Головна статті
Смолоскип України №11(88), листопад 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Роксоляна Свято. «Година чорного причастя», або перспективи україномовного «маскульту»" />

Роксоляна Свято. «Година чорного причастя», або перспективи україномовного «маскульту»

З того часу, як до проявів масової культури почали ставитися поважно (себто досліджувати, коментувати їх і, звичайно ж, ганити чи підносити), літературознавство долучило до свого й без того безмежного інструментарію ще одне незвичайне поняття – «літературна полиця». Себто мова тут не про самі полиці, а, скорше, про їхню ієрархію на стіні чи, точніше, про ієрархію їхнього вмісту (читай: літератури).

Отож, за вагомістю визначають літературу «першої полиці» (вона ж «справжня» і «нетлінна») і протилежну їй літературу «третьої» (вона ж «масова», «розважальна» й «неглибока»). А десь посередині, скориставшись математичною логікою, філологи прилаштували «другу» полицю, наповнивши її текстами, занадто гарними для «третьої», але заслабкими для «першої» ...

Думка про присудження текстові Павла Бондаренка якоїсь «полиці» виникає не випадково. Якщо пам’ять мені не зраджує, на врученні нагород «Смолоскипу» 2001 року сам автор шляхетно заявив, що метою його роману є якраз популяризація україномовної літератури на книжковому ринку.

Що ж, такий жест гідний поваги, адже автор, таким чином, нібито свідомо відмовляється від письменницьких амбіцій на користь амбіцій патріотичних. Але тут виникає інше, в дусі Гамлета, питання – чи здатний український текст «масової» літератури пробитися й здобути перемогу на російськомовному книжковому ринку? І ще, – чи здатний саме цей текст бути вибраним
з-поміж тисячі російських видань?

У контекст сучасної літератури-чтива роман Павла Бондаренка прекрасно вписується. Головний герой «Години чорного причастя» – такий собі пострадянський Джеймс Бонд Сергій Градов – стає на поєдинок з «могутнім» злом (чи, як сам автор уподобав писати, ЗЛОМ). Як і кожен подібний герой, він володіє всім джентельменським набором позитивних (чи, принаймні, симпатичних) рис, що ними й повинен володіти «справжній мужчина»: небагатослівний, рішучий, чесний. Мало того, Градов живе невибагливо й аскетично, харчується яєчнею (цим незмінним атрибутом самотності), не пиячить, хоча й може, не скривившись, вихилити зо дві чарки etc.

Наш супермен викликає повагу навіть у керівників злочинних угруповань, дарма що «компліменти» свої вони роблять колишньому «ментові»: «Ви були й залишаєтесь чудовим оперативником з величезним досвідом роботи, і, що теж надзвичайно важливо, – ви непідкупний. Робота, що ми її вам збираємось запропонувати, не з легких, але це саме те, чим ви звикли займатись»...

Тож, як бачите, в сюжетному плані все зовсім непогано. І навіть більше, – роман не до кінця передбачуваний! Карколомний сюжет, що розвивається ще швидше, ніж у голлівудських кінобестселлерах, аж ніяк не переходить у типовий хеппі(геппі?)-енд.

У невеликій анотації наприкінці книги роман Бондаренка названо «фантастичним трилером», що більше пасувало б якраз до позначення якогось американського фільму, а не твору художньої літератури. Як підозрюю, під «фантастичністю» малися на увазі всі ці магічно-заклинальні атрибути, чари, розповіді про існування колосальних за своїм масштабом змов, всесвітніх таємних орденів (мало не написала «тамплієрських») і т. д.

І тут можна згадати, що в уста другорядному персонажеві – лікареві-наркологові з КДБ-істським минулим Якубовичеві – автор укладає просто-таки грандіозну за своїм розмахом теорію про те, як насправді розподілена влада в світі. Звертаю увагу на це ще й тому, що теорія ця виписана, фактично, до найменших деталей і зачіпає ще й такі «маловідомі» для теперішнього читача часи, як правління Сталіна. Таким чином, автор або не пошкодував часу й зусиль на політ фантазії, або ж теорія ця не є для нього простою художньою вигадкою. В кожному разі, з’ясувати це з тексту достатньо важко.

Крім того, хотілося б спинитися на іншому прояві фантастичності та нереальності в романі. Існує погляд, що наша держава утвердиться як національно свідома, коли злочинець у підворітні вимагатиме український «гаманець» (а не російський «кошелек»). Так от – це сталося! Кримінальні елементи, менти (тут, услід за Іздриком, можна було б написати «елементименти»), лідери таємних орденів у цьому романі забалакали українською. Мало того, – більш-менш літературною українською! І навіть «справжній мужчина» Градов у найскрутніших ситуаціях не йде далі суворого «чорт!».

У деяких місцях текстові, щоправда, бракує художності (от хоча б «триповерхові» складнопідрядні речення: «Я навіть не ночував вдома, перекунявши в невеличкому флігельку, який винаймав у старенької бабці, котра перебралася жити до сестри»).

Але навіть попри ці (не надто суттєві для роману-чтива) недоліки, «Година чорного причастя» має великий арсенал (я зовсім не жартую) потужної літературної зброї, з якою можна було б згадуваний вже всоте книжковий ринок здобути. Можна... проте за інших умов.

Маю, на жаль, підозру, що знайти свого читача на цьому етапі романові Бондаренка буде тяжко. І відсутність елементарної «розкрутки» (таке явище все ще незвичне для україномовного літературного контексту) є тут серйозною завадою. Хоча, чесно кажучи, відсутність тих самих грошей є завадою ще серйознішою.

Тому наступним кроком для Павла Бондаренка мусила б стати спроба перемогти, наприклад, у «Коронації слова», отримавши, таким чином, і більший, ніж «смолоскипівський», наклад, і достатньо суттєвий суспільний розголос. Адже доволі смішно говорити про якийсь там резонанс, коли про існування самої книги майже ніхто іззовні (щодо «Смолоскипу») не знає.

А далі – no comments. Бо чудово зрозуміло, що написане після цього абзацу має всі шанси перейти в сферу чистої (можна було б мені заперечити, що якраз «брудної») політики.

Тому закінчую статтю, сподіваючись, що невдовзі з’явиться привід для якихось утішніших прогнозів.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.