халяву», буквально як пустельний харч – народові Мойсея. «Ми триста років сиділи в центрі Європи і чекали «самостійності». Господь не витримав цього знущання і здійснив диво» – в унісон йому твердить автор статті «Україна – батьківщина замріяних ангелів», мабуть, лише за суто випадковим збігом обставин уміщеної на сторінках відомого своєю «повагою» до всього українського тижневика «Бульвар»
(№ 373, 12.2002 р.), так і патріотично-елітарного «Переходу-IV» (№ 2 (4), 2000 р.). Ба більше: «диво» це сталося «…как-то нєзамєтно» («Власть и политика», 22.08.2003 р.) і віддати йому належне вийшло на київські вулиці 1991-го «…всєго нєсколько тисяч чєловєк, прієхавших прєімущєствєнно із западних областєй Украіни»
(В. Малинкович, там само).

Тих, хто наповнює медіа-простір подібними сентенціями, не зупиняє навіть невідповідність їхніх «велемудрих» висновків «генеральній лінії», творці якої таки змушені були визнати, що усамостійнення явилося «…не наслідком якогось збігу обставин, не щедрим дарунком долі» (Леонід Кучма, з промови напередодні 8-ї річниці незалежності, 23.08.1999 р.). Але спробуйте порівняти розміри аудиторії президентських виступів з кількістю читачів того ж «Бульвару», а тим більше – глядачів провідних телеканалів, переповнених переважно тими самими «жовтими» побрехеньками, у тому числі й стосовно нашої новітньої історії… (Приємним винятком став хіба що проект екс-ведучого задушеної можновладними гомосовєтікусами «Післямови» О. Ткаченка «Незалежність. Український варіант», показаний на «Новому каналі» 24–25 серпня ц. р.). То яку ж «лінію» слід вважати генеральною? Чи, може,
за чотири роки «бульварний» курс став офіційним?

Якщо ж говорити серйозно, то всілякі спекуляції стосовно «халявності» суверенітету, незалежно від реальних намірів мовця, можуть мати тільки один наслідок: приниження статусу суверенної України, знецінення самої її ідеї в суспільній свідомості. Адже наразі виходить так, що домінантою всієї цієї демократично-плюралістичної какофонії є якраз теза про «незаслуженість» власної державності, що, мовляв, ледь не зненацька звалилася на
українців. Принаймні на теперішнє їх покоління.

Назад у «світле майбутнє»

Відповідні розмірковування нерідко супроводжуються спогадами про «сите» совєтське минуле УРСР і про нещодавні очікування «самостійницького раю», які (і це повсякчас підкреслюється) не справдилися. Ну а далі – далі і до закономірного розчарування недалеко. Мовляв, жили – не тужили, і тут ось на тобі – незалежність! Втім, зрештою, нічого, може й минеться, як страшний сон, як дріб’язкова недуга, може як у тому «бородатому» анекдоті про тюремно-окопних комах-паразитів: «у мєня тоже билі – прошлі». Одним словом, легко отримали – легко і віддати мусите «в случає чєво». Причому, зауважу, це не комуністи нас зомбують, які на такій пропаганді вже собаку з’їли і, маю підозру, неабияку копійку заробили. Не опозиція з-поза меж владних кабінетів і лав парламентської «більшості» зловтішається. Ні, це ті, що зараз державну (?) політику роблять. Наприклад, експерти Центру оцінки політичних ризиків «нічтоже сумняшеся» стверджують: «Для України ... питання реального суверенітету в будь-якій сфері ... становлять інтерес лише в ракурсі: допомагає чи заважає (виділено мною – П. В.) суверенітет економічному зростанню» («Кіевскій телеграфъ», 14.01.2002 р.).

А хто ж конкретно «заважає зростанню»? За вищенаведеною логікою, ймовірно, ті, що не схильні розглядати найвищі національні цінності в запропонованому «ракурсі». От, приміром, нинішній міністр економіки та євроінтеграції В. Хорошковський в бутність свою лідером виборчого об’єднання «Команда озимого покоління» «нє мудрствуя лукаво» називав винуватцями ледь не всіх наших проблем «консерваторів-націоналістів, які висувають гасла навіть не десяти-, а дев’яностолітньої давності про незалежність, націоналізм та ін.» (див., зокр., його відкритий лист від 25.02.2002 р.). Дивно, адже навіть де-юре Україна є незалежною всього лише трохи більше десяти років. Не кажучи вже про де-факто… Характерно, що при цьому в якості позитивної альтернативи висувався не хто інший, як В. Путін, що «…за кілька місяців подолав шлях від мало кому відомого офіцера до правого політика». Мабуть, невипадково журнал «ПіК» (2001, № 47) влучно назвав цей проект «п’ятою колоною», зазначивши, що його адресатом є потенційна бізнес-еліта країни, яку кремлівські замовники Щедровицького бажали би бачити орієнтованою на Москву.

P. S. Невже нам потрібен Вуковар?

Після всього почутого часом здається, що сучасне населення України дійсно сплатило замалу ціну за національне визволення. Адже, приміром, у Хорватії, де ще свіжі в народній пам’яті жертви визвольних змагань, навряд чи була би можливою така словесна вакханалія навколо питання державної незалежності. Як і високі заяви на кшталт «національна ідея не спрацювала». І систематичні ворожі вибрики на власній території представників сусідньої держави. І демонстрація центральними телеканалами якихось сербських відповідників кінодилогії «Брат», якщо б такі існували. І ще багато-багато чого, про що не хочеться навіть згадувати. Невже, щоб поважати себе і свою державу, нам обов’язково треба було пережити свій Вуковар (це хорватське місто, нагадаю, було практично знищене під час війни в екс-Югославії і стало символом сучасного варварства)? Сподіваюсь, ні, але в будь-якому разі не забуваймо, що занадто економний платить двічі…

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.