Головна статті
Смолоскип України №3(80), березень 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Олександр Маслак. НАЦІОНАЛІЗМ 90-х. POST SCRIPTUM" />

Олександр Маслак. НАЦІОНАЛІЗМ 90-х. POST SCRIPTUM

Як справедливо зазначає політолог Євген Золотарьов, дев’яності роки ХХ століття були в Україні роками «націоналізму», чи то в поміркованих (РУХ, ОУН, КУН, УРП та інші національно-демократичні течії), чи в радикальних (УНА-УНСО, СНПУ, ДСУ і т. п.) формах. І «націоналістичне» обличчя дев’яностих полягає не в тому, що націоналізм тоді «опанував масами», а в тому, що всі інші ідеології взагалі не впливали на ширший загал, на зовнішній перебіг подій. Величезна кількість престарілих сповідників комуністичних переконань ніколи не переросла ролі масовки статистів, «вічно вчорашніх», що повторювали заяложені сусловські мантри. Ліберальні ж та загальнодемократичні кола гуртували здебільшого доволі специфічну і вузьку тусівку поглиначів іноземних грантів. Те саме можна сказати й про прихильників всіляких інших соціально-, християнсько- та консервативно-демократичних угрупувань. Правляча бюрократія, в своїй більшості, ні морально, ні інтелектуально не була спроможною бути носієм жодної ідеології, і займалася в основному накопиченням та перерозподілом капіталів. На цьому тлі відносно нечисленні, але активні та інтелектуально потужні націоналістичні кола виявилися єдиним гідним уваги об’єктом українського політикуму. В умовах відсутності офіційної стратегії державотворення націоналістичні ідеологеми «розбудови держави», «соборності» і т. п. (здебільшого в поміркованому, «кастрованому» варіанті) були своєрідним неофіційним теоретичним підґрунтям, на якому будувались урядові структури України. Звичайно, впровадження елементів націоналістичного світогляду в офіційний обіг не скасовувало основного масиву старої совєтської ідеології (міфи «Великої Вітчизняної війни», «побудови народного господарства», «радянської української державності»), маючи швидше бутафорний характер. Правляча постсовєтська бюрократія не могла вже відкрито послуговуватись старою комуністичною ідеєю, але не могла й у повному обсязі перейняти нової. Націоналісти (особливо радикальні) при цьому, як правило, до влади не допускалися, перебували під пильним наглядом спецслужб і підлягали вибірковим репресіям.

Аналізувати динаміку розвитку націоналізму в Україні в 1990-і роки краще на прикладі радикального крила націоналістів та КУНу, що посідали в політичному спектрі проміжне положення між радикалами та націонал-демократами. Ці сили були носіями націоналістичної ідеологеми в її максимально «очищеному» від інших ідеологічних нашарувань різновиді. В їхній діяльності яскравіше відбивались позитивні і негативні тенденції процесів в націоналістичному та «квазінаціоналістичному» середовищі.

Тому найпершим завданням націоналістів нині повинно бути не втягування в боротьбу між тими чи тими олігархічними групами,
а формування нової інтелектуальної, професійної та господарської еліти (в термінології Паретто – контреліти, в термінології Донцова і Липинського – провідної верстви), готової стати на чолі України в новому столітті.

Пік діяльності націоналістичних організацій припав на першу половину 90-х. Саме тоді видавалися масовими накладами пронаціоналістичні видання, проводилися масові маніфестації, смолоскипні ходи, військові вишколи. Ознакою злету популярності націоналістів-радикалів було те, що кандидати тієї ж УНА-УНСО здобули на виборах 1993 року в Києві більше 200 тисяч голосів виборців (здебільшого друге-третє місце за кількістю отриманих голосів) та три депутатських мандати в Верховній Раді. Тоді ж провів 9 своїх членів до парламенту і поміркованіший КУН. Значну кількість мандатів у місцевих радах Галичини здобули члени СНПУ.

З другої половини минулого десятиліття українські націоналістичні організації увійшли в кризовий період. Ознаками цього стали не так зменшення кількості членства та впливу в суспільстві і владних органах, як поступове зникнення світоглядної єдності серед націоналістів, заміна ідеології передвиборною демагогією, відсутність будь-яких цільових орієнтирів. Ця «криза жанру» почалася приблизно після 1996 року, зовнішніми її виявами стали результати парламентських виборів 1998 року, коли навіть найпотужніший за фінансуванням і кількістю активних при-хильників блок «Національний Фронт» ледве набрав 2,71% голосів виборців, а в подальшому – провальні виборчі кампанії в Ради всіх рівнів. На внутрішньоорганізаційному рівні ознакою кризи стали масовий відплив членства (УНА, ДСУ), або занурення у дріб’язкові міжособистісні конфлікти та інтриги (КУН). Певну активність виявляли хіба що ВО «Тризуб» та СНПУ. Однак центри обох організацій знаходились у Галичині, що по своїй суті є глибокою провінцією, суспільні процеси в якій мало впливають на розвиток подій в Україні. Крім того, значною перешкодою у поширенні впливу цих організацій стала відсутність ідеологічної позиції, що відповідала б сучасному історичному моменту і заміна її гучною риторикою з бандерівської публіцистики 40-50-х років, механічно перенесеною у сьогодення, або неперебірливість у виборі союзників і джерел фінансування, що межує з відвертим політичним угодовством.

Межею, що символізувала завершення 90-х, стали події, пов’язані з акціями «Україна без Кучми», коли різні націоналістичні організації де-факто опинилися по різні боки барикад. Після цих подій націоналісти вже остаточно перетворилися в маріонеток, що грають на замовлення тих чи тих олігархічних кланів.

Український націоналізм, що від своїх витоків декларував себе як наступальна ідеологія, переживає нині період ідейного і практичного застою. І цей застій не подолати лише численними гучними акціями (хоча й такі потрібні). Повернення на наступальні позиції можливе лише за умови формулювання відповідних цілей, що їх націоналісти повинні досягнути. Головною метою українського націоналізму від його початків було здобуття Україною державної самостійності. Однак продовжувати боротьбу за самостійність і незалежність в умовах хай і не зовсім української, але все ж таки державності України, виглядає щонайменше незрозумілим. Основною проблемою для України сьогодні є радше відсутність достойної влади, здатної надати Українській державі необхідної їй величі та змоги впливати на навколишній світ, відповідно до власних цінностей і потреб. На жаль, націоналісти нині не готові стати такою владою. Ні з погляду своєї фахової підготовки, ні морально, ні ідейно.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.