Головна статті
Смолоскип України №11(88), листопад 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Олесь Степанченко, Петро Нетяга. ПОЛЕ БИТВИ – УКРАЇНА" />

Олесь Степанченко, Петро Нетяга. ПОЛЕ БИТВИ – УКРАЇНА

Унікальність геополітичного розташування України завжди робила її сферою зацікавлення світових політичних потуг. У добу глобалізації та інформатизації їх тиск на наше суспільство закономірно посилюється, набуваючи все більш різноманітних форм – від «м’якого» медіа-піару до майже неприхованого владного лобіювання.

«Світло зі Сходу»

Назва маргінальної партії О. Чародєєва якнайкраще характеризує позицію деяких бізнесово-політичних угруповань та Компартії України. Зовнішня орієнтація «холдингів» визначається необхідністю захисту їхніх економічних інтересів, пов’язаних головне із російськими фінансово-промисловими групами, а відтак і з Кремлем. Крім того, єдина реальна альтернатива Москві – євроінтеграція – є сутнісно неприйнятною для більшості вітчизняних «олігархів», адже у її висліді вони втратять владно-корупційні привілеї й не зможуть ані конкурувати із західними інвесторами, ані контролювати партійну систему та ЗМІ.

Типовим представником промосковської «олігархії» є група Пінчука – Деркача, також відома як партія «Трудова Україна». Вона використовує для пропаганди зближення з Росією ідеологію лібералізму й космополітичного прагматизму, зокрема, наголошуючи на «європейськості» нового Президента РФ Путіна та «перспективності» руху «До Європи – з Росією!». Рупором «трудоукраїнців» є газети «Факты», «Кіевскій телеграфъ», телеканали ICTV, «Ера» та інші досить «тиражні» медії. Завдяки своєму «хворобливому москвофільству» (цитуємо телеканал «Інтер»), ліберальні «трудовики» вже частково перехопили в комуністів деякі лобістські «замовлення» Кремля (як-от впровадження двомовності та військового союзу). Найсвіжіший лобістський проект групи – видання й безкоштовне розповсюдження «в нагрузку» бюлетеня «Вестникъ» (спільно з російською держагенцією РІА «Новости»), який виражає офіціозно-«лаковану» версію ситуації в Росії й зовнішньої політики Москви.

На цю ринкову нішу претендують й інші клани, наприклад, «київський холдинг» (він же – СДПУ (о)) та донецько-кримські «регіонали». Лідер «есдеків» Медведчук у боротьбі за московську прихильність нещодавно домігся від кримських депутатів ухвалення відверто провокаційної постанови про статус російської мови (використовуючи, ясна річ, своє становище «антикризового менеджера» Л. Кучми). Всі орієнтовані на Росію групи зазвичай спираються на одні й ті самі геополітичні тези, в оригіналі сформульовані російськими фахівцями
(Г. Павловським, С. Карагановим), та користуються підтримкою російських ЗМІ, політиків і громадських діячів.

Компартія України залишається важливим провідником російських інтересів в Україні. Чисельна й дисциплінована фракція у Верховній Раді та розгалужена партійна мережа роблять комуністів потужною лобістською структурою. За цими показниками Компартія переважає москвофільські бізнесово-політичні групи, для яких політична/PR-діяльність не є основною. До того ж, становище «олігархів» є менш стабільним за КПУ. Теперішня кон’юнктурна співпраця частини керівництва партії із нібито прозахідною «демократичною опозицією» не повинна вводити в оману. В будь-якому разі на крайній випадок існує варіант відокремлення від КПУ найбільш проросійського угруповання на чолі з Л. Грачем, якого наразі активно «розкручують» деркачівські медіа.

Парадокси євроатлантизму

Прозахідна «партія» в Україні не має серйозної економічної чи організаційної бази. Потужних бізнес-структур, які б однозначно залежали від Заходу або контролювалися західними компаніями, налічується небагато. Євроатлантичне лобі являє собою сукупність незалежних від бізнесу структур, що тісно співпрацюють з НАТО, Євросоюзом, США та ін. західними країнами. Це, як правило, націонал-демократичні й націоналістичні партії, а також неурядові дослідницькі чи благодійні організації. Далеко не останнім мотивом прозахідної заангажованості цих сил є корпоративна матеріальна зацікавленість, адже від західної допомоги залежать не лише безпосередньо лобісти та політики, але також значна частина громадських діячів та науковців. Вагомим чинником виступає також прагнення не допустити ймовірної інтеграції з Росією, яка для більшості прозахідних діячів і значної частини інтелігенції та чиновництва означатиме політичний, кар’єрний і особистісний крах.

Потенційно найвпливовішою з прозахідників є команда Віктора Ющенка, себто його найближче оточення, бізнесові структури, що за ним стоять, а також найтісніше пов’язані з Ющенком політики й партії (“Реформи і порядок”, УНР, НРУ, КУН). Своєю урядовою діяльністю Ющенко сприяв збалансуванню російського впливу західним та обмеженню можливостей бізнес-угруповань, орієнтованих на Москву. Однак важливим чинником геополітичної орієнтації команди В. Ющенка також є президентські амбіції, реалізація яких вимагатиме узгодження зовнішньополітичних кроків із громадською думкою та інтересами різноманітних сил як в Україні, так і за кордоном. Відтак він враховуватиме проросійську налаштованість частини виборців, а надто – думку промосковських бізнес-груп (“Лукойл-Україна”, “Альфа-груп”, донецького “клану”), від підтримки або нейтралітету яких наразі залежить. Роль команди Ющенка як прозахідного лобі цілковито залежить від результатів виборів-2004. Оскільки сама по собі вона не володіє значущими економічними й медіа-ресурсами, у випадку поразки Ющенко мало на що впливатиме.

Скоординованої медіа-підтримки євроатлантичного вибору, на відміну від проросійського напряму, не існує. Наявний лише незначний прозахідний дисбаланс у газетах «Вечірні вісті», «День», «Дзеркало тижня», «Україна молода», телеканалах «1+1», СТБ та «Новий канал». Власне прозахідними суб’єктами українського медіа-ринку є журнал «ПіК», українські служби «Радіо Свобода» та радіо «Голос Америки», а також газета «Українське слово». Однак ці чотири медії популярні головно серед гуманітарної інтелігенції і значно поступаються за аудиторією провідним проросійським ЗМІ. Немає також достатньо розроблених програм і пропагандистських концепцій «європейського вибору», через що частина професійної аудиторії сприймає цю ідею як нереалістичну.

Порівнюючи потенціал промосковського й прозахідного лобістських «таборів», його слід визнати непропорційним. На боці «євроатлантистів» такі безумовні переваги, як геостратегічна безальтернативність і світоглядна привабливість «європейського вибору» та широка підтримка інтелігенції. Втім, москвофіли компенсують відсутність цих «козирів» масованою, і зазначимо, якісною медіа-обробкою широких народних мас та потужними важелями кулуарної політики. Ідеологічна спільність західників допомагає мало: націонал-демократи, як відомо, об’єднуються лише перед розстрілом, тоді як проросійські сили порівняно успішно розподілять між собою «ностальгічну» (комуністам), «центристсько-ліберальну» («регіоналам» і «трудоукраїнцям») та «соціал-демократичну» авдиторії. Найбільшою перевагою промосковців є те, що вони мають що втрачати – «заводи, газети, пароходи», депутатські фракції і області.

Водночас прозахідної сили, яка б мала реальні претензії на економічну й політичну владу в країні, дотепер немає.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.