Головна статті
Смолоскип України №11(88), листопад 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки


Нагороди для "Смолоскипа"" />

Нагороди для "Смолоскипа"

На Форумі видавців, який відбувся у Львові наприкінці вересня цього року, кращим видавництвам України було вручено різноманітні нагороди. Видавництво «Смолоскип» отримало цінний подарунок від Верховної Ради України.

У львівському Оперному театрі голові видавництва «Смолоскип» Осипу Зінкевичу вручив цей подарунок голова Комітету Верховної Ради з питань культури Лесь Танюк.

8 листопада 2002 р. Київський міський голова Олександр Омельченко вручив «Смолоскипу» цінний подарунок і грамоту-подяку: «Подяка Зінкевичу Осипу Степановичу за вагомий особистий внесок у розвиток українського книговидання, популяризацію українського слова та з нагоди дня української писемності та мови».


IX СЕМІНАР ТВОРЧОЇ МОЛОДІ В ІРПЕНІ" />

IX СЕМІНАР ТВОРЧОЇ МОЛОДІ В ІРПЕНІ

Міжнародний благодійний фонд «Смолоскип» оголошує IХ семінар творчої молоді в м. Ірпені. Семінар традиційно відбудеться на початку травня. У наступному числі бюлетеня буде надрукована розгорнута програма семінару та Реєстраційна картка учасника. Охочі мають вирізати та заповнити цю картку і разом з нею надіслати на адресу «Смолоскипа» тези своєї доповіді на одну з поданих тем. Особам, які пройдуть відбір, буде надіслане спеціальне запрошення.

ІРПІНЬ-2003

Політологічна частина

«Політика – мистецтво»

1. Мистецтво владарювання

Відповідальний: Олег Коляса (Львів)

Тематика: Прояви влади на історичних етапах. Її xарактеристики.
Державна влада. Методи легітимації. Межі та інститути влади.

Прояви влади на історичних етапах. Її xарактеристики. Державна влада. Методи легітимації. Межі та інститути влади.

2. Культура і політичне

Відповідальні: Ян Чайковський (Львів), Оксана Дащаківська (Львів), Олесь Обертас (Київ)

Тематика: Культура як чинник політики. Єдність політики і мистецтва
в культурі шістдесятників. Норми і правила гри, ідеали в політиці. «Ремісники» в мистецтві та політиці. Еліта і маса.

Культура як чинник політики. Єдність політики і мистецтва в культурі шістдесятників. Норми і правила гри, ідеали в політиці. «Ремісники» в мистецтві та політиці. Еліта і маса.

3. Феномени політики

Відповідальний: Віталій Мороз (Київ)

Тематика: Визначення і диференціація терміну. Підходи і пошуки.

–Олег Коляса (Львів)Прояви влади на історичних етапах. Її xарактеристики. Державна влада. Методи легітимації. Межі та інститути влади. Ян Чайковський (Львів), Оксана Дащаківська (Львів), Олесь Обертас (Київ)Культура як чинник політики. Єдність політики і мистецтва в культурі шістдесятників. Норми і правила гри, ідеали в політиці. «Ремісники» в мистецтві та політиці. Еліта і маса. Віталій Мороз (Київ)Визначення і диференціація терміну. Підходи і пошуки.

Мистецька частина

«Іно- та самоідентичність: пошук естетичної домінанти»

1. Літературна естетична парадигма Сходу і Заходу: вибір України

Відповідальні: Богдан Стороха (Полтава), Станіслав Федорчук (Донецьк)

Тематика: Художній твір (не лише літературний), може практикувати будь-які теми і, власне, не теми повинні визначати лінії аналізу, а те, яка механіка присутня у творі. Порівняння непорівняного – шлях втілення індивідуальності критика...

2. Комплекс артефактів як моделювання знаків національної приналежності (гомо- та гетерогенність)

Відповідальний: Микола Леонович (Полтава)

Тематика: Знаки фіксують аспекти культури від суто фізіологічного ставлення до людського тіла як-то осмислення жінки, статі,
до соціальності як стосунків особи і контексту, контексту як іншого.

Знаки фіксують аспекти культури від суто фізіологічного ставлення до людського тіла як-то осмислення жінки, статі, до соціальності як стосунків особи і контексту, контексту як іншого.

3. Музична автентичність: під знаком питання

Відповідальний: Андрій Раднюк (Київ)

Тематика: Музика є до певної міри тонкою матерією, котра позначається

як у словесній творчості, так і у площині артефактів та слугує знаком епохи та може стати підґрунтям для ідентифікації культурного періоду.

Богдан Стороха (Полтава), Станіслав Федорчук (Донецьк)Художній твір (не лише літературний), може практикувати будь-які теми і, власне, не теми повинні визначати лінії аналізу, а те, яка механіка присутня у творі. Порівняння непорівняного – шлях втілення індивідуальності критика... Микола Леонович (Полтава)Знаки фіксують аспекти культури від суто фізіологічного ставлення до людського тіла як-то осмислення жінки, статі, до соціальності як стосунків особи і контексту, контексту як іншого. Андрій Раднюк (Київ)Музика є до певної міри тонкою матерією, котра позначається

Докладніша інформація у наступних числах бюлетеня

Голова оргкомітету ІХ семінару творчої молоді – Андрій Раднюк

Голова оргкомітету ІХ семінару творчої молоді –


Олександр Маслак. Осінь 2002 – «сезон жахів»" />

Олександр Маслак. Осінь 2002 – «сезон жахів»

Осінь 2002 року стала у висвітленні українських ЗМІ справжнім сезоном жахів. Варто лише побіжно ознайомитись з тими «стравами», якими годували нас журналісти.

Подією номер один, в українському інформаційному просторі стало, без сумніву, захоплення чеченськими боївкарями заручників у концертному комплексі на Дубровці, в Москві. Ця непересічна подія наштовхує на низку висновків. Першим з них є констатація наївності, як українського споживача інформації, так і значної частини її «подавачів». І ті, і ті розділились на дві нерівновеликі групи. Одні сприймали події з точки зору переляканого російського обивателя, інші з точки зору українських націонал-демократів. Обидва погляди вражають своєю наївністю і поверховістю.

А ось інша подія, на яку варто було б звернути увагу (тим більше, що вона трапилась в Україні), масовою свідомістю взагалі ніяк не була сприйнята чи осмислена. Це виявлення серед працівників Рівненської АЕС «спеціалістів» з купленими дипломами. Власне, весь жах не в тому, що дипломи вони отримали за гроші – таке в наших краях не рідкість. Жах полягає в тому, що дипломи вони отримали навіть номінально не навчаючись в університеті. І навряд чи «злі і погані» чеченці всіма своїми терористичними актами разом взятими зможуть перевершити шкоду, яку міг би завдати Україні і всьому світові безграмотний персонал Рівненської атомної станції.

На фоні цих великих жахів – траплялись і менші, уявні чи «псевдожахи». До них можна зарахувати остаточний розпад (чи розклад) мертвонародженої депутатської більшості у Верховній Раді та імовірний продаж українських радарних систем Іраку. Після першої події багато хто лякав якоюсь дестабілазацією в країні, після другої дехто вже марив можливими натівськими бомбардуваннями Києва чи Донецька.

На завершення варто зазначити, що жахи можуть вплинути на свідомість у двох напрямках: або протверезити і наштовхнути на роздуми, або, навпаки, паралізувати нормальний хід думок і викликати деградацію психіки. Тож варто побажати, аби масова свідомість українців від усіх тих жахів і протверезішала і стала здатною бодай до якоїсь рефлексії.


Роксоляна Свято. «Година чорного причастя», або перспективи україномовного «маскульту»" />

Роксоляна Свято. «Година чорного причастя», або перспективи україномовного «маскульту»

З того часу, як до проявів масової культури почали ставитися поважно (себто досліджувати, коментувати їх і, звичайно ж, ганити чи підносити), літературознавство долучило до свого й без того безмежного інструментарію ще одне незвичайне поняття – «літературна полиця». Себто мова тут не про самі полиці, а, скорше, про їхню ієрархію на стіні чи, точніше, про ієрархію їхнього вмісту (читай: літератури).

Отож, за вагомістю визначають літературу «першої полиці» (вона ж «справжня» і «нетлінна») і протилежну їй літературу «третьої» (вона ж «масова», «розважальна» й «неглибока»). А десь посередині, скориставшись математичною логікою, філологи прилаштували «другу» полицю, наповнивши її текстами, занадто гарними для «третьої», але заслабкими для «першої» ...

Думка про присудження текстові Павла Бондаренка якоїсь «полиці» виникає не випадково. Якщо пам’ять мені не зраджує, на врученні нагород «Смолоскипу» 2001 року сам автор шляхетно заявив, що метою його роману є якраз популяризація україномовної літератури на книжковому ринку.

Що ж, такий жест гідний поваги, адже автор, таким чином, нібито свідомо відмовляється від письменницьких амбіцій на користь амбіцій патріотичних. Але тут виникає інше, в дусі Гамлета, питання – чи здатний український текст «масової» літератури пробитися й здобути перемогу на російськомовному книжковому ринку? І ще, – чи здатний саме цей текст бути вибраним
з-поміж тисячі російських видань?

У контекст сучасної літератури-чтива роман Павла Бондаренка прекрасно вписується. Головний герой «Години чорного причастя» – такий собі пострадянський Джеймс Бонд Сергій Градов – стає на поєдинок з «могутнім» злом (чи, як сам автор уподобав писати, ЗЛОМ). Як і кожен подібний герой, він володіє всім джентельменським набором позитивних (чи, принаймні, симпатичних) рис, що ними й повинен володіти «справжній мужчина»: небагатослівний, рішучий, чесний. Мало того, Градов живе невибагливо й аскетично, харчується яєчнею (цим незмінним атрибутом самотності), не пиячить, хоча й може, не скривившись, вихилити зо дві чарки etc.

Наш супермен викликає повагу навіть у керівників злочинних угруповань, дарма що «компліменти» свої вони роблять колишньому «ментові»: «Ви були й залишаєтесь чудовим оперативником з величезним досвідом роботи, і, що теж надзвичайно важливо, – ви непідкупний. Робота, що ми її вам збираємось запропонувати, не з легких, але це саме те, чим ви звикли займатись»...

Тож, як бачите, в сюжетному плані все зовсім непогано. І навіть більше, – роман не до кінця передбачуваний! Карколомний сюжет, що розвивається ще швидше, ніж у голлівудських кінобестселлерах, аж ніяк не переходить у типовий хеппі(геппі?)-енд.

У невеликій анотації наприкінці книги роман Бондаренка названо «фантастичним трилером», що більше пасувало б якраз до позначення якогось американського фільму, а не твору художньої літератури. Як підозрюю, під «фантастичністю» малися на увазі всі ці магічно-заклинальні атрибути, чари, розповіді про існування колосальних за своїм масштабом змов, всесвітніх таємних орденів (мало не написала «тамплієрських») і т. д.

І тут можна згадати, що в уста другорядному персонажеві – лікареві-наркологові з КДБ-істським минулим Якубовичеві – автор укладає просто-таки грандіозну за своїм розмахом теорію про те, як насправді розподілена влада в світі. Звертаю увагу на це ще й тому, що теорія ця виписана, фактично, до найменших деталей і зачіпає ще й такі «маловідомі» для теперішнього читача часи, як правління Сталіна. Таким чином, автор або не пошкодував часу й зусиль на політ фантазії, або ж теорія ця не є для нього простою художньою вигадкою. В кожному разі, з’ясувати це з тексту достатньо важко.

Крім того, хотілося б спинитися на іншому прояві фантастичності та нереальності в романі. Існує погляд, що наша держава утвердиться як національно свідома, коли злочинець у підворітні вимагатиме український «гаманець» (а не російський «кошелек»). Так от – це сталося! Кримінальні елементи, менти (тут, услід за Іздриком, можна було б написати «елементименти»), лідери таємних орденів у цьому романі забалакали українською. Мало того, – більш-менш літературною українською! І навіть «справжній мужчина» Градов у найскрутніших ситуаціях не йде далі суворого «чорт!».

У деяких місцях текстові, щоправда, бракує художності (от хоча б «триповерхові» складнопідрядні речення: «Я навіть не ночував вдома, перекунявши в невеличкому флігельку, який винаймав у старенької бабці, котра перебралася жити до сестри»).

Але навіть попри ці (не надто суттєві для роману-чтива) недоліки, «Година чорного причастя» має великий арсенал (я зовсім не жартую) потужної літературної зброї, з якою можна було б згадуваний вже всоте книжковий ринок здобути. Можна... проте за інших умов.

Маю, на жаль, підозру, що знайти свого читача на цьому етапі романові Бондаренка буде тяжко. І відсутність елементарної «розкрутки» (таке явище все ще незвичне для україномовного літературного контексту) є тут серйозною завадою. Хоча, чесно кажучи, відсутність тих самих грошей є завадою ще серйознішою.

Тому наступним кроком для Павла Бондаренка мусила б стати спроба перемогти, наприклад, у «Коронації слова», отримавши, таким чином, і більший, ніж «смолоскипівський», наклад, і достатньо суттєвий суспільний розголос. Адже доволі смішно говорити про якийсь там резонанс, коли про існування самої книги майже ніхто іззовні (щодо «Смолоскипу») не знає.

А далі – no comments. Бо чудово зрозуміло, що написане після цього абзацу має всі шанси перейти в сферу чистої (можна було б мені заперечити, що якраз «брудної») політики.

Тому закінчую статтю, сподіваючись, що невдовзі з’явиться привід для якихось утішніших прогнозів.


Нана Куликова. Чубай FOREVER, або нова рецепція Грицька Чубая" />

Нана Куликова. Чубай FOREVER, або нова рецепція Грицька Чубая

Під таким немовленим, але відчутним «у повітрі» гаслом 5 листопада 2002 р. Студентське наукове товариство Києво-Могилянської академії провело круглий стіл, присвячений поетові.

Хотілося чогось не надто наукового, але й не надто вільного, хотілося відтворити атмосферу тогочасного інтелектуального Львова, зануритися в неї на якихось дві-три години. Для того запросили родину, друзів, сучасників. На превеликий жаль, з об’єктивних причин не змогли приїхати п. Галина і Соломія, але все-таки атмосфера ожила сама собою: із В. Морозовим, В. Онищенком, В. Яворським, і, звичайно, Т. Чубаєм. Отже, на три години аудиторія перетворилася на «Світ Грицька Чубая: розгадане й нерозгадане».

В. Онищенко, яко художник, закинув об’ємний, майже зоровий образ поета у його матеріальному оточенні. «Грицько ввірвався, – розповідав він, – у квітник старого Савки, батька Галини. У квітнику були, здебільшого, троянди». Власне, в атмосфері цих ідилічних троянд і ще сходів, які вели на гору в будинку Савок, і почався наш круглий стіл, який, до слова, модерував Р. Семків, викладач кафедри філології НаУКМА.

«Якось на “Молодому вині”, – згадав він, Наталка Білоцерківець сказала про сповідальність як опозицію до метафоричності поезії. З її подачі і виникла перша проблема, якою ми дещо обмежили поле дискусій: “Поезія Грицька Чубая: метафоричність чи сповідальність?”». Другим питанням, покликаним провокувати, було «Грицько Чубай: в традиції чи поза нею?»

Сучасники автора і його інтерпретатори з молодого покоління, яке виновило своє бачення на розсуд «метрів» одразу розійшлися в опініях. Роксоляна Свято (НаУКМА) заперечувала доцільність опозиції «метафоричність – сповідальність», адже поезія Чубая не вписується в рамки цих означень.

Суперечив поглядам метрів і поділ творчості Чубая на творчість «до себе» (себто юнацькі вірші), власне «чубаївську» поезію і поезію «після себе». В. Морозова обурила теза про те, що вірші Грицька після «Говорити, мовчати і говорити знову» були повторенням самого себе, адже «Чубай ніколи б не дозволив собі повторитися, ні-ко-ли». Домислюю собі, що в доповіді малося на увазі ховання в самого себе (пейзажно-філософська лірика), зумисне незачіпання провокаційних у (будь-якому розумінні) тем, як це робили багато попередників і сучасників Чубая, щоб не конфліктувати з режимом, – і цим вписування в «радянську» традицію. Втім, це лише одна інтерпретація. Н. Семащук (Тернопіль) інтерпретувала пізню творчість Чубая значно м’якше: «Автор раптово відходить від очікуваної вже від нього метафоричності та кодування як способу вислову і видає тексти, що, будучи мистецьки цінними, втрачають заплутаність сенсів і пропонують досить обмежені можливості до їх інтерпретування». Так покоління іноді знаходять консенсус.

Втім, не змусила себе довго чекати наступна провокація: Н. Куликова (НаУКМА) заявила про риси постмодерної поетики у «Відшукуванні причетного». У Чубая поняття цілісності, сутності, до якої треба прийти повністю нівельоване. В його творчості, як зазначає
К. Москалець, у дусі Дерріди, зовнішнє стає нутром, і сутність зникає невідомо куди. Зникає центр, який нависає над структурою. Відсутні будь-які ідеологеми. Візія часто замінюється ілюзією. До того ж, Г. Чубая порівняли з М. Павичем. В. Яворський темпераментно заперечив: «Не дуже уявляю собі, що таке постмодернізм, але основою чубаївської поетики є естетична настанова», – а її доповідачка якраз заперечувала в даній поемі. Думки «молодих» розділилися, хтось обстоював рафінований модернізм, посилаючись на те, що в Чубая відсутні відсторонене ставлення до художньої реальності, іронія та естетичний релятивізм, хтось допускав риси постмодерну.

У муках, зрештою, народжується істина. Колись Гі де Мопассан описав Флобера у творчому процесі: обличчя стає червоним, на чолі виступають жили... Від такого учасників порятував В. Морозов. Він приєднався до тих, хто був за риси постмодерну та іронію і розповів про італійську комуністичну газету, яку повісив був у своєму туалеті Грицько. Газета називалася «Unita». Грицько дописав велике «Z».

Круглий стіл завершувався двома доповідями студенток з Тернополя, які обстоювали своє право на рецепцію та інтерпретацію. Вони дещо згладили кути між позиціями покоління сучасників і молодшого покоління. «Інтерпретація робить для одиниці власним те, що спочатку було чужим», – запитувала Ізера Н. Семащук.

Ми зробили власним світ Грицька Чубая, прийняли його по-новому. І нехай у цьому трохи розійшлися в думках із «старшими» – в тому немає нічого страшного. Це лише свідчить, що Г. Чубай – неординарний, загадковий поет – і сьогодні серед нас.


Олесь Степанченко, Петро Нетяга. ПОЛЕ БИТВИ – УКРАЇНА" />

Олесь Степанченко, Петро Нетяга. ПОЛЕ БИТВИ – УКРАЇНА

Унікальність геополітичного розташування України завжди робила її сферою зацікавлення світових політичних потуг. У добу глобалізації та інформатизації їх тиск на наше суспільство закономірно посилюється, набуваючи все більш різноманітних форм – від «м’якого» медіа-піару до майже неприхованого владного лобіювання.

«Світло зі Сходу»

Назва маргінальної партії О. Чародєєва якнайкраще характеризує позицію деяких бізнесово-політичних угруповань та Компартії України. Зовнішня орієнтація «холдингів» визначається необхідністю захисту їхніх економічних інтересів, пов’язаних головне із російськими фінансово-промисловими групами, а відтак і з Кремлем. Крім того, єдина реальна альтернатива Москві – євроінтеграція – є сутнісно неприйнятною для більшості вітчизняних «олігархів», адже у її висліді вони втратять владно-корупційні привілеї й не зможуть ані конкурувати із західними інвесторами, ані контролювати партійну систему та ЗМІ.

Типовим представником промосковської «олігархії» є група Пінчука – Деркача, також відома як партія «Трудова Україна». Вона використовує для пропаганди зближення з Росією ідеологію лібералізму й космополітичного прагматизму, зокрема, наголошуючи на «європейськості» нового Президента РФ Путіна та «перспективності» руху «До Європи – з Росією!». Рупором «трудоукраїнців» є газети «Факты», «Кіевскій телеграфъ», телеканали ICTV, «Ера» та інші досить «тиражні» медії. Завдяки своєму «хворобливому москвофільству» (цитуємо телеканал «Інтер»), ліберальні «трудовики» вже частково перехопили в комуністів деякі лобістські «замовлення» Кремля (як-от впровадження двомовності та військового союзу). Найсвіжіший лобістський проект групи – видання й безкоштовне розповсюдження «в нагрузку» бюлетеня «Вестникъ» (спільно з російською держагенцією РІА «Новости»), який виражає офіціозно-«лаковану» версію ситуації в Росії й зовнішньої політики Москви.

На цю ринкову нішу претендують й інші клани, наприклад, «київський холдинг» (він же – СДПУ (о)) та донецько-кримські «регіонали». Лідер «есдеків» Медведчук у боротьбі за московську прихильність нещодавно домігся від кримських депутатів ухвалення відверто провокаційної постанови про статус російської мови (використовуючи, ясна річ, своє становище «антикризового менеджера» Л. Кучми). Всі орієнтовані на Росію групи зазвичай спираються на одні й ті самі геополітичні тези, в оригіналі сформульовані російськими фахівцями
(Г. Павловським, С. Карагановим), та користуються підтримкою російських ЗМІ, політиків і громадських діячів.

Компартія України залишається важливим провідником російських інтересів в Україні. Чисельна й дисциплінована фракція у Верховній Раді та розгалужена партійна мережа роблять комуністів потужною лобістською структурою. За цими показниками Компартія переважає москвофільські бізнесово-політичні групи, для яких політична/PR-діяльність не є основною. До того ж, становище «олігархів» є менш стабільним за КПУ. Теперішня кон’юнктурна співпраця частини керівництва партії із нібито прозахідною «демократичною опозицією» не повинна вводити в оману. В будь-якому разі на крайній випадок існує варіант відокремлення від КПУ найбільш проросійського угруповання на чолі з Л. Грачем, якого наразі активно «розкручують» деркачівські медіа.

Парадокси євроатлантизму

Прозахідна «партія» в Україні не має серйозної економічної чи організаційної бази. Потужних бізнес-структур, які б однозначно залежали від Заходу або контролювалися західними компаніями, налічується небагато. Євроатлантичне лобі являє собою сукупність незалежних від бізнесу структур, що тісно співпрацюють з НАТО, Євросоюзом, США та ін. західними країнами. Це, як правило, націонал-демократичні й націоналістичні партії, а також неурядові дослідницькі чи благодійні організації. Далеко не останнім мотивом прозахідної заангажованості цих сил є корпоративна матеріальна зацікавленість, адже від західної допомоги залежать не лише безпосередньо лобісти та політики, але також значна частина громадських діячів та науковців. Вагомим чинником виступає також прагнення не допустити ймовірної інтеграції з Росією, яка для більшості прозахідних діячів і значної частини інтелігенції та чиновництва означатиме політичний, кар’єрний і особистісний крах.

Потенційно найвпливовішою з прозахідників є команда Віктора Ющенка, себто його найближче оточення, бізнесові структури, що за ним стоять, а також найтісніше пов’язані з Ющенком політики й партії (“Реформи і порядок”, УНР, НРУ, КУН). Своєю урядовою діяльністю Ющенко сприяв збалансуванню російського впливу західним та обмеженню можливостей бізнес-угруповань, орієнтованих на Москву. Однак важливим чинником геополітичної орієнтації команди В. Ющенка також є президентські амбіції, реалізація яких вимагатиме узгодження зовнішньополітичних кроків із громадською думкою та інтересами різноманітних сил як в Україні, так і за кордоном. Відтак він враховуватиме проросійську налаштованість частини виборців, а надто – думку промосковських бізнес-груп (“Лукойл-Україна”, “Альфа-груп”, донецького “клану”), від підтримки або нейтралітету яких наразі залежить. Роль команди Ющенка як прозахідного лобі цілковито залежить від результатів виборів-2004. Оскільки сама по собі вона не володіє значущими економічними й медіа-ресурсами, у випадку поразки Ющенко мало на що впливатиме.

Скоординованої медіа-підтримки євроатлантичного вибору, на відміну від проросійського напряму, не існує. Наявний лише незначний прозахідний дисбаланс у газетах «Вечірні вісті», «День», «Дзеркало тижня», «Україна молода», телеканалах «1+1», СТБ та «Новий канал». Власне прозахідними суб’єктами українського медіа-ринку є журнал «ПіК», українські служби «Радіо Свобода» та радіо «Голос Америки», а також газета «Українське слово». Однак ці чотири медії популярні головно серед гуманітарної інтелігенції і значно поступаються за аудиторією провідним проросійським ЗМІ. Немає також достатньо розроблених програм і пропагандистських концепцій «європейського вибору», через що частина професійної аудиторії сприймає цю ідею як нереалістичну.

Порівнюючи потенціал промосковського й прозахідного лобістських «таборів», його слід визнати непропорційним. На боці «євроатлантистів» такі безумовні переваги, як геостратегічна безальтернативність і світоглядна привабливість «європейського вибору» та широка підтримка інтелігенції. Втім, москвофіли компенсують відсутність цих «козирів» масованою, і зазначимо, якісною медіа-обробкою широких народних мас та потужними важелями кулуарної політики. Ідеологічна спільність західників допомагає мало: націонал-демократи, як відомо, об’єднуються лише перед розстрілом, тоді як проросійські сили порівняно успішно розподілять між собою «ностальгічну» (комуністам), «центристсько-ліберальну» («регіоналам» і «трудоукраїнцям») та «соціал-демократичну» авдиторії. Найбільшою перевагою промосковців є те, що вони мають що втрачати – «заводи, газети, пароходи», депутатські фракції і області.

Водночас прозахідної сили, яка б мала реальні претензії на економічну й політичну владу в країні, дотепер немає.


Нові видання "Смолоскипа"" />

Нові видання "Смолоскипа"

Абетка української політики: Довідник. Вип. 5 / Авт.-упоряд.: М. Томенко (кер. кол.), Л. Бадешко, В. Гребельник та інші. – К.: Смолоскип, 2002. – 368 c.

«Абетка української політики» продовжує серію довідникових видань, започатковану Інститутом політики в 1997 році у співпраці з видавництвом «Смолоскип».
Для тих, хто вперше знайомиться з нашим виданням, дозволимо собі коротко викласти мету і завдання нашої праці, а також загальну концепцію довідника. В першу чергу, «Абетка» покликана відповісти на запитання щодо новітніх процесів у політичному, соціально-економічному та культурному житті України.

«Абетка української політики» продовжує серію довідникових видань, започатковану Інститутом політики в 1997 році у співпраці з видавництвом «Смолоскип».Для тих, хто вперше знайомиться з нашим виданням, дозволимо собі коротко викласти мету і завдання нашої праці, а також загальну концепцію довідника. В першу чергу, «Абетка» покликана відповісти на запитання щодо новітніх процесів у політичному, соціально-економічному та культурному житті України.

Це видання присвячене розгляду політико-правового статусу та нинішній структурі законодавчої, виконавчої та судової гілок влади; інститутів місцевого самоврядування; стану науки, освіти та культури; системи міжнародних організацій та участі в них України. Подається також статистична інформація про соціально-економічні відносини і стан галузей освіти, науки та культури в Україні.

Маємо надію, що цей довідник стане у пригоді політикам і державним службовцям, науковцям і журналістам, усім, кого цікавить сучасне суспільно-політичне та економічне життя України.


Олег Коляса. «Perpetuum Studiens»" />

Олег Коляса. «Perpetuum Studiens»

Щ е донедавна слова «політолог», «політологія» для нашого суспільства були фактично невідомими, навіть ті, хто тою чи іншою мірою були знайомі з фактом існування такої науки, виключно асоціювали її з чимось закордонним, не притаманним його державі. Однак часи змінюються, змінюємося ми і світ навколо нас. На сьогоднішній день спеціальність політологія є чи не в кожному вузі, чи не кожен вечір ми з уважністю прислухаємося до коментарів людей, які себе називають політологами, читаємо в газетах статті під якими часто-густо окрім ініціалів автора гордовито стоїть «хвостик» – політолог. Здається все свідчить про динамічний розвиток такої науки як політологія.

Але насправді так тільки здається. Радше можна говорити про динамічне зростання кількості тих, хто іменує себе політологами. Можу сказати більш-менш впевнено, що серед таких людей я міг би порахувати ледь не на пальцях тих, які сприймають політологію як науку й відповідно мають на це теоретичні і практичні підстави. На жаль, хибні уявлення щодо політології як науки побутують й в академічних колах. Для прикладу, спілкуючись з студентами політологами з різних міст України, я з подивом дізнавався, що політологію в деяких університетах вважають то одним з підрозділів історії, то соціології, чув я одного разу й зовсім фантастичну історію, як політичні науки намагались зробити галуззю міжнародних відносин, їм це не вдалось, благо гроші ще не все вирішують... Що тут вже казати про пересічних громадян, для яких слово «політолог» є чимось на кшталт означення – сусід, пасажир і т. д. і аж ніяк не професія.

Однак, як казав один з визначних грецьких філософів, усе тече, усе змінюється... Саме змінити, змінити на краще описану ситуацію спробували студенти-політологи Львівського Національного Університету ім. І. Франка. Окрім проекту «Політологічний вимір очима молодих науковців» (ініціаторами якого, окрім ЛНУ, є Національний університет «Києво-Могилянська академія», і в межах якого з лютого 2001 року проводяться конференції), вони заснували в травні цього року Асоціацію молодих політологів «Perpetuum Studiens». Хоча, відверто кажучи, цим зараз нікого не здивуєш. Особливо це стосується нашого міста, де, як то кажуть, кожен порядний галичанин має якусь свою, хай навіть на всі сто відсотків віртуальну організацію. Основна мета новоутворення – згуртувати тих людей, а точніше студентів, для яких політолог це перш за все професія. Однак, як кажуть, плодами діл своїх пізнається людина, те саме ми можемо сказати і про організації. Першим, так би мовити, плодом новоспеченої організації став пілотний номер журналу з досить таки промовистою назвою «Perpetuum Studiens», що в перекладі означає вічний студент. Нема куди правди діти – усі ми вічні студенти й хто так не вважає, тому я особисто не позаздрю.

Але не будемо про сумне, перейдемо безпосередньо до справи, а точніше до того, що відбулось 16 жовтня 2002 року. Окрім вже традиційного святкування дня політолога на організованій тими ж політологами дискотеці (от тільки цього року це було зроблено разом з цілим філософським факультетом, десять років як не як!) відбулась презентація журналу «Perpetuum Studiens». Не зважаючи на певні організаційні труднощі, все відбулось як належиться. Міжнародний благодійний фонд «Смолоскип» люб’язно допоміг з проїздом і проживанням авторів статей з інших міст України, за що їм велике спасибі, бо, відверто кажучи, ми були приємно шоковані наскільки швидко і оперативно керівництво «Смолоскипу» відгукнулось на наше прохання, що ще раз довело: є хтось таки в Україні, хто опікується справами студентства.

Приємно здивувала активна підтримка керівництва нашого деканату і кафедри, які щиро допомагали чим могли.

За такої всесторонньої підтримки презентація була просто приречена на успіх. Незважаючи на відчутну в наш час апатичність студентів до такого роду заходів в залі не було де яблуку впасти, хоча ніхто не застосовував методів адміністративного «зганяння» студентів, як це часто полюбляють робити в нашому славному університеті, й це не може не тішити. Як і те, що журнал не зважаючи на свій перший вихід у світ, як на мій погляд, вдався.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.