Головна статті
Смолоскип України №10(87), жовтень 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки
Олег ХАВИЧ. Покоління реваншу" />

Олег ХАВИЧ. Покоління реваншу

Пам’яті мого діда Теодора

Ці дні жовтня зовсім поруч – 14-те і 17-те. Перший – офіційна дата заснування Української Повстанської Армії у 1942-му. Другий – перемога студентської «революції на ґраніті» у 1990-му. Між ними сорок вісім років – і лише одне покоління. Адже УПА створювало покоління наших дідів, яке програло свою війну. Покоління наших батьків вже не воювало, а в більшості своїй служило режимові. Шанс на реванш отримали тільки ми – онуки вояків та підпільників УПА. Чи скористались ми ним повною мірою?

Ми – останнє покоління, для якого історія збройної боротьби західноукраїнців є справді живою, тобто почутою з уст її учасників. Адже для наших дітей це буде така ж писана історія, як січові стрільці чи навіть король Данило. Більше того, для них ця історія буде не просто дозволеною, але й обов’язковою для вивчення з усіма атрибутами – нудна вчителька, домашні завдання, штамповані твори «про героїв»... Для нас історія УПА (врешті, як і вся правдива історія) була забороненою, вона проривалася до нас крізь брехню шкільних та вузівських викладачів і мільйонні тиражі радянського політвидаву. Проривалася приглушеними розмовами та піснями дорослих з-за зачинених дверей – і ще більш приглушеними «голосами» з-за «залізної завіси»... Знайденим у найдальшому закапелку шафи пожовклим листом з незнайомим почерком і зворотньою адресою «Читинская область» – і скам’янілим обличчям бабусі, коли телевізія показувала черговий фільм «про бандєровцев»... Ми знали, що партизани були різні, і не сумнівалися, які з них справді «наші». Врешті-решт, ми знали головне: наші діди воювали і програли війну тим, на кого працюють наші батьки і хто бреше нам про наших дідів у школах та книжках. Чи готували нас спеціально до реваншу ? Важко сказати. Але в більшості своїй ми виявилися до нього готовими.

Ми – останнє покоління, для якого історія збройної боротьби західноукраїнців є справді , тобто почутою з уст її учасників. Адже для наших дітей це буде така ж історія, як січові стрільці чи навіть король Данило. Більше того, для них ця історія буде не просто , але й обов’язковою для вивчення з усіма атрибутами – нудна вчителька, домашні завдання, штамповані твори «про героїв»... Для нас історія УПА (врешті, як і вся правдива історія) була , вона проривалася до нас крізь брехню шкільних та вузівських викладачів і мільйонні тиражі радянського політвидаву. Проривалася приглушеними розмовами та піснями дорослих з-за зачинених дверей – і ще більш приглушеними «голосами» з-за «залізної завіси»... Знайденим у найдальшому закапелку шафи пожовклим листом з незнайомим почерком і зворотньою адресою «Читинская область» – і скам’янілим обличчям бабусі, коли телевізія показувала черговий фільм «про бандєровцев»... Ми знали, що партизани були різні, і не сумнівалися, які з них справді «наші». Врешті-решт, ми знали головне: наші діди воювали і програли війну тим, на кого працюють наші батьки і хто бреше нам про наших дідів у школах та книжках. Чи готували нас спеціально до реваншу ? Важко сказати. Але в більшості своїй ми виявилися до нього готовими.

«Хлопці, підемо, боротися будемо...»

Все почалося у 1988-му. На той час СССР вже тріщав по швах. Спроби народів вирватися на волю криваво придушувалися за допомогою армії, з якої більшість із нас саме повернулися. Тому нашим природним ворогом стали «чорні полковники» з військових кафедр університетів та інститутів. Ці пихаті кабінетні вояки звикли керувати студентами, послуговуючись страхом. Але чим вони могли налякати вчорашніх «дембелів» після двох років за колючим дротом віддалених гарнізонів, а то й у «гарячих точках»? Групи «за реформування» (а фактично – за ліквідацію) військових кафедр масово з’являлися у вузах Західної України та Києва, де теж вчилося чимало «західняків». (Справедливості заради слід зазначити, що кияни серед борців з «воєнкою» теж були, але більшість із них вирішували свої проблеми з вузівськими вояками іншим чином. Когось високопоставлені батьки просто «відмазували», у когось «вчасно» виявляли несумісну з військовою підготовкою хворобу. Та й просто за гроші можна було вирішити з «полканами» будь-які проблеми – коштувало це на кілька порядків дешевше, ніж зараз). Цей рух не був антимілітаристським (чи тим більше пацифістським) – він із самого початку був антирадянським. Ми чудово розуміли (і досвід наших дідів це підтверджував), що майбутній незалежній Україні потрібна буде армія. Але формувати її на основі напіврозкладеної і небоєздатної армії радянської здавалося нам повним безглуздям. Цю радянську армію ми вважали за необхідне просто розвалити, щоб вона не стала на заваді у майбутній боротьбі за незалежність.

Те, що ця боротьба не за горами, ми відчували генетично. Але так само ми відчували, що різноманітні рухи (радше сіпання), які здійснювало незвикле воювати покоління наших батьків – за мову, за перебудову і т. д. – приречені на поразку. А поодинокі діди, які повернулися в Україну з багаторічних ув’язнень та заслань, абсолютно не розуміли того, що робиться навколо. Отже, досвід попередніх поколінь просто не спрацьовував. І тоді ми створили свої організації – «Студентські братства», Спілки української молоді, різноманітні «клуби за інтересами». Та інтерес у всіх нас був лише один – незалежність України. Все решта було димовою завісою для влади. Хоча ми не дуже-то й маскувалися – набридло за багато років. Ми організовували страйки у своїх університетах і несанкціоновані мітинги у своїх містах, ми переобирали ректорів і обирали справді народних депутатів.

Хроніка піррової перемоги

Учасникам голодування жовтня 1990-го досі смішно чути вигадану і розтиражовану каґебістами версію про «керівну і спрямовуючу роль» т. зв. Народної Ради (групи нацдемів у ВР УРСР ХІІ скликання) в організації студентської акції протесту. Та й деякі вожді Руху й інших національно-демократичних партій із задоволенням підхопили цю тезу, що наводить на певні підозри. Проте десятки людей можуть підтвердити: ніхто з депутатів про підготовку акції не знав – саме тому вона й вдалася! Більше того, делегації від Народної Ради в перші дні акції вимагали зняти з переліку вимог пункт про переобрання Верховної Ради на багатопартійних засадах. Не хочу наводити переліку «ходоків» – когось уже нема на світі, хтось і далі «бореться за Україну» в теплому депутатському кріслі. Змінити його на холодний намет тоді, як і сьогодні, наважилися одиниці. Але тепер мешканці наметів дійсно лише сліпа зброя в руках політиків, тобто повністю контрольовані ними. А тоді нас просто злякалися, причому значно більше, ніж комуністична влада, злякалися нацдеми – ми для них були небезпечними конкурентами. Проте після того, як 17 жовтня 1990-го на вулиці Києва вийшло понад 200 тисяч демонстрантів, ризикувати далі не хотів ніхто. Постанова Верховної Ради УРСР, прийнята того дня, досі залишається найрадикальнішим політичним документом в Україні за останні 12 років. Нагадаю наші тодішні вимоги: відставка прем’єр-міністра Віталія Масола, дострокові перевибори ВР на багатопартійних засадах, націоналізація майна КПСС та ВЛКСМ на території України, непідписання нового союзного договору, служба українських призовників тільки на території України. І всі ці вимоги вищезгадана постанова формально задовольняла.

Учасникам голодування жовтня 1990-го досі смішно чути вигадану і розтиражовану каґебістами версію про «керівну і спрямовуючу роль» т. зв. Народної Ради (групи нацдемів у ВР УРСР ХІІ скликання) в організації студентської акції протесту. Та й деякі вожді Руху й інших національно-демократичних партій із задоволенням підхопили цю тезу, що наводить на певні підозри. Проте десятки людей можуть підтвердити: ніхто з депутатів про підготовку акції не знав – саме тому вона й вдалася! Більше того, делегації від Народної Ради в перші дні акції вимагали зняти з переліку вимог пункт про переобрання Верховної Ради на багатопартійних засадах. Не хочу наводити переліку «ходоків» – когось уже нема на світі, хтось і далі «бореться за Україну» в теплому депутатському кріслі. Змінити його на холодний намет тоді, як і сьогодні, наважилися одиниці. Але тепер мешканці наметів дійсно лише сліпа зброя в руках політиків, тобто повністю контрольовані ними. А тоді нас просто злякалися, причому значно більше, ніж комуністична влада, злякалися нацдеми – ми для них були небезпечними конкурентами. Проте після того, як 17 жовтня 1990-го на вулиці Києва вийшло понад 200 тисяч демонстрантів, ризикувати далі не хотів ніхто. Постанова Верховної Ради УРСР, прийнята того дня, досі залишається найрадикальнішим політичним документом в Україні за останні 12 років. Нагадаю наші тодішні вимоги: відставка прем’єр-міністра Віталія Масола, дострокові перевибори ВР на багатопартійних засадах, націоналізація майна КПСС та ВЛКСМ на території України, непідписання нового союзного договору, служба українських призовників тільки на території України. І всі ці вимоги вищезгадана постанова задовольняла.

Звичайно, негайно була виконана лише перша – відставка Масола. Але й цього було достатньо, щоб усі мешканці України відчули свою силу. Адже вперше за багато десятиліть народ зміг сам змінити владу в державі – нехай навіть не цілковито. Виконання решти пунктів постанови довелося чекати довше. Щось частково виконали у 1991-му. (А парламентські вибори на засадах багатопартійності, і то половинчастої, відбулися лише у 1998 році). Проте головну вимогу – дострокові парламентські вибори – виконувати не хотів ніхто. Більше того, злившись в єдиному пориві, комуністи і «рухівці» вже в наступному році встановили 25-річний віковий ценз для депутатів Верховної Ради. Це рішення залишало більшість учасників студентського руху початку 90-х за бортом великої політики. Україна втратила свій шанс встигнути на реформаторський потяг країн Центральної Європи, від якого тоді відставала лише на рік-півтора. Навіть проголошення незалежності ситуацію не змінило. Номенклатурна система, законсервована у Верховній Раді до 1994-го, а значною мірою до 1998 року, стала живильним середовищем для появи нинішнього «гасударства Украіна». Ми відчували небезпеку побудови подібного режиму ще 12 років тому. Адже наші діди ніколи не вірили обіцянкам на кшталт «Виходьте з лісів! Вам дадуть можливість мирно жити!» На жаль, ми дали себе переконати, що за сорок з гаком років комуністична система змінилася і з нею можна домовитися. Проте час показав, що часи не змінюються. Це розуміли ще давні римляни, вимагаючи зруйнування Карфагену, а не зміни прапорів на його вежах. Це розуміли наші діди, написавши першою заповіддю свого декалогу «Здобудеш вільну Україну або загинеш в боротьбі за неї».

Реванш не вдався... Хай живе реванш!

Наше покоління не вбивали в карпатських схронах і таборах ГУЛАГу. Нас не встигла отруїти задуха тоталітаризму, в якій виросли і прожили більшість свого життя наші батьки. Ми ніколи не забудемо наше сп’яніння від свободи початку дев’яностих. Тому проти нас обрали іншу зброю – брехню. Ми стерпіли брехню влади і політиків про голодування жовтня 90-го. І не лише ту, про яку йшлося вище – мовляв, це «рухівці» послали молодняк голодувати. Але й про те, що голодуючі отримували матеріальну винагороду за участь в акції, що й голодування ніякого не було – їли, мовляв, потайки. Ми вважали і вважаємо себе вищими за цю брехню – проте ті нинішні студенти, які за 30 гривняків готові мітингувати за/проти будь-кого, у неї охоче вірять. (Врешті-решт, це хоч трохи виправдовує їхню негідну поведінку у власних очах). Мені здається, настав час на повний голос заявити: акцію протесту на майдані Незалежності у Києві в жовтні 1990 року студенти організували без допомоги старшого покоління; більше того – за власні кошти не тільки купувалися намети та інше спорядження, а й квитки на потяг – тому що в перші дні більшість голодуючих були студентами зі Львова та інших міст Західної України (кияни в масі приєдналися пізніше – проте без них акція ніколи не досягла б успіху); в наметовому містечку перебували виключно голодуючі, і це підтверджено як медичною службою акції, так і київськими лікарями, які регулярно брали в учасників аналізи крові. Засвідчити вищесказане можуть сотні учасників акції. А з тими, хто спробує і далі брехати, слід поводитися за принципом Едвіна Олдріна. Нагадаю, цей 72-річний астронавт, учасник польоту на Місяць, просто затопив у пику нахабі, який публічно заявив, що всі сцени місячної епопеї були зняті в спеціальних павільйонах на Землі за завданням уряду США.

Проте брехня – зброя двосічна. Ми дозволили себе не лише оббрехати, але й не раз обманути. В жовтні 1990-го, в серпні та грудні 1991-го, в останню неділю березня 1994-го і 1998-го (та й 2002-го, якщо чесно, теж). Про листопад 1999-го взагалі говорити не хочеться. Тому дуже символічно, що навесні 2001-го ми створили комітет із символічною назвою – «За правду!» В президії вперше за багато років сварок і непорозумінь поруч сиділи люди, які виводили десятки тисяч студентів та сотні тисяч киян на майдан Незалежності. Але нас знову обманули політики. Дійсно, історія повторюється – серед тих, хто обманював, було немало персонажів ще з 1990-го... Чому так сталося? Просто за гучними гаслами та різнобарвними прапорами ми забули, що було нашим першим поштовхом до дії. Ми забули про те, що наше покоління – останнє, яке може взяти реванш за поразку наших дідів. І жодних компромісів у цьому питанні бути не може.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.