Головна статті
Смолоскип України №6(83), червень 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки


Петро Вознюк. Призначення року" />

Петро Вознюк. Призначення року

.Призначення року

Попри те, що президентські республіки (а надто – пострадянські) вирізняються апріорі меншою, порівняно з парламентськими, передбачуваністю кадрової політики у вищих ешелонах влади, більш резонансного рішення, ніж затвердження Віктора Медведчука главою Адміністрації Президента, цього року вже навряд чи слід очікувати. Тому поживу для політологів та експертів, можна вважати, забезпечено. Принаймні на літні місяці.

Зрештою, Леонід Кучма додержав власної обіцянки призначити керівником свого апарату публічного політика. Така послідовність Президента вже сама по собі – неабиякий плюс. Тим паче, що Віктор Володимирович дійсно є чи не найкращим варіантом для цієї посади на даний історичний момент. Побоювання українських демократів щодо підвищення когось із когорти одіозних «силовиків» (насамперед, Юрія Кравченка) і побудови суто поліційного режиму вдалося тимчасово нейтралізувати. Адже новий господар відомого будинку по вулиці Банковій дотримується доволі сучасних поглядів і, якщо авторові цих рядків не зраджує пам’ять, свого часу (а саме після позаторішнього референдуму) виступав за формування уряду парламентом. Конкретні особистісні мотиви тої заяви в нашій ситуації не є принциповими, оскільки багатьом політикам навіть міркування егоїстичної користі не допомогли перебороти плазунське єство. Водночас Медведчук – людина безумовно тверда у проведенні будь-якого курсу й у відстоюванні потрібних пріоритетів. Зокрема, під час останньої виборчої кампанії він ані на хвилину не відмовився від антиющенківського «чорного піару». Хоча, як досвідчений політбоєць, не міг не передчувати електоральних втрат внаслідок т. зв. «ефекту бумеранга» (що, зрештою, і сталося). По виборах же очолювані ним соціал-демократи зарекомендували себе чи не найрадикальнішим загоном центристської більшості у новій Верховній Раді. Так, нещодавно вони рішуче заперечували компромісний розподіл комітетських постів у ВР із опозицією. Принциповість же самого Віктора Володимировича якнайкраще відбилася у його відповіді на питання про можливість передачі «четвірці» двадцяти комітетів: «Доженемо і ще раз дамо!» (див. «Сегодня» від 10 червня ц. р.). Хіба після цього хтось казатиме про помилковість президентського вибору?

Був і ще один вагомий аргумент на користь кандидатури екс-віце-спікера: вона вочевидь цілком влаштовувала Москву. Невипадково СДПУ(о) була однією з небагатьох вітчизняних партій, котрі відкрито підтримали ідею приєднання України до союзу Росії та Білорусі (принаймні, якщо вірити даним передвиборного опитування серед 15 політичних партій, вміщеним у спецвипуску журналу «Новий кур’єр»).

А от подальші перспективи самого Медведчука нині наважиться спрогнозувати далеко не кожен аналітик. Наразі впевнено можна стверджувати єдине: позбувшись парламентського статусу, він втратив і частину своєї самодостатності як політика. І тепер уже Президент Кучма вирішуватиме, робити з пана Віктора довгоочікуваного «спадкоємця» чи дискредитувати як потенційного конкурента. Особливо враховуючи той факт, що з часів Дмитра Табачника у нас немає небезпечнішої для особистого іміджу посади, ніж посада глави АПУ. Може Віктору Медведчуку нарешті таки вдасться спростувати цю негативну закономірність?

Отже, нещодавнє кадрове рішення Президента на перший погляд здається тактично дуже виграшним для нього самого й стратегічно не зовсім сприятливим для новопризначеного головного адміністратора (зрозуміло, якщо в останнього ще збереглися реальні політичні амбіції). Що ж до держави в цілому… Тут хотілося б висловити не прогноз, а побажання, щоби будь-які можливі «рокіровки» на владному небосхилі якнайменше впливали на стабільність розвитку України та взагалі ставали би все більш непомітними для суспільства.


Сергій Яковенко. Молоді «дубки» літератури і мистецтва" />

Сергій Яковенко. Молоді «дубки» літератури і мистецтва

Мистецька частина ірпінського семінару, яку, до речі, давно слід було б назвати «літературною», хай не ображаються інші категорії митців – це їм не допоможе, – згромадила в пристоличному й на диво і просто затято російськомовному містечку чергову порцію добірних зразків «професійних» і початкуючо «професійних» (як каже Андрій Окара) українців. На щастя, «митці» починали свою частину ще в Києві, де україномовного населення значно більше (якщо не відсотково, то кількісно, якщо не в процентах, то в проценках), починали традиційною імпрезою вручення нагород видавництва «Смолоскип» цьогорічним переможцям літературного конкурсу, – і це поклало добрий засновок під успішне проведення семінару. Оскільки процедура нагородження так чи інакше нагадує конкурс краси (лауреатів представляють, ті виходять, отримують нагороди і щось говорять на публіку), треба порекомендувати організаторам для більшої гостроти й ефектності взяти приклад із шоу-бізнесу: змінити порядок викликання від найменших нагород – до найбільших. В цьому році найбільша нагорода була справжньою несподіванкою для всіх – першу премію отримав рукопис казок для дітей «Півтора бажання» Марини Павленко (авторка стала лауреаткою не вперше).

Так сталося, що цього року мистецька частина як ніколи влучно продовжила політологічну (все то впливи виборів!), бо якщо й не стосувалася політики прямо, то принаймні – більшою мірою – суспільствознавства, соціології літератури. Щоб переконатися в цьому, можна глянути лише на теми круглих столів: «“Література україномовної зони” – ретроспектива і перспектива» (ведуча – Леся Демська), «Не-, напів- і усвідомлена причетність (дискурс громадянської лірики 90-х» (ведучий – Олег Соловей) та «Література третьої полиці: між Джойсом і Кокотюхою» (ведучий Анатолій Дністровий). Соціологічність тематики цих круглих столів кидається в око особливо у порівнянні з минулорічним семінаром, де домінувала теорія. Цього року обговорення наболілих проблем укрсучлітпроцесу (можна читати: процесу над сучукрлітом) наочно показало, що писання і читання літератури – це не абстракція, а суспільна діяльність, що одночасно реалізується в часі і просторі і творить окрему сітку міжперсональних відносин та інституцій, що їм відповідають. Література є суспільною в різний спосіб. Комунікативна активність письменника скеровується до суспільно окресленої аудиторії. Але, звичайно, учасники круглів столів так і не змогли дати остаточну відповідь на «вічні» питання літературної соціології. Наприклад, питання автономії літературного процесу: існують чи не існують внутрішні закони розвитку літератури, незалежні від закономірностей суспільного життя? Як і чи визначаються поетика і світогляд літературних текстів, поява нових поколінь і літературних течій, формування загальних способів читання – політичними подіями, змінами в побуті, зміною суспільної системи, економічної інфраструктури тощо? Якою мірою поет виражає себе, а якою (незалежно від бажання чи небажання, свідомо чи несвідомо) інтенції того чи іншого колективу (літературної групи, покоління, ідейно-суспільної формації, суспільної групи чи класу)? Одним з найцікавіших питань є роль митця, письменника в сучасному суспільстві, як вона виглядає на тлі історично відомих ролей придворного трубадура, романтичного поета-пророка, модерністського поета-денді. Нарешті, яким чином суспільство відображається в літературі: чи література віддзеркалює зміни в суспільстві, чи тільки свідомість письменника, творить вимислені світи?

Як на мене, найцікавішим моментом мистецької частини семінару була вимушена імпровізація з продовженням, коли, з причин відсутності запланованої ведучої, круглий стіл «Література україномовної зони» провели обидва Ростислави – Семків і Мельників (чималенькі «дуби» «молодої» української літератури), а потім прибула Леся Демська провела свій круглий стіл ще раз – і в цілком іншому руслі. Цікавими, як завжди, були видавничі презентації…

Ірпінські «Дубки» засумували до наступного травня (до речі, дубків ви там не знайдете). «Смолоскип» незабаром оголошуватиме новий літературний конкурс, друкуватиме книжки цьогорічних лауреатів, чекатиме на нові ініціативи й пропозиції. Земля крутиться!

 


ДОПОВІДІ VІІІ СЕМІНАРУ ТВОРЧОЇ МОЛОДІ УКРАЇНИ" />

ДОПОВІДІ VІІІ СЕМІНАРУ ТВОРЧОЇ МОЛОДІ УКРАЇНИ

1. Іван Андрусяк (Івано-Франківськ) – «2001: час одиниць (Дискурс громадянської лірики).

1. (Івано-Франківськ) – «2001: час одиниць (Дискурс громадянської лірики).

2. Марина Бессарабова (Харків) – «Чи є у шафі третя полиця, або Роздуми про ієрархію художніх цінностей».

3. Анна Біла (Харків) – «Не-, напів- і усвідомлена причетність (дискурс громадянської лірики 90-их)».

4. Тамара й Ірина Бутко – «Синтез мистецтв».

5. Юрій Ганошенко (Запоріжжя) – «Національний міф у літературі нового часу».

6. Ірина Копистинська (Чернівці) – «Питання синтезу мистецтв».

7. Олег Коцарев (Харків) – «Свідома громадянська напівпричетність в останніх збірках кількох поетів».

8. Ростислав Мельників (Харків) – «До історії літературного життя Слобідського краю».

9. Ростислав Мельників (Харків) – «Україномовна зона: ретроспектива та перспектива».

10. Надія Михальчук (Чернівці): «Мить як елемент тривалості у творчому доробку В. Кожелянка».

11. Сергій Пантюк (Чернівці) – «Синтез мистецтв у контексті розвитку української культури».

12. Ольга Самсін (Чернівці) – «Гротеск та риторика в поезії С. Пантюка».

13. Олег Соловей (Донецьк) – «Не-, напів- і усвідомлена причетність».

14. Богдан Стороха (Полтава) – «Панорама україномовної присутності».

15. Богдан Стороха (Полтава) – «Література третьої полиці».


Петро Вознюк. Погляд «Правий марш» Європи" />

Петро Вознюк. Погляд «Правий марш» Європи

Подібним чином можна тепер уже впевнено охарактеризувати політичний вектор континенту після виходу відомого радикала Жана-Марі Ле Пена у другий тур президентських виборів у Франції та парламентського результату правого «Списку Фортейна» у наддемократичній Голандії. Обидва ці факти вже стали справжнім «холодним душем» для різного штибу неолібералів і «соці». Багато оглядачів схильні пов’язувати цю тенденцію насамперед із подіями 11 вересня та наступним зростанням серед європейців відчуття незахищеності, яке закономірно трансформується в екстремізм.

Проте, якщо уважніше придивитися до процесу, то стане зрозуміло, що це не зовсім так. Адже його першим «дзвінком» був ще позаторішній тріумф «Партії свободи» у «ситій» Австрії. Надалі динаміка консервативної хвилі дала про себе знати ще в кількох точках Європи, причому всюди її прояви можна вважати знаковими. Судіть самі: поразка лівих у їхній португальській «вотчині», провал соціал-демократів землі Саксонія – Ангальт (Східна Німеччина), нарешті, несподіваний успіх правих на виборах до ротердамського муніципалітету… Як зазначає з цього приводу німецький часопис «Zeit», нині все більш реальним стає поділ європейського електорату не на лівих та правих, а на прихильників поміркованих правих демагогів («популістів») та радикальних екстремістів. Причому переважити останніх можуть лише перші, що й підтвердили вибори до Національних зборів Франції, на яких саме відносно помірковані «шираківці» геть потіснили «ультрас».

Саме таку конфігурацію виборчого поля (персоніфіковану в дуеті Ширак – Ле Пен) виявили й президентські перегони у найбільшій за розмірами західноєвропейській країні, і парламентські – в «країні тюльпанів та найвільніших поглядів» (християнські демократи – «Список Фортейна»). Невипадково англійська «The Guardian» пише: «Результат Ле Пена – у будь-якому разі успіх «ультра», оскільки ті майже 6 млн. голосів, що вони отримали, аж ніяк не дозволяють вважати їх маргінальною силою». І ще невідомо, чим би все скінчилося, якби на чолі французьких правих стояв більш привабливий та модерний лідер (на кшталт того ж Й. Хайдера в Австрії)…

Тобто загалом симпатії мешканців континенту все більше тяжіють до правої частини політичного спектру з її традиційними цінностями зміцнення внутрішньої безпеки та жорсткого обмеження чужинської імміграції. Причому причиною цього дрейфу є не якась помітна активізація відповідних сил, а усвідомлення самими європейцями загрози національній ідентичності і просто життєвому комфорту. У зв’язку з цим показово, що у тій же Франції платформу Ле Пена поділяло навіть багато натуралізованих арабів (попри галасливо розрекламовані по ТБ протестні акції етноменшин). А грандіозні теракти у США лише зміцнили вже наявну й цілком самодостатню тенденцію.

Тож схоже, що всупереч одному відомому передвиборному роліку, «рожева» доба в історії Європи підходить-таки до свого давно очікуваного завершення. Великий привіт найсоціалдемократичнішому з вітчизняних телеканалів!

І питання наразі полягає вже не у тому, чи відбулася поразка лівих, а в тому, чи нинішні відносно конформні праві задовольнять радикалізовану суспільну свідомість? Чи остання викличе на авансцену деякі підзабуті примари європейського минулого? Як сказав лідер фракції лібералів в Європарламенті Г. Вотсон, «ми повинні глибоко замислитися над тим, чому п’ята частина французьких громадян (додамо ще раз – незалежно від етнічного походження – Авт.) віддала свої голоси за ультраправого кандидата».

Немає сумніву, що для України це «замислення» у будь-якому разі не віщуватиме нічого доброго. Адже, змушені рахуватися з громадською думкою, високопосадові європейські «гуманісти», вочевидь, вдадуться до ще більшого посилення протекціоністських обмежень щодо «неєесівського» імпорту та різноманітних «гастарбайтерів» (у т.ч. й українських). Міф «побудови загальноєвропейського дому» остаточно занепаде й деактуалізується під тиском міркувань політичного егоїзму.


З ІРПІНСЬКИХ ПЛІВОК НЕВІДОМОГО МАЙОРА (Частина ІІ)" />

З ІРПІНСЬКИХ ПЛІВОК НЕВІДОМОГО МАЙОРА (Частина ІІ)

До програми мистецької частини VІІІ семінару творчої молоді входили: три круглі столи на тему «“Література україномовної зони”: ретроспектива та перспектива», «Не-, напів- і усвідомлена причетність (дискурс громадянської лірики 90-их)», «Література третьої полиці: між Джойсом і Кокотюхою», а також – творча лабораторія «синтез мистецтв», літературний вечір лауреатів видавництва «Смолоскип», вечір розваг учасників семінару.

Нижче подаємо цікаві і банальні думки з виступів деяких учасників мистецької частини семінару:

Сергій Яковенко (Київ): «У вечорі буде ватра, але я не знаю чи це буде таке собі вогнище, чи ні». «Саме слово зона – є багатозначне слово». «Між Джойcом і Кокотюхою міститься кілька полиць». «Література третьої полиці може бути дуже значима в час повного засилля російської книжки».

” (Київ): «У вечорі буде ватра, але я не знаю чи це буде таке собі вогнище, чи ні». «Саме слово зона – є багатозначне слово». «Між Джойcом і Кокотюхою міститься кілька полиць». «Література третьої полиці може бути дуже значима в час повного засилля російської книжки».

Ростислав Мельників (Харків): «Наші лауреати залишаються інкоґніто... значно зменшилася кількість хлопців, це пішло в бік фемінізації української літератури». «Коли на перших семінарах кожен його учасник уважав себе генієм, сьогодні цей відсоток значно зменшився». «Що це таке література україномовної зони? Чи це там, де пишуть, чи це там, де читають». «Зрозумійте, не все те, про що ми будемо говорити буде нашим переконанням, дуже часто це буде просто провокація». «Слово у 30-их роках було політично вартісне».

Ростислав Семків (Тернопіль): «Стан, який тут спостерігається є станом нашої літератури в загальному». «Цей Ірпінський семінар – це унікальне явище, такого другого в Україні немає». «Література україномовної зони є сучасною проблемою на Україні, це чи не вічна наша проблема». «Чи відчуваєте ви, ті хто розмовляє українською, що ви опинилися в ґетто?». «Українська література перебуває у зоні відчуження. Українська масова література можлива, можливo лише в Галичині».

Сергій Пантюк (Чернівці): «Це профанація називати українську літературу писану російською, українською літературою». «Мої тексти дуже важко сприймати без мене самого». «Українська культура є і вона буде, як би це пародійно не було на думку наших молодших братів москалів».

Ярослав Гадзінський (Ніжин): «У нас, в Ніжинському педагогічному університеті російська мова і культура не користуються популярністю». «Чи може існувати громадянська лірика без ідеології?»

Микола Леонович (Полтава): «Сьогоднішня сучасна українська література не знаходиться у процесі розвитку». «Всім було прикольно читати Пиркало, вона написала веселу книжку про веселу молодь». «Чому в Україні не створюють низькоякісної попси, як це роблять в Росії?»

Ірина Рева (Миколаїв): «У моєму Миколаєві я зустрічаю позитивну реакцію на мою українську мову. Я не лаюся українською, а якщо лаюся – тоді переходжу на російську». «За якими ідеалами нам шукати? Вони сьогодні страшні, жалюгідні. Вони не захоплять і не зацікавлять молодь». «Українська мова ще не увійшла у свідомість людини».

Ірина Цапліна (Запоріжжя): «У середовищі, де я працюю, я не бачу якогось поштовху, щоб перейти на українську мову».

Дмитро Бондаренко (Дніпропетровськ): «Перед вами стоїть живий приклад проблеми русифікації. Я вчився в школі зі спортивним ухилом, в українському місті, де не було ані однієї української школи. Східний українець став настільки прагматичний, що не буде боятися запровадження насильної українізації. Українізації в Україні немає. Давайте, нехай процес українізації оправдає побоювання росіян».

Наталя Волинська (Львів): «Ті, що пишуть російською, повинні взагалі перестати писати».

Іван Андрусяк (Івано-Франківськ): «Ми маємо на Україні ситуацію українського політичного ґетто в першу чергу». «Ми дуже багато говоримо довкола літератури і дуже мало про саму літературу». «Чим цікавіші будуть ваші тексти, тим цікавіше буде нам писати про них». «У Пантюка виразно помітна політична ідеологія – ідеологія українського націоналізму, стихійного язичества. Він не опускається до декларативності».

Олег Соловей (Донецьк): «Іван пише свою критику гарною, нормальною українською мовою. Він забороняє вживати слова «парадигма», «дискурс» і уважає їх за матюки». «Анти- українність – що це таке?» «Цю доповідь можна ще було слухати». «Світ літератури у нас не розслабився, розслабилися ті братки, які керують державою».

Оксана Копак (Львів): «Комп’ютер відсунув літературу в бік».

Лариса Подкористова (Хмельницький): «У нас зона є. Вона створена нашою державою, нами самими. Про нас ніхто і ніколи не буде знати так довго, як довго ми самі про себе не заявимо». «Ми настирливо шукаємо національної ідеї – національна ідея існує у пошуках національної ідеї».

Ірина Коваль-Фучило (Львів): «У нас немає проблеми гріха, у нас – проблема від покутування, не знати чого покута і за що покута».

Юрій Завадський (Тернопіль): «В Україні помічається страх перед будь-яким розвитком української культури. Я був би прихильником якоїсь західноукраїнської автономії. Це, може, принесло б нам якийсь розвиток». «Я тут відкрив для себе близько сорока нових імен».

Ганна Яновська (Харків): «Література винна в тому, що нам не вдалося створити нашої національної ідеї».

Богдан Стороха (Полтава): «Література відображає, а не творить». «Наше ґетто – це відокремлення від російського середовища, це наше дистанціювання від всього російського». «Є книжки гарно написані і погано написані. Можуть бути книжки геніальні, але не читабельні».

Юлія Доброносова (Слов’янськ): «Коли ми говоримо, що у нас того чи іншого немає – то це нас зомбує». «У нас постійний сумнів у нас самих. Ми прокидаємося і питаємо самі себе «Я є, чи мене нема?» Треба прокинутися всім нам і сказати «Так, я є, я присутній».«Дискусія можлива і без доповідей, але для цього потрібний класний ведучий».

Наталя Лебединцева (Миколаїв): «Українці належать до такого собі типу песимістичної людини». «Я переживаю за теперішній стан української культури, я уважаю цей стан, як стан нашого випробування». «Є література інтелектуальна, є література масова, розважальна, складна і література легка. Не можна говорити про будь-яку літературу, як літературу третьої полиці. Це образливо». «Поезія третьої полиці – це стьоб».

Роман Скиба (Львів): «Я ставлюся непретензійно, коли на мої вірші пишуть пісні. Мені приємно, що моя творчість стає народною».

Олеся Мамчич (Київ): «Не треба плутати графоманію з нормальною поезією».

Олексій Логвiнов (Полтава): «Якщо поезія насичена ідеологією, це не означає, що вона громадянська».

Анна Біла (Донецьк): «У нас тепер сформувався образ людини, якій платять за слово. Роль слова не зменшиться, навіть якщо воно буде неплатне». «Можна побажати автору, щоб він написав збірку з коментарями, а коментарі напевно будуть цікавіші».

Олег Коцарев (Харків): «Тут зібралися люди про-українського спрямування, а не про-російського».

Леся Демська (Львів): «На десятому році незалежності проблема української книжки стає все гіршою і гіршою». «Скажіть, який міф може сьогодні у нас перерости у національний? Національна ідея діє у тій державі, в якій є нація».

Юрій Ганошенко, учитель (Запоріжжя): «Коли я кажу у своєму класі, що сьогодні ми будемо займатися Шевченком, то у класі чути шум і вигуки «Опять Шевченко!» «У нас національний міф трактується, як трагедія». «Література 90-их має багато спільного з літературою 20-их апокаліптичних років».

Сашко Ушкалов (Харків): «Ми робимо от такі собі штучки, як «Студентський квиток», пізніше буде щось інше... Вибачте за наше кацапське письменне слово».

Марина Бессарабова (Харків): «Класика – це така собі література, яку читають вічно, яка масово розважає».

Павло Бондаренко (Луганськ): «Я української літератури в школі взагалі не вивчав, такі були обставини... А лауреатом «Смолоскипа» став».

Роман Трифонов (Харків): «Текст може мати високий художній рівень, але він може не впливати на емоційну сферу людини». «Яку поезію ми читаємо після важкої сесії?» «Поезія третьої полиці, це те, що переживається». «Роман змодельований тобою не буде мати успіху».

Оксана Розумна (Київ): «Поезія насичена інтелектуально, це вже не поезія. Поезія це те, від чого йде потужний інтелектуальний заряд».

Андрій Цяпа (Тернопіль): «Я не знаю, що таке література третьої полиці. У мене всі книжки на двох полицях». «Я стою перед вами у трохи пом’ятій сорочці. Я приїхав сюди вперше і хотів би приїхати вдруге. Я написав тут просто вірша».

Юрій Нога (Київ): «Я спробую передати слово ведучим, може їм вдасться вирвати якісь пропозиції».

Євген Свічкар (Харків): «Тут я вперше опинився в українському мовному середовищі. З деким було нелегко спілкуватися, бо вони аспіранти або й вище».

Аліна Ханбабаєва (Харків): «Я тут побачила, як думає Харків і як думає Тернопіль».

Ганна Вусик (Дніпропетровськ): «Я б хотіла трохи більше пошани від старших до нас наймолодших. Вони не повинні боятися конкуренції. Ми не гірші за них, хоч може і не кращі за них».

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.