Головна статті
Смолоскип України №7(84), липень 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки


Петро Вознюк. СПИТАЙТЕ У ВІРМЕНСЬКОГО РАДІО" />

Петро Вознюк. СПИТАЙТЕ У ВІРМЕНСЬКОГО РАДІО

.СПИТАЙТЕ У ВІРМЕНСЬКОГО РАДІО

Напевне, всі пам’ятають, що найпопулярнішим суб’єктом радянських анекдотів після єврея та чукчі було вірменське радіо. Тішила насамперед його здатність давати відповідь на абсолютно алогічні як для нормальної людини запитання. Деякі події останніх тижнів вочевидь вимагають знову звернутися саме до цього ефірного джерела.

Зокрема, багато експертів сушили голови над кадровими змінами в Адміністрації Президента. Звідси – розлогі коментарі та прогнози стосовно того, що віщуватиме всім нам призначення представників СДПУ(о) на посади глави АП і керівника управління організаційно-кадрової роботи та взаємодії з регіонами, висуванця донецьких «ПіаРників» – Першим помічником глави держави, а «хрещеника» Пінчука й Пустовойтенка – головним відповідальним за внутрішню політику. До того ж, внаслідок проведеної реорганізації повноваження глави АП дещо звузилися, натомість сфера компетенції Першого помічника Президента – розширилася. Чи буде цей оновлений президентський «ансамбль» дієздатним, а чи знову нагадуватиме «боротьбу бульдогів під килимом»? Спитайте у вірменського радіо.

А от за межами України наші провідники мають помітно скромніші можливості для своїх політичних імпровізацій: попереду – НАТО/ЄС, позаду – Росія (чи, може, навпаки?). Інакше чому Президент Кучма підписав санкт-петербурзькі домовленості із кремлівським лідером Путіним та канцлером ФРН Шрьодером про спільний газотранзитний консорціум? Якщо ці угоди буде ратифіковано й реалізовано, то до управління українськими стратегічними об’єктами буде залучено наших не менш стратегічних партнерів. Останніх такий хід подій має цілком задовольнити. Україні ж «світить» малоприємна перспектива значного скорочення бюджетних надходжень та остаточної втрати економічної незалежності. Принаймні, саме до цього зводяться передбачення Юлії Тимошенко (див. її статтю у «Дзеркалі тижня» за 28 червня – 5 липня ц. р.). Отже, нам укотре нав’язано чужі національні інтереси. Чи діждемося ми того моменту, коли офіційний Київ зможе так само ефективно нав’язувати власні інтереси сусіднім державам? Спитайте у вірменського радіо.

І, нарешті, та сама новина, що змусила згадати про закавказьких віртуозів ефіру зі старих анекдотів. Рішенням Нацради з телебачення та радіомовлення єдину україномовну FM-станцію Одещини позбавлено ліцензії на користь другого(!) в області вірменомовного каналу. При цьому чиновники посилалися нібито на необхідність врахування культурних потреб 20 тисяч тутешніх вірменів. Потреби мільйону українців регіону чомусь не беруться до уваги. Як не беруться вони до уваги й міською владою Одеси, котра припинила фінансування української гімназії. Втім, показовим є навіть не сам цей факт, а той варіант вирішення проблеми, що його віднайшло місцеве управління освіти. Воно пропонує просто … перевести дітей до найближчих російських шкіл. Чому титульна нація почувається в Україні гірше, ніж етнічна меншина? Спитайте у вірменського радіо. Але краще все ж таки щось простіше…


Ростислав Мельників. Естафета духу Відродження" />

Ростислав Мельників. Естафета духу Відродження

Чи не найперша ознака самоцінної духовної культури старої Європи, навіть при наймодерніших, найаванґардовіших її виявах, – глибока закоріненість у традицію. Усвідомлення цієї причетності, приналежності до плеканого століттями в чернечих келіях, добірному лицарському товаристві, вишуканих салонах, університетах та, зрештою, у повсякденній праці на землі – того, що передавалося з покоління в покоління, – складає основу власне національного мистецтва слова, образу, дії. Це, коли хочете, – аксіома, яка в українських умовах зазвичай постає складною теоремою, яку вже не одне століття повсякчас змушені доводити і, як то не прикро, передусім, самим собі.

Ані розстріли творців, ані геноцид проти усього народу, сімдесятирічне «соціалістичне» зомбування не здатні знищити дух, закладений у самому слові, цьому креативному генові існування нації. Зрештою, зауважує Лавріненко в передмові до пізнішої за часом збірки праць «Зруб і парости»: «Саме “зруб – парости”, “знищення – відродження” повторялися в житті нашої культури так реґулярно, що її можна б назвати Ukrainian “way of life”. Трагічний це “шлях”, та, мабуть, чи не єдиний це спосіб нашої літератури жити й вижити. Він каже нам не тільки оплакувати знищене (старе), а й радісно вітати нове (молоде). Так, пристрасно збирати розбиті землетрусами сторіччя культурно-творчих зусиль, але при тому й не забувати, що біблійний Лот і античний Орфей загинули, порушивши умову не оглядатися назад».

Нова епоха з її мережею загальної глобалізації світу, яка досить легко та напрочуд швидко поглинає всі рівні побутування нашого суспільства, заздалегідь підготовленого радянською стандартизацією, ставить під загрозу подальше культурне існування нації з недостатньо виробленим відчуттям причетності до тяглої у часі власної традиції, її глибокого коріння, що мусить всотуватися, як не банально це звучить, з маминою колисковою й першою в житті абеткою. І тому антологія Юрія Лавріненка «Розстріляне Відродження» сприймається сьогодні не лише як посутній арґумент у доведенні нашої віковічної «теореми», а головно як естафета духу – «живого молодого міцніючого вітаїстичного духу відродження».


Ірина Коваль-Фучило. Історія краю на кахлях Оксани Мардус" />

Ірина Коваль-Фучило. Історія краю на кахлях Оксани Мардус

Під час читання збірки О. Мардус «На білих кахлях» з’являється якесь дивне відчуття тривоги і надії, яке ще довго не покидає Вас після прочитання книжки. Деякі образи без перебільшення можна назвати страшними: «Весна засіє солов’ями / Троєцьке кладовище»; «довірливо віддасть / себе душа / а їй вже яму / викопать спішать»; «день стає / недоношеною дитиною»; «а тополя зламана»; «смітник наших скривджених душ». Тривога посилюється ще тим, що вона пов’язується найчастіше з майбутнім значно тісніше, аніж з минулим: «тривожить дощ мою непевну долю /…/ і просить гроші дівчинка в метро»; «І можна здичавіти в цій самоті».

Очевидно, річ у тому, що книжка О. Мардус – це спроба розтлумачити читачеві своє бачення, розуміння історії рідного краю, свого селища Нова Водолага, що на Харківщині. Ця історія вичитана не з підручників чи наукових монографій, – авторка довідується про події минулого із розповідей трави, води, неба, глини. Ця історія, «то мудра, то безжальна», розповідає про часи «ще віку кам’яного», які відбулись «ще сороктисяч років тому». Особливо пам’ятаються важкі часи козаччини, кримсько-турецькі напади, надто багаті на жертви, біль, вдовині сльози, що залишають «важкий автограф в цьому світі».

Цікаво, що найкраще, найповніше всі події пам’ятають трави. Ці трави знаючі і віщі, вони не лише пам’ятають минуле, – вони пророкують майбутнє. Найчастіше такі трави «на горбочку»: «ходить трава по горбочках», тобто це трава, яка росте на могилі, на цвинтарі: «Прийшла мати / на кладовище, голосить: / «Не місце мені коло живих – / і ноги болять, і стара, / а трава по сіну ходить»; «У трави у головах / поночіє удова, / зависокі трави мужу». В українській народній культурі, зокрема у текстах похоронних голосінь, трава пов’язана із забуттям, втратою пам’яті про померлого: «Будуть твої стежки заростати зеленою травою».

У збірці трава увібрала в себе народну пам’ять, народні почуття, розум. Недаремно ж авторка зазначає: «Чому ж так плакала трава, / коли я різала волосся?». Дівоча коса – це не лише окраса, – вона асоціюється із збереженням традиції, жіночістю, надією на майбутнє: «де дівчина із косою, / там буде трава із росою». Тобто трава, коса, дівчина тісно пов’язані, взаємозалежні, взаємозамінні і взаємонеобхідні: «травина-дівчина»; «А в траві дівча – роси дзеленчать»; «де стояли роси в пелюстках / і ходили трави голі й босі, / із коси дівочої волосся / розлилась, як в повені ріка».

Такий стан речей дозволяє стверджувати, що маємо поезію наскрізь феміністичну, дуже жіночу. Але ця жіночість не декларативна, показова, чи, якщо хочете, провокаційна, – вона сакрально феміністична, оскільки жінка тут бачиться як хранителька життя (звідси постійні згадки про вагітність і народження: «бо ж ниньки в глини-породіллі / знайшлися ждані кахлі білі»; «і десь зоріло народитись нам»; «А вірш-одинак / над столом / голосить, / що брата йому / не народила»; «День стає недоношеною дитиною»; «як зерна малі / ворушаться / у животі землі»; «Для липня в липи / будуть цвітенята»; «в ніч грози завагітнію Волосожаром»; «Для жінки самотньою бути занадто багато. / Наповнювать душу, вагітніти, входити в дім…», як берегиня подружнього гнізда (звідси – образ оселі, схожої на рукавичку: «Сім’я – прихисток, то Рукавичка»; «гуртуваня у рукавичці»), а також містилищем і передавачем народної традиції: «Онуки і навіть правнуки ходили до баби вчитись / і рушникам і писанкам і голосам дерев». Тому можна сподіватись чогось кращого, тому попри все з’являється надія: «У березневім заметілі / вишукую між сніговію / тебе, любове і надіє, / твої слова пекучі й білі». Зрозуміло, що галерея дитячих почуттів і переживань (цикл «Кахлі») зовсім не випадкова: «Люба дитино, облиш-но свій плач»; «Припнула доня сонце на кілочок»; «Малолітній художник / поставив у небі крапку»; «Маленька скрипачка, зростом із скрипку»; «У цієї маленької дівчинки / мамині очі». Людям слід бути пильними і обережними, часто вчитись у дітей «легше сприймати цей світ», оскільки він «такий крихкий, / мов печиво в дитячій долоньці, / і тому дорослішаємо, / щоб тримати його обережно».

Ось такі роздуми викликає третя збірка Оксани Мардус (дві попередні: «Я Чураївною була» (1998), «Дім за узгір’ям грому» (2001)), і, маю надію, не остання, оскільки Оксана так декларує свою життєву позицію:

Іду в поезію, як на прощу,
помолюся кожному слову, поплачу
і зрозумію: вона – найдорожче,
без чого віру у віру трачу.


Ірина Коваль-Фучило. Історичні та психологічні зрізи у романі Дмитра Білого «Басаврюк ХХ»" />

Ірина Коваль-Фучило. Історичні та психологічні зрізи у романі Дмитра Білого «Басаврюк ХХ»

Повість Д. Білого «Басаврюк ХХ» – цікавий, захоплюючий твір, розрахований на широкі читацькі кола. Вдячний читач без особливого напруження ковтне запропонований текст і ще довго роздумуватиме над романтично-таємничими, трагічними історіями і персонажами.

Хронологічно події твору вміщуються у першій половині ХХ століття. Проте асоціативні паралелі тягнуться від Середньовіччя до наших днів і аж далі у майбутнє. Виявляється, події і факти «святої інквізиції, містичних культів, найпрогресивніших вчень, торговельних імперій, праведних війн чи «Всесвітньої держави трударів» – однотипні. Їх завдання – знищити людину, людяність, добро. Автор наважується назвати ініціатора і керівника цього зла, – це диявол. Важко з ним боротись, адже він може легко змінювати свій вигляд, пристосовуватись до будь-яких умов, долати часові і просторові перешкоди.

Цікаво, що стан справ, описаний у романі, все ж не покидає читача із почуттям розпачу і безвиході. Людям, незважаючи на надзвичайні численні труднощі і втрати, вдалось вижити. Почуття подиву і надії не втрачається ні в замку Темпельгоф, із його заплутаними кімнатами і рівнями; ні в межах віденського лікувального пансіонату, де ситуацію повністю контролюють так звані «італійці»; ні у стінах моторошної галицької в’язниці, де із людини хочуть зробити 40-50 кілограм м’яса. Страх і біль проймає, коли стежимо за подіями 1933 року на Кубані. Все ж святий Юрій продовжує свій бій, крім того, небезпечна впертість українського народу, жіноцтва зокрема, уміння зорієнтуватись у найнесподіваніших, навіть нелюдських ситуаціях, допомагають вижити.

Автор разом із своїми персонажами намагається «шукати витоки нещасть своєї Батьківщини», – а для цього слід «отримати необхідну інформацію», що дуже і дуже небезпечно. Увага до здобування і збереження інформації примушує героїв Дмитра Білого ретельно обшукувати страхітливі зруйновані старі маєтки; нишпорити у бібліотеках; ризикуючи життям, передавати і переховувати таємні рукописи; обережно і коректно здобувати забуті легенди у старожилів, «давні та епічні сюжети».

Крім цього, увага до інформації дозволила авторові запропонувати читачам цікаві текстові експерименти. Маю на увазі Частину І. Тут можна виділити принаймні три текстові пласти: 1) основний нараційний текст; 2) текст «Щоденника»; 3) текстові фрагменти (розповіді і лист), пов’язані із дослідженнями професора Курца.

Запропоноване вирішення подачі інформації пожвавлює і увиразнює сюжетну канву повісті, підвищує достовірність художнього тексту, тим більше, що у кожному випадку оповідач – перша особа однини, демонструє творчий потенціал автора.

Важко визначити магістральну думку твору. Але весь твір звучить як серйозне попередження і застереження, адже те що «діти дивилися поперед себе великими дорослими очима, і це було найжахливіше», – не залишає байдужим.

У творі запропоноване цікаве і дуже знакове вирішення простору. Найважливішими його компонентами є будівлі. Це, наприклад, підвальчик ВЧК, зруйнований монастир, замок Темпельгоф, кімната в австрійському пансіонаті, камера у в’язниці. Ці локуси обов’язково закриті і внаслідок цього стають особливо небезпечними. Найбільша небезпека зосереджена у центрі будівлі. Так, наприклад, до складу зруйнованого монастиря входять «залишки високих кам’яних стін, руїни каплиці і житлових споруд», але найважливішим є чорний отвір посередині двору: широкі сходи ведуть донизу і губляться в темряві. Звідти ніхто не повертається. За таким принципом сконструйований Храм Жаху, але виявляється, що і багато інших будівель схожих на такий храм і є небезпечними.


Дмитро Губенко. Північноєвропейське сяйво: шляхом Турвальда-Мандрівника" />

Дмитро Губенко. Північноєвропейське сяйво: шляхом Турвальда-Мандрівника

Літак вже близько півгодини кружляв у хмарах над Амстердамом. Рвучкий зустрічний вітер нещадно кидав «Боїнг» у різні боки, але пілоти вперто вели машину по колу, чекаючи дозволу на посадку. Пасажири нервували: морська хвороба – неприємна штука, та й запізнення не входило у їхні плани.

Зрештою, аеропорт Schipol дозволив посадку, і літак важко покотився бетонною смугою. Салон вибухнув оплесками – пасажири добралися до Західної Європи живими та неушкодженими й дякували за це екіпажу.

Для мене, однак, Амстердам був лише транзитним пунктом, тому нічого цікавого про моє недовге перебування у Нідерландах сказати не можу. Хіба що нарешті до моїх рук вперше потрапила нова європейська валюта – євро. Далі ж на мене чекала подорож до найпівнічнішої столиці світу – Рейк’явіка.

Reykjavik – the cool capital

Ісландія – це вулканічний острів у Північній Атлантиці, що виник завдяки тісній взаємодії європейської та американської континентальних плит. Колись вони народили цей острів, а тепер поступово розходяться (на 2 сантиметри щороку), погрожуючи розірвати його колись надвоє. Ісландці навіть люблять жартувати, що вони стоять однією ногою у Європі, а другою – в Америці.

Справді, Ісландія, розташована приблизно на півдороги з України до Північної Америки, належить до Шенгенської зони (але не до Європейського Союзу), а охороняють її американські військові, бо власної армії ця країна не має. Та й нелегко, напевно, було б набрати військо для оборони 103 тисячі квадратних кілометрів території з 283 тисяч населення.

Тому живуть нащадки кельтів та вікінгів, якими власне є ісландці, дуже мирно й затишно. По-домашньому, ніби однією великою родиною. Пересічного українця, мабуть, вразив би їхній звичай лишати фіранки на вікнах незакритими. Мені це здалося ознакою внутрішньої щирості та відвертості зовнішньо суворих ісландців (а також інших скандинавів, яким теж притаманний цей звичай).

Гуляючи ж вечірнім Рейк’явіком, можна побачити просто казкові картинки, тому що увечері ісландці запалюють на підвіконнях своїх незафіранених вікон різноманітні свічки. Просто неможливо утриматись від того, щоб не зазирнути до чийогось вікна, що перетворилося на чарівний акваріум. Щоправда, ісландці, мабуть, не надто ображаються, коли до їхніх вікон несміливо зазирають рідкісні мандрівники з України.

Невеличка столиця Ісландії (111 тисяч населення) не вражає оригінальною архітектурою чи визначними історичними пам’ятками. Дрібноповерхові будиночки північноєвропейського стилю чергуються з простими, та, напевно, зручними у використанні «коробками». Надзвичайно рідко трапляються багатоповерхівки (переважно у містах-супутниках Рейк’явіка).

Вражають натомість деякі дрібниці-особливості. До вже згаданої свічкової ілюмінації слід додати дуже щедру ілюмінацію електричну. Наприклад, стадіон (із зеленим газоном) освітлюється увечері незалежно від того, чи грає на ньому хтось, чи не грає. Ісландці, які виробляють електрику в основному на численних ГЕС (більшість з яких обслуговуються одним-єдиним інженером!) та геотермальних електростанціях, можуть собі таке дозволити.

Тепло надр Землі взагалі прийшло практично до кожної ісландської хати. За його рахунок будинки опалюються, а з кранів просто біжить охолоджена до певної міри вода з-під землі. Між іншим, в Ісландії практично не існує попиту на питну воду у пляшках, адже звичайна вода з водогону є абсолютно чистою і майже мінеральною (сам куштував)!

Отже, ще однією особливою прикметою Рейк’явіка можна назвати невеличкі бойлерні, що парують майже у кожному кварталі міста. А на пагорбі над містом височіють шість величезних танків з гарячою водою, які винахідливі ісландці перетворили завдяки скляній бані та стінам у оригінальний ресторан «Перлина». Оригінальними у нашому розумінні, але буденними для ісландців є також басейни просто неба, що спокусливо парують під сніговою завірюхою та північним сяйвом.

Геотермальна енергія – це, мабуть, своєрідна компенсація природи за доволі суворий клімат острову. Коли першого березня кияни спостерігали справжній прихід весни, я бачив з вікна готелю засніжений Рейк’явік, і десь за густим туманом – Північну Атлантику.

Саме океану завдячує своїм добробутом невеличка острівна країна. 50% експортних надходжень дає продаж риби та морепродуктів на світовому ринку. За рівнем особистих доходів своїх громадян Ісландія наближається до США (ВНП на душу населення складає понад 30000 американських доларів), однак зовні це практично не проявляється. Живуть ісландці досить скромно, оскільки життя у їхній країні досить дороге.

Тим не менш, життя це дуже якісне, адже ісландці можуть розраховувати на чисте повітря, чисту воду, якісне харчування, а також численні мандри цілим світом. Середньостатистичний ісландець двічі на рік вилітає за межі своєї Батьківщини, однак завжди вертається додому, на свій приполярний острів у Північній Атлантиці. І він безперечно має рацію: у гостях добре, а вдома ліпше.

Копенгаген – місто велосипедів

Данія – країна маленька. Це зрозуміло з моменту прильоту: аеропорт Kastrup розташований практично на околиці Копенгагена (порівняйте: аеропорт Keflavik – за 50 кілометрів від Рейк’явіка). Протягом тих кількох хвилин, що їдеш передмістями, бачиш з вікна автобуса цікаві пейзажики: маленькі клаптики землі з благенькими сарайчиками. Виявляється, це розважаються городництвом данійські пенсіонери.

Сама ж столиця Данії схожа на старовинну дитячу іграшку, яка напрочуд добре збереглася. Збудоване у так званому амстердамському стилі місто повне людністю різноманітного походження (як, втім, і будь-яка інша західноєвропейська столиця), що незалежно від кольору шкіри однаково охоче використовує у якості транспортного засобу велосипеди. Велосипедні стоянки можна побачити всюди. В мене навіть виникла стійка асоціація: Копенгаген – місто велосипедів.

А ще у Копенгагені є невеличка незалежна територія Христианія. 300 родин мешкають на території колишніх армійських казарм та не підкоряються законам Королівства Данія. Вони мають власні правила, адміністрацію та прапор, в їхній «країні» дозволений продаж легких наркотиків. Христианіти виглядають надзвичайно оригінально: напевно, така публіка вешталася Європою та Америкою у гіппівські шістдесяті.

На жаль, час мого перебування у Данії був дуже обмежений розкладом авіарейсів, тому дуже скоро довелося сідати до потяга, що прямував через аеропорт Казігир до Мальмо у Швецію. Саме так – потягом – тепер можна добратися з Данії до Швеції, адже ці дві країни зв’язав кілька років тому тунель-міст. Для мене, однак, прийшов час летіти додому.

Вже у Києві я згадав, що мимоволі пройшов шляхом Турвальда-мандрівника – героя середньовічної ісландської саги. Цей ісландський монах у Х столітті, припливши на Наддніпрянщину, заснував у Києві чи не найперший на Русі християнський монастир. Так що Україна та Ісландія мають набагато більше спільного, ніж може здатися на перший погляд.


«НОВЕ ТИСЯЧОЛІТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ»" />

«НОВЕ ТИСЯЧОЛІТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ»

Товариство української мови ім. Тараса Шевченка Київського університету та МБФ «Смолоскип» повідомляють: уповноважене Товариством журі визначило переможців 7-го конкурсу студентських наукових робіт з українознавства.
Тема 2002-го року: «НОВЕ ТИСЯЧОЛІТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ». Усіх лауреатів прийнято до Товариства української мови.

Товариство української мови ім. Тараса Шевченка Київського університету та МБФ «Смолоскип» повідомляють: уповноважене Товариством журі визначило переможців 7-го конкурсу студентських наукових робіт з українознавства. Тема 2002-го року: «». Усіх лауреатів прийнято до Товариства української мови.

Перше місце (премію 400 гривень) журі присудило

Наталі Якубчак, студентці 2-го курсу факультету гуманітарних і суспільних наук Національного університету «Києво-Могилянська академія». Тема: «Мовна ситуація в НаУКМА».

Другі місця (премії по 200 гривень) вибороли:

, студентці 2-го курсу факультету гуманітарних і суспільних наук Національного університету «Києво-Могилянська академія». Тема: (премії по 200 гривень) вибороли:

Юлія Антонів, студентка 3-го курсу факультету гуманітарних і суспільних наук НаУКМА. Тема: «Реабілітація репресованої лексики».

Ірина Мельник, студентка 3-го курсу відділення української мови та літератури Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Тема: «Структурні особливості українських ономатопей».

Треті місця (з преміями по 100 гривень) посіли:

, студентка 3-го курсу факультету гуманітарних і суспільних наук НаУКМА. Тема:, студентка 3-го курсу відділення української мови та літератури Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Тема: (з преміями по 100 гривень) посіли:

Мілена Завадовська, студентка 3-го курсу факультету іноземної філології Миколаївського державного педагогічного університету. Тема: «Українська мова нового тисячоліття».

Вікторія Наріжна, студентка 3-го курсу факультету української філології та мистецтвознавства Дніпропетровського національного університету. Тема: «Комп’ютерні жаргонізми в українській мові».

Ольга Яремко, студентка 3-го курсу Інституту прикладної математики і фундаментальних наук при Національному університеті «Львівська політехніка». Тема: «Нове тисячоліття української мови».

, студентка 3-го курсу факультету іноземної філології Миколаївського державного педагогічного університету. Тема: , студентка 3-го курсу факультету української філології та мистецтвознавства Дніпропетровського національного університету. Тема: , студентка 3-го курсу Інституту прикладної математики і фундаментальних наук при Національному університеті «Львівська політехніка». Тема:

Урочисте вручення лауреатам премій, грамот і подарунків відбулося 1 липня 2002 року.


Конкурс оповідання «ЩО ЗАПИСАНО В КНИГУ ЖИТТЯ»" />

Конкурс оповідання «ЩО ЗАПИСАНО В КНИГУ ЖИТТЯ»

Відповідно до розпорядження Президента України призначається грант на проведення конкурсу оповідання «Що записано в книгу життя».

На конкурс оповідання або новели приймаються прозові твори українською мовою обсягом до 50 друкованих сторінок (інтервал між рядками 1,5).

Будь ласка, не проставляйте свого прізвища ні на титульній сторінці, ні на решті сторінок вашого твору. На окремому аркуші необхідно зазначити ваше ім’я, поштову адресу, телефон, e-mail (якщо є), подати коротку біографічну довідку, а також долучити свою фотографію. Необхідно також підписати заяву, що текст, поданий на конкурс, є вашим оригінальним твором, який не був раніше опублікований або відзначений в іншому літературному конкурсі.

За підсумками конкурсу буде визначено чотирьох переможців, а також видано антологію «Що записано в книгу життя».

Твори приймаються до 1 грудня 2002 року за адресою:
04210 Київ-210 а/с 63

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.