Головна статті
Смолоскип України №10(87), жовтень 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки


Петро ВОЗНЮК. Переддень революції?" />

Петро ВОЗНЮК. Переддень революції?

Ось уже кілька років поспіль різні політичні сили обіцяють українцям революцію. Принципово нову чи спадкоємницю подій початку 90-х, мирну чи не зовсім, швидку чи поступову (щоправда, в останньому випадку слід було б принаймні «р» на початку слова не вимовляти)… Про об’єктивні підстави «революціонізації» нашого суспільства – масове зубожіння, чиновницьке свавілля, неефективність вітчизняної квазідемократії – відомо давно і достеменно. Час поговорити про ті суб’єктивні моменти, що яскраво проявилися під час акції «Повстань, Україно!».

сь уже кілька років поспіль різні політичні сили обіцяють українцям . Принципово нову чи спадкоємницю подій початку 90-х, мирну чи не зовсім, швидку чи поступову (щоправда, в останньому випадку слід було б принаймні «р» на початку слова не вимовляти)… Про об’єктивні підстави «революціонізації» нашого суспільства – масове зубожіння, чиновницьке свавілля, неефективність вітчизняної квазідемократії – відомо давно і достеменно. Час поговорити про ті суб’єктивні моменти, що яскраво проявилися під час акції «Повстань, Україно!».

Насамперед вразила зворушлива турбота влади про права громадян. Особливо про свободу пересування тих, хто не брав участі у протестних заходах. Більше того, напередодні 16 вересня Президент несподівано жорстко висловився проти т. зв. «комунальної мафії» і пообіцяв зробити все від нього залежне для забезпечення українцям нормальних житлових умов. Цю заяву мало хто пов’язував із запланованими опозицією виступами, а, мабуть-таки, даремно. Адже очевидно, що «Повстань, Україно!», ще навіть не розпочавшись, змусила можновладців згадати про людей та їхні найнагальніші проблеми. Складалося враження, ніби ще трохи – і Л. Кучма всупереч своїй попередній позиції погодиться, скажімо, списати населенню безнадійну комунальну заборгованість. На жаль, 24 вересня на вулиці вийшло вдесятеро менше маніфестантів, аніж 16-го… Підкреслено толерантним (за окремими винятками) було й ставлення міліції до безпосередніх учасників мітингів у центрі столиці. 9 березня наразі навряд чи могло би повторитися. Враховуючи нюанси правосвідомості наших славних охоронців порядку, подібну обережність не можна трактувати інакше, як вияв крайньої невпевненості у правоті та, що найголовніше, життєздатності правлячого режиму.

Не відзначався міцністю нервів і власне «режим». Так, за якимось підозрілим «збігом», ініціатива «трудових колективів Запоріжжя» щодо необхідності припинення повноважень «недієздатної» Верховної Ради (а чому заразом і не глави держави, який також заблокував чимало реформ своїм сумнозвісним вето? – П. В.) миттєво спричинила появу «більшості». Такі поспішні й невибагливі трюки швидше за все теж є ознакою слабкості, а не сили. Не кажучи вже про ймовірне підґрунтя впертих чуток щодо спроб деяких «губернаторів» налагодити контакти із опозицією.

Нарешті, у нинішній ситуації присутній ще один аспект. Зверніть увагу, як детально нас інформували, приміром, про те, що робили «бунтівні» депутати в ніч свого перебування у приміщенні Адміністрації Президента («…співали українських пісень, розказували анекдоти, читали газету «Грані» – цитуємо один із радіоканалів). Отже, можна сміливо констатувати наявність медіа-попиту на повстання, свого роду «голоду» ЗМІ на відповідні інформаційні приводи. Безпрецедентно різка заява співробітників УНІАН свідчить, що професійний терпець частини представників «четвертої влади» геть увірвався. Між тим, вплив інформаційних чинників на політичне життя є беззаперечним фактом. Лише один історичний приклад: «початком кінця» веймарського режиму в Німеччині стало не що інше, як невдоволення патріотичних, національно спрямованих медіа-виробників засиллям космополітичних елементів у журналістиці. Інша справа, які конкретно сили зуміли вдало скористатися з того невдоволення…

Отже, за деякими непрямими симптомами Україна буквально «вагітна» революцією. Проте залишається в силі сакраментальне запитання: чи не забракне нації справжніх революціонерів? Тих, які матимуть хист і моральне право вести людей на барикади.


Олег ХАВИЧ. Покоління реваншу" />

Олег ХАВИЧ. Покоління реваншу

Пам’яті мого діда Теодора

Ці дні жовтня зовсім поруч – 14-те і 17-те. Перший – офіційна дата заснування Української Повстанської Армії у 1942-му. Другий – перемога студентської «революції на ґраніті» у 1990-му. Між ними сорок вісім років – і лише одне покоління. Адже УПА створювало покоління наших дідів, яке програло свою війну. Покоління наших батьків вже не воювало, а в більшості своїй служило режимові. Шанс на реванш отримали тільки ми – онуки вояків та підпільників УПА. Чи скористались ми ним повною мірою?

Ми – останнє покоління, для якого історія збройної боротьби західноукраїнців є справді живою, тобто почутою з уст її учасників. Адже для наших дітей це буде така ж писана історія, як січові стрільці чи навіть король Данило. Більше того, для них ця історія буде не просто дозволеною, але й обов’язковою для вивчення з усіма атрибутами – нудна вчителька, домашні завдання, штамповані твори «про героїв»... Для нас історія УПА (врешті, як і вся правдива історія) була забороненою, вона проривалася до нас крізь брехню шкільних та вузівських викладачів і мільйонні тиражі радянського політвидаву. Проривалася приглушеними розмовами та піснями дорослих з-за зачинених дверей – і ще більш приглушеними «голосами» з-за «залізної завіси»... Знайденим у найдальшому закапелку шафи пожовклим листом з незнайомим почерком і зворотньою адресою «Читинская область» – і скам’янілим обличчям бабусі, коли телевізія показувала черговий фільм «про бандєровцев»... Ми знали, що партизани були різні, і не сумнівалися, які з них справді «наші». Врешті-решт, ми знали головне: наші діди воювали і програли війну тим, на кого працюють наші батьки і хто бреше нам про наших дідів у школах та книжках. Чи готували нас спеціально до реваншу ? Важко сказати. Але в більшості своїй ми виявилися до нього готовими.

Ми – останнє покоління, для якого історія збройної боротьби західноукраїнців є справді , тобто почутою з уст її учасників. Адже для наших дітей це буде така ж історія, як січові стрільці чи навіть король Данило. Більше того, для них ця історія буде не просто , але й обов’язковою для вивчення з усіма атрибутами – нудна вчителька, домашні завдання, штамповані твори «про героїв»... Для нас історія УПА (врешті, як і вся правдива історія) була , вона проривалася до нас крізь брехню шкільних та вузівських викладачів і мільйонні тиражі радянського політвидаву. Проривалася приглушеними розмовами та піснями дорослих з-за зачинених дверей – і ще більш приглушеними «голосами» з-за «залізної завіси»... Знайденим у найдальшому закапелку шафи пожовклим листом з незнайомим почерком і зворотньою адресою «Читинская область» – і скам’янілим обличчям бабусі, коли телевізія показувала черговий фільм «про бандєровцев»... Ми знали, що партизани були різні, і не сумнівалися, які з них справді «наші». Врешті-решт, ми знали головне: наші діди воювали і програли війну тим, на кого працюють наші батьки і хто бреше нам про наших дідів у школах та книжках. Чи готували нас спеціально до реваншу ? Важко сказати. Але в більшості своїй ми виявилися до нього готовими.

«Хлопці, підемо, боротися будемо...»

Все почалося у 1988-му. На той час СССР вже тріщав по швах. Спроби народів вирватися на волю криваво придушувалися за допомогою армії, з якої більшість із нас саме повернулися. Тому нашим природним ворогом стали «чорні полковники» з військових кафедр університетів та інститутів. Ці пихаті кабінетні вояки звикли керувати студентами, послуговуючись страхом. Але чим вони могли налякати вчорашніх «дембелів» після двох років за колючим дротом віддалених гарнізонів, а то й у «гарячих точках»? Групи «за реформування» (а фактично – за ліквідацію) військових кафедр масово з’являлися у вузах Західної України та Києва, де теж вчилося чимало «західняків». (Справедливості заради слід зазначити, що кияни серед борців з «воєнкою» теж були, але більшість із них вирішували свої проблеми з вузівськими вояками іншим чином. Когось високопоставлені батьки просто «відмазували», у когось «вчасно» виявляли несумісну з військовою підготовкою хворобу. Та й просто за гроші можна було вирішити з «полканами» будь-які проблеми – коштувало це на кілька порядків дешевше, ніж зараз). Цей рух не був антимілітаристським (чи тим більше пацифістським) – він із самого початку був антирадянським. Ми чудово розуміли (і досвід наших дідів це підтверджував), що майбутній незалежній Україні потрібна буде армія. Але формувати її на основі напіврозкладеної і небоєздатної армії радянської здавалося нам повним безглуздям. Цю радянську армію ми вважали за необхідне просто розвалити, щоб вона не стала на заваді у майбутній боротьбі за незалежність.

Те, що ця боротьба не за горами, ми відчували генетично. Але так само ми відчували, що різноманітні рухи (радше сіпання), які здійснювало незвикле воювати покоління наших батьків – за мову, за перебудову і т. д. – приречені на поразку. А поодинокі діди, які повернулися в Україну з багаторічних ув’язнень та заслань, абсолютно не розуміли того, що робиться навколо. Отже, досвід попередніх поколінь просто не спрацьовував. І тоді ми створили свої організації – «Студентські братства», Спілки української молоді, різноманітні «клуби за інтересами». Та інтерес у всіх нас був лише один – незалежність України. Все решта було димовою завісою для влади. Хоча ми не дуже-то й маскувалися – набридло за багато років. Ми організовували страйки у своїх університетах і несанкціоновані мітинги у своїх містах, ми переобирали ректорів і обирали справді народних депутатів.

Хроніка піррової перемоги

Учасникам голодування жовтня 1990-го досі смішно чути вигадану і розтиражовану каґебістами версію про «керівну і спрямовуючу роль» т. зв. Народної Ради (групи нацдемів у ВР УРСР ХІІ скликання) в організації студентської акції протесту. Та й деякі вожді Руху й інших національно-демократичних партій із задоволенням підхопили цю тезу, що наводить на певні підозри. Проте десятки людей можуть підтвердити: ніхто з депутатів про підготовку акції не знав – саме тому вона й вдалася! Більше того, делегації від Народної Ради в перші дні акції вимагали зняти з переліку вимог пункт про переобрання Верховної Ради на багатопартійних засадах. Не хочу наводити переліку «ходоків» – когось уже нема на світі, хтось і далі «бореться за Україну» в теплому депутатському кріслі. Змінити його на холодний намет тоді, як і сьогодні, наважилися одиниці. Але тепер мешканці наметів дійсно лише сліпа зброя в руках політиків, тобто повністю контрольовані ними. А тоді нас просто злякалися, причому значно більше, ніж комуністична влада, злякалися нацдеми – ми для них були небезпечними конкурентами. Проте після того, як 17 жовтня 1990-го на вулиці Києва вийшло понад 200 тисяч демонстрантів, ризикувати далі не хотів ніхто. Постанова Верховної Ради УРСР, прийнята того дня, досі залишається найрадикальнішим політичним документом в Україні за останні 12 років. Нагадаю наші тодішні вимоги: відставка прем’єр-міністра Віталія Масола, дострокові перевибори ВР на багатопартійних засадах, націоналізація майна КПСС та ВЛКСМ на території України, непідписання нового союзного договору, служба українських призовників тільки на території України. І всі ці вимоги вищезгадана постанова формально задовольняла.

Учасникам голодування жовтня 1990-го досі смішно чути вигадану і розтиражовану каґебістами версію про «керівну і спрямовуючу роль» т. зв. Народної Ради (групи нацдемів у ВР УРСР ХІІ скликання) в організації студентської акції протесту. Та й деякі вожді Руху й інших національно-демократичних партій із задоволенням підхопили цю тезу, що наводить на певні підозри. Проте десятки людей можуть підтвердити: ніхто з депутатів про підготовку акції не знав – саме тому вона й вдалася! Більше того, делегації від Народної Ради в перші дні акції вимагали зняти з переліку вимог пункт про переобрання Верховної Ради на багатопартійних засадах. Не хочу наводити переліку «ходоків» – когось уже нема на світі, хтось і далі «бореться за Україну» в теплому депутатському кріслі. Змінити його на холодний намет тоді, як і сьогодні, наважилися одиниці. Але тепер мешканці наметів дійсно лише сліпа зброя в руках політиків, тобто повністю контрольовані ними. А тоді нас просто злякалися, причому значно більше, ніж комуністична влада, злякалися нацдеми – ми для них були небезпечними конкурентами. Проте після того, як 17 жовтня 1990-го на вулиці Києва вийшло понад 200 тисяч демонстрантів, ризикувати далі не хотів ніхто. Постанова Верховної Ради УРСР, прийнята того дня, досі залишається найрадикальнішим політичним документом в Україні за останні 12 років. Нагадаю наші тодішні вимоги: відставка прем’єр-міністра Віталія Масола, дострокові перевибори ВР на багатопартійних засадах, націоналізація майна КПСС та ВЛКСМ на території України, непідписання нового союзного договору, служба українських призовників тільки на території України. І всі ці вимоги вищезгадана постанова задовольняла.

Звичайно, негайно була виконана лише перша – відставка Масола. Але й цього було достатньо, щоб усі мешканці України відчули свою силу. Адже вперше за багато десятиліть народ зміг сам змінити владу в державі – нехай навіть не цілковито. Виконання решти пунктів постанови довелося чекати довше. Щось частково виконали у 1991-му. (А парламентські вибори на засадах багатопартійності, і то половинчастої, відбулися лише у 1998 році). Проте головну вимогу – дострокові парламентські вибори – виконувати не хотів ніхто. Більше того, злившись в єдиному пориві, комуністи і «рухівці» вже в наступному році встановили 25-річний віковий ценз для депутатів Верховної Ради. Це рішення залишало більшість учасників студентського руху початку 90-х за бортом великої політики. Україна втратила свій шанс встигнути на реформаторський потяг країн Центральної Європи, від якого тоді відставала лише на рік-півтора. Навіть проголошення незалежності ситуацію не змінило. Номенклатурна система, законсервована у Верховній Раді до 1994-го, а значною мірою до 1998 року, стала живильним середовищем для появи нинішнього «гасударства Украіна». Ми відчували небезпеку побудови подібного режиму ще 12 років тому. Адже наші діди ніколи не вірили обіцянкам на кшталт «Виходьте з лісів! Вам дадуть можливість мирно жити!» На жаль, ми дали себе переконати, що за сорок з гаком років комуністична система змінилася і з нею можна домовитися. Проте час показав, що часи не змінюються. Це розуміли ще давні римляни, вимагаючи зруйнування Карфагену, а не зміни прапорів на його вежах. Це розуміли наші діди, написавши першою заповіддю свого декалогу «Здобудеш вільну Україну або загинеш в боротьбі за неї».

Реванш не вдався... Хай живе реванш!

Наше покоління не вбивали в карпатських схронах і таборах ГУЛАГу. Нас не встигла отруїти задуха тоталітаризму, в якій виросли і прожили більшість свого життя наші батьки. Ми ніколи не забудемо наше сп’яніння від свободи початку дев’яностих. Тому проти нас обрали іншу зброю – брехню. Ми стерпіли брехню влади і політиків про голодування жовтня 90-го. І не лише ту, про яку йшлося вище – мовляв, це «рухівці» послали молодняк голодувати. Але й про те, що голодуючі отримували матеріальну винагороду за участь в акції, що й голодування ніякого не було – їли, мовляв, потайки. Ми вважали і вважаємо себе вищими за цю брехню – проте ті нинішні студенти, які за 30 гривняків готові мітингувати за/проти будь-кого, у неї охоче вірять. (Врешті-решт, це хоч трохи виправдовує їхню негідну поведінку у власних очах). Мені здається, настав час на повний голос заявити: акцію протесту на майдані Незалежності у Києві в жовтні 1990 року студенти організували без допомоги старшого покоління; більше того – за власні кошти не тільки купувалися намети та інше спорядження, а й квитки на потяг – тому що в перші дні більшість голодуючих були студентами зі Львова та інших міст Західної України (кияни в масі приєдналися пізніше – проте без них акція ніколи не досягла б успіху); в наметовому містечку перебували виключно голодуючі, і це підтверджено як медичною службою акції, так і київськими лікарями, які регулярно брали в учасників аналізи крові. Засвідчити вищесказане можуть сотні учасників акції. А з тими, хто спробує і далі брехати, слід поводитися за принципом Едвіна Олдріна. Нагадаю, цей 72-річний астронавт, учасник польоту на Місяць, просто затопив у пику нахабі, який публічно заявив, що всі сцени місячної епопеї були зняті в спеціальних павільйонах на Землі за завданням уряду США.

Проте брехня – зброя двосічна. Ми дозволили себе не лише оббрехати, але й не раз обманути. В жовтні 1990-го, в серпні та грудні 1991-го, в останню неділю березня 1994-го і 1998-го (та й 2002-го, якщо чесно, теж). Про листопад 1999-го взагалі говорити не хочеться. Тому дуже символічно, що навесні 2001-го ми створили комітет із символічною назвою – «За правду!» В президії вперше за багато років сварок і непорозумінь поруч сиділи люди, які виводили десятки тисяч студентів та сотні тисяч киян на майдан Незалежності. Але нас знову обманули політики. Дійсно, історія повторюється – серед тих, хто обманював, було немало персонажів ще з 1990-го... Чому так сталося? Просто за гучними гаслами та різнобарвними прапорами ми забули, що було нашим першим поштовхом до дії. Ми забули про те, що наше покоління – останнє, яке може взяти реванш за поразку наших дідів. І жодних компромісів у цьому питанні бути не може.


Нові видання "Смолоскипу"" />

Нові видання "Смолоскипу"

Іван Багряний. Листування. У двох томах. – К.: Смолоскип, 2002. – Т. 1. – 706 с. – Т. 2. – 556 с.: портр.

Видання здійснене коштом Фундації ім. Івана Багряного (США).

До двотомника «Листування» Івана Багряного – відомого поета, письменника і громадсько-політичного діяча, який помер в Німеччині 1963 p., ввійшло понад п’ятсот шістдесят листів до відомих осіб культурно-громадського та політичного українського світу діаспори. В книзі поміщені також статті осіб, які близько співпрацювали з І. Багряним в УРДП, яку він заснував зараз після закінчення Другої світової війни й очолював її до кінця свого життя, чи з особами поза партією, близькими йому. В листах мова про труднощі, що стояли на перешкоді у виданні його літературних творів, про наради, з’їзди, пленуми ЦК УРДП, крайових організацій УРДП в Німеччині й Австрії, Австралії, Англії, Канаді, Франції, Бельгії, Аргентині, по інших державах та діяльність братніх організацій – ОДУМу, ДОБРУСу, СУЖЕРО, Леґіону ім. Симона Петлюри, Товариства прихильників УНР та інших, в праці яких членство УРДП брало активну участь.

У двотомнику знайдете листування Івана Багряного з Дмитром Андрієвським, Віталієм Бендером, Осипом Бойдуником, Ростиславом Василенком, Степаном Витвицьким, Володимиром Винниченком, Михайлом Воскобійником, Федором Гаєнком, Мар’яном Дальним, Василем Григоренком, Іваном Дубинцем, Данилом Завертайлом, Григорієм Китастим, Ігорем Костецьким, Григорієм Костюком, Миколою Лівицьким, Дмитром Нитченком, Ананієм Нікітіним, Семеном Підгайним, Федором Піґідо, Уласом Самчуком, Миколою Степаненком, Петром Шинкарем та багатьма іншими. Більшість листів, поміщених в цьому виданні, передано на збереження в архів УВАНу в США та до архівів-музеїв Києва.

Олесь Доній. Спроба бунту. – К., 2002 (Бібліотечка «ОsТаNNьої барикади»). – 102 с.

Книжка увібрала в себе низку есеїв, в яких піднімається тема опозиції (як політичної, так і культурної) в умовах сучасної України: «Відкритий лист від недобитків молодої української інтелігенції», «Смерть шістдесятництва», «Влада готує криваву бійню», «Чому програє політична опозиція», «Як перемогти політичні опозиції (з бібліотеки ненаукової фантастики)», «Шотландський Ющенко (порівняльний кіносценарій)», «Литвин як алкозельтцер».


Молодіжні конференції та семінари" />

Молодіжні конференції та семінари

Відбулися Молодіжні конференції,

зорганізовані Міжнародним благодійним фондом «Смолоскип» та
науковим товариством «Гуманітарна колегія»

30 вересня – 1 жовтня ц. р.
м. Запоріжжя
«Гуманітарна криза сучасності та резерви поступу»

30 вересня – 1 жовтня ц. р. м. Запоріжжя «Гуманітарна криза сучасності та резерви поступу»

На конференції були заслухані такі доповіді:

1. Раднюк Андрій (НаУКМА, Київ) – «ЗМІ як особливий чинник формування політичної молоді».

2. Розумний Максим (Інститут журналістики, Київ) – «Проблема соціальної некомпетентності та перспективи її розв’язання».

3. Нога Марина (Інститут етнографії НАНУ, Київ) – «Ментальні витоки державотворчої кризи в основних групах джерел».

4. Ганошенко Юрій (Запорізький державний університет) – «Криза національного міфу в літературі ХІХ–ХХ ст.».

5. Савченко Тетяна (Запорізький державний університет) –
«Апокаліптична семантика риби в сучасній українській
культурі».

6. Розумна Оксана (Національний аграрний університет, Київ) – «Аскетичний ідеал у православній традиції».

7. Цапліна Ірина (журнал «Нова парадигма», Запоріжжя) – «Формування концепції ідеології розвитку життя у період гуманітарної кризи».

8. Очеретін Дмитро (Запорізький державний університет) – «Мейнстрім чи арт-гауз? Шляхи розвитку сучасного кіно».

9. Щур Юрій (Запорізький державний університет) – «Ворожість у сприйнятті боротьби ОУН і УПА жителями східних регіонів України: історичний аспект».

25–26 жовтня ц. р.
м. Умань

«Творча молодь України: проблеми самореалізації»

На конференції були заслухані такі доповіді:

1. Раднюк Андрій (НаУКМА, Київ) – «Діалектика мистецько-молодіжного самовираження».

2. Розумний Максим (Інститут журналістики, Київ) – «Лірика дев’яностих».

3. Розумна Оксана (Національний аграрний університет, Київ) – «Поблема релігійної ідентифікації явищ культури».

4. Павленко Марина (Уманський державний педагогічний університет ім. П. Тичини) – «Ідеологія камінних джунглів на тлі українських бермудів (О. Соловей ’Камінний шепіт’)».

5. Степаненко Олена (НСПУ, кабінет молодого автора, Київ) – «Міжнародний конкурс ’Гранослов’ – історія перспективи».

6. Шовкова Наталія (Уманський державний педагогічний університет ім. П. Тичини) – «Класична українська література і виховання молоді».

7. Рудюк Роман (Уманський державний педагогічний університет ім. П. Тичини) – «Військово-патріотичне виховання молоді в Україні».

8. Похабова Юлія (Уманський державний педагогічний університет ім. П. Тичини) – «Сучасна поезія та її вплив на молодь».

9. Дабіжа Оксана (Уманський державний педагогічний університет ім. П. Тичини) – «Поезія Павла Тичини в сучасному прочитанні».

10. Чорна Лілія (Уманський державний педагогічний університет ім. П. Тичини) – «Музичні вподобання молоді: традиції і новації».

Міжнародний благодійний фонд «Смолоскип»

Наукове товариство «Гуманітарна Колегія»

План конференцій 2002 року за програмою
«Самовизначення України в координатах сучасності»

14-15 листопада, м. Київ

«Українство в сучасному світі:
перспективи, загрози, стратегія»

«Українство в сучасному світі: перспективи, загрози, стратегія»

Координатор – Максим Розумний
(тел. (044) 201-41-19; e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду )

18–19 листопада, м. Ніжин

«Дилеми української історичної свідомості»
Координатор – Олександр Желіба
(e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду )

24-26 листопада, м. Луганськ

«Зовнішні орієнтири української
культури і політики»

«Зовнішні орієнтири української культури і політики»

Координатор – Володимир Щербаченко (тел/факс (0642) 55 12 89;
e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду , Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду ;

Адреса офісу: м. Луганськ,
вул. Херсонська, 3 офіс 117;
Поштова адреса: 91024 м.Луганськ,
вул. Димитрова, 17)

12–13 грудня, м. Донецьк

«Національна ідея на тлі глобалізації»

Координатор – Станіслав Федорчук
(e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду )


24-25 грудня, м. Тернопіль

«Зовнішньополітична стратегія України
та розширення ЄС на схід»

«Зовнішньополітична стратегія України та розширення ЄС на схід»

Координатори – Анастасія Стельмах
(e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду ),
Олег Коляса
( Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду )

Наближається
ІХ семінар творчої молоді України
в Ірпені (2003)

19 жовтня 2002 року у видавництві «Смолоскип» пройшло засідання організаційного комітету по проведенню ІХ семінару творчої молоді в м. Ірпінь.

Учасники зустрічі – студенти та аспіранти – з різних регіонів України обговорили нові принципи проведення ірпінських зустрічей, ротацію поколінь, теми круглих столів, програми вечірніх розваг та зустрічей з гостями майбутнього семінару.

Докладніше про підготовку Ірпінського семінару 2003 року читайте в наступному числі бюлетеня.


Григорій Костюк (1902–2002)" />

Григорій Костюк (1902–2002)

Двадцяти днів не дожив до свого 100-річчя відомий український літературознавець, критик і публіцист Григорій Олександрович Костюк (Борис Подоляк).

Г. Костюк народився 25 жовтня 1902 року в с. Боришківцях на Поділлі. Після закінчення Інституту народної освіти у Києві з 1929 p. почав працювати в Інституті імені Т. Шевченка, що тоді містився у Харкові.

Свої твори публікував у журналах «Життя і революція», «Молодняк», «Червоний шлях», «Пролітфронт», «Критика» та в інших. Був членом письменницької організації «Пролітфронт».

У 1935 p. Г. Костюка заарештовано, і після суду він перебував у в’язниці до 1941 року. Під час минулої війни опинився у Львові, згодом переїхав до Німеччини, де був співзасновником журналу «Вперед». У 1947–1948 роках очолював Українську революційно-демократичну партію.

1952 року Г. Костюк переїздить на постійно до США. Працював у Дослідному центрі Колумбійського університету як консультант і дослідник, читав цикл лекцій про формування СРСР і УРСР. З групою однодумців стає співзасновником Об’єднання українських письменників в екзилі «Слово», яке очолював у 1954–1975 pp. Був головним редактором випусків журналу «Слово». Також був дійсним членом Української вільної академії наук у США, Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Національної Академії наук України, Спілки письменників України.

Г. Костюк був автором сотень статей з літературознавства, ідеології, політики й таких книжок: «Теорія і дійсність», «3 літопису літературного життя в діаспорі», «Окаянні роки», «Володимир Винниченко та його доба», «Сталінізм в Україні. Генеза і наслідки». Був упорядником і головним редактором 4-х томів «Щоденника» В. Винниченка, п’яти томів творів М. Хвильового, творів М. Куліша, В. Підмогильного, М. Плевака, П. Филиповича, М. Драй-Хмари й багатьох інших.

Лауреат Фундації Т. і О. Антоновичів за книгу спогадів «Зустрічі і прощання» і премії ім. В. Винниченка.

Світла пам’ять про талановитого і чесного дослідника української літератури, визначного громадського діяча назавжди
залишиться в серцях колег, учнів та шанувальників його творчості.

Видавництво «Смолоскип», Рада Національної Спілки письменників України, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН
України, Український цент Міжнародного ПЕН-клубу.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.